Свобода слова чи теревені
Нині, після зміни влади, всенародного обрання Президента України, стають відомими шокуючі факти злочинів колишніх можновладців. За “кучмократії” народ довідувався про злодіяння її представників з незалежних (опозиційних) ЗМІ або з каналів “Бі-Бі-Сі”. Мається на увазі не так приватна телерадіокомпанія Великої Британії, як принцип “баба бабі сказала”, з перших літер якого й складається абревіатура-омонім.
Чому працює “Бі-Бі-Сі”?
Як відомо, Верховна Рада ухвалила чимало законів, які цілком можна назвати неробочими через те, що їх не дотримувалася жодна гілка влади. Є серед них недолугі, некваліфіковано виписані, що й створює лазівки для зловживань, а то й просто злочинних дій. На часі, приміром, потреба ґрунтовних змін до Земельного кодексу, що в рамках чинного законодавства допустив “роздавання земель у заповідній Пущі-Водиці”, Криму. Та й хіба тільки там? Персоналії ж тих високопосадовців та “народних обранців” досі достеменно не відомі народові, бо їх список засекречено. У ЗМІ називають прізвища, роздобуті фактично незаконно, або, як заведено казати, з “утаємничених джерел” чи за горезвісним принципом “Бі-Бі-Сі”.
Це лише останній приклад безпідставної засекречуваності відомствами документів, зміст яких має суспільно важливе значення. Посилаючись на Закон України “Про інформацію”, зокрема, на положення про “конфіденційність і таємність”, казенні та приватні установи цим добряче зловживають. Передусім же це стосується урядових структур. Так, за даними Харківської правозахисної групи на чолі з Євгеном Захаровим, манією засекречування відзначався Кабінет Міністрів України: 2000 року були оповиті таємницею 2 387, а в 2001-му – 2 372 документи. І навіть такий, як розпорядження про нарахування і виплату пенсій №411-р від 13 вересня минулого року. До речі, чи не дивина, що раніше було засекречено й постанову про порядок застосування ідентифікаційних номерів (№709/94)? Вражає також кількість офіційних паперів, приховуваних від народу колишньою Адміністрацією Президента: 1 636 у 2000 році та 1 461 – у 2001-му. Чому подаємо такі “несвіжі” дані? Саме тому, що нові, як, зрештою, і наведені… досі засекречені!
Накладання на нормативно-правові акти грифів “цілком таємно”, “не для преси”, “опублікуванню не підлягає”, “для службового користування” тощо й породжує в суспільстві чутки, плітки та пересуди. А ми ж, український народ, лише обурюємося. Свіженький приклад – надання колишнім віце-прем’єром Азаровим невмотивовано великих бюджетних пільг і привілеїв екс-президентові Кучмі саме за рахунок платників податків. Тим самим, як і раніше, було порушено Закон України “Про державну таємницю”, яким заборонено приховувати інформацію, що стосується прав і свобод громадян, тим паче суспільно значущу.
Три категорії й “туман”
Законодавство і юриспруденція цивілізованих країн поділяють інформацію лише на три категорії – таємну, відкриту і приватну. З першою, здається, все зрозуміло: з огляду на держбезпеку або з комерційною метою такою інформацією користується нормативно визначене коло офіційних осіб, і її поширення обмежене. Що ж до відкритої, то, хоч як дивно, не вся інформація цієї категорії підлягає публікації, а з приватної дозволяється оприлюднювати лише ту, що не завдасть моральної та матеріальної шкоди конкретній особі. Наприклад, не розголошуються дані з адміністративних досьє, про банківські рахунки, надані кредити, комерційні угоди, сексуальну орієнтацію, деяка статистика з оподаткування, щодо національних меншин. Навіть списки членів приватних клубів зберігаються в таємниці.
У нашій же країні можна натрапити на перепони, намагаючись одержати, здавалося б, найдоступнішу відкриту інформацію. Приміром, якщо випадково стає відомо, що затримано серйозних злочинців, зазвичай пов’язаних з корумпованою владою, то їхні прізвища ніколи не оприлюднювали буцімто “в інтересах слідства”.
Громадяни “з обмеженим доступом” до інформації завзято виловлюють її саме зі ЗМІ. Усталеною була практика, коли служби міністерств і відомств із зв’язків з громадськістю та ЗМІ, як і прес-секретарі окремих держслужбовців, народних депутатів, інших публічних осіб, не інформують правдиво про їхню діяльність, а навпаки, – “напускають туману”, а то й просто вводять громадськість в оману. Тобто порушують наше право на інформацію.
То що ж має дати нам довгоочікувана свобода слова? По-перше, гарантований законом захист від репресій за суспільно корисну інформацію, опубліковану чи усну, а по-друге, дієві заходи з боку влади щодо усунення недоліків, їх причин та покарання тих хто чинить тиск на будь-яке джерело інформації. Інакше свобода слова перетвориться на пустопорожні теревені, а суспільство втратить контроль над владою, що зможе ним маніпулювати.
(“Вечірній Київ”, №30, 18 лютого 2005 р.)