пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200514
01.06.2005 | Інна Сухорукова, м.Харків

Хто кого з’їсть… Наше місто —революцію, чи вона його?

   

«Маємо те, що маємо…» – сказав свого часу перший Президент України Леонід Кравчук. З економікою тоді було зовсім погано. І Кравчук намагався пояснити громадянам причини економічної кризи, яка, на його думку, мала коріння в безладі і економічному невігластві керівництва колишнього СРСР. Всі 10 років кучмовського правління ми теж «мали те, що мали». І всі ці роки мене не покидала думка: краще б Кравчук, програвши вибори Кучмі, пішов з політики і не вештався по всіляких сумнівних партіях разом з Нестором Шуфричем. Нічого собі компанія для першого Президента …

Тоді, хоча б психологічно, 14 років незалежності не поставали б перед очима, як якісь облуда і шахрайство, найцінніші поняття: народ, суспільство, мораль… Перші 4 роки незалежності давали якусь надію. Неоднозначні, важкі, але живі і динамічні. Здавалось, от-от запрацюють закони, такі, як в розвинених країнах, от-от життя буде кращим. Дивно – невже бути першим Президентом такої країни, як наша, – це не вершина кар’єри? Виходить, що ні. Безжалісна і безпристрасна історія не поставить крапку там, де забажає людина, тільки там, де схоче сама. Тому післяпрезидентське життя нашого першого Президента затьмарило перші роки незалежності.

Я не перебільшую роль особистості в історії. Просто на перших кроках відновлення державності дуже важливо, хто і як цю державність репрезентує. І як будуть інші держави, дружні, і не дружні, ставитися до України, якщо самому екс-президенту Кравчуку начхати на своє історичне призначення, а загалом і на країну, якою він керував, як і його наступнику – тепер теж екс-президенту Кучмі, під час правління якого країна 10 років потопала у хаосі, підкилимових схемах політичного і економічного напівзабуття. Зараз, коли нація обрала Президентом людину зовсім не байдужу і до історії, і до ролі в ній України, і до ролі в ній самого Президента, можна сподіватися, що нова команда буде поводити себе принципово інакше з усіма ступенями державотворення. А починати треба майже спочатку. Ми маємо нагоду з’ясувати основні напрямки державотворення на прикладі рідного міста Харкова, який справді є взірцем пострадянського мегаполісу, що не має ані столичних амбіцій, ані національних уподобань. Мені здається, що наше керівництво не дуже вірно оцінює ситуацію, вирішивши, що найскладніші регіони в Україні – Донбас і Крим. Харків відрізняється тим, що залишається такою собі загадковою чорною дірою, зі своїми загадковими примхами у будь-які часи.

Вірно, що в Харкові були чи не найпотужніші мітинги помаранчевих на Сході України, і насправді «за Ющенко» проголосувала більш ніж третина виборців, бо підробки і фальсифікації з’їли певну частину голосів прихильників кандидата від опозиції.

Але минули бурхливі революційні місяці, і сіра реальність, як завжди, зімкнула хвилі. І Харків, на відміну від Донецька, Одеси, Криму і Києва став жити так, нібито ніяких змін у владі й не було. Це не провина нової опозиції – її якщо і чути, то так, аби перехожі посміхалися. Це не провина нової влади країни, бо, мені здається, вона досі перебуває в стані ейфорії, навіть не підозрює, який спадок їй дістався. «Мій уряд не буде красти!» – чітко пообіцяв Президент, вступаючи на високу посаду. Та й хто сумнівається стосовно Тимошенко, або силовиків – Луценко і Турчинова, та ще декількох прізвищ. Вони – нові люди з історичними амбіціями: великому кораблю – велике плавання. А країна наша, та й моє улюблене місто, мій native city? Як ми ще в школі на уроках англійської мови говорили, – таке старе, і таке радянське. Примхам його навіть не 10-15 років, а більше 80. І ще, коли я була маленькою дівчинкою, всі дорослі харків’яни знали, що треба мати знайомих лікарів, педагогів, викладачів ВУЗів, юристів, бо інакше тебе не вилікують, не навчать, не захистять.

За значенням Харків був 3-м або 4-м містом у Радянському Союзі, він мав найпотужніший не тільки в Україні, а й на усій Європейській території СРСР промисловий і науковий потенціал, безліч заводів, НДІ, учбових закладів. Все це якось трималось в загальносоюзній системі соціалістичної держави. В наші медичні НДІ їхали хворі з усіх республік СРСР, наші інженери літали у відрядження на Далекий Схід.

Але ось накрився соціалізм, разом з СРСР, стара система впала, залишивши нас під своїми руїнами. Під уламками опинилися не тільки стратегічні заводи і НДІ, а й медицина, освіта. Саме те, чим славилося наше місто.

При цьому незмінними залишилися правоохоронні органи. Скільки себе пам’ятаю, батько, який в 40-і роки отримав юридичну освіту, і всі його знайомі адвокати скаржилися на побиття підслідних, на здирництво у судах і під час слідства. В моїй пам’яті гучні справи 60 – 70-х років, які через порушення з боку правоохоронців набули загальносоюзного розголосу. Справедливості тоді шукали у Москві, часто недаремно.

З набуттям незалежності і завалом систем життєдіяльності СРСР, Харків зажив ніби сам по собі. Зменшилося фінансування на НДІ, перш за все, на медичні. Вони стали мати чи то обласне, чи то східноукраїнське значення. Відповідно – відтік кадрів і різке зниження рівня медичної допомоги. Саме в цей час радянська безкоштовна (або, краще сказати, малокоштовна) система медичної допомоги розвалилася, а на її місце не з’явилося нічого нового, ніякої іншої системи. Все це призвело до того, що негативні тенденції, які завжди існували у нашому місті, вийшли на перший план. Медицина стала платною, дорогою, і при цьому малоефективною і безвідповідальною. Саме такою вона і є сьогодні.

З ВУЗами теж проблема. Студенти, які навчаються на контрактній основі, здебільшого якщо хочуть – вчаться, якщо не хочуть – не вчаться. Все рівно нікому з викладачів не дозволять підірвати економічну основу ВУЗу. Не важко уявити, як це відіб’ється на професійній підготовці майбутніх спеціалістів всіх спеціальностей, але перш за все медиків і вчителів, які безпосередньо мають справу з людськими долями, навіть життям.

Що ж до судової системи і правоохоронних органів, то тут, здається, Харків вийшов на перше місце серед великих міст України по повному контролю міліції над суспільством. Правозахисні організації завалені скаргами на катування під час дізнання, на винесення невмотивованих вироків тощо. Знайомий міліціонер, який під час революції попереджав одного з наших юристів про провокації з боку влади, зараз перебуває у розпачі – ті ж гроші йдуть нагору, правда не міністру і його найближчому оточенню, а начальникам обласного рангу, але це нічого суттєво не змінило. У Харкові начальником УБОЗу був призначений Михайло Притула – немовби порядна людина і фахівець у своїй справі, але протримався він у Харкові лише місяць – саме до того моменту, поки не вийшов на якісь факти корупції в УМВС в Харківській області. Після цього його відразу зняли з посади, порушуючи чинне законодавство. Сам по собі цей факт досить красномовний.

Ця ситуація відразу нагадала мені початок 80-х, коли я працювала в медичній бібліотеці. Завідувачкою нашого відділу інформації була щира комуністка, яку перевели до Харкова з далекого міста Обнінська разом з її чоловіком, який був призначений директором медичного НДІ. В Обнінську він теж працював на такій же посаді. Наша завідувачка—тиха, ввічлива і мила за характером дама – сатаніла, коли хтось ніс антирадянщину, чи щось робив не за «заветами Ильича». Раз від разу вона приходила на роботу заплакана і казала: «В Харкові немає радянської влади!» і далі йшла розповідь про те, як мужньо її чоловік, теж праведний комуніст, бореться з корупцією і вже, майже, поборов. У хірургів – витягає гроші із кишені, що хворі заплатили за операцію, у медсестер – забирає цукерки або щось інше. «В нас такого зроду не було!», і з ностальгією згадувала Обнінськ. Мужня боротьба її чоловіка продовжувалась роки з два. Потім харківські колеги тихо з’їли його. Директора, виснаженого нерівною боротьбою, повернули до Росії, з ним повернулася і його вірна комуністична пані.

Після зміни української влади у 2004 році подібна ситуація прокрутилася за півтора місяці (не суттєво, що галузі різні).

Але, скажуть мені,—нове керівництво тільки бере владу в свої руки. Так, тільки бере. І в цьому відмінність оксамитових революцій від того, що ми вже неодноразово бачили в історії. Немає ані репресій, ані розправ (щоб там не волали представники вчорашньої влади—сьогоднішньої опозиції).

Якщо пан Ківалов сидить в своєму кріслі ректора – то всі волання Медведчука та Шуфрича такі ж правдиві, як і все попереднє царювання в країні. Але ж на своїх місцях залишилися не тільки п. Ківалов, а й ректори Харківського Національного університету і Харківського Державного Політехнічного університету, в яких були всім відомі і зафіксовані порушення під час виборів. Сидять на своїх місцях і директори шкіл і лікарняних закладів, які порушували закон про вибори. Але не тільки в цьому справа. Справа в тому, що при владі у Харкові, і, перш за все, на середньому рівні залишилися ті самі чиновники, дії яких саме й привели до того, що народ проголосував «за Ющенко». І, зважаючи на те, що пересічний харків’янин, перш за все, стикається с діями саме чиновників середньої ланки, то їх «внесок» в те, що люди вийшли на майдани, може, значно більший, ніж Кучми чи Януковича. Народ голосував проти кучмівської влади, маючи на увазі звичайне життя і звичайні, повсякденні проблеми, проти тих чиновників, які тільки і знають, що він «начальник», а громадянин, якого він бачить перед собою—«дурак». Те ж саме він знає про себе, коли не він в ролі «начальника», а хтось над ним. І в цій системі «начальнику» «дураки» щось винні – а що конкретно, то вже залежить від часів та апетиту. І так було у часи розвинутого сталінізму, брежневізму, кучмізму і т.і.

І як новому керівництву за таких умов брати владу? Гнати геть усіх – від голів райвиконкомів до прибиральниць в школах і виховательок в дитячому садку? Де брати нових? А якщо і є кого брати, то хто дасть гаранті, що вони не запрацюють за тією ж схемою? Тобто, що робити – віковічне волання інтелігенції, яка й прийшла зараз до влади. Так, міняти системи, уважно придивляючись не тільки до того, як працює галузь за новою запропонованою системою, а й як співпрацює і коригується з іншими галузями.

Добровільне медичне страхування, система лікарняних кас, що прийняті в усьому світі позбавлять медицину від багатьох системних вад і недоліків.

Докорінне реформування судової системи підлікує правоохоронні органи. Контроль громадянського суспільства в цій галузі зробить зловживання рідкішими (зовсім силові структури навряд чи можна вилікувати від насильства – ця проблема залишається в найрозвинутіших демократіях).

Тільки системні, законодавчо обґрунтовані перетворення можуть зламати стереотипи, збереження яких спаплюжать будь-яку владу і зведе нанівець будь-які зусилля. Це вам не іграшки у вигляді старорежимного пам’ятника Іллічу, про якого молоді харків’яни і не знають, хто це був. А втім, як пам’ятник незламної радянської системи, яка залишилася у нашому місті (тільки з новенькими витребеньками) – посмертне буття цього монументу – є дуже красномовним!

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори