Чи може справедливе покарання злочинця вважатися політичною репресією?

При зміні влади завжди виникає проблема: як представники нової влади будуть ставитись до представників старої влади? І це цілком природно. Залежно від цього ставлення можна визначити, що на що змінилося.

Тому нова влада, якщо вона хоче бути прогресивною на відміну від старої, має керуватися у своєму ставленні до старої влади прогресивною доктриною.

Зміна влади в Україні відбулася завдяки Помаранчевій революції, яка була антикримінальною революцією. Народ вийшов на революційний Майдан під гаслом «Злочинці мають бути покарані!»

Революційна ситуація в Україні у 2004 році виникла внаслідок загострення класової боротьби між двома соціальними класами – класом незлочинців і класом злочинців.

Клас злочинців зумів перетворити державу на інструмент кримінальної експлуатації незлочинців. Проявами кримінальної експлуатації, зокрема, була корупція, від якої найбільше потерпали незлочинці.

Те, що мало належати незлочинцям корупційним шляхом перетікало до рук злочинців, які використовували засоби держави для легалізації протиприродно набутих багатств. При цьому вони, корупціювавши органи кримінальної юстиції, могли цинічно стверджувати: мої багатства набуті законно, тому що ці органи не визнали мене злодієм (за принципом: не пійманий – не злодій). Опинившись у руках злочинців, держава стала знаряддям легалізації злочинних діянь. Будь-який злочин можна було вчинити, маскуючи його за допомогою державних механізмів. Наприклад, вбивство журналіста Георгія Ґонгадзе, чи розкрадання Чорноморського пароплавства, чи фальсифікація виборів на будь-якому рівні.

Цілком природно, що народ, натерпівшись кримінального свавілля, передав владу у руки політичної опозиції з надією на декриміналізацію держави.

І коли нова влада взялася за справу декриміналізації держави, виникла проблема: як це зробити, щоб декриміналізація не перетворилась на політичні репресії.

І тут слід керуватися відповідною правовою доктриною, яка б стала на перешкоді свавілля як тих, хто може зловживати обвинуваченнями невинних, так і з боку тих, хто може зловживати захистом винних. Наприклад, коли перші представляють владу, а другі – опозицію.

Такою протисвавільною доктриною, очевидно, має бути наступна.

У сучасній кримінальній юстиції існує принцип невідворотності відповідальності за злочин. Зокрема, він закріплений у ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України, де одним із завдань кримінального судочинства визнається «щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності». Виходячи з цього, закон передбачає, що «суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу у кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання» (ст. 4 Кримінально- процесуального кодексу України).

Крім того, у ст. 24 Конституції України зазначається, що всі громадяни є рівними перед законом і тому не може бути привілеїв чи обмежень, наприклад, за ознакою політичних переконань. Це означає, що обвинувачення за Кримінальним кодексом має однаково застосовуватись до усіх злочинців, незалежно від того, чи є вони представниками влади, чи представниками опозиції. Але це означає, що і той, хто стає на захист обвинувачуваних так само має дотримуватися принципу рівності усіх громадян перед законом.

Якщо, наприклад, влада обвинувачує злочинців, то вона не повинна робити це вибірково, за політичними ознаками – «чужі» злочинці обвинувачуються, а на «своїх» злочинців закриваються очі.

Але і опозиція не має права захищати «своїх» злочинців, посилаючись на те, що їх треба звільняти від відповідальності тому, що влада закриває очі на злочини тих, хто є «політично» своїми для влади.

Опозиція може для усунення зазначеної вибірковості з боку влади вимагати лише одного: щоб до кримінальної відповідальності влада притягала і «своїх» злочинців. Якщо опозиція є справжньою, а не політичним маскуванням власних інтересів жадібних до влади угруповань, то їй можна порадити для усунення можливості вибіркового підходу добиватися прийняття закону про кримінальну відповідальность слідчого, прокурора чи іншої уповноваженої особи за незаконну відмову від притягнення до кримінальної відповідальності того, хто скоїв злочин. Тоді вибірковий підхід у притягненні до кримінальної відповідальності стане забороненим під страхом покарання. Уповноважені особи змушені будуть притягати усіх, хто скоїв злочин, а не лише злочинців із числа політичних противників.

В той же час влада має право дорікати опозиції за її вибірковий підхід: чому опозиція захищає від несправедливих обвинувачень лише «своїх» злочинців, а хіба усі інші злочинці завжди справедливо обвинувачуються? Звідси урок для опозиції: треба захищати від несправедливості усіх, в т.ч. і «чужих», таким чином удається захистити «своїх». Такий самий урок і для влади: обвинувачувати треба усіх, хто вчинив злочин, в т.ч. і «своїх», інакше не відбудеться декриміналізації держави.

Лише таким чином слід долати вибірковий підхід щодо відповідальності злочинців, незалежно від того, хто цей підхід ініціює: влада чи опозиція.

Але тут виникає ще одна проблема.

Присвоївши владу у державі, клас злочинців створив обставини, сприятливі для кримінального способу життя і несприятливі для чесного життя. Під тиском цих обставин певна частина народу піддалася криміналізації. Опинившись перед дилемою: або бути потерпілими від злочинів, або стати на злочинний шлях, вони вибрали останнє. У суспільстві таким чином формувалася кримінальна культура, придатна для виживання людей в умовах «державного» криміналізму.

Але це не означає, що громадяни, втягнені у злочинну діяльність класом злочинців з допомогою криміналізованої ними держави, не підлягають кримінальній відповідальності. Як і ті, хто їх втягнув у цю діяльність, вони мають відповідати, але по-різному, тобто кожен за своє. Не можна відмовлятися від притягнення до кримінальної відповідальності, наприклад, посадової особи, що чинила передбачені Кримінальним кодексом діяння на тій підставі, що «так у ситуації криміналізованої держави чинили усі». Закон не передбачає такої підстави для звільнення. Інша справа, що в країні може бути, наприклад, оголошена амністія тим, хто вчинив злочини під тиском криміногенних обставин, створених тими злочинцями, що заради власної наживи криміналізували державу і таким чином насаджували у суспільстві кримінальну культуру, яка розбещувала громадян. Отже, втягненим у злочинну діяльність громадянам – амністію, а тим, хто їх втягнув – суворе покарання.

Крім амністії, чинне законодавство щодо втягнутих таким чином у злочинну діяльність громадян надає можливість застосувати, зокрема, такі інститути як визнання їхніх діянь такими, що вчинені у стані крайньої необхідності, звільнення у зв’язку із зміною обстановки, звільнення у зв’язку з дійовим каяттям, звільнення засудженої особи від відбування покарання актом про помилування тощо.

Тут доречним було б нагадати, що згідно із ст. 44 Кримінального кодексу України особу, яка вчинила злочин, звільняти від кримінальної відповідальності може виключно суд у порядку, встановленому законом (крім звільнення за амністією чи за актом помилування). Ніякі інші державні органи чи посадові особи не уповноважені звільняти злочинця від кримінальної відповідальності, в тому числі за політичними мотивами.

Отже, вибір, кого карати, а кого милувати не може бути свавільним, і, зокрема, залежним від політичних уподобань влади чи опозиції. Якщо, наприклад, дати утвердитися принципу політичної вибірковості при кримінальному переслідуванні чи навпаки – при відмові від переслідування, то з цього користуватиметься будь-який насильник, крадій чи хабарник, заявивши, що він в опозиції до влади, і отримавши таким чином індульгенцію називати кримінальне переслідування за вчинений ним злочин політичною репресією. І що буде робити з цим нинішня опозиція, якщо народ довірить їй владу, і нинішня влада, якщо вона опиниться в опозиції, тобто якщо вони поміняються місцями? Очевидно, спрацює властива таким ситуаціям закономірність – за що боролись, на те й напоролись.

Слід визнати, що завжди існує небезпека, що влада може стати на шлях політичних репресій, але так само і опозиція завжди може стати на шлях політичного захисту винних. Протидіяти як зловживанням влади, так і зловживанням опозиції можна лише шляхом дотримання букви і духу закону.

Що стосується самого поняття політичних репресій, то такими прийнято вважати притягнення із політичних мотивів до кримінальної відповідальності невинуватих або призначення із цих же мотивів несправедливо жорстокого покарання винним.

Лише за наявності у діях влади таких ознак опозиція має підстави стверджувати про політичні репресії, вчинювані владою.

І ще одне. Як це не парадоксально, але очищення влади від злочинців вигідно усім, навіть самим злочинцям. Тому що навіть злочинці знають, що найнебезпечнішим злом є «беспредел». А влада у руках злочинців завжди породжує «беспредел».

Для суспільства небезпечними можуть бути політичні репресії влади щодо невинуватих, але так само небезпечним є перешкоджання притягненню до відповідальності винних, що чиниться опозицією з політичних чи будь-яких інших мотивів.

То чи може вважатися справедливе покарання злочинців політичною репресією? Жодним чином! Навпаки – це моральний, правовий і, зрештою, політичний обов’язок влади, яка має забезпечувати правопорядок, сприятливий для благополуччя усіх громадян, а не бути знаряддям у руках злочинців.

22-06-2005

Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/