пошук  
версія для друку
19.07.2005 | Мар’яна Мигаль

Редактор «Української газети» Михайло Подоляк: «Свої джерела інформації я ніколи не розкриваю»

   

Газета, на сторінках якої замість звичних чорних літер білий простір і лише напис “ХТО? Цензура”, – явище нетипове для української журналістики. Така реакція на найменші спроби цензури далеко не нова. Багато які західні видання, коли з якихось причин їм перешкоджають друкувати матеріал, випускають газету з повністю білою шпальтою, де мала бути стаття. Саме так учинила “Українська газета” після того, як її редактора викликали в Генпрокуратуру на допит у справі отруєння Віктора Ющенка. Михайла Подоляка протримали там чотири (!) години, з десятої до другої години дня. Причиною такої пильної уваги до редактора тижневика стала стаття “Таємна вечеря”, розміщена в газеті (№22 від 15–21 червня 2005 р.).

Незалежне журналістське розслідування, викладене в художній формі, на шпальтах видання запропонувало читачеві свою версію отруєння Президента Ющенка. У статті йдеться про можливу причетність до злочину людей із найближчого оточення Віктора Ющенка. Однак при цьому жодних конкретних посилань автор не наводить.

Після того, як першу частину розслідування було опубліковано, у редакцію приїхали представники СБУ для розмови з редактором. 22 травня Михайлові Подоляку надійшла повістка на допит у Генпрокуратуру в справі отруєння. Ми вирішили довідатися про все в головного редактора “Української газети” Михайла Подоляка.

– Пане Михайле, про що розмовляли в Генпрокуратурі?

– Два головні питання, які мені постійно ставили в Генпрокуратурі: звідки витік інформації? Бо деякі деталі шокували працівників слідчої бригади. Знання деталей, те, що було викладено у версії, свідчило, що це дійсно мало місце. І друге питання, яке повторювали неодноразово, – хто за цією публікацією стоїть, чий фінансовий або політичний інтерес? Тобто хто замовив публікацію. Були ще деякі питання, але вони конфіденційні.

– Чому газета вийшла з білою шпальтою? Це було ваше рішення чи збоку?

– Це було моє рішення, але його спричинило те, що мене “делікатно” попросили призупинити друк конкретно другої частини. Бо вона мала стосунок до ще однієї високопосадової особи. Було кілька дзвінків, але я не називатиму прізвищ. Проте до друку готується вже третя версія. А щодо другої відбуваються переговори, ми маємо вирішити, як це зробити.

– Ви пробували розміщувати матеріал в інших ЗМІ?

– Ми не можемо підставляти інші видання. Після виходу публікації через кілька годин до мене зателефонував Давид Жванія, і ми довго розмовляли. Протягом тижня, до того як офіційно прокуратура мене викликала як свідка у справі, усі ЗМІ зовсім не реагували на те, що вийшла така публікація, які висновки вона робить і хто там яким чином виглядає. Тобто жодного розголосу, жодних коментарів ніде не було. Це мене трохи здивувало, бо мова йде про резонансні речі. Якщо мені не вдасться розмістити версію №2 в “Українській газеті”, то, мабуть, доведеться шукати інші видання, де можна було б це зробити.

– Деякі експерти ставлять під сумнів професійність проведеного розслідування й узагалі дотримання норм журналістики.

– Що значить професійність? Які докази чи факти мають бути в публікації, де викладено версію? Це все з відкритих джерел. Деякі деталі для того, аби люди зрозуміли, що ми професійно займаємося цим розслідуванням, було використано. Наприклад, назва “харчова добавка” фігурувала й звучала з уст свідків у цій справі. Усе інше – то відкриті джерела. Як я маю підтвердити те, що було вже десь надруковано? Я мав навести думку Давида Жванії, де він каже, що все це вигадки? І як це б виглядало? Тут є нюанси! Якщо ви пишете про “ЮКОС” із подачі Кремля, то навряд чи ви телефонуватимете Ходорковському, Голубовичу або ще комусь і питатимете в них думки. Але якщо ви пишете з другого боку, то ви можете зателефонувати генпрокуророві Устинову, але він вам нічого не скаже. У цьому випадку така сама ситуації в Україні. Якщо я зателефоную в приймальню Жванії, то він не погодиться прокоментувати мої запитання.

– Ви готові до того, що на вас може чекати тривала судова тяганина?

– Безумовно. Проте свої джерела я ніколи не розкриватиму, тому що потім ніхто зі мною не співпрацюватиме.

– У зв’язку із цим випадком ви говорили про початок репресій проти незалежних ЗМІ.

– Я б не сказав, що це репресії. Але з’явилося таке відчуття, що нова влада, до якої я дуже прихильно ставлюся, не розуміє, у чому призначення журналістики. Людям, які приходять до влади, завжди здається, що журналісти мають писати так, а не інакше. Демократичність і відкритість, яка була притаманна їм, коли вони були в опозиції, стає меншою та слабшою. У випадку з отруєнням багато дивного. Уже шість місяців минуло після інавгурації, але ніяких конкретних результатів досі немає. Судово-медична комісія, яку мають створити, щоб окреслити коло підозрюваних і точно встановити, коли саме відбулося отруєння та чи було воно взагалі, ще досі не створена. Тільки нещодавно Святослав Піскун сказав, що вони хочуть створити комісію, щоб визначити, коли саме було отруєно Президента.

– Яке ваше ставлення до того, що після публікації вас викликали в Генпрокуратуру? У принципі це нормально, що право-охоронні органи реагують на інформацію.

– Те, що мене викликають як свідка, це нормальна реакція. Але питання, які мені ставили, примушують засумніватися в цьому. Крім того, до візиту в Генпрокуратуру до мене приходили з СБУ. До чого тут вони, служба, яка здійснює оперативні операції. Усіх цікавить, хто замовник. Ніхто не вірить, що його нема. Повірте, не всі зараз працюють на замовлення.

Коментарі

Наталя Лігачова, голова НДО “Телекритика”:

– Такі публікації, які з’явилися в “Українській газеті”, було зроблено без дотримання жодних журналістських стандартів. Тобто відсутня точка зору людей, яких критикують у статті, – Жванії, Березовського. Уся оповідь скидалася на казку: автор одразу зазначив, що, може, так було, а може, й ні. У той же час описано все так, ніби вже доведено судом, що саме так було. Мені здається, що інтерес Генпрокуратури ніякого стосунку до цензури не має. Адже вони зацікавилися авторами матеріалу як свідками. Це нормально, коли правоохоронні органи бачать виток якоїсь інформації, реагують на це і просять людей (які нібито щось знають) дати свідчення. Прийдіть до Генпрокуратури та доведіть, що у вас є якась інформація. І я не бачу жодного зв’язку між такими викликами та цензурою. Вони що, заборонили їм друкувати іншу версію? Вони просто запросили дати інформацію. Нормально, коли влада реагує на інформацію, яка з’являється у ЗМІ. Нині зазвичай навпаки буває: пишеш, а реакції – нуль. Я не розумію ні позиції газети, ні її головного редактора. І вважаю, що в цьому випадку не може йти мова про цензуру, якщо їм, звісно, не забороняли друкувати щось далі.

Сергій Таран, директор Інституту масової інформації:

– Думаю, тут можна говорити і про не зовсім професійне журналістське розслідування, і про не зовсім професійні дії Генпрокуратури. Річ у тім, що ця стаття не містить точних джерел інформації, яким можна було б довіряти. Це дослідження видається вільною фантазією журналіста на тему отруєння Ющенка. Я думаю, що ця стаття могла тільки образити фігурантів цієї справи,

оскільки вона звинувачує їх у злочині і при цьому не наводить жодних фактів. Мені здається, що розслідування не варте викликів до Генпрокуратури. Тут потрібно вести мову як про непрофесійність журналіста, так і про неправомірність таких дій прокуратури. Найлогічнішим наслідком такої публікації мало б бути звернення осіб, які там фігурують, до суду з позовом про образу їхньої честі й гідності. Про цензуру також не варто говорити. Журналіст має бути дуже точним у своїх висловлюваннях, а не писати свої фантазії з використанням реальних імен. Це можна робити, не називаючи імен. Якщо є посилання на когось, то інформація має бути більш точною й чіткою.

(“Без цензури”, №23, 1.7.2005 р.)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори