Чому я не підписав лист-вимогу журналістів до Ющенка

Частина перша, емоційно-психологічна

Лист журналістів більше схожий на істерику, яка не гірша, аніж та, що влаштував «перед їхніми мордами» сам Ющенко. І це загальний стан більшості людей. Суспільство емоційно перегрілось під час революції.

Позитивний, а для іншої частини населення – негативний стрес призвів до перезбудження, яке межує з масовим психозом. Я це бачу з точки зору інформаційника – динамізм наших внутрішніх подій на порядок вищий того, до якого ми звикли. У відпустку піти проблема: колись мертвий сезон (липень-серпень) за своїм драматизмом не поступається періоду виборчої кампанії.

Причому, маятник суспільних емоцій, доведений Майданом до піку півроку тому, пішов в іншому напрямку. Поляризацію позитивного революційного заряду коротнуло на «мінус». На обличчях людей застиг неприхований жах: що відбувається, і головне, класичне – ВСЕ ПРОПАЛО! І ми за це мерзли на Майдані!

Мільйони людей очікували продовження банкету – феєричної різдвяної, помаранчевої казки – впродовж першого місяця – подолання корупції. Потім ще кілька тижнів на прихід в країну справжніх мільярдних інвестицій, десь до закінчення року вступ до СОТ, після цього експансія на світові економічні ринки, і десь на другу-третю річницю помаранчевої революції тріумфальний вступ до НАТО та ЄС.

На тлі такого сценарію все, що відбувається в країні тепер, нагадує справжній Армагедон. Перед нами дві крайнощі. Якщо спробувати спокійно, без післяреволюційної істерики подивитись на те, що відбувається в країні, можна зробити несподіване відкриття: Перше – на нас не напали марсіани і життя, як не дивно, триває.

Причому, люди продовжують кохатись, а біг-борди на вулицях нагадують, що нас має бути 52 мільйони. Якщо подивитись ще глибше, можна побачити, що продовжують працювати всі наші електростанції, системи комунікацій, пошта, телеграф і все таке інше (Інтернет – особливо ефективно).

Правда, нас дуже засмутила брехня міністра Зварича, гризня в центрах державної влади та подорожчання бензину (а відповідно й решти необхідних речей). Обставини неприємні. Але несмертельні для незалежної демократії – навіть машин на вулицях не стало менше.

Натомість, Україна в чергове показала свою фартовість – юрисдикція нової влади доволі швидко поширилась на області, заштриховані синім кольором, а сепаратизм засудили навіть його автори.

Мас-медіа без керма і вітрил з Банкової рулять кожен в свій бік, а цензурою, яка насувається на країну, лякають хіба-що політологи, які час від часу вибудовують жахливі сюжети-страшилки. І при цьому на мільйонах облич – розпач і гнів – «і за це ми голосували».

Українці дуже емоційні. Українці романтики, а не реалісти. Можливо, лише українці ладні спочатку повірити у казку, а потім її знищувати – починати капітуляцію в момент свого найвищого тріумфу. Причому, першими кидають зброю, знамена і барабани та тікають з окопів саме ті, хто вів людей вперед.

Тоді, коли я бачив об’єднаний Майдан, я щиро пишався своєю приналежністю до цієї великої європейської нації. Мій друг сказав: «А знаєш, ми дуже дорослі. Ми зробили революцію навіть нікому не зламавши при цьому щелепу». Тепер, лише через кілька місяців, я хочу цій нації дати одного великого колективного ляпаса – аби люди заспокоїлись, відкрили очі і зрозуміли, що НІЧОГО ЩЕ НЕ ПРОПАЛО.

Як писав один великий француз в момент окупації його країни – «серце моєї Батьківщини б’ється і воно здатне відторгнути від себе шкідливі рештки». Мені дивно, що люди, які ішли на барикади та кидались під колеса автобусів, негайно втягнулись в партійні інтриги, розраховані на березень наступного року або дали заволодіти собою невиправданим, гіпертрофовано збільшеним страхам і розпачу.

Якщо в цій країні є мужчини (жінкам теж це дозволяється) – треба припинити цю дивовижну істерику.

Що відбувається навколо сім’ї Ющенка?

Звісно, Ющенко був приреченим на публічні атаки. Під час інтерв’ю в часи революції я йому про це сказав – ви розумієте, що після перемоги на вас почеплять всіх собак? Мова йшла не лише про економіку...

Я знаю Сергія Лещенка як журналіста. Він таки працював на свободу слова. Пам’ятаю епізод в Австрії, на саміті президентів – поки більшість журналістів розпаковували валізи в готелі, Сергій встиг влаштувати тиху паніку в оточенні Кучми – тому доповіли, що журналіст з «Української правди» намагається продертись в його апартаменти, щоб з’ясувати, скільки українцям коштують всі ці президентські люкси.

Ще до останніх виборів всі знали, що Ющенко та його дружина далеко не бідні люди. Думаю, що прибічники матеріальної рівності всіх людей планети голосували, скажімо, за прогресивний соціалізм.

Можливо – за комуністів – хоча і головні комуністи теж їздять не на «Тавріях» і навчились заробляти непогані гроші в політиці. Проблема, як я бачу, не в статках першої сім’ї, а в тому, що президент не сказав правди стосовно всіх цих чеських номерів, пентхаузів та «БМВ».

З формальної точки зору ніби все правильно – заплутався в поясненнях, по-хамськи повівся на прес-конференції (до речі – захищаючи свого сина) – до гільйотини, пліз. Адже на заході стерли б на порох, чи не так? Не так.

Америка свого часу вибачила своєму президентові відверту брехню – американці чітко відрізнили приватні справи сім’ї від національних і залишили це задоволення для Хіларі – судити моральність свого чоловіка, а собі лишили президента. До речі – успішного президента. Дівчаток Путіна два джипи – цілий підрозділ «Альфи» супроводжує – за державний рахунок, майте на увазі.

У нас президент платить за охорону свого сина. Але українцям обличчя мордоворотів не подобаються. Цікаво, на кого охоронець має бути схожий? Невже нація готова спостерігати реал-таймовий серіал під назвою «викрадення сина президента»? З метою шантажу, впливу на батька, психологічного зламу, викупу, зрештою.

Невже нам справді ТАКИХ шоу в реальному часі хочеться? Ось тоді ми будемо справжньою країною, де жорсткий маразм перемагає будь-який глузд.

Тепер власне про свободу слова. Символічно, що саме Віктор Ющенко одним з перших випробував на власній шкірі зуби акул пера. Від людей, які працюють на колись провладних телеканалах, знаю, що там чекають, аби їм спустили із секретаріату президента бодай маленьку вказівку (як в добрі старі часи) – кого і як треба показувати. Народ з нетерпінням чекає «бєспрєдєлу»). Це буде сигнал для редакційного бунту.

Проблема в тому, що вказівок немає. Далі – журналісти вимагають у Ющенка вибачень. Правильно – якщо мова йде про створення четвертої влади, треба примусити себе поважати. Так би мовити, «круто стать на районє». Але, якщо заради справедливості продовжити цю ідею – чи багато журналістів, які за гроші перетворили свій професійний цех на м’ясну лавку, вибачились перед народом України за все те, що вони виливали на голови своїх співгромадян під час всіляких виборів?

Позитив кризи

Українська журналістика поставила дуже високу планку. Віднині в цій країні не існує земних богів. Бог, нарешті, перемістився на небеса. В таких умовах ЗМІ мають шанс почати війну одразу на два фронти (в даному разі доктрина Бісмарка не є актуальною). З владою тому, що апріорі не буває (для нас, сторожових псів) гарної влади. А з опозицією тому, що вона вже була владою, знаємо.

Отже, є надія, що бодай якась частина наших журналістів буде працювати за принципом: бий білих, поки не почервоніють і бий червоних, поки не побіліють. І якщо ця планка задерта вже так високо, її треба тримати.

Зокрема, вимагати пояснень – яким чином чиновник-політик купує собі квартиру в хмарочосі у Маріїнському парку і співставити цей факт з його офіційною зарплатою. Не бути ідіотами і не вірити запропонованій містифікації про те, що 500 розкішних авто в нашій країні, де рухоме й нерухоме майно не встигають будувати і завозити, не можна продати, а на виручені кошти щось зробити для, скажімо, бездомних дітей.

А тому треба по дві машини віддати губернаторам (хабар за наступні вибори?) – цим «найбіднішим» представникам правлячої еліти, яким для повного щастя не вистачає хіба-що «Фаетонів» і «Туарегів» з чотирилітровими двигунами. (Це сільська медицина на дореволюційних УАЗиках нехай життя людям рятує).

Загалом, несправедливості і обману, а інколи і простої людської зради навколо нас стільки, що роботи вистачить багатьом поколінням випускників всіх українських інститутів журналістики. Але, якщо подібних розслідувань (окрім цього) не буде, особисто я не зможу боротись з підозрами, що нинішня історія з мочиловом сім"ї Ющенка була інфікованою з-за меж журналістської тусовки.

Думаю, варто батькам залишити процес коригування виховання свого сина – це суверенне право кожної сім’ї. Дітей мають виховувати батьки, а не комсомол, гітлерюгенд чи «Українська правда». Баста.

А журналісти справді мають пускати владу на фарш. За відсутність обіцяних інвестицій. За те, що податкова продовжує терор проти малого бізнесу. За мафію, яка, злегка похитнувшись після революції, відновлює свій контроль над країною. За владу, яка інколи нагадує тераріум. За систематичні подорожчання життя.

І тут ми повертаємось на початок: люди вимагають продовження новорічної казки. З негайним щасливим хеппі-ендом. А насправді, все лише починається. Ми вступили в період, як передбачав Вацлав Гавел, великих розчарувань. Це логічний процес. Моральну депресію пройшли свого часу та ж Чехія і Польща. Все залежить від того, чи не спалимо ми самі себе на цій дорозі – зовні і внутрішньо.

http://maidan.org.ua/