пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200522
18.08.2005 | Юрій Моторний, м.Полтава

Окремі проблеми правового захисту громадян в Україні

Схожі повідомлення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Основи правового самозахисту. Про використання Кодексу адміністративного судочинства України та Закону "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" для захисту прав людини і основоположних свобод

Проект Закону України «Про вимушених переселенців» (оновлено)

Право на повагу до приватного життя відповідно до статті 8 Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод

Коментар до Закону України «Про захист персональних даних»

Щодо Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

Позови про захист честі й гідності в контексті юриспруденції Європейського суду з прав людини.

Двадцять років Конвенції ООН про права дитини

Європейські стандарти щодо свободи висловлювань (Стаття 10 Єв-ропейської конвенції про захист прав людини та основних свобод) стосовно законодавства про захист честі й гідності і практика їх застосування

ГРАЖДАНСКИЕ ПРАВА ПАЦИЕНТА В УКРАИНЕ

   

Про відсутність ефективного захисту прав та інтересів громадян в Україні написано чимало. Проте за загальними деклараціями, намірами, обіцянками поліпшити ситуацію не зроблено конкретних дій, а саме – не змінено законодавство й не внесено змін до діючого. Яскравим прикладом численних порушень прав громадян є зростаюча кількість скарг на адресу органів державної влади та суду. Президент навіть змушений створити додатковий бюрократичний орган – Громадські приймальні Президента, які не мають правового статусу, не можуть і тому не впливатимуть на будь-які процеси й водночас зменшують авторитет місцевої влади загалом. Необхідне розуміння – якщо адміністрація не в змозі вирішити проблему, то громадська приймальня – тим більше, їх працівники лише направлятимуть скарги громадян до певних відділів, установ чи організацій, з яких скаржники одержуватимуть чергові відписки. Отже, даремно витрачатимуться значні кошти на оренду, оплату праці, техніку, канцтовари тощо. Крім політичного аспекту (начебто бути ближче до громадян ), інших проблем приймальні не вирішують. Отже, через деякий час виникне потреба їх ліквідації, а населення у черговий раз розчарується у засобах і методах роботи адміністрації Президента. Наголосимо: в інших цивілізованих країнах подібних органів не існує й існувати не може. Там підтримується висока виконавча дисципліна, відповідальність. Створена та ефективно функціонує система правового захисту інтересів особи. Організація приймалень вкотре засвідчує відсутність у нової влади стратегічних та тактичних правових підходів до вирішення правових проблем.

Одним з ефективних засобів захисту прав громадян, як це має місце в демократичних країнах, могла б стати адвокатура, хоча її як громадське об’єднання не можна вважати єдиною, цілісною організацією. Розподіл між адвокатами відбувся за різними факторами, а не лише за формальними формами роботи: юридична консультація, приватний офіс, бюро, фірма. Частина адвокатів успішно працюють у корпоративному праві, обслуговують підприємства, фірми, у тому числі з іноземними інвестиціями. Прямо і безпосередньо вони не пов’язані з захистом прав та інтересів громадян, не беруть участі (можливо, тільки в окремих випадках) під час розгляду кримінальних, цивільних та адміністративних справ, а тому у повній мірі не можуть знати про всі існуючі проблеми. Проте, саме ця частина є найбільш впливовою, має зв’язки з вищим ешелоном влади та впливає на неї. Вони активно виступають в пресі, на телебаченні, створюючи імідж адвокатурі загалом. Місцем їхньої діяльності є найбільші промислові міста та столиця. Зазначимо без заздрості: дана категорія є найбільш оплачуваною. Адвокати вказаної групи також обслуговують найбагатших громадян України, у тому числі вищих посадових осіб держави. Інша частина осіб, які мають посвідчення адвокатів – це викладачі вузів, працівники міліції, прокуратури, СБУ та інших державних органів. Вони також активно співпрацюють, як правило, через створені громадські організації, з органами влади та міжнародними організаціями і через них також формується думка стосовно діяльності адвокатів. Ті з них, хто перебуває на державній службі, не займаються адвокатською діяльністю, тримаючи посвідчення про всяк випадок. Проблеми адвокатури вони оцінюють з точки зору міжнародного права, оцінюючи їх, як правило, лише за формальними ознаками.

Найчисельнішою групою є адвокати, які щодня приймають громадян, надають консультації, складають заяви, скарги, клопотання беруть участь у розгляді справ у судах. Мова у цій публікації йтиме саме про них. Адже саме ця категорія кожен день займається правозахисною діяльністю, несе величезне моральне, психологічне, фізичне, інтелектуальне навантаження, безпосередньо вирішуючи проблеми громадян. Вони годинами, за будь-якої погоди, стоять в чергах до слідчих ізоляторів, приймальників-розподільників, ізоляторів тимчасового тримання; переконують працівників міліції, прокуратури та СБУ, що ст.59 Конституції, яка надає право кожному на правову допомогу, повинна діяти у цих установах. Саме їм громадяни розповідають про численні порушення своїх прав та зловживання влади, і кожний адвокат змушений перейматися проблемами клієнта. Адвокати місяцями чекають нерідко без будь-якої надії на одержання від органів державної влади, підприємств, установ, банків довідки чи копії документів, на складання яких потрібні лічені хвилини. Але законодавство не передбачає відповідальності за ненадання відповіді чи формальну відповідь (відписку).

Було б перебільшенням вважати, що серед згаданих адвокатів відсутні такі, що недобросовісно чи непрофесійно ставляться до взятих перед клієнтами обов’язків. На жаль, таких прикладів також чимало. Частина адвокатів, які мають значний досвід роботи, переконані: рівень професійної підготовки, відповідальності, зрештою, рівень культури адвокатів 70-80 років минулого століття загалом був вищим. Їхній інтелектуальний рівень, поведінка були взірцем та прикладом для наслідування. Адвокатів об’єднувала висока духовність, почуття гідності кожного, підтримка один одного. На виступи кращих адвокатів у судах приходили десятки юристів, журналістів, представники інтелігенції, студенти. Промови у дебатах були взірцем ораторської майстерності.

Прикро, але факт: населення України в більшості є бідним. Отож сподіватися адвокатам цієї категорії на високу (поняття це відносне, але на думку автора – близько 5000 грн. щомісячно) оплату праці даремно. Яскравим прикладом різниці в оплаті праці є офіси юридичних фірм, які працюють в галузі корпоративного права та обшарпані юридичні консультації чи робочі кабінети адвокатів у м. Києві, обласних центрах, не кажучи вже про офіси приватних нотаріусів, навіть, у райцентрах. Значна частина адвокатів взагалі не має можливості оплачувати орендну плату, а тому приймають громадян вдома, в кафе… Іншим доказом бідності адвокатів є відсутність представників цього фаху у багатьох райцентрах (за радянських часів там працювало мінімум два адвокати), а також перехід на роботу суддями чи на іншу державну службу. Незважаючи на те, що вищі посадові особи держави час від часу заявляють про намір зробити правову допомогу доступною, величезним тягарем для професійних правозахисників лишаються податки та інші платежі. Так, з отриманої винагороди необхідно сплатити орендну плату і комунальні послуги. З решти сплатити 32,3 % до Пенсійного фонду (інші громадяни, у тому числі Президент і Прем’єр-міністр – по 1 %) і 13 % – податок на прибуток. Таким чином, у розпорядженні лишається менше 50% оплати праці!

За вказаних обставин при постійному зростанні цін у державі оплата послуг неминуче буде значною. Звісно, вона різниться від обсягу роботи, регіону, проте кваліфікована, професійна допомога повинна належно оплачуватися. Це, врешті-решт, повага до інтелектуальної праці. На сьогодні робота (наприклад, погодинно) слюсаря, сантехніка, водія чи інша оплачується набагато краще. Ще одним яскравим доказом ігнорування державою відповідної оцінки праці адвокатів є розмір оплати за участь у кримінальних справах за призначенням. Тому не дивно, що адвокати не бажають працювати у таких справах, а якщо й беруть участь, то лише присутні під час розгляду справи. Таким чином, держава створює видимість, що оплачує, а адвокат – що працює.... Зауважимо: адвокати болісно та критично сприйняли виступ міністра юстиції Р. Зварича про те, що їх зобов’яжуть безкоштовно надавати правову допомогу. По-перше, адвокатура – громадське самоврядне об’єднання і нав’язувати цій категорії громадян певних умов щодо виконання роботи – справа безнадійна. По-друге, посилання на приклади інших країн є не лише некоректними, а й свідчать про незнання чи ігнорування реальних обставин. Оплата праці адвоката в райцентрі чи навіть м. Києві суттєво відрізняється від оплати праці в багатьох країнах (розміри оплати праці в США взагалі шокують і здаються нереальними). Підкреслимо ще раз: лише висока оплата праці адвоката створить передумови для підтримання та зростання його професіоналізму.

Наголосимо і на інших аспектах, в основі яких знову таки є бідність адвокатів. Справді, частина з них має недостатню теоретичну та фахову підготовку. Прикладом цього може служити тираж юридичної преси. У випадку, коли б кожний адвокат виписував (без її використання, на мою думку, взагалі не можна вважатися юристом) газети «Юридичний вісник України», «Юридична практика», журнал «Адвокат» та інші, відповідні фахові журнали Конституційного суду, Верховного Суду, Вищого Господарського суду тощо, тираж цих видань значно виріс би.

Більшість адвокатів (як на мене, відсотків 95) позбавлені можливості оплачувати навчальні семінари і тому не відвідують їх. Тож про яке підвищення кваліфікації може йти мова?! В той час, як судді, працівники прокуратури та міліції постійно підвищують кваліфікацію, обмінюються досвідом, отримують методичну літературу. Система підвищення кваліфікації адвокатів практично відсутня. У цьому напрямі необхідно відзначити позитивний приклад віце-президента Спілки адвокатів України О.Жуковської, яка на високому рівні організувала навчання з питань застосування Європейської Конвенції, а також керівництва «Програми правового захисту та освіти ЗМІ» щодо серії семінарів з проблем українського законодавства, яке регулює діяльність засобів масової інформації.

Відзначимо ще один фактор негативного впливу держави. Відповідно до п. д). ст.17 Правил адвокатської етики в угоді про надання правової допомоги мають бути зазначені розмір гонорару, порядок його обчислення (фіксована сума, погодинна оплата) і внесення (авансування, оплата за результатом тощо). Беручи до уваги відсутність у клієнтів достатніх коштів для авансування повної оплати праці адвоката та вірогідність позитивного для них результату розгляду справи саме «оплата за результатом» повинна займати чільне місце.

Отримавши аванс, адвокат був би зацікавлений у найповнішому задоволенні інтересів клієнта, оскільки за кінцевим результатом зростала б його оплата праці. Проте мусимо констатувати: ця форма оплати майже не застосовується. Досвід свідчить, що клієнти далеко не завжди можуть у повній мірі чи вчасно розраховуватися, а це змушує адвоката звертатися до суду. Крім величезного морального тягаря він змушений сплатити державне мито. Хоча ст. 3 Конституції «Права і свободи людини та їх гарантії» визначає зміст і спрямованість діяльності держави, ст. 21 Основного закону передбачає, що усі людини є рівні у своїх правах, ст. 24 Конституції гарантує рівні конституційні права і свободи, а ст. 43 передбачає захист законом права на своєчасне одержання винагороди за працю. Проте Декрет Кабміну «Про державне мито» не передбачає пільг адвокатам (як це передбачено п.1 ст. 4 Декрету іншим категоріям громадян) щодо сплати мита. Крім того, навіть сплативши мито, маючи письмову угоду, немає гарантії щодо задоволення позову, про що яскраво свідчать приклади, коли суди зменшують розмір оплати у кілька разів. Тисячі листів до Кабміну (як у минулі роки, так і зараз) з пропозиціями негайно внести зміни до вищевказаного Декрету та передбачити звільнення від сплати мита при поданні позовів про стягнення гонорару (а це не лише адвокати, а й журналісти, письменники та інші) залишаються без розгляду. Позиція уряду лишається незмінною: він ігнорує проблему, втрачаючи тим самим авторитет та кошти до бюджету, адже при задоволенні позовів суд стягував би мито з винної сторони на користь держави. Саме вказані обставини змушують адвокатів передбачати виключно авансування оплати праці, в результаті чого маємо негативні наслідки.

Не розглядаються пропозиції ввести єдиний податок для адвокатів, хоча з точки зору автора це не є панацеєю. Так, адвокат у райцентрі сплачуючи 600 грн. у квартал, очевидно, стане банкрутом. Більш реальною видається пропозиція урівняти адвокатів з іншими громадянами, які сплачують до Пенсійного фонду один відсоток, та сплачувати існуючий податок з прибутку. Доцільною є також пропозиція ввести єдиний податок у розмірі 13-20%.

Окремою проблемою є безвідповідальність правоохоронних органів та судів. Наведемо окремі приклади.

Працівники Зіньківського райвідділу міліції Полтавської області в одному з сіл Сумської області, затримали вдома гр-на Ш., привезли його до Зіньківського РВ, помістили в прийомник-розподільник та склали стосовно нього постанову, яку санкціонував прокурор, про затримання на 30 діб за бродяжництво. При цьому у райвідділі знаходився військовий квиток особи, його особисто знали деякі з працівників райвідділу. Скарги на адресу суду, УМВСУ. Міністерства внутрішніх справ та прокуратури залишені без розгляду. Одночасно стосовно нього була складена постанова про затримання за бродяжництво, яку санкціонує прокурор. Скарги залишені без розгляду.

Маємо численні факти проведення слідчих дій не процесуальними особами. Ці обставини ігноруються прокуратурою та судом, в результаті чого порушуються вимоги КПК та ст.62 Конституції, яка передбачає доведення вини в законному порядку. Так, у кримінальній справі № 1-27 щодо гр-на Г. встановлено: без винесення постанови про прийняття справи до провадження слідчі дії виконують кілька інших осіб, а отримані ними матеріали визнано доказами у справі; понятими при проведенні слідчих дій були працівники міліції; відтворення місця та обставин події проводилося «в Полтавському районі Полтавської області», без вказівки не лише адреси, а навіть назви населеного пункту, в протоколі огляду місця події вказано «будинок із білої цегли», а в іншому документі про місце цієї ж події «цвет дома – кремово-красний». Крім того, встановлено, що за адресою розташування місця події, яке вказане як місце злочину, будинок (білий чи кремово – червоний) взагалі відсутній, а земельна ділянка виділена під забудову іншій (не потерпілій) особі.

Ці та інші суттєві порушення закону є достатніми для скасування вироку, але ігноруються Генеральною прокуратурою та Верховним судом, на адресу яких направлялася касаційна скарга та заяви про перегляд вироку в порядку виключного провадження. Обставини вказаної справи були предметом телепередачі на загальнонаціональному каналі та кількох критичних газетних публікацій, до неї прикута увага громадськості, подана заява до Європейського суду. Проте закон продовжує ігноруватися.

Не можна не згадати про численні порушення прав потерпілих. Так, в ніч з 9 на 10 листопада 2003 р.(21 місяць тому) на автотрасі Миргород – Хорол мала місце ДТП, в результаті якої одна людина загинула та дві особи, у тому числі одна дитина, стали інвалідами. Незважаючи на численні скарги потерпілих до УМВСУ в Полтавській області, МВС, прокуратури області та Генеральної прокуратури до цього часу жодній особі не пред’явлено обвинувачення. Громадяни витратили значні кошти на лікування, проте відсутня можливість заявити позов про їх відшкодування, як і про відшкодування завданої моральної шкоди. На сьогодні можна констатувати, що прокуратура не лише не забезпечує законність у діяльності міліції, а й покриває її бездіяльність. Скарги до судів на бездіяльність вказаних органів розглядаються роками. Тож адвокат позбавлений реальних засобів захисту інтересів клієнта.

За вказаних обставин не може формуватися позитивна думка населення стосовно правоохоронних органів, судів та адвокатів, у яких відсутня можливість домогтися справедливості.

Звернемо увагу й на інші, не менш актуальні аспекти правового захисту. Так, поряд з адвокатами надають юридичні послуги інші громадяни. Частина з них мають юридичну освіту. Але значна частина такої освіти не має. Ознайомившись з текстом Цивільного кодексу, вони вважають себе спеціалістами в галузі права. Суди не мають права відмовити таким особам представляти інтереси сторони, оскільки вони подають доручення чи беруть участь за усною заявою довірителя. Якщо серед юристів справді маємо чимало прикладів професійного ставлення до справи, то серед інших осіб таких обмаль. У багатьох випадках, складаючи скаргу на рішення чи ухвалу суду після ознайомлення з матеріалами справи думаєш: краще б сторона представляла свої інтереси самостійно....

25 червня 2005 р. відбувся з’їзд адвокатів України. Однак органи державної влади фактично проігнорували його, не направили на з’їзд своїх представників. Отже, проблеми захисту прав громадян, діяльності адвокатури почуті не були. Для доопрацювання запропонованих проектів у роботі зроблено перерву та створено робочу групу.

Вважаю, що саме шляхом налагоджування контакту з робочою групою органи державної влади мають реальну можливість почути конкретні пропозиції стосовно удосконалення законодавства у сфері захисту прав громадян. Та чи скористається держава цією можливістю?

04.08.2005

Схожі повідомлення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Основи правового самозахисту. Про використання Кодексу адміністративного судочинства України та Закону "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" для захисту прав людини і основоположних свобод

Проект Закону України «Про вимушених переселенців» (оновлено)

Право на повагу до приватного життя відповідно до статті 8 Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод

Коментар до Закону України «Про захист персональних даних»

Щодо Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

Позови про захист честі й гідності в контексті юриспруденції Європейського суду з прав людини.

Двадцять років Конвенції ООН про права дитини

Європейські стандарти щодо свободи висловлювань (Стаття 10 Єв-ропейської конвенції про захист прав людини та основних свобод) стосовно законодавства про захист честі й гідності і практика їх застосування

ГРАЖДАНСКИЕ ПРАВА ПАЦИЕНТА В УКРАИНЕ

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори