пошук  
версія для друку
23.08.2005

ВСТУП. ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНІ СВОБОДИ В УКРАЇНІ (1989 – 2004)

   

Українські правозахисні організації вперше спромоглися підготувати доповідь про стан з правами в Україні у 2004 році. Оскільки ця доповідь перша, ми вважаємо за необхідне подати ретроспективний огляд ситуації з правами людини в цілому за період 1989-2004 рр.

До так званої перебудови про права людини в СРСР ніхто, крім дисидентів, серйозно не говорив. Хоча СРСР був формально учасником пактів ООН 1966 року та інших міжнародних договорів у галузі прав людини і підписав Гельсінкські угоди 1975 року, виконувати свої зобов’я­зан­ня він не збирався. Радянські юристи аж до початку 90-х називали права людини «буржуазною вигадкою», а до середини 80-х Загальна декларація прав людини, не кажучи вже про інші документи, була нікому не відома, вона вилучалася при обшуках у дисидентів як антирадянський документ, яким вона, по суті, і була. Правозахисники, переважна більшість яких мала тоді чисто інтуїтивне уявлення про права людини і мало користувалася відповідною термінологією, жорстоко каралися за публічні прояви своїх поглядів. Проте саме вони були моральною й інтелектуальною опорою інтелігенції. В Україні нечисленні правозахисники найчастіше долучалися до національно-демо­кратичного руху. Тут репресії були особливо жорстокими, насамперед, у відношенні до тих, хто відстоював національні права.

У той же час до середини вісімдесятих усі, хто хоч трохи замислювався про становище в країні, розуміли, що потрібні зміни. Чорнобильська катастрофа прискорила усі процеси в суспільстві. Ситуація почала кардинально змінюватися навесні 1987 року після масового звільнення в’яз­нів сумління. За думки перестали кидати за грати, а навпаки, стали до них прислухатися і реалізовувати ті ідеї, за які раніше репресували. Публікувалися книги, що були раніше «антирадянськими», за поширення і навіть збереження яких раніше саджали за грати. Виникла реальна можли­вість створювати відкриті асоціації, які були б вільні від регламентації з боку держави. З’яви­лися перші культурні, екологічні, суспільно-політичні, а згодом і чисто політичні громадські струк­тури. Місце «самвидаву» зайняла незалежна преса. Стали проводитися організовані «знизу» публічні дії – зібрання, мітинги, демонстрації, пікети. Громадський демократичний рух, що почався у 1987 році в Києві і Львові, до кінця 1989 року охопив практично усі міста України. Його зростання стимулювали вибори до Верховної Ради СРСР 1989 року та до Верховної Ради України і місцевих Рад 1990 року, під час яких вдалося провести представників громадськості у містах, а на Західній Україні – і в сільській місцевості. Слід зазначити, що основними цілями руху були в той час відстоювання національних прав і звільнення від жорсткого регулювання з боку держави у самих різноманітних сферах громадського життя, насамперед у сфері засобів масової інформації, літературі, мистецтві і релігійному житті.

Громадський рух в Україні 1987-1991 років розвивався загалом типово для посттоталітарного простору, але з деяким відставанням: у середині 1991 року він знаходився приблизно в тому ж стані, що у Балтійських країнах до середини 1989 року. Крім того, він був вкрай нерівномірним і неоднорідним. У західних областях він був більш масовим і мав виражене національно-демо­кра­тичне забарвлення, з наближенням до сходу і півдня кількість прихильників національної ідеї ставала все меншою. На сході громадський рух обстоював загальнодемократичні цінності, обмежувався великими містами і був набагато слабкішим. Тут іще до кінця 1989 року за демонстрацію національного прапора засуджували до адміністративного покарання, аж до позбавлення волі на кілька діб. Усі політичні партії, що виникли на рубежі 90-х, були національно-демократичними, очолювалися колишніми політв’язнями і мали у своїх програмах тези про ненасильницькі методи політичної боротьби і дотримання прав людини. У цілому демократичний рух тієї доби був стихійно і несвідомо правозахисним, оскільки сприяв розширенню кола свободи українського суспільства.

Серпневий путч і розпад СРСР, що слідував за ним, кардинально змінили ситуацію. Україна стала незалежною державою при тому, що українське суспільство ще не було готовим до цього. Здобуття незалежності відразу виявило розбіжності у підходах до рішення нагальних проблем, розбіжності у світогляді громадських активістів, які були раніше об’єднані однією метою – демо­кратизацією громадського життя, і єдиним ворогом – комуністичним режимом. Внутрішні протиріччя розкололи єдиний колись рух, чвари і зростаюче погіршення соціально-економічного стану розмили його ряди і позбавили масової підтримки. І, хоча ідеологічні рамки відпали, а комуністична номенклатура тимчасово принишкла й у більшій своїй частині підтримала незалежність, демократичний рух не зміг переломити ситуацію. Неготовність суспільства до змін, загальна дезорієнтація, «розруха в головах» у критичної маси населення обумовили відсутність політичних і економічних реформ і неможливість швидкого старту демократичних перетворень у вже незалежній країні. Коло свободи в ці роки не розширилося, а багато в чому навіть звузилося.

Основною причиною для цього була слабкість української демократії. Комунізм в Україні не був переможений. Українське суспільство, виснажене масовими політичними репресіями 30-80 років, розколоте на «східняків» і «западенців» і духовно не готове до незалежності, не змогло провести заміну політичних еліт. В Україні не було процесу декомунізації, як у Польщі, Чехії, Угорщині та інших посттоталітарних країнах: розпочавшись із заборони компартії, він на тому й закінчився. Натомість збереглася радянська адміністративно-командна система з усіма притаманними їй внутрішніми протиріччями. Колишня номенклатура практично повністю зберегла керівні позиції на всіх рівнях влади. Частково це можна пояснити загальною консервативністю українського суспільства. Недарма першим президентом України було обрано колишнього завідувача ідеологічним відділом ЦК КПУ Леоніда Кравчука – незважаючи на те, що він привселюдно заявив, що нічого не знав про штучний голодомор 1933 року. Понад 60% українських виборців надали перевагу йому, а не колишньому політв’язню В’ячеславу Чорноволу. Спокійний, звичний Кравчук виявився ближчим.

Про права людини в ці роки згадували нечасто – цим у великій країні були стурбовані буквально одиниці. Переважна більшість українських правозахисників ще у другій половині 80-х пішли у політику і займалися тепер розбудовою держави. Восени 1991 року раптом виявилося, що в країні немає правозахисних організацій, тобто громадських груп, метою яких було б не досягнення і використання влади, а спостереження подій, збір, обробка і поширення інформації про стан прав людини, різноманітна допомога громадянам у захисті від організованого насильства, здійснюваного державою – консультативна, юридична, матеріальна, моральна тощо, аналіз дій різних гілок влади, організація контролю за ними і протидія системним порушенням прав людини. Такі інституції потрібно було будувати з нуля, і вони почали створюватися. Незважаючи на великі зусилля й окремі успіхи цих правозахисних організацій (активна і плідна участь у конституційному процесі, привертання уваги суспільства до великої кількості страт, захист від кримінального переслідування у кількох випадках брутального порушення прав людини, переклад на українську мову і поширення основного корпусу міжнародних документів в галузі прав людини, ініціювання викладання прав людини в школах вчителями-ентузіастами й т.ін.), їхній вплив на події не міг бути суттєвим.

Почекавши трохи й роздивившись, українська номенклатура побачила, що ніхто на її владу всерйоз не зазіхає, і почала облаштовувати державу відповідно до своїх цілей та інтересів – насамперед власного збагачення. Те, що при цьому руйнувалися цілі галузі економіки, майже нікого не бентежило. Не зустрічаючи практично ніякого опору з боку суспільства, експансія номенклатури, що тісно спаяна з бізнесом і державними органами, ставала дедалі сильнішою, наочно підтверджуючи старе правило: держава робить з людьми усе, що вони дозволяють із собою робити. Молода, спочатку цілком лабільна держава, почала поступово застигати у все більш неприємному для основної маси людей варіанті: вона дедалі більше займалась обслуговуванням можновладців при дедалі зростаючій байдужості до долі всіх інших і все більшої агресії стосовно тих, хто висловлює невдоволення системою відносин, що складалася.

З обранням Леоніда Кучми Президентом України процес збагачення номенклатури, створення фінансово-олігархічних кланів і зубожіння широких верств населення прискорився і став жорсткішим. Надії багатьох на реформаторську політику сильного президента-технократа, яким здавався «вовкодав Кучма», виявилися суцільними ілюзіями. Ставка на сильну виконавчу (президентську) владу себе не виправдала, урядові структури виявилися малорухомими, що не поспівають за швидким розвитком подій. Патерналізм доповнився інформаційною кризою, прямим диктатом виконавчих структур над суспільством, фінансовим та економічним здирництвом бюрократії, що внутрішньо не переорієнтована на підпорядкування себе громадянам. В економічному плані наша держава, на жаль, стала банкрутом, а в культурному – виглядала як провінціал. Інтереси апарата бюрократії у цілій низці політичних ситуацій виявилися занадто сильними, а суспільна активність, відповідно, підірваною.

Відповідно до статті 3 Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Проте українська держава виявилася не в змозі виконати цей обов’язок, насамперед тому, що вона сама є джерелом порушень прав людини, і оскільки громадський контроль за діяльністю влади в багатьох сферах відсутній або слабкий, то порушення ставали усе більш масовими й масштабними. Поступово посилювалися дуже небезпечні для прав людини взаємозалежні тенденції.

1. Підсилювався адміністративний тиск держави, бажання детально регламентувати життя в будь-якій сфері (особливо економічній), що істотно обмежує свободу особи. Люди, як і раніше, були беззахисні і залежні від державної машини, а ті, хто, займаючись бізнесом, прагнув бути економічно незалежним, потрапляв під прес численних фіскальних органів, чиї адміністративні процедури і методи покарання ставали все більш витонченими. Наслідки ж для розвитку бізнесу були згубними. Говорити про свободу підприємництва в даній ситуації не доводиться. У країні начебто навмисно створена така податкова система, що легальний бізнес неможливий, і тому всі змушені порушувати законодавство, а значить, усі вразливі. Проте караючі органи працювали вибірково: репресували тих, хто фінансово підтримував опозицію або намагався бути незалежним (як-от Борис Фельдман, керівник банку «Слов’янський») і порушував негласні правила поведінки в сформованій системі міжкланових відносин. З посиленням політичної боротьби між владою та опозицією відповідно посилювалася репресивна політика податкових органів, які фактично перетворилися на силову структуру і певною мірою стали виконувати в Україні роль колишнього КДБ в СРСР. Влада робила все для того, щоб можливим був тільки тісно пов’язаний з нею бізнес.

2. Зростали бідність і соціальна нерівність. За офіційними даними на кінець 1999 року (цей рік був найскрутнішим для українців) не менше 30% населення мали прибуток, нижчий за межу бідності (тобто межу малозабезпеченості, за якою надається державна соціальна допомога, – 73.7 грн., при цьому середня зарплата складала 155.5 грн., а прожитковий мінімум – 220 грн.), а різниця у доходах між ними і 5% найбільш заможних людей усе зростала, і вже у п’ять-шість разів перевищувала відповідну різницю у країнах Західної Європи та США. Соціальні й економічні права, проголошені в міжнародних угодах і гарантовані нашою Конституцією (включення їх до Конституції – давно остогидле радянське лукавство!) – право на достатній рівень життя, на соціальну захищеність, працю, охорону здоров’я тощо – виглядали справжнім знущанням. Порушення цих прав були найбільш значними. Держава так і не визначила «достатній рівень харчування, одягу і житла» і тому з легкістю не виконувала взятих на себе зобов’язань стосовно літніх людей, інвалідів, багатодітних сімей. Масова багатомісячна затримка виплати зарплат і пенсій з бюджету, мізерна допомога багатодітним, виділення онкологічним хворим суми в 3.7 гривень на рік (!) на ліки, закриття цілих відділень у психіатричних лікарнях, припинення видачі безкоштовних ліків психохронікам (і цей список можна продовжувати й продовжувати) – усі ці характерні риси керування урядами Євгена Марчука, Павла Лазаренка і Валерія Пустовойтенка сприймалися масовою свідомістю як порушення права на життя, що у нас розуміють не так, як у західних країнах, де мова йде про позбавлення життя за рішенням суду. У першу чергу соціальними й економічними причинами викликана демографічна криза, щорічно населення країни зменшується приблизно на 400 тис. чоловік.

Уряду Ющенка вдалося переламати на короткий період ці тенденції. Змінивши умови роботи на енергоринку, заборонивши бартер, уряд домігся такого успішного наповнення бюджету, що в 2000 році дохідна частина перевищила витратну. Немов за помахом чарівної палички, стали зникати борги бюджету із зарплатні і пенсій, пенсії були збільшені, зменшилася сума зовнішнього боргу, економічне зростання країни стало одним з найбільш динамічних у Східній Європі. Рівень доходів українців почав, хоч і дуже повільно, але зростати. Межа бідності на першу половину 2000 року була встановлена в розмірі 90.7 грн., на друге півріччя – 118.3 грн., на 2001 рік – 153 грн. Після відставки уряду Ющенка ця позитивна тенденція збереглася, але суттєво уповільнилася. За даними Міністерства праці і соціальної політики, на початок 2002 року не менше 25% населення мали прибуток, нижчий за межу бідності, при цьому доход половини з них не більший, ніж 120 грн. Через те, що наповнюваність бюджету різко погіршилася, знову з’явилися борги із зарплати в бюджетній сфері, а розрекламована пенсійна реформа виявилася спрямованою виключно на колишніх посадовців і практично не зменшила тягар бідності на незаможних. І, тим не менш, рівень доходів тих, хто був активним і бажав працювати, хоч і дуже повільно, але зростав. Велику роль у цьому зіграли 7 мільйонів українців, змушених працювати за кордоном. Уповільнилось зменшення населення за рахунок збільшення народжуваності. Проте ріст цін великою мірою зводив нанівець ріст доходів, і в країні зберігається велика частка населення (за нашими підрахунками, приблизно 22-25%), яка має доходи на межі бідності і нижче.

3. Політична боротьба поступово перетворилася на придушення опонентів з використанням будь-яких засобів, зокрема, за допомогою державних органів, у тому числі силових. Це добре продемонстрували виборчі кампанії 1998, 1999, 2002, 2004 рр. і референдум 16 квітня 2000 року. Порушення політичних і громадянських прав були під час виборів і референдуму найбільш серйозними за всі роки незалежності. Безпардонно і вперто нав’язуючи виборцям «правильний вибір», майже не залишаючи шансів нікому з кандидатів опозиції на контакти з виборцями через електронні ЗМІ, не гребуючи ніякими засобами адміністративного тиску для забезпечення потріб­ного результату, органи виконавчої влади перетворили вибори і референдум у виставу, яка не викликає ніяких почуттів, окрім приниження, сорому і протесту.

Після перемоги на виборах 1999 року президентська команда перейшла в наступ, щоб остаточно придушити опозицію, ігноруючи при цьому принципи і норми права. Спочатку був фактично організований переворот у парламенті. Зовсім необґрунтовано були визнані легітимними дії і рішення «парламентської більшості», що засідала окремо від парламенту в іншому приміщенні. Переобравши керівництво парламенту і парламентських комітетів і прийнявши низку інших рішень під час відсутності меншості, більшість істотно порушила загальновизнані міжнародні стандарти парламентської демократії. Наступним кроком, що мав на меті фактично повністю підкорити парламент президентові, став референдум 16 квітня 2000 р. про внесення змін до Конституції за нібито народною, а насправді президентською, ініціативою. Референдум був брутальним порушенням Конституції, як у частині внесення доповнень до неї і процедурних гарантій народного волевиявлення, так і, насамперед, статті 3, яка проголосила гідність людини найвищою соціальною цінністю. Примушення до голосування і залякування носили тотальний і зовсім ідіотичний характер: від збору підписів на підтримку референдуму лікарями у своїх пацієнтів до відбирання портфелів вчителями у своїх учнів, щоб їхні батьки прийшли до школи забрати портфелі своїх чад і там проголосували. А студентам і викладачам адміністрація вузів наказала принести довідки, що підтверджують їхню участь у святі демократії. Тим не менше, референдум провалився, у опозиції і суспільства в цілому вистачило сил для опору цій національній авантюрі. Проте суспільство в цілому було ще слабким, а влада сильна і мала намір, як і раніше, тримати під контролем геть усе. Це добре продемонстрували парламентські вибори 2002 року. Задіявши всі ресурси і програвши проте з тріском вибори, партія влади зуміла за рахунок залякування, шантажу, підкупу створити найбільшу фракцію в парламенті і вкрала перемогу у блока «Наша Україна». З метою збереження владних повноважень були нав’язані інші проекти реформи Конституції, реалізація яких також мала примусовий характер. Опозиції вдавалося опиратися цим спробам придушення конституціоналізму, проте питання щодо зміни Конституції на догоду владі залишалося відкритим.

Справа Гонгадзе та плівки майора Мельниченка, дії Комітету «Україна без Кучми» пришвидшили процес протистояння влади та народу й оформлення його в політичній сфері на інституційному рівні. Після відставки уряду Ющенка стало ясно, що з’явилася політична опозиція, яка має усі шанси змінити хід подій в країні. Політичне протистояння влади та опозиції ставало все жорстокішим і перейшло у відкриту боротьбу у виборчій кампанії 2004 р.

4. Усе більш жорстокою ставала кримінально-правова політика. Катування і жорстоке повод­ження під час дізнання і попереднього слідства з метою одержання зізнань, стали повсякденним явищем, вони найчастіше залишаються безкарними або, ще гірше, сприймаються як норма. Це призводить до поширення свавілля і безкарності правозастосовчих органів з одного боку і посиленню почуття незахищеності в усіх – з іншого. Рівень довіри до міліції впав за ці роки до 5-12% (у залежності від регіону). Наша країна – один зі світових рекордсменів за кількістю ув’язнених на душу населення і за кількістю смертних вироків в цей період. Кількість засуджених зросла з 108,5 тис. чоловік (у тому числі до позбавлення волі – 35%) у 1991 році до 222,2 тис. чоловік (у тому числі до позбавлення волі – 37,5%) у 1999 році. Дедалі гострішою ставала проблема переповненості слідчих ізоляторів (СІЗО). На початок 1994 року у СІЗО знаходилося 38,9 тис. чоловік при нормі 11 300 місць, а на кінець 2000 року – 46,2 тис. чоловік при тому, що кількість місць збільшилося тільки на 1800. Незважаючи на рекомендації міжнародних організацій скоротити терміни перебування під вартою під час попереднього слідства, вони залишилися незмінними, максимальний термін може становити 18 місяців. Так і не було введене обмеження термінів сумарного утримання під вартою під час слідства, ознайомлення зі справою і суду. А при тому, що суди направляють на додаткове розслідування приблизно кожну десяту кримінальну справу, нерідкі випадки, коли обвинувачувані роками знаходяться в СІЗО, будучи невинуватими, оскільки вирок за їх справою не виноситься, а виправдати їх або ж змінити запобіжний захід суддя не наважується. До речі, кількість виправдувальних вироків усі ці роки не перевищувала 0,35%. Умови ж утримання під вартою в СІЗО самі по собі є жорстокими і нелюдськими. Різке погіршення економічної ситуації позначилося і на фінансуванні СІЗО й установ виконання покарань (УВП) – витрати на харчування за ці роки скоротилися до 8-12 копійок на день на одного ув’язненого у 1998-1999 роках, а на медичне обслуговування – до 4-7 копійок. Таким убогим фінансуванням можна пояснити високу захворюваність і смертність у місцях позбавлення волі. У 1999 році померло 3081 ув’язнених, що майже сягає рівня смертності по країні в цілому (14 чоловік на тисячу), і це при тому, що в ув’язненні знаходяться здебільшого молоді працездатні люди (майже половина – у віці до 30 років).

Введення нового Кримінального кодексу, судового контролю за арештами не розвантажило кримінально-виконавчу систему, як очікувалося. Покищо репресивний характер кримінально-пра­вової політики зберігається. Кількість засуджених, які позбавлені волі, зменшується дуже повільно. Не зменшується кількість підозрюваних у вчиненні злочину, для яких суди обрали запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, отже, умови утримання в СІЗО залишаються жорстокими. Загальна кількість позбавлених волі зберігається на рівні 190-200 тисяч. Завдяки збільшенню фінансування кримінально-виконавчої системи зменшилася смертність, проте вона ще залишається достатньо високою. Не вирішується адекватно проблема з хворими на туберкульоз.

Реформа судової системи загальмована. Слід зауважити, що люди стали набагато частіше звертатися до суду. За 10 років кількість цивільних позовів збільшилася більш, ніж у 2.5 рази, при цьому кількість скарг на неправомірні дії (або бездіяльність) органів державної влади і посадових осіб виросла в 50 разів. Усе більш явно суди прагнуть бути незалежними. Було прийнято чимало рішень у резонансних справах, що йдуть врозріз з побажаннями виконавчої влади, це викликало приступи роздратування у вищих посадових осіб країни. Про залежність судів від виконавчої влади і фактах її втручання в їх діяльність неодноразово говорили колишній голова Верховного Суду Віталій Бойко, його заступники і судді Верховного Суду. Оплата праці суддів також залишає бажати набагато кращого.

Відбулися деякі зміни на краще в проблемі запобігання катувань. У грудні 2000 року смертна кара була визнана Конституційним судом такою, що суперечить Конституції, замість неї було введене довічне ув’язнення. Катування визначене як окремий склад злочину в новому Кримінальному кодексі України. Установи виконання покарань стали більш відкритими. Завдяки принциповій позиції Міністерства оборони і Головної військової прокуратури, розширенню їх співробітництва з правозахисними організаціями стало менше тяжких випадків прояву «дідівщини» в армії. Зусиллями правозахисних організацій проблема катувань і жорстокого поводження стала привертати значно більшу увагу засобів масової інформації. Органи МВС стали більш відкритими.

5. Дедалі більше обмежувалася свобода слова. Контроль над мас-медіа ставав усе більш жорстким і безпардонним, особливо над електронними ЗМІ. Практично зникли незалежні інформаційно-аналітичні програми. Можливість журналістів вільно висловлюватися прямо залежала від політичних поглядів, інтересів і можливостей власника каналу, тієї фінансово-політичної групи, що його утримувала. У кожному ЗМІ були (і є) дозволені теми для критики й сфери, яких не можна торкатися. Оскільки усі фінансово-політичні групи залежали від Президента, то він мав бути поза критикою. Це неписане правило порушувалося в періоди загострення політичної боротьби між Президентом і парламентом, між Президентом і опозицією (видання, контрольовані Павлом Лазаренком, Євгенієм Марчуком, Олександром Морозом) під час парламентських і президентських виборів. Проте висловлювати відверто опозиційну думку стало дуже важко: виконавча влада поступово виробила великий арсенал засобів, що змушують опозиціонерів замовкнути. З часом він ставав дедалі багатшим і різноманітнішим: закриття ЗМІ (адміністративним рішенням у випадку газети «Правда України», позбавлення ліцензії, перерозподіл частот), ускладнення правил реєстрації, безліч перевірок різними контролюючими органами – КРУ (чиї перевірки, взагалі, незаконні у відношенні до недержавних структур), податкової адміністрації, пожежних тощо (причому об’єктом перевірки були не тільки ЗМІ, а і ті бізнес-структури, що їх фінансували), блокування рахунків у банку, відмови типографій друкувати тиражі і навіть вилучення готових тиражів, відмови у централізованому поширенні видань, залякування і навіть побиття журналістів. Після парламентських виборів 1998 року для переслідування опозиційних видань стала використовуватися Служба безпеки.

Одним з потужних і поширених інструментів для тиску стали також судові позови урядових чиновників про захист честі і гідності з безглуздо величезними сумами відшкодування моральної шкоди. На жаль, суди частіше задовольняли позови, що іноді приводило до руйнування газети. Так, газета «Всеукраїнські відомості» перестала виходити після задоволення нісенітного позову про захист честі і гідності з величезною сумою відшкодування моральної шкоди – 3.5 млн. гривень. Щоб заткнути рота критикам, поряд з цивільними позовами про захист честі і гідності використовувалося також кримінальне переслідування за наклеп. За даними Міністерства юстиції, у 1998-2000 роках і перші 6 місяців 2001 року 372 особи були засуджені за наклеп, у тому числі вісім осіб були позбавлені волі.

У 2000-2001 рр. коло свобод слова і друку дещо розширилося. Відкриття у 2000 році чималої (для України) кількості новинних сайтів, таких, як korrespondent.net, FORUM, «Українська правда» та інших значною мірою пожвавило інформаційний простір України. Мережеві видання відтягнули чималу кількість досвідчених журналістів із друкованих ЗМІ. Багато-які випробувані владою засоби контролю тут не спрацьовують. Крім того, журналісти відразу скористалися касетним скандалом, розширили коло розглянутих тем і зробили обговорення набагато гострішим. Проте говорити про істотне розширення свободи ЗМІ, на мій погляд, не можна. Незалежної журналістики в країні, як і раніше, практично не існує, журналісти і досі так само змушені знаходитися в межах, обумовлених власниками ЗМІ. До успіхів (вони досягнуті багато в чому завдяки зусиллям правозахисних організацій) варто віднести вилучення наклепу й образи з нового Кримінального кодексу і прийняття 25 травня 2001 року Пленумом Верховного Суду України прогресивної постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», у якому Верховний Суд наполегливо рекомендує судам застосовувати Європейську конвенцію захисту прав людини й основних свобод. У 2000-2004 роках було багато прецедентів застосування 10 статті Конвенції судами України у справах за позовами проти ЗМІ, де відмова в позові аргументувалася позицією Європейського суду з прав людини. У цілому можна сказати, що позови до журналістів про захист честі і гідності стали набагато частіше вирішуватися на їх користь, якщо журналісти були сумлінні. Так, наприклад, усі відомі позови проти журналістів про захист честі і гідності, подані генералами МВС, були ними програні.

У середині 2002 року почався новий наступ на свободу ЗМІ, насамперед електронних, де використання «темників» зробило усі новинні програми схожими і одноманітними. Друковані ЗМІ також стали менш цікавими. Очевидним є бажання влади взяти під свій контроль і інтернет, але українська інтернет-спільнота покищо опирається цим планам.

6. Дедалі ширшим ставало засекречування й обмеження доступу до офіційної інформації, що мотивувалося захистом інформаційної безпеки держави (а це поняття ніяким законом не визначене). Прогресивні закони, що регулювали доступ до інформації, були фактично зведені нанівець підзаконними актами і незаконною практикою, що характеризується широким використанням незаконних грифів обмеження доступу до інформації. Зокрема, це такі грифи, як «Опублікуванню не підлягає» (використовується Президентом), «Для службового користування» і «Не для друку» (використовуються Кабінетом міністрів та іншими відомствами). За нашими спостереженнями, число документів з цими грифами різко збільшувалося в період виборчих кампаній і проведення референдуму. Кількість документів із грифом «Не для друку» доходила до 10% від їх загальної кількості. Привертає до себе увагу також той факт, що саме Президент України засекречує значно більшу кількість документів, аніж Кабінет міністрів чи будь-яке інше відомство. Зазначені грифи таємності не визначені законом, а порядок роботи з документами під цими грифами або взагалі не визначений ніяким нормативним актом, або, як у випадку з ДСК, фактично закриває доступ до документів під цим грифом.

Істотно розширився також обсяг інформації, що відноситься до державної таємниці, «Звід відомостей, що становлять державну таємницю» був спочатку опублікований (у 1995 році), а потім засекречений. Усі зазначені факти є брутальними порушеннями українського та міжнародного інформаційного законодавства. Що ж стосується відкритої інформації, то відомства надають її вкрай неохоче. У відповідь на інформаційні запити часто надходять відписки, а часто взагалі немає ніякої відповіді. У 2000-2004 рр. ситуація з доступом до інформації про діяльність органів влади стала трохи кращою. У 2000 році у всіх органів виконавчої влади з’явилися власні сайти, з’явився також доступ до законопроектів. На настійну вимогу правозахисних організацій у березні 2001 року Службою безпеки України був розсекречений «Звід відомостей, що становлять державну таємницю». У цілому доступ до інформації, що знаходиться у розпорядженні державних органів, залишається серйозною проблемою. Прийняті 11 травня 2004 р. зміни до законів про інформацію та про друковані ЗМІ суттєво звузили обсяг права на інформацію і свободу ЗМІ: тепер дозволено працювати тільки з інформацією, відкритою за режимом доступу. При цьому за розголошення журналістами інформації для службового користування передбачена адміністративна відповідальність, а яка саме інформація класифікована як відомості з грифом ДСК – наразі невідомо. Фактично це означає введення цензури.

7. Скасування прописки поставило завдання про створення реєстрації фізичних осіб. Основні рішення держави, прийняті в цій сфері, на жаль, мають на меті створення ефективного механізму стеження за приватним життям українців. Тривалі дискусії на тему, який державний орган має провадити реєстрацію – МВС чи міністерство юстиції, чи окремо створений спеціальний орган, якими мають бути реєстри, як має бути забезпечений захист персональних даних, закінчилися несподівано прийняттям 30 квітня 2004 року Указу Президента. Указ визначає, що реєстрацію має здійснювати МВС на базі Єдиної державної автоматизованої паспортної системи, яка розробляється, починаючи з 1996 року, і введення в дію Єдиного реєстру фізичних осіб має бути прискорене. Відповідної реакції опозиції на цей Указ, який фактично порушує Конституцію і відкидає низку існуючих законопроектів, не було. Фактично таке вирішення проблеми реєстрації фізичних осіб означає застосування єдиного багатоцільового ідентифікаційного коду особи, що призведе до можливості об’єднання всіх баз даних, де міститься інформація про особу. Можна чекати загострення конфліктів в цій сфері, що пов’язані з масовою відмовою православних від ідентифікаційного коду. Загалом успіх цих планів буде означати перетворення України в поліцейську державу.

Варто зазначити, що деякі порушення прав людини з перерахованих вище несумісні з рівнем свободи, характерним для посттоталітарних суспільств, і тому були предметом особливої уваги правозахисних організацій. Мова йде про те, що багато порушень прав людини є характерними для країн перехідного періоду від тоталітаризму до демократії, хоч і виявляються в них у різній мірі: жорстокість поліції, закритість влади; порушення виборчих прав, маніпуляції суспільною свідомістю через ЗМІ; бідність людей похилого віку тощо. А є порушення нетипові, вони серйозні і небезпечні, оскільки означають наступ влади на свободу народу і загрожують реставрацією тоталітаризму. До таких порушень слід віднести політичні переслідування, поєднані з насильством та/або обвинуваченням у кримінальному злочині; насильницькі зникнення; використання силових структур, зокрема, поліції та служби безпеки, у політичних цілях; позбавлення волі журналістів у зв’язку з виконанням ними професійних обов’язків; бідність людей, що працюють; порушення прав меншин, поєднане з насильством тощо. На жаль, з перерахованого до України не має відношення в розглянутий період тільки останнє (за деякими виключеннями насильства відносно ромів). З правами меншин ситуація в цілому була відносно благополучною, так само, як і з деякими іншими правами і свободами – свободою думки, совісті і релігії, свободою асоціацій, свободою пересування, правом на повагу до сімейного життя, рівністю в правах чоловіків і жінок. Більше того, можна, мабуть, стверджувати, що права меншин у нас дотримуються краще, ніж в інших посттоталітарних країнах.

Не можна не бачити, що в нас продовжувала діяти політика подвійних стандартів у ставленні до прав людини. І все-таки наявність міжнародних зобов’язань в області прав людини стимулювало зміну законодавства і створювало простір для взаємодії правозахисних організацій з державою. Участь останніх у коментуванні періодичних доповідей про виконання конвенцій ООН (Україна є учасником 16 з 25 міжнародних угод ООН про права людини) мала чимале значення для привертання уваги суспільства до проблем, що розглядалися. З листопада 1995 року Україна стала членом Ради Європи і, згодом, учасником ряду європейських конвенцій з прав людини, українці одержали право звертатись до Європейського суду з прав людини у випадку порушення їх громадянських і політичних прав і почали освоювати ці нові можливості. Кількість звернень до Європейського суду поступово зростала, вони ставали більш якісними, результатом цього стало прийняття Судом 78 рішень з прийнятності та 23 рішень по суті за скаргами проти України (станом на 1 серпня 2004 року). Це має суттєво вплинути на зміни у правовій системи.

У нашій країні українську конституцію вважають однією з кращих у Європі. З цим поглядом важко погодитися, на нашу думку, Україна ще не доросла до органічного конституціоналізму, і другий її розділ, присвячений правам і свободам, добре це ілюструє. Так, формулювання прав і свобод практично цілком запозичені з пактів ООН 1966 року і Європейської конвенції прав людини й основних свобод. Але, на наш погляд, включення до конституції соціальних і економічних прав та інших пустопорожніх соціальних гарантій – помилка авторів конституції. Ці права не можуть бути виконані державою і не можуть бути нормами прямої дії. Конституція грішить також великою кількістю обмежень громадянських і політичних прав. Усі наступні після її прийняття роки ясно показали, що такі обмеження, як «моральність населення», «захист репутації», «в інтересах суспільного порядку» визначаються не законом, а живою владою. У цьому виявляється презумпція патерналізму держави: чиновники краще громадян розуміють, що морально, а що ні, що на користь суспільному порядку, а що ні. Загальні і спеціальні обмеження, приведені на додаток декларованому праву, можуть звести нанівець майже усі права і свободи. Тому пряма дія цих конституційних норм дуже сумнівна. Крім того, Конституція не припускає звернення до Конституційного Суду звичайних судів, не кажучи вже про громадян. Громадяни можуть звернутися до Конституційного Суду тільки з проханням про тлумачення конституційних норм і тільки у випадках різного застосування цих норм адміністративними органами. З тисяч заяв громадян про тлумачення норм Конституції Конституційний Суд розглянув тільки декілька. Інакше кажучи, конституційна система захисту прав людини фактично не працювала, а Конституційний Суд був лише арбітром між різними гілками влади. Щоправда, він спочатку виявився набагато кращим арбітром, ніж можна було очікувати, оскільки прагнув бути незалежним, незважаючи на тиск з боку виконавчої влади, але пізніше його рішення більше розчаровували.

У 2004 році усі перелічені вище тенденції порушення прав людини загострилися ще більше і повною мірою проявилися під час виборчої кампанії. Вона проходила під знаком протистояння сили влади і сили народу, який і винайшов сили і мужність перебороти владу. Підґрунтя цієї перемоги – вихід на арену активних дій двох небитих поколінь, позбавлених комплексу неповноцінності і маючих модерне світосприйняття, посилення невеликого та середнього бізнесу, відкритість країни, масові поїздки українців за кордон, зростаюча зрілість масової свідомості і готовність до змін, посилення громадянського суспільства і, зокрема, правозахисту. Молодіжні рухи 2004 року були підсвідомо (а для певної частини молоді – свідомо) правозахисними, це був, так би мовити, правозахист в нападі, що виявилося навіть на семантичному рівні – у гаслі «Свободу не спинити!».

Як сказав Вацлав Гавел, президентські вибори в Україні означали похорон залишків українського посткомунізму. Подзвін, що лунав на столичному майдані Незалежності – саме по ньому. І ще раз підтвердилася істина: політичний режим, який порушує права людини все більше і більше, рано чи пізно приречений на поразку.


Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори