Права людини в Україні - 2004. XVI. ПРАВО ЛЮДИНИ НА БЕЗПЕЧНЕ ДОВКІЛЛЯ

Друга половина 20-го століття принесла дві основні зміни, як у міжнародному праві, так і в правових системах майже кожної країни. Спочатку права людини, а потім і якість довкілля були всесвітньо визнані як фундаментальні суспільні вартості. І в обох випадках існуючі інститути держави і права мусили змінитися, щоб їх гарантувати. До усвідомлення важливості прав кожної окремої людини призвели злочини тоталітарних режимів. Цінність якості довкілля була усвідомлена внаслідок почастішання ситуацій, коли вичерпання природних ресурсів чи їхнє забруднення створює нездоланну перешкоду для здійснення практично всіх людських прав.

Уперше міжнародна актуальність проблеми якості довкілля була належно оцінена на Конференції ООН щодо довкілля людини в Стокгольмі в 1972 року. У преамбулі Стокгольмської декларації зазначено, що як природне, так і створене людиною навколишнє середовище, мають вирішальне значення для благополуччя і реалізації основних прав людини, включаючи її право на життя. Принцип 1 Стокгольмської декларації проголосив право кожної людини на свободу, рівні­сть і сприятливі умови життя в навколишньому середовищі.

Через 20 років після Стокгольмської конференції, у 1992 році в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) пройшла Конференція ООН щодо довкілля та розвитку, іменована також «зустріч на вищому рівні «Планета Земля». Декларація Ріо розвинула положення Стокгольмської декларації та відобразила новий підхід до охорони довкілля в цілому й екологічних прав людини, пов’язавши їх з питанням збалансованого розвитку. Принцип 1 Декларації Ріо проголошує, що людина є центральною ланкою в діяльності для такого розвитку. У принципі 10 Декларації Ріо були проголошені також й інші екологічні права людини – на екологічну інформацію, на участь у прийнятті рішень і судовий захист цих прав тощо.

Зустріч у Ріо підкреслила взаємозалежність між дотриманням основних прав людини й станом довкілля. Порушення основних прав людини приводить до збитків довкіллю. Наприклад, недотримання прав «на працю» чи «на захист від безробіття» (Загальна декларація..., стаття 23, п.1) штовхає людей на хижацьку експлуатацію або руйнування природного довкілля. У свою чергу, виснаження, руйнування і забруднення природного середовища веде до погіршення санітарних умов, загрожує здоров’ю людей, завдає шкоди їх майну та справам. Усе це є порушенням прав людини на «плідне життя в гармонії з природою» (Декларація Ріо щодо довкілля та розвитку, п.1) та права на життєвий рівень, «необхідний для підтримки здоров’я і добробуту його самого та його родини» (Загальна декларація, стаття 25, п.1).

Віденська декларація (1993, стаття 5) визнала універсальність, неподільність, взаємозалежність і взаємозв’язок прав людини – цивільних, культурних, економічних, політичних, соціальних і екологічних. Неподільність прав означає відмову від поділу прав людини на пріоритетні і другорядні. Це відкрило широке поле для співробітництва між «зеленим» та іншими правозахисними рухами. Це положення особливо важливе для екологістів (активістів екологічного руху), бо розкри­ває комплексний характер будь-якого порушення прав і тим самим припускає комплексний характер захисту цих прав.

Принципи, зазначені в Деклараціях конференцій ООН в Стокгольмі та Ріо-Де-Жанейро, справили глибокий вплив на правові системи багатьох країн, зокрема, й України. Однак право на здорове й сприятливе довкілля дотепер не закріплено безпосередньо в міжнародній системі прав людини. Це пов’язано з надзвичайною складністю питань охорони довкілля і збалансованого розвитку та певними особливостями цих прав.

1. Особливості екологічних прав

Зазвичай, права людини поділяються на «негативні» й «позитивні». Перші вважаються такими, що є у індивіда від природи – свобода від катувань, свобода слова, свобода совісті, свобода пересування, тощо, і держава мусить просто не позбавляти та не обмежувати цих свобод. Другі – право на достатній рівень життя, на соціальний захист, на охорону здоров’я, на працевлаштування, тощо потребують від держави чималих зусиль та коштів для їхнього забезпечення. Оскільки хорошому немає межі, то навіть у найрозвинутіших країнах важко сказати стосовно «позитивних» прав – дотримано їх чи ні.

Право на безпечне довкілля має кілька унікальних особливостей:

1) Воно сполучає риси «негативних» і «позитивних» прав. Для людей, які живуть у малодеградованому природному середовищі, його можна вважати «негативним» – держава мусить просто не допускати дій, які б погіршили стан довкілля в цій місцевості. Але для людей, які живуть у середовищі з великим техногенним навантаженням, право на безпечне довкілля є «позитивним». Здійснення цього права в таких випадках потребує довготривалої, складної та скоординованої діяльності всієї державної машини з необхідністю накопичувати та витрачати великі кошти.

2) Різновиди порушень цього права – екологічні негаразди – можуть мати надзвичайно широкий асортимент внаслідок як різноманітності характеристик довкілля, так і різноманітності видів людської діяльності, що мають негативний вплив на довкілля. Через те для захисту екологічних прав потрібно дуже багато різноманітних законодавчих й інших нормативних актів, що ставлять необхідні обмеження.

3) Порушення цього права можуть мати найрізноманітніші масштаби й наслідки – від тимчасового погіршення умов праці на одному робочому місці до тривалих транскордонних забруднень цілих регіонів планети.

4) Причинно-наслідкові ланцюжки, які ведуть до порушення цього права, можуть бути дуже довгими і починатись із систем суспільних вартостей. Шлях до екологічно безпечного суспільства потребує переходу до нових світоглядних позицій.

5) Через зростання залежності цивілізації від технологічних систем величезні екологічні катастрофи техногенної природи, які спроможні вплинути на здоров’я та якість життя мільйонів людей, можуть бути спричинені помилковими діями невеликих груп або навіть і однієї людини.

У силу цих особливостей надзвичайно важливим компонентом національної та міжнародної еколого-правових систем є участь громадськості в охороні довкілля, насамперед – доступ до інформації. Власне, всі останні досягнення міжнародного права підкреслюють важливість цього інституту. Принцип участі громадськості закріплено не лише в Декларації Ріо та Порядку Денному ХХІ століття, прийнятому на тій же Конференції ООН, але й у низці міжнародних угод, прийнятих після Ріо. Зокрема, вироблених і укладених у ході загальноєвропейського процесу «Довкілля для Європи», 5-та загальна зустріч якого відбулась в Києві в 2003 році.

Серед них особлива роль громадськості найбільше відображена в Оргуській Конвенції «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля». Ця Конвенція має надзвичайне важливе значення для екологічного руху.

2. Екологічні права в законодавстві України

У статті 50 Конституції України зазначено, що кожний має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування заподіяної порушенням цього права шкоди. Крім того, Конституція гарантує кожному право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Отже, екологічні права є закріпленою в нормах Конституції України якісно новою самостійною групою принципів, спрямованих на захист індивідуальних екологічних (а не політичних, матеріальних, духовних та ін.) потреб і інтересів.

Україна стала стороною понад 40 міжнародних природоохоронних конвенцій глобального та регіонального значення, серед яких:

– Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином, як середовища існування водоплавних птахів (1971 року);

– Конвенція про охорону всесвітньої культурної й природної спадщини (1972 року);

– Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ їх існування в Європі (1979 року);

– Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (1979 року);

– Віденська конвенція про охорону озонового шару (1985 року);

– Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (1992 року);

– Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер (1992 року);

– Конвенція про охорону біологічного різноманіття (1992 року);

– Конвенція про ядерну безпеку (1994 року);

– Оргуська Конвенція (1999 року).

Міжнародні екологічні конвенції та угоди з моменту ратифікації їх парламентом стають частиною національного законодавства і покладають на Україну додаткові зобов’язання щодо захисту довкілля та забезпечення екологічних прав громадян.

Аналізуючи документи українського екологічного законодавства, міжнародні експерти неодноразово відзначали його високу якість, системність, послідовність. Зокрема, стаття 3 базового Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає низку дуже важливих основних принципів охорони довкілля, серед яких: пріоритетність вимог екологічної безпеки; запобіжний характер заходів охорони навколишнього середовища; обов’язковість екологічної екс­пертизи; гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколиш­нього природного середовища; формування в населення екологічного світогляду тощо.

Але практика дотримання (точніше – недотримання) цього законодавства є просто жахливою! Більшість його положень втілені лише на папері.

3. Приєднання до Кіотського протоколу (КП)

Серед Законів та Постанов екологічного характеру, що прийняла Верховна Рада України в 2004 році, безумовно, найбільш важливим є Закон «Про ратифікацію Кіотського протоколу до рамкової Конвенції Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату».

Екологічні громадські організації, насамперед ті, що працюють у Робочій групі українських НПО з Проблеми Зміни Клімату (далі в тексті – РГ УНПО ПЗК), вітали факт приєднання до важливої міжнародної справи і вбачають тут шанс через механізми Кіотського протоколу, зокрема т.зв. проекти спільного впровадження, здійснити енергоефективну модернізацію українських технологій. Без цього неможливе суттєве зниження енергоємності української продукції та підвищення її конкурентноздатності на світових ринках. У підсумку, саме така модернізація дозволить підвищити рівень життя українських громадян, а завдяки екологічним ефектам від модернізації технологій і якість життя.

Але вигоди від ратифікації КП можуть бути досягнуті лише за конкретних умов, яких досі не створено. Насамперед, це ретельне виконання зобов’язань за згаданою Рамковою Конвенцією ООН про зміну клімату (далі в тексті – «РК ООН ЗК»), які Україна взяла на себе з 11 серпня 1997 року. Проте з виконанням РК ООН ЗК Україною є низка проблем, навіть провалів:

1. Україна – єдина з усіх пострадянських країн, яка досі не визначила свого постійного представника (National Focal Point) для спілкування з Секретаріатом РК ООН ЗК у Бонні, хоча і сплачує внески до Секретаріату.

2. Усупереч зобов’язанням за статтею 4 РК ООН ЗК (пункти 1.b, 1.f та 2.b), урядом України не обговорені з широкими колами громадськості та не здійснюються Національні Стратегія (навіть не розроблена) та План дій на пом’якшення наслідків зміни клімату. При проведенні соціальної, економічної та екологічної політики не враховуються пов’язані зі зміною клімату міркування (не згадані в жодному законодавчо-нормативному документі). Не подається на періодичній основі докладна інформація про політику й заходи щодо запобігання зміні клімату.

3. Усупереч зобов’язанням, зазначеним у статті 4 (пункт 1.a) та статті 12 РК ООН ЗК, Україна не подає регулярно до Секретаріату Конвенції Кадастр антропогенних викидів та Національні повідомлення з питань зміни клімату (далі по тексту – «ПЗК»). Інвентаризація викидів та поглинання парникових газів в Україні здійснена лише за 1991-98 рр., підготовлено лише Перше національне повідомлення.

4. Представників громадських організацій найбільше хвилює невиконання Україною зобо­в’я­зань за статтею 4 (пункт 1.i) та статтею 6 РК ООН ЗК, а саме: уряд України не організував систематичної роботи щодо ПЗК у галузі освіти, підготовки кадрів і просвіти населення, не забезпечив підтримку найширшої участі громадськості у цьому процесі, зокрема, неурядових організацій. Громадськість не залучається до прийняття відповідних рішень. Навіть пакет ратифікаційних документів щодо КП був поданий у Верховній Раді України в обхід громадськості! Це є порушенням міжнародних зобов’язань України також за Оргуською Конвенцією.

Після ратифікації КП Україна має виконати, крім зобов’язань за РК ООН ЗК інші, ще конкретніші зобов’язання. А стаття 18 КП передбачає запровадження ефективних процедур та механізмів для визначення випадків невідповідності зобов’язанням і реагування на такі випадки.

Бракує коштів чи прозорості? Від урядовців інколи лунають твердження, начебто для виконання зобов’язань за РК ООН ЗК, зокрема, взаємодії з громадськістю або для розробки Національної стратегії та Національного плану дій щодо ПЗК не було коштів. Насправді Україна одержала для цих справ мільйони доларів іноземної допомоги. Але ці кошти використовувались непрозоре та безконтрольно – без звітності перед широкою громадськістю та урядом про ефективність цих витрат. Наприклад, за Канадсько-Українською програмою екологічного співробітництва на імплементацію РК ООН ЗК Україна отримала мільйон канадських доларів у 2003 році, але, на нашу думку, ці кошти були використані міністром В.Шевчуком неефективно. У заходах міжнародної допомоги склалось певне коло осіб («кліматичний клан»), зацікавлених контролювати торгівлю квотами на викиди парникових газів.

Ризики міжнародної торгівлі квотами на викиди. Навіть якщо б Україна відповідала умовам прийнятності, торгівля квотами може поставити штучні обмеження розвитку української економіки і в цілому виявитись збитковою. Немає гарантій, що кошти від торгівлі квотами не будуть використані за корупційними схемами. У засліпленні від очікування «дармових грошей» не варто надто довіряти легковажним прогнозам, буцімто до 2020 року обсяги викидів України 1990 року не будуть перевищені. По-перше, українська статистика не відображає викидів тіньового сектору. По-друге, життя триватиме й після 2020 року. На думку РГ УНПО ПЗК, у реалізації КП наголос має бути зроблений не на торгівлі квотами, а на проектах спільного впровадження.

Управлінська криза щодо ПЗК. Проблема зміни клімату має величезне міжнародне, політичне, економічне та екологічне значення. Але для цієї проблеми в КМУ немає однієї конкретної посадової особи, відповідальної за координацію всієї роботи з ПЗК в Україні – особи, яка б тільки цим колом питань займалась. Проблема є міждисциплінарною та міжгалузевою, не влізає цілком у компетенцію жодного з наявних міністерств та відомств, а віце-прем’єр-міністри мають десятки інших обов’язків. Відповідальність та повноваження щодо ПЗК мають бути збалансованими та максимально персоніфікованими, як у Генерального Конструктора або Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Подолати управлінську кризу щодо ПЗК можливо через створення бюро Уповноваженого КМУ з ПЗК, що РГ УНПО ПЗК неодноразово пропонувала КМУ, Міжвідомчій комісії з виконання зобов’язань за РКЗК ООН (МВК) та Мінекології.

МВК, створена постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1999 року № 583, може бути регулятивним та наглядовим органом для такого Уповноваженого та його Бюро. Але МВК не в змозі вести повсякденну виконавчу роботу. Її діяльність практично паралізована дуже частими за останні п’ять років змінами керівництва уряду та Міністерства охорони навколишнього природного середовища (далі по тексту – «МОНПС»), яке має виконувати функцію секретаріату МВК. За цей час п’ять разів змінювались міністри МОНПС, п’ять разів – віце-прем’єр-міністри (голови МВК), чотири рази – Голови Держкоменергозбереження, а Міністри енергетики взагалі змінювались одинадцять разів за 10 років. Отже, постійно займатись цим складним питанням взагалі не було кому. Уряд надто поглинутий поточними справами, щоб переглянути практику свого управління щодо ПЗК. Ця практика вже призвела до невиконання Україною зобов’язань за РК ООН ЗК, а в разі її продовження призведе до провалів та неминучих санкцій.

4. Підзаконні акти на здійснення Оргуської конвенції

З усіх підзаконних актів у природоохоронній сфері, прийнятих у 2004 році, найбільшої уваги заслуговують «Положення про порядок надання екологічної інформації Мінприроди України» (наказ Мінприроди від 18 грудня 2003 року №169, зареєстрований у Мін’юсті України 4 лютого 2004 року № 156/8755) та «Положення про участь громадськості в прийнятті рішень у сфері охоро­ни довкілля» (наказ Мінприроди України від 18 грудня 2003 року № 168, зареєстрований у Мін’юсті України 4 лютого 2004 № 155/8754). Мінприроди вважає їх механізмами застосування Оргуської Конвенції.

Вже в назві першого із цих Положень «надання екологічної інформації» не співпадає з тим, що передбачено Оргуською конвенцією – «доступ до екологічної інформації». Чиновники до остан­нього хочуть контролювати процес поширення інформації, залишити собі хоч якусь можливість надавати її чи не надавати на свій розсуд. Надання потребує чітко сформульованого запиту з боку громадськості (що не завжди можливо!), натомість доступ передбачає можливість пошуку і роботи з каталогами та іншими засобами систематизації.

Недаремно Оргуська конвенція вимагає у пункті 2 статті 5: «Кожна зі Сторін забезпечує, щоб у межах національного законодавства процедури надання громадськості екологічної інформації були прозорими, а екологічна інформація була легко доступною, серед іншого, шляхом: ... b) організації та здійснення таких практичних заходів, як:... i) забезпечення доступу громадськості до списків, реєстрів або архівів;»

У пункті 2.1. Положення написано: «Організація екологічного інформаційного забезпечення здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та його органами на місцях, підприємствами, установами та організаціями.» Організація інформаційного забезпечення – це робота, яка потребує зусиль і коштів. З тексту Положення неясно – яким чином підприємства, установи та організації різних форм власності усвідомлять екологічне інформування як свій обов’язок? Неясно навіть щодо державних підприємств, установ та організацій. З цього приводу в Оргуській Конвенції (стаття 5 пункт 6) зазначено: «Кожна зі Сторін заохочує діячів, чия діяльність справляє суттєвий вплив на навколишнє середовище, регулярно інформувати громадськість про вплив їх діяльності та продуктів цієї діяльності на довкілля», але про форми та засоби заохочення ні в цьому Положенні, ні в інших нормативних документах України нічого немає.

У Міністерстві ОНПС є дуже невелика частина екологічної інформації, наявній у державі. Більша частина в інших міністерствах, відомствах, органах місцевої влади, на підприємствах та в установах різних форм власності. Надання інформації за Оргуською конвенцією – це зобов’язання держави (уособлювані Кабміном), а не одного лише Мінприроди. Повноваження Кабміну щодо заохочення чи зобов’язання власників такої інформації значно більші, ніж Мінприроди, яке не може зобов’язати їх цим займатись.

У Мінприроди це розуміли – у проекті національної доповіді України про виконання Оргуської Конвенції сказано «для розробки реальних механізмів виконання Оргуської конвенції Мінприроди України підготувало проекти двох постанов Кабінету Міністрів України про затверд­ження цих двох положень, які б сприяли виконанню вимог Оргуської конвенції всіма зацікавленими органами виконавчої влади. Однак, за рекомендацією Кабінету Міністрів України, Мінприроди України підготувало замість постанов два накази від 18 грудня 2003 року №№ 168, 169 «Про затвердження Положення про участь громадськості в прийнятті рішень у сфері охорони навколиш­нього середовища» і «Про затвердження Положення про порядок надання екологічної інформації» і провело їхню державну реєстрацію в Мін’юсті України 4 лютого 2004 року за №№ 155/8754 і 156/8755.»

Таким чином, Кабмін необґрунтовано ухилився від виконання міжнародних зобов’язань, штучно звузив можливості екологічного інформування громадян рамками Мінприроди, а щодо інших Міністерств, відомств та місцевих органів влади – пустив справу на самоплив. Буде у них добрий настрій – може і дадуть екологічну інформацію, а не буде – скажуть: «нас наказ Мінприроди не стосується, а розпоряджень Кабміну про екологічне інформування немає».

У пункті 2.2 Положення декларується, що власники екологічної інформації «забезпечують у межах своєї компетенції формування та постійне оновлення електронних баз даних екологічної інформації і забезпечують громадськості вільний доступ до них через мережу Інтернет. Така інформація має включати:

2.2.1) національну й обласні доповіді та звіти про стан навколишнього природного середовища з висвітленням динаміки його змін;

2.2.2) перелік, тексти та проекти нормативно-правових актів, що діють у сфері охорони навколишнього природного середовища та звіти про дотримання природоохоронного законодавства;

2.2.3) документи з питань політики в сфері охорони навколишнього природного середовища, плани з охорони навколишнього природного середовища, програми та проекти;

2.2.4) міжнародні угоди в сфері охорони навколишнього природного середовища та стан їх виконання;

2.2.5) іншу інформацію про стан окремих об’єктів навколишнього природного середовища, якщо за результатами соціологічних досліджень вона виявляється важливою для громадськості.

Ці прекраснодушні декларації не виконуються самим Мінприроди. Наприклад, на його сторін­ці в Інтернеті[1] станом на 28 лютого 2004 року остання Національна доповідь про стан навколиш­нього середовища є тільки за 2001 рік, обласних доповідей немає, перелік актів законодавства дуже обмежений, звітів про дотримання природоохоронного законодавства немає взагалі – так само, як і документів з питань політики в сфері довкілля, планів з охорони довкілля, програм та проектів.

З часу створення сторінки Мінприроди на ньому завжди була поличка для інформації про профінансовані природоохоронні заходи, проте завжди вона була і залишається порожньою. Хоча в пункті 3-b статті 2 Оргуської Конвенції до екологічної інформації належить і «аналіз затрат і результатів та інший економічний аналіз та припущення, використані в процесі прийняття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища». Як відомо, прозорість у цій сфері допомагає запобігти корупції, але це, мабуть, не є нагальним для керівництва Міністерства.

На сторінці немає навіть загальних відомостей «про види та обсяги екологічної інформації, яка є в розпорядженні відповідних державних органів, основні умови, за яких така інформація може надаватися, і доступ до неї, а також про процес її отримання», прямо передбачених пунктом 2-им статті 5 Оргуської Конвенції.

Далі в пункті 2.3 Положення: «З метою створення умов для широкого розповсюдження екологічної інформації спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях створюють центри екологічної інформації в столиці України, Автономній Республіці Крим та в обласних центрах. Центри екологічної інформації є інфраструктурними елементами мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації».

Що це за міфічна автоматизована інформаційно-аналітична система – громадськості невідомо, жодного документу про це навіть на сторінці Мінприроди знайти не вдалось. Здогадуватись про її можливості можна на прикладі одного з її «інфраструктурних елементів». За повідомленням організації «ЕкоПраво-Харків», на Харківському обласному управлінні ОНПС просто з’явилась ще одна вивіска:

Отже, по четвергах у громадян є шанс потрапити на прийом, щоб попросити про надання інформації. Вона може є, а може й немає. Її може нададуть, а може й ні. Отакий «доступ»!

У пункті 2.4 Положення декларується, що власники інформації «забезпечують оприлюднення інформації через засоби масової інформації про:

2.4.1 стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів;

2.4.2 надзвичайні екологічні ситуації та заходи щодо їх ліквідації та джерела забруднення;

2.4.3 розробку та прийняття екологічних програм, планів дій, а також документів з питань екологічної політики;

2.4.4 екологічні проблеми галузі чи регіону та можливі шляхи їх вирішення з метою залучення населення до участі в прийнятті рішень, що стосуються навколишнього природного середовища;

2.4.5 наміри щодо розміщення об’єктів підвищеної екологічної небезпеки, які вимагають проведення оцінки впливу на навколишнє природне середовище;

2.4.6 наміри щодо видачі відповідних документів на використання природних ресурсів місцевого значення, а також на забруднення навколишнього природного середовища, що видаються в межах їх повноважень;

2.4.7 ідентифіковані живі змінені організми у відповідності до міжнародних угод, які можуть бути імпортовані в країну;

2.4.8 досвід співпраці з громадськістю в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки;

2.4.9 інші екологічні аспекти чи фактори, що є важливими для громадськості при здійсненні нею громадської екологічної експертизи чи реалізації інших екологічних прав.»

Оскільки не зазначені ні періодичність, ні процедура виконання цього пункту, ні відповідальність за його невиконання, ці декларації лишаються на папері. Статистичної інформації про подання екологічної інформації до преси, яка б дозволяла оцінити, що з цього переліку виконано повністю, що частково, а що є невиконаним взагалі – на сторінці Мінприроди також немає.

У пункті 3.6 Положення сформульовано нонсенс: «У запиті про надання екологічної інфор­мації може бути відмовлено, якщо вона становить державну таємницю». Це прямо суперечить статті 50 Конституції: «Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена» (виділено автором).

Аналіз «Положення про участь громадськості в процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля» показує ще більшу його віддаленість від Оргуської Конвенції та норм українського природоохоронного законодавства.

У пункті 1.2. Положення наведено таке визначення: «Зацікавлена громадськість – це громадськість, на яку впливає реалізація рішень з питань, що справляють чи можуть справити негативний вплив на стан довкілля». Це є уривком визначення з Оргуської Конвенції (стаття 2, пункт 5): «Зацікавлена громадськість означає громадськість, на яку справляє або може справити вплив процес прийняття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища, або яка має зацікавленість у цьому процесі; для цілей даного визначення недержавні організації, які сприяють охороні навколишнього середовища та відповідають вимогам національного законодавства, вважаються такими, що мають зацікавленість».

Отже, формулювання Положення неправомірно позбавляє статусу «зацікавленої громадськості» громадські екологічні організації, які не потрапляють безпосередньо під негативний вплив. Тобто, якщо в селищі, якому загрожує негативний вплив, немає своєї громадської екологічної організації, то сторонніх екологістів до участі в прийнятті рішень можна й не допустити – як «незацікавлених»!

Серед видів рішень з питань, що справляють чи можуть справити негативний вплив на стан довкілля, до яких залучається громадськість, у пункті 1.4.5 значаться «витрати, пов’язані із здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища». Це – штучне обмеження: чому предметом громадської уваги можуть бути витрати на ці заходи лише із фондів ОНПС, а не з державного та місцевих бюджетів, спонсорської допомоги чи міжнародних грантів?

Серед форм участі громадськості в пункті 1.5 Положення чомусь не згадані такі дуже важливі форми, передбачені в статті 21 базового Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»:

«б) брати участь у проведенні спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища перевірок виконання підприємствами, установами та організаціями природоохоронних планів і заходів;» та

«е) виступати з ініціативою проведення республіканського і місцевих референдумів з питань, пов’язаних з охороною навколишнього природного середовища, використанням природних ресурсів та забезпеченням екологічної безпеки».

І хоча вони підпадають під пункт 1.5.8 цього Положення «інші форми, передбачені законодавством України», дивно, чому автори положення обійшли їх увагою, хоча вони явно потужніші інструменти, ніж «підготовка звернень до органів виконавчої влади» (пункт 1.5.6).

Але згадавши багато форм участі, у подальшому в Положенні розкрито тільки порядок проведення громадського обговорення. Це не відповідає ні назві Положення, ні суті Оргуської Конвенції. Та й з «обговоренням» є великі негаразди. Дуже неоднозначно можна розуміти формулювання «Громадського обговорення» у пунктах 1.2 та 1.5.3 Положення. Наприклад, у пункті 1.5.3 «громадське (публічне) обговорення проектів рішень центральних органів виконавчої влади та їх органів на місцях, що справляють чи можуть справити негативний вплив на стан довкілля, під час проведення парламентських слухань, конференцій, семінарів, круглих столів, обговорення результатів соціологічних досліджень, зборів громадян за місцем проживання тощо».

Тобто, будь-яке обговорення під час будь-якого засідання чи будь-яких зборів з будь-якою метою можна вважати «громадським», якщо обговорюються проекти рішень центральних органів влади та їх органів на місцях. Процедурних обмежень тут не наводиться! Хтось два речення сказав схвальні про якийсь проект посеред якогось заходу – ось і можна вважати, що відбулось громадське обговорення цього проекту.

Також не можна обговорювати, якщо цей проект рішення готує, наприклад, Верховна, міська чи районна Рада, які, очевидно, не є місцевим органом центральної виконавчої влади. І такі рішення під дію Положення не потрапляють.

З іншого боку, в пункті 1.2 дається визначення: «Громадське обговорення (публічне слухання або відкрите засідання) – це процедура виявлення громадської думки з метою її урахування при прийнятті органами виконавчої влади рішень з питань, що справляють чи можуть справити негативний вплив на стан довкілля ...»

Тут уже не будь-яке засідання, а відкрите! Але невідомо – як розуміти «відкритість» чи «публічне слухання», що взагалі не визначені як поняття? І не з будь-якою метою засідання, а з метою врахування громадської думки! І також, як у пункті 1.5.3, винятково при прийнятті рішення органами виконавчої влади. Проекти рішень парламенту чи органів самоврядування сюди знову ж не потрапляють. Про обов’язковість дотримання встановленої процедури у визначенні не сказано, натомість «процедурою» названо слухання або засідання.

Щодо порядку проведення громадського обговорення, теж є суперечності. У пункті 1.6. зазначено, що воно «може ініціюватися суб’єктами громадського обговорення». Як саме обговорення ініціюється, у Положенні не говориться. А в пункті 2.4. сказано «На пропозицію громадськості або замовника проекту рішення особа, яка приймає рішення, обирає форму громадського обговорення». Тобто, може й не обрати цю форму взагалі, наприклад, скаже «Ви не так, як треба, ініціювали». Про порядок оскарження відмови такої особи, з якою громадськість незгодна, нічого в Положенні не сказано.

У пункті 2.7 серед переліку змісту інформації для повідомлення про проведення громадського обговорення не зазначено те, що вимагається Оргуською Конвенцією (стаття 6 пункт 2-vi) – «яка екологічна інформація, що стосується запропонованого виду діяльності, є в наявності; і з охоплення даного виду діяльності національною або транскордонною процедурою оцінки впливу на навколишнє середовище».

У пункті 2.8. серед вимог до доповіді замовника проекту рішення, всупереч вимог Оргуської конвенції (стаття 6, пункти 6-e та 6-f) не згадані «огляд основних альтернатив, розглянутих заявником» та «у відповідності до національного законодавства основні звіти та рекомендації, адресовані державному органу» (на момент, коли зацікавленій громадськості надано інформацію про обговорення).

У пункті 2.9 Положення йдеться: «Під час проведення громадського обговорення громадськості надається можливість вільно висловлювати в усній та письмовій формі свої думки, зауваження, пропозиції, рекомендації щодо винесених на розгляд питань». Напевно, для об’єктивності «можливість вільно висловлюватись» має стосуватись й осіб, які представляють проект. А оскільки колективний час обмежений, його треба витрачати ощадно, то на обговоренні мають бути головуючий, секретар, регламент. Хто і як їх пропонує, як приймаються рішення, у Положенні також нічого немає. Такі обставини в більшості випадків забезпечать домінування представників влади й «гру в одні ворота».

У Положенні взагалі не передбачено, як саме враховуються результати громадського обговорення. Сказано лише в пункті 11, що «результати повинні бути максимально враховані при підготовці проекту рішення». Нічого не сказано про відповідальність за неврахування зауважень і рі­шень обговорення, немає процедури відповіді на зауваження та обґрунтованої відмови врахувати зауваження.

Хоча наприкінці Положення в пункті 2.17 сказано: «Рішення, прийняте з порушенням норм цього Положення, може бути оскаржене зацікавленими особами в передбаченому законом порядку».

Загальна якість цих норм така, що навіть, не порушуючи їх, можна прийняти які завгодно антиекологічні та антигромадські рішення. І оскаржити їх, апелюючи до цього Положення, буде неможливо.

Ще коли були запропоновані проекти «Положення про порядок надання екологічної інформації Мінприроди України» та «Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля», юрист «ЕкоПраво-Харків» Віталій Зуєв оцінив їх як такі, що «зменшують обсяг можливостей реалізації конституційних прав громадян на отримання екологічної інформації, участі в прийнятті рішень з питань, що стосуються довкілля та значно погіршують становище громадськості і знижують її роль в процесі забезпечення і реалізації права на безпечне довкілля».

Попри значні переробки, загальна якість цих Положень у остаточному вигляді покращилась мало. Обидва вони не відповідають змісту Оргуської Конвенції, механізмами здійснення якої буцімто мали стати. Парадоксально, що цій фальсифікації фінансово допоміг проект датської допомоги Україні якраз на втілення Оргуської конвенції. У підготовці цих Положень брала активну участь на платній основі неурядова організація «ЕкоПраво-Київ», яка навіть провела «громадське обговорення» проектів у дусі цих же Положень. Вона, на жаль, більше дослухалась до побажань замовників з Мінприроди, ніж до думок інших громадських організацій.

5. Ситуація з Дунайським біосферним заповідником (ДБЗ)

Практично всі масштабні технічні проекти останніх років мали риси екологічних, економічних та правових авантюр. Відбувалося будівництво без позитивних висновків екоекспертизи, техніко-економічних обґрунтувань, а то й взагалі без проектів та кошторисів. А коли виникали скандали, оформлювались сумнівні документи. Так було з добудовою Ташлицького гідровузла, реакторів ХАЕС-2/РАЕС-4, будівництвом Одеського автобану тощо.

З усіх екологічних конфліктів в Україні в 2004 році найбільшим був конфлікт довкола будівництва судноплавного каналу Дунай – Чорне море. Воно поставило під загрозу існування Дунайського біосферного заповідника (далі по тексту – «ДБЗ») та підірвало міжнародний імідж України. Цей заповідник є частиною транскордонного україно-румунського резервату «Дельта Дунаю». Резерват внесений до Всесвітньої мережі біосферних заповідників ЮНЕСКО й визнаний «екологічним серцем Європи» – у ньому є 325 видів птахів і 75 видів риб, з них 38 занесені до Червоної книги.

Будівництво каналу порушує міжнародні зобов’язання України, взяті нею при ратифікації:

1) Конвенції про охорону мігруючих видів диких тварин (Боннська);

2) Угоди про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів, Конвенції щодо співробітництва по захисту і сталому використанню ріки Дунай (Дунайська);

3) Конвенції про оцінку впливу на навколишнє природне середовище в транскордонному контексті (Конвенція Еспо);

4) Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином, як середовище мешкання водоплавних птахів (Рамсарська);

5) Конвенції про доступ до інформації, участі громадськості в процесі прийняття рішень і доступі до правосуддя з питань, які стосуються довкілля (Оргуська).

При цьому на відкритті каналу Президент Л.Кучма лицемірно заявив про дотримання Україною всіх екологічних вимог і норм законодавства, у тому числі й міжнародних, під час будівництва каналу.

Процес планування та будівництва глибоководного суднового ходу Дунай-Чорне море через гирло Бистре на території Дунайського біосферного заповідника (ДБЗ) визначається цинічною наругою над демократією та законністю. Міністерство транспорту України шляхом маніпуляцій, зловживань, порушень законодавства, адміністративного тиску, дезінформації та ігнорування гро­мадської думки домоглося початку будівництва. Авантюрні плани міністра Г.Кирпи підтримали Президент України Л.Кучма, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Проти будівництва каналу по гирлу Бистре виступали Національна Академія Наук (якій підвідомчий ДБЗ), сотні громадських організацій України та інших країн, загальновизнані міжнародні організації, уряди США, Румунії, Європейська комісія, міжнародні експерти та громадяни. Особливу роль у захисті ДБЗ відіграли науковий колектив ДБЗ, коаліція українських екоНПО «За дику природу», яка вела кампанію інформування широкої громадськості, та благодійний фонд «ЕкоПраво-Львів», який захищав ДБЗ, природу й екологічні права громадян України в судах. Тут використано надані цими організаціями матеріали.

Для спорудження каналу за варіантом, обраним Мінтрансом, – через гирло Бистре – існувало чимало перешкод, зокрема, законодавчих:

1) На момент планування будівництва гирло Бистре знаходилося в заповідній зоні ДБЗ, де заборонена будь-яка господарська діяльність (статті 16,18 Закону України «Про природно-запо­від­ний фонд України»). Мінтранс ініціював прийняття Указу Президента від 2 лютого 2004 року «Про розширення території Дунайського біосферного заповідника», яким було змінено зонування заповідника та переведено біля 1000 га земель заповідної зони (включаючи гирло Бистре) у зону антропогенних ландшафтів, де дозволена господарська діяльність. Перезонування ДБЗ відбувалось за вольовими вказівками «згори», не на підставі якихось наукових розробок, більше того – усупереч позиції наукових співробітників ДБЗ.

2) На момент планування будівництва каналу ДБЗ володів державним актом на право постійного користування землею, включно з гирлом Бистре. Мінтранс за допомогою Вилковської міської Ради ініціював судовий процес визнання недійсним державного акту ДБЗ на землі і шляхом тиску на суддів всіх рівнів домігся позитивного рішення по справі, мотивуючи це захистом інтересів місцевого населення. Мінтранс також підготував та домігся підписання Президентом Указу від 10 червня 2003 року № 502/2003, який вніс так звані «редакційні» правки і вилучив з території ДБЗ протоки і внутрішні водойми, в т.ч. гирло Бистре, чим поставив під сумнів саму доцільність існування ДБЗ як водно-болотного угіддя міжнародного значення.

3) Під час проведення державних екологічних експертиз ТЕОІ та робочого проекту каналу Дунай-Чорне море Міністерство охорони навколишнього природного середовища України свідомо порушило чинне законодавство та принципи проведення державної екологічної експертизи: гласність, наукова обґрунтованість, об’єктивність, законність та врахування громадської думки. Нехтуючи своїми обов’язками, Міністерство схвалило це будівництво, поставивши під загрозу середовище існування низки Червонокнижних видів рослин та тварин.

4) Під час прийняття рішень про будівництво каналу не враховувалась громадська думка, створено перешкоди для участі громадськості в прийнятті рішень, постійно приховувалася правдива інформація, громадськості не надавалась можливість висловити свою точку зору та відмовляли в доступі до документів, що стосуються будівництва.

5) Про неприпустимість реалізації господарських проектів за рахунок територій природно-заповідного фонду наголошувалось під час парламентських слухань щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства в Україні в лютому 2003 року.

Проти адміністрації ДБЗ після 20 перевірок діяльності, які не виявили жодних порушень, була порушена кримінальна справа з недотриманням вимог Кримінально-процесуального Кодексу. Директору заповідника п. Олександру Волошкевичу, відданому своїй справі захиснику заповідника, погрожували невідомі особи і розповсюджувалися чутки про його смерть. Міжнародний Союз охорони природи на своєму конгресі в листопаді 2004 року в Бангкоку прийняв спеціальну резолюцію, у якій просив уряд України припинити переслідування п. Волошкевича й адміністрації заповідника.

У жовтні 2003 року спільна місія експертів Рамсарської конвенції та Бюро МАБ ЮНЕСКО відвідала Україну з метою знайти найбільш екологічно прийнятне рішення для даної проблеми і запропонувала альтернативні варіанти, які забезпечили б збереженість даної природної території міжнародного значення. Експерти дійшли висновку, що варіант будівництва через гирло Бистре є найгіршим з екологічної (шкоди довкіллю) та економічної точок зору. Секретаріат Рамсарської конвенції 7 травня 2004 повторно звернувся до президента України Л.Кучми зі стурбованістю щодо будівництва каналу через заповідник і закликав Україну до дотримання ратифікованих нею міжнародних угод, зокрема, Рамсарської конвенції.

Європейська комісія, занепокоєна ситуацією з недотриманням Україною міжнародних зобо­в’язань, на запрошення України направила місію в дельту Дунаю 6-8 жовтня 2004 року для перевірки фактів, представлених урядом України на запит Комісара з питань охорони довкілля Маргот Вольстрьом, а також на різних зустрічах і форумах, де піднімалося питання будівництва каналу. На думку Коаліції українських екоНУО «За дику природу», українська влада вела кампанію по дезінформації міжнародного співтовариства про ситуацію з ДБЗ, відстоюючи за будь-яку ціну варіант Бистрого.

У складі місії, очоленої генеральним директором комісії з охорони довкілля пані Соледад Бланко, були представники Єврокомісії, Міжнародного Союзу Охорони Природи, ЮНЕСКО та секретаріатів конвенцій – Дунайської, Рамсарської, Еспо та Оргуської. Об’єднаний звіт Європейської Комісії та секретаріатів міжнародних конвенцій відзначив, серед іншого, недотримання демократичних процедур залучення громадськості в процес прийняття рішень, і заподіяння невідворотної шкоди природі внаслідок будівництва каналу.

Благодійний фонд «ЕкоПраво-Львів» ініціював у Комітеті з дотримання Оргуської конвенції справу про ігнорування думки громадськості та порушення її прав на участь у процесі прийняття рішення щодо екологічної експертизи проекту. Вона слухалась 17 грудня 2004 року. Уряд України не відповів на поставлені Секретаріатом конвенції запитання і не надіслав за запрошенням ЄЕК ООН представника на засідання Комітету. Комітет перебуває в процесі винесення рішення щодо невиконання статті 6 Конвенції, про що буде оголошено на наступній Конференції Сторін 25-27 травня 2005 року в Алма-Аті.

6. «Реконструкція та благоустрій» у Феофанії[2]

Парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва «Феофанія» належить Державному заповідному господарству (ДЗГ) «Феофанія» НАН України. Цей об’єкт знаходиться на південній окраїні Києва і являє собою ділянку колись цілісного дубово-грабового Голосіївського лісу. Тут ще збереглись кількасот-річні дуби-велетні. З давніх часів ці місця згадуються як священні.

Попри те, що «Феофанія» є лісом, вона має сумнівний і небезпечний для ділянки дикої природи статус парка-пам’ятки садово-паркового мистецтва (хоча й загальнодержавного значення). У Законі «Про природно-заповідний фонд України» зазначено, що парками-пам’ятками садово-паркового мистецтва оголошуються найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва. Але на території «Феофанії» штучних насаджень та творів ландшафтно-паркової архітектури взагалі не існує. Ця територія цілком справедливо заслуговує більш високого охоронного статусу. Проте, у збереженні унікального природного об’єкта не виявили зацікавленості ні Мінприроди, ні ДЗГ «Феофанія». Бо невідповідний статус дозволяє проводити тут реконструкцію й благоустрій, під прикриттям яких можна вести й дачне будівництво.

Як можна оформити будівництво в заповіднику? Виявляється, у два етапи: спочатку треба перевести землі природно-заповідного фонду у фонд лісовий. Потім, як землі, що втратили цінність і деградували, перевести їх у землі житлової забудови. І міське управління охорони навколишнього природного середовища заперечувати проти цього не буде. Можливість переведення земель з лісового фонду в інші категорії земель через втрату їх цінних властивостей провокує навмисні дії, спрямовані на знищення чи пошкодження лісів із боку осіб, зацікавлених у зміні категорії земель.

Як ці землі «втрачають» цінність? Технологія не дуже хитра: на потрібній ділянці «санітарним» вирубуванням знищуються дерева, які заважатимуть майбутньому будівництву, потім на цю ділянку завозиться сміття (наприклад, будівельне). «Допомогти» деградації ділянок лісу можна й підливаючи під дерева кислоту чи соляний розчин, щоб вони всохли. Далі, обґрунтовуючи тим, що ділянка деградувала (розріджена вирубуванням, захаращена сміттям) і втратила цінність, вона переводиться у фонд земель житлової забудови.

Саме такими методами діяли у Феофанії. Починаючи з березня 2004 року, коли була почата «реконструкція й благоустрій» «Феофанії» по Києву пішли стійкі чутки, що В.Янукович будує там дачу, – нібито, власне для цього там і почата «реконструкція». Офіційне оформлення цієї справи почалось зі звернення від 27 вересня 2003 року до прем’єр-міністра України Віктора Януковича групи депутатів – Добкіна, Піхоти, Павлюка та інших:

«існує нагальна потреба негайного втручання уряду для вжиття невідкладних заходів, які б забезпечили не лише збереження заповідника, але і його розвиток, виконання вимог існуючих нормативів... ... просимо Вас дати доручення щодо розробки на замовлення Державного заповідного господарства «Феофанія» НАН України проекту реконструкції заповідника, а також сприяти в здійсненні Київською міською радою та міською державною адміністрацією таких заходів (оформити відповідним розпорядженням): будівництво огорожі, доріг, тротуарів, бюветів, зовнішнього освітлення, каналізації, водопостачання, газопостачання, телефонізації. Одночасно слід забезпечити обмеження руху автотранспорту по території заповідника шляхом установки відповідних знаків та шлагбаумів».

А 27 листопада 2003 року було видане розпорядження Київської міської державної адміністрації № 2212 «Про реконструкцію та благоустрій парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Феофанія» і прилеглих територій».

У другому зверненні групи депутатів (дещо інший склад: Рибак, Бондаренко, Коновалюк й ін..) до В. Януковича йдеться: «Визначивши межі Державного заповідного господарства «Феофанія» НАН України, Київська міська рада створила умови для комплексного вирішення питань по його реконструкції та збереження».

Хоча «Феофанія» має державне значення, межі парку-пам’ятки незаконно змінено Київрадою в рішенні № 636/796 від 10 липня 2003 року. ДЗГ «Феофанія» раніше мало форму бублика, оскільки в його середині знаходяться житлові й господарські будівлі та сад. Київрада без наукового обґрунтування, просто як факт, констатує передачу ДЗГ «Феофанія» цієї «дірки від бублика» площею 30,36 га. Цим же рішенням на південній околиці ДЗГ «Феофанія» вилучається 30,36 га заповідного лісу, що переводиться в землі лісового фонду. Отже, площа ДЗГ не змінена – 152,2 га, але відбулась нерівноцінна підміна земель. А вилучена територія переведена в землі лісового фонду.

У 2003 році із земель лісового фонду, а саме Голосіївського лісництва лісопаркового господарства (ЛПГ) «Конча-Заспа», було переведено у фонд житлової забудови 5 ділянок по 0,1 га для індивідуального будівництва. У травні-червні 2004 року прийнято рішення Київради, за яким з ЛПГ «Конча-Заспа» на землях, вилучених в ДЗГ «Феофанія», виділено ще 22 ділянки по 0,1 га під житлову забудову по провулку Феофанівському, який починає «наступати» на парк зі сторони с. Хотів.

Вилучення земель лісів з особливим режимом лісокористування (лісопарки, міські ліси) для цілей, не пов’язаних із веденням лісового господарства, допускається тільки як виняток за рішенням Верховної Ради. У рішеннях же Київради, де простим розчерком пера віддаються ділянки з лісового фонду під забудову, у кожному пункті згадуються «листи згоди», але не вказано, чиї саме.

А 22 лютого 2004 року депутати Рибак, Гуров, Петров, Ващук і ін. знову звертаються до В. Януковича: «просимо Вас дати доручення Київській міській державній адміністрації доопрацювати проектну документацію по реконструкції та упорядкуванню заповідника «Феофанія» і прилеглої до нього території, передбачивши будівництво огорожі, доріг, тротуарів, бюветів, зовнішнього освітлення, каналізації, водо- та газопостачання, телефонізації».

Копії вищенаведеного листування між Януковичем, Омельченком і групою депутатів були надіслані президенту НАН України Б.Патону та Міністру охорони навколишнього природного середовища С.Полякову. Виходить, це відбувалось за їхньої мовчазної згоди.

Місцеві жителі намагалися з’ясувати – навіщо заповідному урочищу каналізація, телефонізація та інше? Проте зрозумілої відповіді так і не одержали. Від чиновників можна було почути приблизно таке: «Ви бачили, скільки там сміття? Там усе захаращено, там ніколи не ступала нога цивілізованої людини!» Відповідно до проекту «реконструкції» також передбачається відселення жителів із будинків, розташованих на території заповідного господарства – щоб залишити територію лише «цивілізованим», які таких запитань ставити не будуть.

Проект «реконструкції» парку-пам’ятки нічого спільного з охороною природи не має й, відповідно до наполегливих побажань депутатів, передбачає насамперед прокладку доріг, тротуарів, каналізації, газо- і водопостачання, телефонізації. «Реконструкція» вигадана, щоб забезпечити майбутні приватні котеджі можновладців (чи їхніх родичів), на вкраденій вищезазначеним способом території, інженерними комунікаціями за рахунок платників податків. На «реконструкцію» із державного бюджету виділено 17 млн. грн. тільки на період 2004 року, а завершити її заплановано в вересні 2005-го. Замовником робіт являється ДЗГ «Феофанія», а на суміжній території, вилученій у ДЗГ, – «Київзеленбуд», якому на виконання цих робіт у 2004 році передбачено 7 млн. грн.

Проект «реконструкції» був поданий на екологічну експертизу тільки 22 червня 2004 року. Але, ще не пройшовши комплексної державної експертизи, зокрема, екологічної, втілювався на повний хід. Швидкість і масштаби «реконструкції» вражають. Практично вся територія в нових межах обгороджена трьохметровим парканом. «Санітарне» вирубування було почато ще наприкінці лютого 2004 року. «Реконструктори» вибірково зрубали по всьому парку не менше тисячі старих, зокрема, трьохсотрічних, дубів – одну з основних цінностей «Феофанії». Вирубувались не стільки хворі і сухостійні дерева, а переважно здорові (кубометр дуба нині коштує біля 400 доларів США).

На місці зарослих озер, де на заболочених ділянках виріс ліс, було проведено суцільне вирубування кількох гектарів лісу – начебто для відновлення каскаду озер. Невідомо, яким чином будуть наповнені водою швидко викопані озера, адже наявні тут струмочки такого обсягу води не забезпечать. Можливо, воду сюди пустять із новозбудованого водопроводу. За чутками, саме тут, біля озер, і мала бути побудована «дача» В.Януковича – щоб Свято-Пантелеймонівський собор із вікна було видно.

«Санітарне» вирубування проводилось за критеріями, прийнятними для міських скверів, але аж ніяк не для об’єктів природно-заповідного фонду. Вражає ставлення до цієї справи начальника Управління охорони навколишнього природного середовища м. Києва п. М.Мовчана: «з метою облаштування та надання парку елементів паркового мистецтва проведені вибіркові та суцільні санітарні рубки». Суцільне вирубування – це вже зовсім не санітарне!

Під час «санітарного» вирубування з ранньої весни (період квітування рослин-ефемероїдів) і до періоду гніздування птахів трелюванням повалених дерев суцільно знищувався рослинний покрив. Одночасно працювало десятки одиниць техніки, створюючи значний шум. Після такого «благоустрою» урочище починає заростати бур’янами, багато птахів покинули свої місця мешкання. Унаслідок прокладання мережі міських комунікацій, доріг та пішохідних доріжок через урочище, крім «санітарного», проведене додаткове вирубування дерев, що призвело до фрагментації лісового масиву. Розчищено кілька майданчиків – явно під забудову, прямо через ліс прокладені дорогі з освітленням, будується безліч пішохідних доріжок (завезена тротуарна плитка). На території прогулюються охоронці, озброєні гумовими кийками і тим, хто їм не подобається, пропонують забиратися геть.

Знищення унікальної природної екосистеми на догоду можновладцям, «приватизація» об’єктів природно-заповідного фонду спричиняє колосальну шкоду суспільній моралі. І Феофанія – лише найбільш наочний приклад у низці таких випадків по усій Україні.

20 червня 2004 р. на вул. Метрологічній неподалік від ДЗГ «Феофанія» пройшов мітинг проти «реконструкції» заповідного урочища «Феофанія», організований громадською екологічною орга­нізацією «Союз порятунку Голосієва». Підтримати акцію протесту прийшло більше 150 чоловік, переважно жителі вул. Метрологічної. На мітингу було прямо заявлено: «…у Феофанії відбу­ваєть­ся розбій Януковича, Омельченка і групи депутатів. Потрібно зносити незаконно побудовані котеджі, повертати покалічені землі назад у лісовий та природно-заповідний фонди, відновлювати деградовані території за рахунок тих, чиї дії привели до втрат».

7. Рекомендації для покращення ситуації

Більшість громадських екологічних організацій України зазвичай тримається подалі від будь-яких партій, зосередившись на захисті природи та формуванні екологічного світогляду в співгромадян. Проте, усвідомлюючи головну причину погіршення екологічної ситуації – повну непріоритетність екополітики для неофеодального режиму Кучми та його ставленика В.Януко­вича, під час президентської виборчої кампанії 2004 року 60 екологічних громадських організацій виступили зі зверненням до громадян України – «Україна має йти до кращої долі!»[3].

Після обрання Президентом України Віктора Ющенка 123 екологічні громадські організації та експерти підписали звернення «Суспільство потребує ефективної екологічної політики»[4]. Привітавши В.Ющенка з перемогою на виборах, вони висловили сподівання, що він покінчить з нехтуванням екологічною політикою, притаманним періоду Кучми.

Оскільки текст звернення довго обговорювався і узгоджувався багатьма організаціями, можна вважати, що його зміст відображає консенсус в широких колах екологічної громадськості. Наводимо уривок з нього:

«...На тлі зубожіння мільйонів людей, корумпованої влади та кризових явищ ледве не у всіх сферах суспільного життя більшість українських політиків помилково вважає, що зараз начебто не до екологічних проблем, а треба «піднімати» економіку та добробут.

Результати такого мислення – «зростання» саме в найбрудніших та енергоємних галузях. Український експорт – це на 90% сировина чи напівфабрикати, ресурсоємність продукції в 5-7 разів вища за європейську. Україна може дочекатись санкцій за невиконання зобов’язань за Кіотським протоколом, замість вигод мати збитки. Держава так і не визначилася зі стратегією роз­витку на тривалу перспективу.

Убожество української екополітики проявляється в неповноті та неякісності державної екоінформації для громадян; у повсюдному та повсякденному недотриманні екозаконодавства; у непрозорому, неефективному, корупційному використанні природоохоронних коштів, включно з міжнародною допомогою; у безкінечних безладних конвульсіях перекроювань структури та шта­тів Мінприроди.

В Україні фальшувались не тільки вибори – механізм загальної демократії, але i механізм демократії екологічної – виконання Оргуської конвенції «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля». Думка громадськості ігнорується при здійсненні практично всіх великих і малих будівельних проектів. Жодний державний орган не прореагував на системну роботу – «Громадську оцінку екологічної політики в України», визнану унікальним прецедентом на 5-й Європейській Конференції Міністрів «Довкілля для Європи» (Київ-2003).

Пропозиції екологістів щодо покращення ситуації, що були розроблені за участю багатьох представників екологічного руху, наступні.

1. Проголосити екологічну політику серед семи головних пріоритетів діяльності усіх гілок влади, а критерієм якості управління – зростання індексу людського розвитку, що відображає збалансованість економічного, екологічного та соціального компонента суспільної якості життя.

2. Визнати особливу важливість дотримання Україною Оргуської конвенції – і самої по собі, і як механізму масового залучення громадян до демократії. Не приймати жодного рішення, яке може вплинути на стан довкілля, без процедурно врегульованої участі громадськості (громадські та парламентські слухання, референдуми, громадська еко-експертиза тощо). Громадяни мають інформуватись на самих ранніх стадіях підготовки рішень. Відновити започатковані в 2000 році публічні обговорення діяльності уряду.

3. Визнати корінням екопроблем – низький рівень ековиховання, екопросвіти й екоосвіти. Необхідно вимагати від українських керівників усіх рівнів безумовного виконання вимог статті 7 профільного Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»: «Екологічні знання є обов’язковою кваліфікаційною вимогою для всіх посадових осіб, діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього природного середовища».

4. Змінити державну інформаційну політику, стимулюючи суспільний попит на екологічну інформацію та пропаганду здорового способу життя.

5. Здійснити реформу системи органів управління, регулювання та контролю в сфері охорони довкілля, природокористування та збалансованого розвитку. Ліквідувати ресурсні держкомітети-вотчини, забезпечивши розмежування управлінських та господарських функцій, незалежність регулювання, управління, експертизи та контролю. Відповідно до статті 20 профільного Закону, Міністерство довкілля має насправді стати головним робочим органом розробки та здійснення державної екополітики, зокрема, координації її з усіма іншими державними органами.

6. Широко, з максимальним залученням громадськості обговорити діяльність (скоріше – бездіяльність) Державної екоiнспекцiї та природоохоронної прокуратури. Реформувати їх так, щоб ліквідувати й дублювання, і наявність безконтрольних зон у діяльності будь-яких органів влади, включно з Кабміном. Мають вживатись реальні, а не паперові санкції. Позитивний зразок для наслідування – діяльність Рахункової Палати.

7. Забезпечити прозорість та обґрунтованість кадрової політики в природоохоронних органах і суміжних відомствах. На перших місцях мають стояти управлінський професіоналізм, освіта, природоохоронний досвід, нескомпрометованість антиекологічними чи корупційними діями, спроможність відстоювати екологічні принципи та конструктивно співпрацювати з громадськістю. Призначати Міністра, заступників, керівників природоохоронних управлінь на конкурсній основі з обов’язковим урахуванням думки громадськості.

8. Зобов’язати органи державного управління із залученням НПО провести ревізію так званих «програм» (національних, державних, урядових, галузевих, обласних тощо), зокрема – в екологічній сфері. Анулювати ті з них, що є пропагандистськими, а не управлінськими документами. Розробляти Національні Плани Дій, зокрема, для виконання зобов’язань України за міжнародними конвенціями. Запровадити програмно-цільові методи управління та посади менеджерів з жорстко персоніфікованою відповідальністю за ефективне та прозоре управління, конкретність резу­ль­татів, дотримання строків. Насамперед запровадити посаду вповноваженого КМУ з проблеми зміни клімату.

9. Підтримати виділення в державному бюджеті окремого екологічного розділу, де буде баланс між надходженнями за природокористування та екологічними витратами. Податки, як і платежі за природокористування, мають сплачуватись насамперед у місцеві бюджети, де ці підприємства діють та шкодять. Не менше 5% природоохоронних коштів має витрачатись на заходи екологічної освіти, просвіти та інформування, а до тендерів на ці заходи мають залучатись НПО.

[1] Дивіться www.menr.gov.ua.

[2] Використано матеріали, надані Катериною Борисенко, молодіжне відділення Національного Екологічного Центру України.

[3] Повний текст звернення дивіться на сторінці в Інтернеті: http://greenkit.net/Members/smf/zvernennia.

[4] Повний текст звернення дивіться на сторінці в Інтернеті: http://greenkit.net/Members/smf/EkoJusch.