пошук  
версія для друку
23.08.2005

Права людини в Україні - 2004. XVII. ПРАВА ЖІНОК

   

1. Загальний огляд

Як член ООН, Україна прийняла на себе зобов’язання виконувати усі ратифіковані нею міжнародні угоди стосовно прав людини. У 1980 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР Україна ратифікувала Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок. Відповідно до положень Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» 1991 р. і статті 9 Конституції України 1996 р., усі ратифіковані Україною міжнародні угоди автоматично стають частиною національного законодавства.

Проте, у своїх Заключних рекомендаціях за результатом розгляду П’ятої періодичної доповіді України Комітет з прав людини виразив свою стурбованість тим фактом, що міжнародні угоди дотепер займають недостатньо високе місце в правовій ієрархії України, і відзначає, що стандарти, викладені в цих документах, не обов’язково мають пріоритет над нерідко суперечливим націона­льним законодавством.[1]

Ратифікувавши Жіночу конвенцію, Україна прийняла на себе викладені в статті 2 зобов’я­зан­ня викорінювати дискримінацію в усіх її формах усіма можливими методами. Очевидно, що першочерговим заходом з ліквідації дискримінації є законодавчі механізми, тобто інкорпорування принципів ґендерної рівності в Конституцію України, закони і підзаконні нормативно-правові акти.

Стаття 24 Конституції України гарантує рівність жінок і чоловіків у правах і свободах, а також перед законом. Вона також містить докладний список заходів, що держава повинна розпочати для забезпечення рівності жінок і чоловіків.

На підтвердження вищевказаної позиції держави, Верховна Рада України, керуючись Загальною декларацією прав людини, Конвенцією про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок (Жіночою конвенцією), ратифікованими Україною міжнародними договорами про права і свободи людини, підсумковими документами IV Всесвітньої конференції про стан жінок «Дії в інтересах рівності, розвитку і миру» (Пекін, 1995 р.) і Постановою Верховної Ради України від 12 липня 1995 р. «Про рекомендації учасників парламентських слухань про реалізацію в Україні Конвенції ООН «Про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок», «додаючи особливе значення ролі родини і жінок у політичному, економічному, соціальному, історичному і культурному розвитку України, прагнучи до поліпшення демографічної ситуації, забезпечення реалізації родиною своїх функцій, а також створення правових, суспільно-економічних умов для поліпшення стану родини і жінок, підвищення їхньої ролі в суспільстві, найбільш повного розкриття їх інтелектуальних, духовних і творчих можливостей» (як зазначено в самому документі), 5 березня 1999 р. Постановою № 475-ХІУ прийняла Декларацію про основні принципи державної політики України стосовно родини і жінок[2]. Відповідно до Декларації держава гарантує жінкам і чоловікам рівні права і можливості стосовно основних прав і свобод людини у всіх сферах громадського життя. Таким чином, Україна визначилася стосовно принципів і основних напрямків державної політики з питань родини і статусу жінок, але ця політика реалізується не повною мірою, і поки що не дала очікуваних результатів.

У 2003 р., виконуючи рекомендації Комітету Конвенції з ліквідації дискримінації жінок, Україна ратифікувала Факультативний протокол до Жіночої конвенції, що наділяє Комітет правом приймати індивідуальні скарги й відповідно реагувати на них, так само як і проводити розслідування у випадках, коли, можливо, мають місце серйозні чи систематичні порушення Жіночої конвенції. Ця обставина уможливила захист прав жінок на міжнародному рівні при вичерпанні всіх національних засобів.

У той же час, хоча Україна і прийняла відповідні зобов’язання на національному, регіональному і міжнародному рівнях, жінки в Україні зіштовхуються з багатьма перешкодами на шляху до реалізації своїх прав, включаючи негативні соціальні стереотипи щодо ролі і стану жінок у суспільстві, високий рівень насильства стосовно жінок у родині й у суспільстві та недостатній доступ до реальних і легальних можливостей працевлаштування.

Повний спектр механізмів подолання дискримінації стосовно жінок не обмежується тільки законодавчими заходами, а йде набагато глибше у сферу правозастосувальної і правоохоронної діяльності. Ефективний механізм охоплює всі сфери діяльності державних органів та їхніх посадових осіб у рамках їхньої компетенції, а також результати такої діяльності у вигляді як правотворчих, так і правозастосовних актів нормативного й індивідуального характеру, актів контролю і нагляду, забезпечених державною підтримкою аж до примусу. При цьому особливу роль у системі юридичних засобів грає практична діяльність правоохоронних органів і судів. Положення статті 4 Жіночої конвенції, а саме легітимація «прийняття державами-учасниками тимчасових спеціальних заходів..., що не вважаються дискримінацією», повинне розумітися не тільки як уведення таких заходів на законодавчому рівні, але і їхній облік на рівні правозастосовної і правоохоронної практики, тобто на рівні всього комплексу юридичних засобів.

Більш того, ліквідація дискримінації стосовно жінок вимагає введення спеціальних соціальних, економічних, культурних і освітніх заходів. Таким чином, рівність і свобода від дискримінації за статевою ознакою повинні бути не тільки юридично закріпленими, але і фактично бути присутніми у суспільстві. Список таких заходів передбачений у статті 2 і в інших статтях Жіночої конвенції. Отже, виконання зобов’язань, що передбачені Жіночою конвенцією, можливе тільки у випадку впровадження всього спектра заходів, спрямованих на подолання як прямої, так і непрямої дискри­мінації стосовно жінок, і досягнення не тільки юридичної, але й фактичної рівності. На жаль, ця умова дотепер не дотримана, а це означає, що Україна не до кінця виконала свої зобов’язання.

2. Сфери дослідження

2.1. Насильство в родині

Жіноча конвенція не стосується безпосередньо питання насильства стосовно жінок. Проте, Дев’ятнадцята Загальна рекомендація розглядає його як форму дискримінації за статевою ознакою й пряме порушення загальних прав людини. Насильство в родині є однією з найбільш типових і розповсюджених форм насильства стосовно жінок.

Комітет Конвенції з ліквідації усіх форм дискримінації стосовно жінок розробив рекомендації для уряду України, включивши до них ведення офіційної статистики випадків насильства в родині в Україні та її регулярні публікації, однак офіційна статистика з цього питання дотепер не була широко опублікована. Проте, ряд українських НУО провели кілька комплексних досліджень з цієї проблеми, і в даний момент їхні висновки є єдиними джерелами інформації такого роду, доступними для широкого користування. Отримані дані вказують на серйозність і поширеність проблеми і надають опис поведінкових стереотипів жінок і дітей, що проживають у родинах, де поширене насильство.

У 2000 р. ХЦЖД провів одне з таких досліджень – «Вплив насильства в родині на поведінкові стереотипи жінок і дітей в Україні». Загальна оцінка відносин у родинах показала, що в 19% родин присутні ворожість і образи, а в 10 % – фізичне насильство. Варто зупинитися на останній цифрі докладніше. Відповіді на контрольні питання дозволяють припустити, що в реальності фізичне насильство присутнє приблизно в 18-20 % родин, причому спрямовано воно звичайно, на жінок і дітей. Наявність фізичного насильства була відзначена в 80 % родин, де, за твердженнями дітей, щоденне вживання алкоголю стало нормою.

29 % дітей-респондентів відзначили, що під час сімейних конфліктів вони хотіли заступитися за матір (іноді за батька), 36 % хотіли піти з будинку, «щоб не бачити всього цього», 10 % «не хочуть більше жити», 17 % намагалися помирити батьків, 15 % воліють «не звертати уваги» (чи не переживати з цього приводу), 2 % сказали, що вони були готові «вбити батька». Примітно, що такі типи поводження можуть істотно варіюватися в залежності від частоти і форм насильства.

Кримінологічні дослідження доповнюють приведену вище інформацію: до 70 % від загальної кількості правопорушень неповнолітніх, здійснюються підлітками, що втекли з родин, відзначених насильством. Фізичне насильство негативно впливає на інтерес дітей до навчання (тільки 29 % дітей з «проблемних» родин цікавляться навчанням, у той час як цей показник для «нормальних» родин складає 34 %). У результаті, для багатьох дівчат освітні і наступні економічні можливості суттєво знижуються через агресивні умови, у яких вони росли. Інша проблема полягає в тому, що діти з родин із домашнім насильством, зрештою, починають сприймати агресивні відносини як норму і згодом переносять їх у власні родини, створюючи тим самим замкнуте коло.

Було встановлено, що від 30 до 40 відсотків усіх дзвінків, що надходять у відділення міліції, пов’язані з домашнім насильством, включаючи фізичне насильство. Кількість громадян, на яких надходили скарги в правоохоронні органи за систематичний прояв насильства в родині, постійно росте. Від третини до половини всіх жінок, що знаходилися в травматологічних відділеннях лікарень, потрапили туди внаслідок побоїв, нанесених їм вдома. Такі жінки найчастіше звертаються по медичну допомогу в зв’язку зі струсом мозку, внутрішніми ушкодженнями і переломами кінцівок. Підраховано, що в Україні побутове насильство є причиною 100 000 днів госпіталізації, 30 000 звернень у відділення травматології і 40 000 викликів лікаря.[3] Що стосується судово-ме­дичної експертизи, що є обов’язковою у випадку пред’явлення кримінального обвинувачення, то кожен такий лікар оглядає близько 1 200 жертв домашнього насильства на рік. Деякі пацієнти надходять практично кожного місяця. Нерідко судмедексперти особисто звертаються в органи внутрішніх справ із проханням втрутитися в найбільш серйозних випадках.[4]

Випадки насильства в родині, як правило, підпадають під дію статей 121-128 Кримінального Кодексу (нанесення тілесних ушкоджень різного ступеню, побої, побиття, знущання). У даний час більшість випадків побиття в родині підпадає під дію статті 125 КК (навмисне нанесення легких тілесних ушкоджень). Статті 121 і 122 КК України встановлюють відповідальність за навмисне на­несення тяжких тілесних ушкоджень або тілесні ушкодження середнього ступеню. Для притяг­нення до відповідальності за насильство в родині часто використовуються положення статті 296 КК України (хуліганство). У тих випадках, коли, на думку працівників правоохоронних органів, ступінь суспільної небезпеки насильства в родині не настільки високий, щоб підпадати під дію КК, до правопорушників застосовуються відповідні положення Кодексу України про адміністративні правопорушення.

У той же час жінки, що бажають притягти до відповідальності винних у здійсненні актів насильства в родині, часто попадають під тиск юристів і співробітників правоохоронних органів, що переконують їх помиритися із чоловіками чи партнерами. Деякі прокурори відмовлялися порушувати справи за фактом насильства в родині навіть у випадках, коли жінки одержували серйозні фізичні травми. Опитування, проведене серед суддів і юристів у Харківській області в 2000 р. показало, що багато працівників органів внутрішніх справ сприймають насильство в родині як кон­флікт приватного характеру, а не злочин.[5]

З метою боротьби із цим явищем група активістів молодіжних і жіночих НУО, очолювана ХЦЖД, ініціювала розробку проекту Закону України «Про попередження насильства в родині». Для розробки проекту була створена спеціальна робоча група із числа провідних спеціалістів Національної юридичної академії України й Академії правових наук України під керівництвом к.ю.н. О.М. Руднєвої. Парламент України прийняв закон 15 листопада 2001 р., проголосувавши кон­ституційною більшістю.

Прийняття закону стало найважливішою подією для українських жінок, оскільки його положення є найбільш прогресивними і всеосяжними в порівнянні із законодавством у сфері насильства в родині, що діє в країнах СНД і Східної Європи.

Закон набрав чинності 19 березня 2002 р., через три місяці після його офіційного опублікування. На сьогодні є затверджений уповноважений орган, на який покладені функції координації діяльності відповідних державних органів, розроблені і впроваджуються основні підзаконні акти. Однак органами державної влади має бути зроблено набагато більше для вироблення ефективної системи попередження цього явища. Зокрема, Закон передбачає створення кризових центрів для жертв домашнього насильства. Передбачається, що їхнє основне фінансування буде здійснюватися за рахунок державного і місцевого бюджетів. Однак, на сьогоднішній день існує лише кілька недержавних кризових центрів, відкритих жіночими громадськими організаціями. Їхня кількість і можливості зовсім недостатні для надання адекватної допомоги жертвам насильства в родині. Для суттєвого поліпшення такої ситуації вкрай необхідна активна підтримка місцевої влади й уряду.

2.2. Жінки в політиці

Стаття 7 Жіночої конвенції зобов’язує усі країни-учасниці забезпечити рівні політичні права для всіх громадян незалежно від їхньої статевої приналежності. Зокрема, вона акцентує увагу на необхідності рівної участі жінок у розробці та прийнятті політичних рішень на всіх рівнях влади, включаючи виконання державних функцій.

Формально політична рівність усіх громадян України закріплена в Конституції (статті 24, 36, 38 та ін.). Іншими відповідними документами національного законодавства, що закріплюють право громадян на участь у всіх формах політичного життя є Закони України «Про вибори Президента України» (стаття 2), «Про вибори народних депутатів України» (стаття 1), «Про місцеве самоврядування в Україні» (стаття 3), «Про державну службу» (стаття 4), «Про об’єднання громадян» та інші.

У Радянській Україні жінки складали понад 33 % депутатів Верховної Ради УРСР (багато в чому це було результатом введеної в 80-і роки ґендерної квоти). Але хоча жінки активно брали участь у політичних процесах, що призвели до незалежності України на початку 90-х, сьогодні в парламенті, на ключових політичних посадах і у вищих ешелонах влади жінок вкрай мало.[6] У 1994 році в Парламенті України було 19 жінок-депутатів. У 1998-2002 р. жінки складали 7,6 % членів Парламенту (37 чоловік) і займали всього 6,7 % керівних посад на державній службі. За станом на 13 травня 2002 р. Центральна виборча комісія України визнала обраними 447 депутатів і зареєструвала 446 народних депутатів України, з яких 424 народних депутата – чоловіків, і тільки 23 народних депутата – жінки (5 %)[7] , у той час, як середньосвітовий показник представництва жінок у парламентах складає 10 %.

За станом на лютий 2002 р. участь у виборчій кампанії 2002 року приймали 33 партії і виборчі блоки, у тому числі одне жіноче об’єднання. У цілому, у всіх представлених списках середній відсоток жінок серед кандидатів у депутати складав 29. Необхідно відзначити, що основна кількість кандидатів-жінок знаходилася в «непрохідній частині» списку.[8]

Ліга професійних консультантів (м. Київ) проаналізувала з ґендерної позиції попередні результати останніх виборів і загальну картину представництва жінок у всіх структурах влади в Україні. Отримані дані свідчать про глибоку ґендерну нерівність в країні й відсутність рівноваги між жінками і чоловіками в політичній сфері. Жінки залишаються за межами державного і політичного управління. Усього дві жінки працює в складі уряду. З 15-и державних комітетів України немає жодного, у якому головують жінки. Небуло жодної жінки серед керівництва Адміністрації Президента України й на посаді керівників обласних і міських державних адміністрацій.

Але якщо представництво жінок у Верховній Раді України є невисоким, то в Радах місцевого рівня воно вище. Статистичні дані свідчать, що чим нижче рівень органів державної влади, тим вони доступніші для жінок.

Відповідно до аналізу результатів виборів 2002 року жінки в депутатському корпусі всіх рівнів складають 32 %. Тільки 5 % жінок знаходяться на керівних посадах в органах виконавчої влади й управління. Такий низький відсоток репрезентативності жінок не дає їм можливості реально впливати на процеси прийняття рішень і брати активну участь у їхній реалізації. Однак конструктивна суспільна позиція в сукупності з реальними можливостями брати участь у суспільному і політичному житті відіграють немаловажну роль у реалізації правових гарантій, що надає жінкам законодавство України.

Відсутність ґендерного балансу прямо впливає на стійкість і ефективність політичної системи країни, на прийняття рішень з основних питань розвитку суспільства і приводить до ігнорування соціальних інтересів жінок. Тому вкрай важливо забезпечити адекватне представництво жінок у Парламентських комітетах, в Секретаріаті Президента, у Кабінеті Міністрів і в інших центральних і місцевих органах виконавчої влади.

Комітет ООН з прав людини при розгляді останньої доповіді України (2001р.) висловив свою стурбованість з приводу низького рівня представництва жінок у парламенті і на ключових посадах як у державному, так і в приватному секторі, і рекомендував уряду розглянути питання про вжи­ван­ня позитивних заходів, включаючи спеціальні освітні заходи, спрямовані на поліпшення стану жінок у суспільстві.[9]

Зокрема, було б розумним внести таке положення в Закон України «Про вибори народних депутатів України»: кількість представників однієї статі в списках кандидатів не може перевищувати 70 % від їхнього загального числа. Такого ж принципу треба дотримуватися й стосовно перших десяти кандидатів у партійних списках. Також варто розглянути питання про введення системи квот при заповненні ключових посад в урядових структурах, про формування кваліфікаційних комісій на паритетній основі (мається на увазі рівна кількість представників обох статей) і про введення вимог обов’язкового представництва визначеного відсотка жінок і чоловіків у структурних підрозділах урядових органів. Усе це обумовлює необхідність уведення тимчасових спеціальних заходів, здатних полегшити подолання негативних стереотипів щодо участі українських жінок у політичних процесах.

2.3. Становище жінок у сфері зайнятості та освіти

Стаття 11 Жіночої конвенції, що спрямована на викорінення дискримінації стосовно жінок у сфері зайнятості, є однією з найбільш детальних положень Конвенції. Вона докладно перелічує основні трудові права жінок і кроки, які необхідно започаткувати для забезпечення рівності в цій сфері. І це не дивно, оскільки працевлаштування веде до економічної незалежності, що є наріжним каменем реальної рівності жінок у суспільстві.

Демократія часто асоціюється з особистою незалежністю, включаючи економічні свободи і можливості. Проте, перехід до демократичних інститутів і ринкової економіки в Україні скоротив представництво жінок на ключових посадах, багаторазово збільшив рівень жіночого безробіття і відродив у суспільстві традиційні стереотипи відносно ґендерних ролей. Було відзначено, що «перехід до ринкової економіки став чоловічим проектом реструктуризації. Жіноча точка зору не враховується при виробленні політики, і жінки не беруть участь у процесі розподілу влади чи ресурсів».[10]

На виконання статті 11 Жіночої конвенції Україна ввела значну кількість законодавчих заходів, спрямованих на викорінювання дискримінації стосовно жінок у трудовій сфері, що співвідноситься зі статтею 4 Конвенції. КЗпП України містить окремий розділ із захисту трудових прав жінок – «Праця жінок», що включає статті про безпеку праці і список робіт, заборонених для жінок як небезпечних для їхнього здоров’я і життя (стаття 174), обмеження на роботу жінок у нічний час (стаття 175), пільги, надані вагітним жінкам і жінкам з малолітніми дітьми (стаття 176-186). Окрема правова норма передбачає скорочений робочий день для визначених категорій жінок (вагітні жінки, жінки з дітьми у віці до 14 років або з дітьми-інвалідами у віці до 16 років, включаючи дітей, над якими вони здійснюють опіку, а також жінки, що доглядають за хворими членами родини – стаття 56 КЗпП) на їхнє прохання й т.д. Ряд положень у Законах України «Про зайнятість», «Про оплату праці», «Про охорону праці» та інших спрямовані на ліквідацію дискримінації стосовно жінок.

Закон України «Про зайнятість» передбачає надання державою додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, що вимагають соціального захисту і не здатні конкурувати на ринку праці на рівних умовах, у тому числі

а) жінкам, що мають дітей у віці до 6 років;

б) самотнім матерям, що мають дітей у віці до 14 років чи дітей-інвалідів.

Однак нормативні положення мають найбільшу ефективність при наявності конкретного механізму їхнього забезпечення і, насамперед, введення санкцій за порушення конкретних норм закону. Поки що трудове законодавство характеризується відсутністю такої конкретизації. Замість цього діють норми, що містять загальні положення, які ускладнюють рішення конкретної суперечки, наприклад: «Особи, що винні в порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність відповідно до діючого законодавства» (стаття 265 КЗпП), «посадові особи, винні в порушенні законодавства України про зайнятість населення, несуть відповідальність у встановленому порядку (стаття 35 Закону України «Про зайнятість населення») і т.п. Українським законодавцям варто ввести додаткові гарантії для жінок у трудовій сфері, а також передбачити санкції за їхнє порушення, зокрема, за порушення принципу рівних можливостей.

Незважаючи на всі приведені вище законодавчі заходи для забезпечення доступу до працевлаштування, жінки в Україні часто піддаються дискримінації за статевою й віковою ознакою.

Найчастіше жінки стають жертвами скорочення штату, дискримінації при прийомі на роботу, сексуальних домагань, нерівності в оплаті праці (при тому, що в країні існує система ставок оплати праці на кожній конкретній посаді, жінкам набагато складніше, ніж чоловікам, зайняти добре оплачувану посаду як таку)[11], великої кількості робіт, не оформлених офіційно, і нестабільних робочих умов, а також незаконних звільнень під час декретних відпусток.[12] Стала трудова дискримінація стосовно жінок в Україні є наслідком укоріненої думки, що основною задачею жінки є домашня робота, у той час як головними годувальниками є чоловіки[13]. Дослідження підтверджують, що не тільки жінкам з малолітніми дітьми відмовляють у працевлаштуванні винятково через їхнє материнство[14], але й вся практика нерівної оплати праці жінок заснована на переконанні, що жінки є не основними годувальниками родин[15]. У середньому, жінки одержують на 27,6 % менше, ніж чоловіки, за однакову роботу.[16] Жінки зіштовхуються з великою кількістю проблем як при працевлаштуванні, так і при звільненні (їхня частка серед звільнених за скороченням склала 62,6 % у 2001 р.). Слід зазначити, що описані тенденції зберігаються і на даний момент, що підтверджують дослідження, проведені відповідно в 2003 і 2004 роках.

Стаття 10 Жіночої конвенції декларує вільний і безперешкодний доступ жінок до освіти, і це саме те право, яким жінки в Україні користаються повною мірою. Вони становлять більшість випускників середніх шкіл (56,6 %) і ВУЗів (51,9 %). Дівчини-студентки складають абсолютну більшість у медичних, економічних, навчальних закладах культури і освіти (60-70 % від числа всіх студентів), значна кількість жінок одержують післядипломну освіту (46,2 %).[17]

Незважаючи на той факт, що жінки складають 60 відсотків всіх фахівців із середньою й вищою освітою, це не відбивається прямо пропорційно на їхній конкурентноздатності на ринку праці. У цілому, жінки одержують менш престижні й гірше оплачувані посади. Відповідно до інформації, отриманої від Міжнародної Гельсінської федерації з прав людини, 80 % всіх офіційно зареєстрованих безробітних жінок мають вищу освіту[18].

Підприємства, що подають заявки в служби зайнятості, які друкують оголошення про прийом на роботу, якщо і не обумовлюють статі працівника, перевагу віддають усе ж таки чоловікам. У той же час, у відповідності зі статтею 22 КЗпП, забороняється необґрунтована відмова в прийомі на роботу. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав чи установлення прямих чи непрямих переваг при укладанні, зміні і припиненні трудового договору в залежності від статі не допускається.

55 % керівників задають жінкам, що бажають одержати роботу, додаткові питання стосовно їхніх сімейних обов’язків і т.п., хоча це є порушенням статті 25 КЗпП України, що забороняє вимагати від осіб, що наймаються на роботу які-небудь дані, надання яких не передбачене законодавством..[19]

Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав і Комітет ООН з прав людини нещодавно висловили свою стурбованість із приводу високого рівня безробіття серед жінок в Україні (до 80 % всіх офіційно зареєстрованих безробітних – жінки), як і з приводу концентрації жінок у низькооплачуваній сфері неофіційного сектора економіки.

Така ситуація може бути частково пояснена «зворотним ефектом» згадуваних вище спеціальних заходів, що обтяжують роботодавців довгим списком пільг і додаткових зобов’язань стосовно робітниць. По суті, ці положення знижують конкурентноздатність жінок на ринку праці. Не тільки 53 % роботодавців, але і самі жінки, і навіть 40 % суддів і юристів, що спеціалізуються у трудовому праві, вважають, що «особливі права» суперечать споконвічним принципам ринкової економіки і є недоліком жінок як працівників у порівнянні з чоловіками.[20] ДАГ ХЦЖД вважає за необхідне привернути увагу громадськості до «зворотного ефекту» спеціальних заходів, спрямованих на досягнення фактичної рівності чоловіків і жінок.

Ще одним фактором, що негативно впливає на становище жінок на ринку праці, є низький рівень знання жінками своїх прав і можливостей їхнього захисту. За даними ДАГ ХЦЖД, тільки 22 % опитаних жінок (з них 6 % є або юристами, або членами жіночих організацій) вважають, що в достатній мірі знайомі з ними, але більшість з них вказує свою поінформованість у документах, що регулюють трудові відносини, без урахування ґендерної специфіки. 78 % жінок нічого не знають про існування правових документів, що регулюють саме трудові права жінок. Слід зазначити, що мова йде про діюче українське законодавство, тобто навіть знайомі з ним жінки нічого не знають про існування норм міжнародного права, що забезпечують рівні умови для жінок і чоловіків на ринку праці. Що стосується керівників, то значна їхня частина знайома з тими документами, що безпосередньо регулюють характер праці жінок: визначають види заборонених робіт, встановлюють пільги і т.п., але, у цілому, теж не знайомі з правовими актами, що захищають статус жінок на ринку праці. Таким чином, можна стверджувати, що тут має місце взаємна правова неграмотність, що приводить до значних обмежень можливостей жінок у плані працевлаштування і кар’єрного росту.

Зараз іде робота над проектом Трудового кодексу. Стаття 22 Конституції України забороняє обмеження діючих прав і свобод у процесі законодавчих змін. Отже, очікується, що новий КЗпП розширить трудові права жінок, однак автори КЗпП повинні враховувати можливість виникнення «зворотного ефекту» особливих пільг для жінок. Дуже важливо збалансувати принципи ґендерної рівності, національних і міжнародних трудових і соціальних норм, специфічних потреб жінок і законів ринкової економіки для того, щоб працюючі жінки не сприймалися як небажаний вантаж через їхні додаткові, хоча й законні, пільги.

3. Висновки та рекомендації

Приведені тут факти свідчать про те, що існуючі механізми правового регулювання в Україні не забезпечують належного рівня фактичної рівності жінок і чоловіків, що вимагає особливої уваги з боку громадськості.

Українські жінки зіштовхуються із численними перешкодами, що не дозволяють їм повною мірою користатися правами людини, і, хоча уряд розпочав ряд кроків для впровадження ґендерних аспектів у політику держави, ще багато має бути зроблено для забезпечення свободи жінок від дискримінації.

Торгівля жінками з метою сексуальної експлуатації, примусових шлюбів і домашнього раб­ства – серйозна і всезростаюча проблема в Україні. Хоча держава започаткувала ряд законодавчих заходів, спрямованих на запобігання торгівлі людьми, складається враження, що в країні немає достатньої політичної готовності вирішити цю проблему.

ДАГ ХЦЖД висловлює стурбованість відомостями про участь юридичних осіб і організованих злочинних груп у торгівлі жінками в Україні. Нездатність уряду належним чином притягати до відповідальності організації й угрупування, пов’язаних з торгівлею людьми, є серйозною проблемою. ДАГ ХЦЖД наполягає на тому, щоб Україна вжила всіх заходів для ефективного запобігання і покарання керівників відповідних юридичних осіб і організованих злочинних груп, задіяних у торгівлі жінками.

Насильство в родині є значною проблемою в Україні, і ДАГ ХЦЖД серйозно стурбована тим, що уряд дотепер не виділив достатніх ресурсів для запобігання насильства в родині і захисту жінок, що стали його жертвами. Прийняття і набуття чинності Закону України «Про поперед­ження насильства в родині» 2001 р. стало лише першим кроком на шляху ефективного вирішення цієї проблеми, що веде до більшого захисту українських жінок і дітей від домашнього насильства та приділяє більше уваги факторам, що у даний час перешкоджають жінкам подавати скарги, по­в’язані з насильством у родині. Ці фактори включають суспільні стереотипи про підлегле становище жінок у сімейних відносинах, про їхні традиційні ролі і соціальні функції. Відсутність спеціалізованої підготовки у працівників правоохоронних і судових органів приводить до того, що уповноважені особи часто вмовляють жінок і дівчат не подавати заяви про факти сімейного насильства, що виключає можливість залучення до відповідальності винних осіб.

Виходячи із вищенаведеного ДАГ ХЦЖД рекомендує настпне.

1. Розробити комплексну стратегію запобігання і ліквідації усіх форм дискримінації стосовно жінок. Така стратегія повинна включати навчання державних службовців, співробітників правоохоронних і судових органів усіх ланок роботи зі скаргами на порушення прав жінок, а також загальнонаціональну просвітницьку кампанію, спрямовану на зміну суспільної думки про соціальний статус жінок.

2. Просити Верховний Суд України узагальнити всі судові справи, у яких мали місце факти дискримінації стосовно жінок, і дати роз’яснення з питань застосування Конвенції в судовій практиці України, а відповідним суб’єктам звернення звернутися до Конституційного Суду України з проханням дати офіційне тлумачення терміну «дискримінація» у порядку, передбаченому чинним законодавством. Також розробити керівні роз’яснення суддям, а також комплекс процесуальних заходів для співробітників правоохоронних органів і імміграційних служб, застосованих для запобігання кримінального переслідування торгівлі людьми.

3. Внести зміни до статті 149 Кримінального кодексу, спрямованої на боротьбу з торгівлею людьми, для того, щоб криміналізувати торгівлю людьми, здійснювану в межах території України без перетинання державного кордону.

4. Провести програму спеціальної підготовки з реагування на сигнали про випадки насильства в родині для всіх співробітників правоохоронних органів, а також включити таку програму в курс основної підготовки майбутніх працівників органів внутрішніх справ і суддів.

5. Увести таку тимчасову спеціальну міру, як передбачену законодавством квоту представництва осіб однієї статі в Парламенті і вищих органах державної влади. Це ж положення повинне застосовуватися й до перших десяти кандидатів від політичних партій, що обираються за партійними списками.

6. Розглянути питання про формування кваліфікаційних комісій на паритетній основі й про введення вимоги обов’язкового представництва визначеного відсотка представників обох статей у структурних підрозділах державних органів. Такі заходи полегшать подолання негативних стереотипів щодо участі українських жінок у політичних процесах.

7. Установити в Україні додаткові гарантії для жінок у трудовій сфері, а також передбачити санкції за їхнє порушення, зокрема, за порушення принципу рівних можливостей. Варто конкретизувати види дисциплінарних чи адміністративних стягнень, розмір матеріальної відповідальності власника чи уповноваженого ним органа, посадових осіб підприємств, установ, організацій, сторін колективних договорів за порушення трудових прав, інші несприятливі наслідки для порушників відповідних законодавчих положень.

8. Внести до проекту Трудового кодексу України умови і гарантії праці жінок з урахуванням міжнародних стандартів (документів МОП, Європейської соціальної хартії, і т.д.) для того, щоб ці пільгові умови відповідали критеріям необхідності і достатності і не давали «зворотного ефекту», тобто не приводили до погіршення становища жінок на ринку праці. ДАГ ХЦЖД також рекомендує законодавцям працювати над проектом законодавчих змін у тісному співробітництві з громадськістю України й враховувати пропозиції, що надійдуть від громадських організацій і профспілкових об’єднань.

ДАГ ХЦЖД розуміє, що, відповідно до положень статті 22 Загальної декларації прав людини, кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримки її гідності і вільного розвитку особистості прав в економічній, соціальній і культурній сферах за посередництвом національних зусиль і міжнародного співробітництва й у відповідності зі структурою і ресурсами кожної держави. Однак у випадку збереження настільки недостатніх розмірів соціальних виплат відповідним категоріям жінок і матерів подолання фактичного дискримінаційного положення жінок у період вагітності, пологів і, нерідко, виховання дитини не представляється можливим. ДАГ ХЦЖД наполягає на тому, щоб уряд активізував усі ресурси для збільшення розмірів соціальних виплат хоча б до рівня встановленого державою прожиткового мінімуму.

Однією з основних причин дискримінаційного становища жінок в українському суспільстві є низький рівень правової поінформованості про свої права, права жінок як особливої категорії прав людини, що користається спеціальним захистом з боку світового співтовариства, а також механізмів їх забезпечення і реалізації. ДАГ ХЦЖД переконана, що підвищення правової грамотності жінок є необхідною умовою ліквідації фактичної нерівності жінок і чоловіків. Таким чином, ми рекомендуємо уряду організувати через обласні і районні управління Міністерства юстиції України систематичні короткі курси з прав жінок при широкому сприянні представників громадських організацій із залученням студентів юридичних ВУЗів.

ДАГ ХЦЖД вважає, що ефективна реалізація цих рекомендацій істотно поліпшить становище жінок в Україні, вивівши тим самим розвиток демократії в українському суспільстві на якісно новий рівень, оскільки впровадження ґендерної чуттєвої політики забезпечить активну участь всіх громадян у розвитку громадського суспільства і держави.




[1] «Заключні зауваження та рекомендації Комітету ООН з прав людини: Україна», док. ООН CCPR/CO/73/UKR, 12 листопада 2001 р., п.8.

[2] Декларація про основні принципи державної політики України відносно родини та жінок / Офіційний вісник України. – К., 1999. – № 11. – с.11-12

[3] Donetsk Regional League of Business and Professional Women (DRLBPW), Campaign 16 Days Against Violence, 2000.

[4] Minnesota Advocates Group, Domestic Violence in Ukraine, December 2000, p.31

[5] Olexandra Rudneva, Chapter on Ukraine in The First CEDAW Impact Study, International Women’s Rights Project, New York, June 2000, p. 224.

[6] «Права жінок: Україна-2000», Міжнародна Гельсінська федерація з прав людини, 2000, с. 483.

[7]Офіційний веб-сайт Центральної виборчої комісії України, www.cvk.ukrpack.net. Зараз ця цифра дещо змінилась у зв’язку з перестановками в депутатському корпусі України, однак, порядок представництва жінок у Парламенті залишився без змін. Більш того, прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко є противником спеціальних заходів (квотування) для жінок, про що вона заявила напередодні 8 березня 2005 року (за даними www.pravda.com.ua), тому говорити про значне покращення ситуації у найближчий час не доводиться. У той же час пройшов перше читання проект Закону України «Про рівні можливості чоловіків і жінок», у якому пропонується модель більш збалансованого підходу до складання виборчих списків від партій та блоків.

[8] Там же

[9] «Заключні зауваження та рекомендації Комітету ООН з прав людини: Україна», док. ООН CCPR/CO/73/UKR, 12 листопада 2001 р., п.9.

[10] А.Посадская. «Гендерная динамика экономики и политических преобразований: эффективность, равенство и женщины» // «Демократические реформы и положение женщин в экономике переходного периода», с. 18.

[11] «Женщины на рынке труда в Украине в переходный период» (социологическо-правовое исследование, ХЦЖИ, г.Харьков, 1998-1999), с. 23-25

[12] «Права жінок: Україна-2000», Міжнародна Гельсінська федерація з прав людини, 2000, с. 475 (звіт посилається на дані, отримані під час дослідження ХЦЖД становища жінок на ринку праці в Україні (1998-1999); проте організація, яка проводила дослідження, помилково названа «Харківський центр жіночих прав»)

[13] «Женщины на рынке труда в Украине в переходный период» (социологическо-правовое исследование, ХЦЖИ, г.Харьков, 1998-1999), с.23

[14] Там же., с. 34, 77

[15] Olexandra Rudneva, Chapter on Ukraine in The First CEDAW Impact Study, International Women’s Rights Project, New York, June 2000, с. 223.

[16] Миннесотская группа адвокатов, «Насилие в семье в Украине», декабрь 2000, с. 10.

[17] «Насилие в отношении женщин в Украине: стратегическое переосмысление категории прав женщин» (отчёт, представленный ВОПП на 27 сессии Комитета против пыток, 12-23 ноября 2001 г.)

[18] «Права жінок: Україна-2000», Міжнародна Гельсінська федерація з прав людини, 2000, с. 475.

[19] «Женщины на рынке труда в Украине в переходный период» (социологическо-правовое исследование, ХЦЖИ, г. Харьков, 1998-1999), с.96

[20] Там же, с.97

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори