пошук  
версія для друку
23.08.2005

Права людини в Україні - 2004. XX. ПРАВА БІЖЕНЦІВ ТА ШУКАЧІВ ПРИТУЛКУ

   

Перші шукачі притулку з’явилися в Україні ще до здобуття незалежності у 1991 році. Втікачі з Азербайджанської та Вірменської РСР прибували в Україну під час так званого «карабахського» конфлікту в 1988-1989 роках. Другу хвилю втікачів становили турки-месхетинці, які прибули до України після кривавих погромів в Узбецькій РСР влітку 1989 року. Найбільша кількість біженців прибула вже до незалежної України в 1992 році внаслідок збройного конфлікту в Придністров’ї – регіоні сусідньої Республіки Молдова, охопленого сепаратистським збуренням. Хоча в той час українськими державними органами не велося цілеспрямованої реєстрації шукачів притулку, за даними ООН, оприлюдненими в 1999 році, під час придністровського конфлікту україно-молдов­ський кордон з метою отримання тимчасового захисту від війни перетнули майже 62 тисячі осіб.

Напружена гуманітарна ситуація, яка склалася навколо десятків тисяч осіб, особливо в прикордонних з Молдовою Вінницькій, Одеській, Чернівецькій, Миколаївській областях обумовила перші кроки до правового врегулювання статусу біженців в Україні і стимулювала законодавців до прийняття в 1993 році першої редакції Закону України «Про біженців».

Вже за цим законом на підставі спеціального рішення уряду, Україною було надано захист приблизно 1500 «біженцям першої війни» з Чеченської Республіки Російської Федерації.

З 1994 року в Україні на постійній основі працює місія Управління Верховного Комісару ООН у справах біженців (УВКБ ООН). УВКБ ООН надає Україні технічну, методологічну, інформаційну та організаційну допомогу для вирішення проблем біженців та шукачів притулку, допомагає зареєстрованим біженцям та шукачам притулку, підтримує роботу недержавних сервісних організацій, що працюють в галузі захисту прав біженців. УВКБ надало величезну допомогу і сприяння програмі повернення в Україну раніше депортованих народів, переважно кримських татар.

Вже до 2001 року статус біженця в Україні було надано майже 5100 особам, з яких, за даними Державного Комітету України у справах національностей та міграції, 2700 осіб перебували в Україні станом на кінець червня 2004 року.

Незважаючи на те, що закон «Про біженців» 1993 року на практиці уможливлював надання захисту шукачам притулку, він у багатьох положеннях суперечив таким визнаним, але не ратифікованими Україною на той час стандартам з прав людини, як Конвенція ООН про статус біженців 1951 року та Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод. УВКБ ООН та правозахисні організації регулярно звертали увагу української влади на необхідність удосконалення законодавства про біженців і в 2001 році Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону України «Про біженців», яка є чинною і зараз. У 2002 році сталася визначна подія – України без застережень ратифікувала Конвенцію ООН про статус біженців 1951 року та відповідний Протокол до Конвенції від 1967 року.

Ратифікація цих міжнародних документів безпосередньо впливає на національне право. Згідно з Законом України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року (частина друга статті 17), якщо міжнародний договір укладений у формі закону і він встановлює інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються положення міжнародного договору. Примат міжнародного права над національним законодавством є надзвичайно важливим у регулюванні правового статусу біженців в Україні, оскільки переважна більшість законодавчих актів, які стосуються прав біженців та шукачів притулку приймалися до приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців і тому не завжди відповідають її вимогам.

Конвенція є універсальним міжнародно-правовим актом, в якому звернено увагу на окрему групу людей, які потребують міжнародного захисту, з точки зору забезпечення можливості користування всім міжнародно-визнаним переліком прав людини, в першу чергу, Конвенція спрямована проти обмеження прав біженців. Це стосується заборони дискримінації за ознакою раси, релігії, держави походження (стаття 3), зобов’язання надання біженцям статусу, яким користують­ся іноземці, за винятком переваг, передбачених Конвенцією (стаття 7), заборони застосування до біженців заходів, які держава може застосовувати до громадян-небіженців тієї ж країни (стаття 8).

Статті 12-30 Конвенції встановлюють права, якими особи наділяються одразу ж після визнання їх біженцями. Відповідно до Конвенції:

· усім біженцям повинні видаватися посвідчення особи та проїзні документи, які би дозволяли виїздити за кордон;

· біженцям надається національний режим щодо свободи віросповідання та права на сімейне життя;

· їм надається право на звернення до суду, доступу до початкової освіти, доступу до державної соціальної допомоги та рівні з іноземцями трудові права.

· їм надається права щодо захисту інтелектуальної власності та рівноправного оподаткування;

· біженцям повинно надаватися найсприятливіше правове становище (у будь-якому разі положення не менш сприятливе), яким користуються іноземці за таких самих обставин відносно права на власність; щодо права асоціацій неполітичного характеру, які не мають на меті отримувати прибуток, та щодо професійних спілок; права самостійно займатися сільським господарством, промисловістю, ремеслами й торгівлею, а також права засновувати торгові та промислові підприємства; права на вибір місця проживання та свободу пересування в межах території країни.

Конвенція про статус біженців закріплює дуже важливі гарантії так званого «адміністративного статусу біженця». Перш за все, це стосується біженців, які незаконно перетинали державний кордон. Конвенція встановлює обмеження щодо притягнення до відповідальності за незаконний в’їзд та незаконне перебування в іноземній державі (стаття 31). Біженець, який незаконно опинився в іноземній державі, повинен без зволікання заявити про пошук притулку. Але біженець може не знати про таку вимогу Конвенції (так само, як і про відповідні вимоги національного законодавства). Тому, хоча Конвенція й не містить відповідної норми, держава повинна забезпечити умови для подання заяви про притулок. Конвенція забороняє висилку чи примусове повернення біженців. У статті 33 Конвенції передбачається, що «договірні держави не будуть жодним чином висилати чи повертати біженців на кордони країни, де їхньому життю чи свободі загрожує небезпека внаслідок раси, релігії, громадянства, приналежності до певної соціальної групи чи політичних переконань». Висилання біженця, який законно проживає в державі, можливо, за нормами міжнародного права лише в інтересах державної безпеки чи суспільного порядку й лише на підставі судового рішення.

Українське національне законодавство в цілому відповідає духу міжнародних стандартів з захисту прав біженців та шукачів притулку, хоча в ньому все ще залишаються елементи, як суперечать міжнародним зобов’язанням України. Питання регулювання набуття, втрати та позбавлення статусу біженця, правові та соціальні гарантії біженцям та шукачам притулку закріплені в положеннях Закону України «Про біженців».

У повній відповідності до положень Конвенції ООН законом України визначено біженця, як особу, яка «не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань».

Тому провідними положеннями закону є:

1) додержання принципу non-refoulment – заборона висилки або примусового повернення біженця до країни, із якої він прибув та де його життю або свободі загрожує небезпека (стаття 3);

2) принцип возз’єднання сімей біженців (стаття 4);

Суттєвим недоліком Закону України «Про біженців» є можливість позбавлення статусу біженця в адміністративному порядку рішенням відповідних органів державної влади без обо­в’я­зкового судового розгляду.

Система розгляду клопотань про набуття статусу біженця в Україні є складною і фактично спрямованою на те, щоби обмежити право на захист, гарантоване біженцям міжнародним правом.

Розгляд прийнятих заяв про надання притулку проходить у три етапи:

1. Попередній розгляд з метою виявлення явно необґрунтованих заяв провадиться у міграційній службі за місцем тимчасового перебування заявника. Орган, до якого подано заяву, видає шукачу притулку довідку про подачу заяви. Протягом 3-х робочих днів проводиться співбесіда із заявником, у ході якої розглядається заповнена заявником анкета і наведені факти. Для забезпечення спілкування мовою, зрозумілою заявникові, державний орган зобов’язаний забезпечити перекладача. Заявник також має право запросити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших фізичних і юридичних осіб.

За результатами співбесіди приймається рішення про відмову або оформлення документів для рішення питання про надання статусу біженця. Заявник передає під розписку свій національний паспорт чи інший документ на зберігання, йому видається відповідна довідка, що реєструється в органах виконавчої влади з питань громадянства і реєстрації фізичних осіб.

2. Розгляд заяв після ухвалення рішення про оформлення документів на надання статусу біженця провадиться тим же органом міграційної служби, що й на першому етапі. Проводяться детальні співбесіди з метою одержання додаткової інформації та оцінки її правдивості. На цьому етапі проводяться перевірки органами МВС і СБУ (за відсутності документів, які посвідчують особу, чи, якщо документи фальшиві, то встановлюється особа заявника). Заявник проходить обов’язковий медичний огляд. Орган міграційної служби готує письмовий висновок за заявою, що із зібраними документами направляється до м. Києва для розгляду в центральному органі міграційної служби. Цей етап може тривати від 2 до 3 місяців.

3. Ухвалення рішення за заявою провадиться в центральному органі міграційної служби. Процес розгляду й перевірки документів може тривати від 1 до З місяців, після чого протягом 3 днів центральний орган міграційної служби направляє своє рішення до органу міграційної служби, що приймав заяву. Заявнику протягом 7 днів або видають посвідчення біженця встановленого зразка, або в письмовому вигляді повідомляють про відмову із зазначенням причини.

При одержанні відмови в прийомі заяви, а також на першому та другому етапі опротестувати рішення можна в центральному органі міграційної служби, а також на всіх етапах розгляду заяв відмову можна оскаржити у судовому порядку. Законом установлений семиденний термін подачі оскарження рішення про відмову. На період оскарження заявнику видається відповідна довідка.

Суттєвою проблемою залишається існування в законодавстві дискримінаційних норм, за якими шукачі притулку зобов’язані звертатися до відповідних органів із клопотанням про надання статусу біженця протягом певного періоду часу після прибуття на територію України.

Так особи, якіперетнули кордон України в законному порядку повинні звернутися до органів міграційної служби протягом 5 робочих днів. Якщо ж кордон України було перетнуто нелегально, то звернення до міграційної служби необхідно подати протягом 3 робочих днів (при затриманні за спробу нелегального перетину кордону звернення передається через посадову особу прикордонних військ).

Застосування цієї норми статті 9 Закону України «Про біженців» суперечить духу Конвенції ООН, яка не встановлює кількісно визначених строків для звернення за статусом біженця. Такі умови відмови в прийнятті заяв не беруть до уваги те, що становище біженців фундаментально відрізняється від звичайних мігрантів, оскільки навіть за визначенням останні можуть не мати можливості задовольнити правові формальності для переходу через державні кордони. Існує також багато причин, через які біженці не можуть швидко з’явитись до органів влади за визнанням їхнього статусу. За цих обставин шукачі притулку мають бути забезпечені інформацією, перекладом та консультаціями, що на практиці є скоріш бажаним, ніж типовим.

За будь-яких умов, часові обмеження не можуть забороняти доступ до процедури визначення статусу біженця. Біженець повинен звертатись за захистом без затримок, але якщо цього не ста­лося, то необхідно здійснювати перевірку заяв по суті та вимагати надання пояснень по заявах, поданих із запізненням. Особи, яким відмовлено в наданні статусу біженця лише внаслідок недотримання строків звернення, наражаються на ризик примусового видворення з України в тому числі і до країн їхнього походження, що прямо заборонено міжнародним правом.

Установлений законом і відповідними підзаконними актами обов’язок співробітників прикордонної служби приймати від шукачів притулку заяви про надання статусу біженця і направити ці заяви до міграційної служби, нажаль, не визначений для працівників міліції, які також нерід­ко затримують нелегальних мігрантів, серед яких є й шукачі притулку.

Наприкінці 2004 року в Верховній Раді України було розроблено проект «Про внесення змін до Закону України «Про біженців» (реєстраційний № 5751/П). Вказаним законопроектом передбачається змінити редакцію статті 9, якою встановлювалося триденний термін для звернення до міграційних властей України осіб, які нелегально перетнули державний кордон України з наміром набути статус біженця. Передбачається замінити словосполучення «протягом трьох робочих днів» словом «невідкладно».

З одного боку такі зміни відповідають духу Конвенції ООН 1951 року, проте існують обґрунтовані побоювання, що застосування терміну «невідкладно» в довільний спосіб може позбавити шукачів притулку доступу до справедливої процедури визначення статусу біженця в Україні.

Іншою запропонованою законодавчою новелою пропонується фактично розширити перелік підстав для відмови в прийнятті заяви про надання статусу біженця, включивши до переліку причин, що міститься в Статті 9 Закону України «Про біженців» ситуації коли «особі раніше було відмовлено у прийнятті заяви про надання статусу біженця або оформленні документів для вирішення питання щодо надання такого статусу через зловживання процедурою надання, крім випадків, коли заявник повідомив достовірні відомості про свою особу». Такі обмеження, на нашу думку, недоцільні на етапі вирішення питання про прийняття заяви про надання статусу біженця, оскільки це може фактично унеможливлювати в деяких випадках доступ «конвенційних» біженців до процедури визначення статусу біженця.

На нашу думку, є доцільним відмовитися від можливості позбавлення доступу до процедури визначення статусу біженця ще на етапі подання шукачем притулку заяви без розгляду справи по суті. Ми також рекомендуємо створити «міграційні трибунали»: спеціальні незалежні органи для прозорого розгляду справ про надання притулку, залишивши за виконавчою владою лише функцію загальної координації міграційної політики і забезпечення дотримання прав біженців та шукачів притулку, взаємодію з міжнародними організаціями та іноземними країнами в сфері протидії незаконній міграції, захисту прав людини в країнах походження біженців тощо.

Загалом офіційна статистика щодо біженців та шукачів притулку в Україні в 2004 році виглядає таким чином:[1]

Таблиця 1

Звіт щодо процедури надання, втрати, позбавлення статусу біженця

в Україні станом на 1 жовтня 2004 року

Країна походження
(громадянства, підданства) осіб, які звертаються
за статусом біженця

Кількість поданих заяв про надання статусу біженця

ЗАЯВ

Кількість осіб, які бажають отримати статус біженця

Всього осіб

Діти в складі сім’ї

Діти, розлучені
з сім’єю

ВСЬОГО

840

931

111

23

Країни Європи

39

90

55

0

Росія

36

87

55

0

Чеченська республіка РФ

34

85

55

0

Країни Азії

653

688

51

23

Афганістан

190

202

22

10

Бангладеш

110

110

12

Країни Африки

144

149

5

0

Ефіопія

26

26

Нігерія

27

27

5

1

Інші країни

4

4

0

0

Таблиця 2

Звіт щодо результатів здійснення процедури надання, втрати, позбавлення статусу біженця
в Україні станом на 1 жовтня 2004 року

Країна походження
(громадянства, підданства)
осіб, які звертаються
за статусом біженця

Відмовлено в наданні статусу біженця

ЗАЯВ

З них:

Всього осіб

Діти в складі сім’ї

Діти, розлучені
з сім’єю

ВСЬОГО

62

73

11

1

Країни Європи

3

6

3

Росія

3

6

3

Чеченська республіка РФ

3

6

3

Країни Азії

55

62

7

1

Афганістан

15

15

1

Ірак

23

30

7

0

Країни Африки

4

4

0

0

Сомалі

7

7

0

0

Інші країни

0

1

1

0

Таблиця 3

Звіт щодо результатів здійснення процедури надання, втрати, позбавлення статусу біженців
в Україні станом на 1 жовтня 2004 року

Країна походження
(громадянства, підданства)
осіб, які звертаються
за статусом біженця

Надано статус біженця

ЗАЯВ

Всього осіб

З них

Діти в складі

сім’ї

Діти, розлучені
з сім’єю

ВСЬОГО

45

69

22

3

Країни Європи

0

6

4

0

Росія

0

6

4

0

Чеченська республіка РФ

0

6

4

0

Країни Азії

40

56

16

2

Афганістан

30

44

14

2

Ірак

4

4

0

0

Країни Африки

4

4

0

1

Ефіопія

1

1

0

0

Інші країни

1

3

2

0

Наведені дані свідчать, що у 2004 році процедура розгляду клопотань шукачів притулку працювала в Україні дуже повільно, при цьому фактично не працювала процедура визначення статусу біженця щодо вихідців з Чеченської республіки Російської Федерації, що викликає особливе занепокоєння, зважаючи на складну гуманітарну ситуацію на цій території, і неспроможність та небажання російської влади забезпечити дотримання прав втікачів з Чечні, переміщених всередині Російської Федерації.

Жодне клопотання громадян Російської Федерації про набуття статусу біженця в Україні не було задоволене українською владою у 2004 році, що ставить під сумнів об’єктивність процедури визначення статусу біженця щодо цієї категорії шукачів притулку та незалежність уповноважених органів від впливу міркувань політичної доцільності.

Складною залишається ситуація з нелегальною міграцією зокрема й на українському кордоні. Треба зазначити що обов’язок держави надавати захист біженцям відповідно до норм міжнародного права також включає і позитивне зобов’язання роз’яснити потенційним шукачам притулку їхні права та можливості для звернення за наданням захисту з боку країни-учасника Конвенції ООН про статус біженців. Як свідчить офіційна статистика Державної прикордонної служби України лише прикордонниками протягом 2004 року було затримано майже три тисячі нелегальних мігрантів (Таблиця 4). Нажаль, далеко не всі вони дізналися від прикордонників про свої права та обов’язки, зокрема, про право на притулок. Хоча не підлягає сумніву те, що переважну більшість нелегальних мігрантів, що затримані в Україні складають економічні і трудові мігранти, які використовують територію України як транзит на шляху до країн Західної Європи, серед цих людей є й потенційні біженці, які мають право на міжнародний захист. Держава повинна створити ефективну систему виявлення цих осіб.

Таблиця 4

Основні результати оперативно – службової діяльності
Державної прикордонної служби України 2004



2003 рік

2004 рік

Виявлено незаконних мігрантів (осіб)

5765

9944

З них затримано:

За незаконне перетинання кордону

2 999

2918

За порушення правил прикордонного режиму

80

701

За порушення режиму в пунктах пропуску

36

7

За порушення правил перебування в Україні

162

1446

Відмовлено в пропуску через державний кордон
потенційним незаконним мігрантам

2488

4872

Нашу особливу тривогу викликає статистика про так званих «потенційних нелегальних мігрантів», яким співробітниками Державної прикордонної служби було відмовлено в пропуску через державний кордон. Якщо адміністративні рішення про відмову в пропуску через державний кордон мають своїм наслідком негайне повернення потенційних біженців до країн їхнього походження або до третіх небезпечних країн, таку практику треба негайно припинити і забезпечити їм доступ до справедливої процедури визначення статусу біженця.

Законодавством України встановлено ефективний і справедливий спрощений механізм натуралізації біженців (набуття ними громадянства України).

Як вказано у статті 20 Закону України «Про біженців», особи, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права в шлюбних та сімейних відносинах. Ніяких обмежень щодо реєстрації шлюбу біженців в Україні не існує. Згідно з Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції України №140/5 від 18 листопада 2003 року (пункт 4.4), іноземці та особи без громадянства для реєстрації шлюбу в Україні повинні пред’явити національний паспорт або паспортний документ із позначкою про реєстрацію вповноваженого органу щодо законності їх перебування в Україні, якщо інше не передбачене чинним законодавством України. Якщо в паспортах або паспортних документах цих осіб відсутні відомості про сімейний стан їх власників, то вони повинні одночасно подати документ про те, що не перебувають у шлюбі, виданий компетентним органом країни свого громадянства або країни постійного проживання. Проте, очевидно, такі довідки від біженців вимагатися не можуть.

Дані про сімейний стан зазначаються в посвідченні біженця, яке згідно із Законом України «Про біженців» є паспортним документом. Що стосується осіб, які подали заяву про набуття статусу біженця, але ще не визнані біженцями, то для укладання шлюбу вони повинні надати докази, що вони не перебувають у шлюбі. Отримати подібну довідку вони не можуть, оскільки звернення до державних органів країни походження буде означати, що вони скористалися її захистом.

Є проблеми з реалізацією біженцями права на свободу пересування та свободу вибору місця проживання на території України. Так, шукача притулку з Сомалі пана Ф., який мав на руках довідку про звернення до суду, видану міграційною службою Львівської області, було затримано і на дві доби поміщено до приймальника-розподільника УМВС України у Вінницькій області виключно за те, що за словами правоохоронців він «без дозволу переїхав зі Львова до Вінниці». Пана Ф. вдалося звільнити лише після втручання правозахисних організацій.

В Україні відсутні масові випадки расової та національної нетерпимості, відвертої ксенофобії. Одночасно негативні стереотипи масової свідомості мають прояви в повсякденному повод­женні окремих категорій державних службовців, особливо це стосується міліції. Випадки образ та насильства, які мають расистське підґрунтя не розслідуються належним чином. Лише у 2004 році було завершене судове слідство та винесено вирок по кримінальній справі про вбивство з особливою жорстокістю колишнього лідера громади біженців Вінницької області пана Н., було здійснене у 2001 році. Після трьох років слідства винні отримали від 4 до 7 років позбавлення волі.

Соціологічне дослідження, проведене в 2004 році Донецьким фондом соціального захисту та милосердя за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження» (автори Т.Є.Анісімова, В.М.Сте­шенко), яким було охоплено майже 10 відсотків біженців, які проживають в Україні, вказує і на ін­ші проблеми біженців та шукачів притулку. Серед них – неможливість влаштуватися на роботу, відсутність державної допомоги для вивчення української чи російської мови, неможливість легально винайняти житло, низька матеріальна допомога сім’ям з дітьми, неможливість отримувати державну допомогу по безробіттю (це питання, щоправда, зараз вирішується) та інші.

Ще однією великою проблемою в царині захисту прав вимушених мігрантів, які прибувають в Україну є відсутність в національному правовому полі правового поняття «притулок, що надається з гуманітарних мотивів». Зокрема, людям, які не є біженцями в «конвенційному» розумінні цього терміну, може загрожувати застосування катування в країні їхнього походження, куди вони можуть бути передані на виконання запитів про їх екстрадицію, наприклад, для притягнення до кримінальної відповідальності чи виконання обвинувального вироку кримінального суду. Видача таких людей Україною до країн їхнього походження означатиме порушення вимог Конституції України, норм міжнародного права, зокрема, Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, і є недопустимою. Одночасно не існує норми закону, яким би визначався правовий статус таких осіб і процедури оформлення такого статусу.

Рекомендації

Зважаючи на досвід, накопичений недержавними організаціями, які діють у сфері допомоги біженцям та шукачам притулку, беручи до уваги рекомендації міжнародних організацій, зокрема, спеціалізованої агенції ООН (Управління Верховного Комісара ООН у справа біженців), Українська Гельсінська спілка з прав людини рекомендує уряду України:

1. Для завершення формування нормативно-правової бази з питань міграції необхідно терміново прийняти закони, які б регламентували:

а) основні засади міграційної політики;

б) запровадження додаткових форм захисту в Україні осіб, які вимушено залишили країну громадянської належності або країну постійного проживання (гуманітарний захист, тимчасовий захист);

в) порядок надання притулку в Україні;

г) створення та визначення повноважень державної міграційної служби (для скорочення терміну розгляду заяв органи міграційної служби на місцях повинні отримати повноваження приймати остаточне рішення за заявами про надання статусу біженця);

д) створення незалежної державної системи імміграційних трибуналів.

2. Для забезпечення захисту прав осіб, яким надано статус біженців в Україні:

а) усунути суперечності в законодавстві України, які стають на перешкоді реалізації прав біженців відповідно до міжнародних зобов’язань України згідно міжнародного права;

б) здійснювати заходи щодо сприяння адаптації біженців в українське суспільство: забезпечувати інформаційну підтримку біженців відносно забезпечення їхніх прав відповідно до законодавства України; роз’яснювати права біженців та механізми їх реалізації державним службовцям, які повинні забезпечувати права біженців; сприяти біженцям у вивченні української мови, вирішенні проблеми працевлаштування.

3. Удосконалити підготовку фахівців у сфері міграції. Запровадити обов’язкове вивчення прав біженців для всіх працівників правоохоронних органів, прикордонників. Розпочати цілеспрямовану підготовку чи перепідготовку фахівців з питань міграції в системі державної вищої освіти.




[1] Данні Державного комітету у справах національностей та міграції України станом на 1 жовтня 2004 року.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори