пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200525
26.09.2005 | Лариса Скрипникова, голова правління Карельского республіканського товариства української культури «
джерело: www.obozrevatel.com.ua

Я щаслива людина, бо мені на долю випало очолити почесну справу!

   

...І понесли в світи хрести... (О.Олесь)

Збулась мрія багатьох українців світу – 5 серпня, в День пам’яті жертв сталінських репресій, відбулося офіційне відкриття пам’ятника Козацького Хреста «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох (Карелія). За цією простою фразою – велика і безкорисна праця, зусилля, натхнення багатьох людей у Карелії і Києві, Америці і Канаді...

Як це сталося? Напередодні двадцятиріччя «Жовтня» і органів НКВД, 2 липня 1937 р. Політбюро ЦК РКП (б) прийняло Постанову П 51/94 «...раз і назавжди позбутися неблагонадійних і соціально небезпечних громадян». Так почалась масова репресивна кампанія.

Директива наркома внутрішніх справ М. Єжова приписувала А.Апетеру (начальнику Соловецької в’язниці особливого призначення): «...п.3. Вам для Соловецької в’язниці затвержується для репресування 1200 чоловік».

До «Соловецького етапу» потрапила інтелігенція практично всіх народів СРСР, які були ув’язнені на Соловках. Серед них майже 300 українців. Довгі-довгі роки ніхто не знав, де знайшли останній земний притулок в’язні цього етапу...

Члени Карельського товариства «Меморіал» багато років шукали місце розстрілів під столицею Біломорсько-Балтійського каналу містом Медвежегорськом. Перші свідки зазначили можливе місце масових поховань. Влітку 1997 року, завдяки невтомній праці Карельського та Санкт-Петербурзького «Меморіалу», з допомогою місцевої адміністрації доля «Соловецького етапу» стала відомою.

Голова Карельського «Меморіалу» Іван Чухін (а після його смерті – Юрій Дмитрієв, Петрозаводськ) і Веніамін Іофе, голосно, на весь світ, донесли до людей правду: з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року капітан Михайло Матвєєв з помічниками розстріляв 1111 соловецьких в’язнів в урочищі Сандармох Медвежегорського району Карелії. Юрій Дмитрієв виявив, нарешті, таємні поховання, і відтоді стало відомо далеко за межами Карелії страшне слово «Сандармох»...

В прекрасній, холодній Карельській землі лежать тисячі невинно убієнних людей різних національностей – фінів і росіян, вірмен і білорусів, карелів і німців, поляків і українців... Українців, наших земляків.

Сандармох – останній земний притулок цвіту української нації. В списках – більше, ніж 500 прізвищ. І це, на превеликий жаль, ще не всі. Я не буду називати відомі на весь світ імена письменників, міністрів, вчених, артистів, бо ми всі перед Богом рівні. Торкнусь лише одного: серед них імена 139 жінок, зовсім молодих – їм було по 24-30 років. Боже, які муки вони несли! Вони страждали, як і чоловіки, як всі – мерзли і пухли від голоду, падали від непосильної праці. Але, але... – вони ж були молоді і гарні, страшно уявити, як їх ще принижували і ґвалтували... Нібито незручно про це говорити, ми соромливо опускаємо очі – та це ж було! Замість ніжних рук чоловіків, наречених – нахабні пики, грязні руки катів! Страчене замордоване життя...

Ми багато знаємо, але ще більше не знаємо. Ніколи не будемо знати, про що думали страждальці в свою останню мить... Чи хотіли жити? А може, вже молили Бога, щоб скоріше закінчились їхні страждання? Бо то ж були нелюдські муки: виснажених, замордованих людей роздягали, зв’язували руки і ноги, затикали кляпом рота і після цього розстрілювали.

Задовго до цього часу Микола Зеров писав: «...стою німий і жити вже безсилий...» Страшно читати! Що це було – відчуття свого кінця?

Дай Боже, щоб нікому, ніколи не випала така доля. І ніколи не повторились страшні шляхи до Сандармоху і Биківні, Левашова і Красного бору, Бєсовеця і Сулажгори, Сибіру і Колими... І цей список можна продовжувати і продовжувати...

Прости нас, Господи! Хоч і немає моєї вини, а хочеться впасти на коліна і кричати на весь світ: « прости нас, Господи!»...

У жовтні 1997 р. уряд Карелії прийняв необхідні рішення, був відкритий Меморіал, де всі страчені в урочищі Сандармох вперше були належно вшановані. Споруджено пам’ятник з написом «Люди, не убивайте друг друга» (скульптор Григорій Салтуп, Петрозаводськ). Члени Санкт-Петербурзького «Меморіалу» привезли камінь із Соловків. Священиками різних конфесій були відслужені панахиди по невинно убієнним, адміністрація м.Медвежегорська влаштувала поминальний обід. На відкриття Меморіалу приїхала українська делегація на чолі з відомим в Україні і за її межами поетом та громадським діячем Іваном Драчем. Колишній політв’язень Євген Сверстюк привіз дубовий хрест, який зробив художник із Києва Микола Малишко. З того часу, щороку в серпні, приїжджає українська делегація. Біля дубового хреста проводяться траурні служби. Ми, члени Товариства української культури Карелії, регулярно навідуємось в Сандармох, біля Хреста саджаємо квіти, молимось, читаємо вірші політичних в’язнів України, згадуємо наших земляків...

А ще мріяли про справжній пам’ятник роботи скульптора-фахівця. Вже через рік член нашого товариства художник Олег Чумак зробив ескізний проект пам’ятника. Його відправили до Києва, паралельно я вела переговори з українцями Америки про можливу допомогу для будівництва, але на жаль, а може, на щастя (як знати?) – тоді не вистачило сили на цю роботу. Наприкінці 2003 року пролунав доленосний для нашої справи телефонний дзвінок. То була для мене велика честь – розмова з народним депутатом України Віктором Ющенком. Він попрохав мене очолити будівництво української каплички (проект Івана Кушніра з Києва). Звичайно, я з радістю погодилась, але з об’єктивних причин будівництво каплички не відбулося.

У березні 2004 року в Києві Віктор Ющенко прийняв мене. На зустрічі було остаточно вирішено побудувати пам’ятник страченим українцям в урочищі Сандармох. Від блоку «Наша Україна», особисто від Віктора Ющенка поступив перший вагомий внесок. Мабуть, не всі знають, що у нинішнього Президента України з Карелією пов’язане і особисте горе. Саме тут, на будівництві Біломорканалу працював як політв’язень його батько – Андрій Ющенко...

Після цього зібралася ініціативна група відомих правозахисників України на чолі з Євгеном Сверстюком. Ще раз обговорили всі питання, розглянули проект пам’ятників переможців конкурсу – художника Миколи Малишка і скульптора Назара Білика.

Одночасно про спорудження пам’ятника мріяли ми в Карелії, мріяли наші земляки в Києві, Америці, Канаді... Зібрав нас всіх, об’єднав, координував загальні зусилля невтомний, непримиримий публіцист, лауреат премії Василя Стуса, палкий син України – Василь Овсієнко.

І тільки тоді, коли ми об’єднались, справа зрушила з місця. За ініціативою Василя Овсієнка Світовий Конґрес Українців та Київський «Меморіал» розповсюдили по всьому світу звернення «Убієнним синам України» з проханням про пожертви на будівництво Пам’ятника. Я, зі свого боку, написала про будівництво Пам’ятника в газети України, Росії, Америки. І люди всього світу не залишились байдужими. Почалася конкретна робота.

67 років тому був день, чорний день для України... 3 листопада, за один тільки день в Сандармосі було страчено 139 українців. Серед них відомий мовознавець Микола Трохименко. Його син – Веніамін Трохименко, громадянин США, дай Боже йому здоров’я та довгих років, став на чолі спорудження пам’ятника, в пам’ять загубленого життя не тільки свого батька, а й всіх українців. Саме завдяки його фінансовій допомозі, в 2002 році, в Києві, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів, Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва, редакція вісника «Ант», організували та провели конкурс на проект пам’ятника в Сандармосі, преміювали учасників і визначили переможців: художника Миколу Малишка і скульптора Назара Білика. Велика робота в цьому напрямку проведена також Романом Селівачовим. На спорудження самого пам’ятника Веніамін Трохименко вніс найбільшу пожертву. Без перебільшення скажу – саме його пожертва сприяла тому, що ми встигли все зробити за такий короткий час.

Першим кроком було отримання земельної ділянки під будівництво пам’ятника. Дякуючи голові адміністрації міста Медвежегорська Володимиру Карпенку і його заступнику Євгену Михайлову це питання було вирішене в найкоротший термін. Взагалі, з того часу, коли ми отримали дозвіл на будівництво пам’ятника, до повного завершення роботи пройшло менше року!

Не скажу, що то була легка справа. По-перше, абсолютно вся організаційна робота велась виключно на громадських засадах. А роботи було чимало: від проведення планування місця та узгоджень в різних установах – до пошуку матеріалів, майстрів-будівельників, транспорту та багатьох інших малих і великих проблем. Може дійсно, хто щиро прагне щось зробити – находить способи і кошти, а хто не хоче, то знаходить причини? Думаю, що саме так. З якого матеріалу робити пам’ятник, у авторів не було сумніву – тільки граніт, бо то в природі найміцніший камінь, що добре переносить і морози, і перепади температури, і вологість. Пам’ятник – Козацький Хрест повинен стояти довго, він ставиться на віки. Автори проекту зупинили свій вибір на сірому граніті Мансуровського родовища на Уралі. Наприкінці вересня 2004 року пам’ятник було закінчено, зупинка була за фундаментом. На 6 жовтня запланували вивезти пам’ятник із заводу та поставити на фундамент. І, врешті-решт, пам’ятник – Козацький Хрест «Убієнним синам України» навічно зайняв своє місце на сосновій галявині, де вже стояли Православний та Католицький хрести, мусульманський та єврейський камені. Правду сказати, були сумніви, чи впишеться органічно наш пам’ятник в Меморіал? Бо інші хрести дерев’яні, а наш з граніту... На диво, наш пам’ятник не просто вписався, тепер здається, що для завершення скульптурного ансамблю саме його бракувало.

За хрестом ми посадили великий кущ калини, який виростила в своєму саду щира українка Людмила Костюкевич. Хай прилітає сюди соловейко, хай щебече, хай тішить душі страчених, хай передасть їм нашу тугу за ними... І посадили барвінок, привезений з України, і чорнобривці. Ще одним хрестом на світі стало більше. І стоїть він в сосновому лісі, в далекій Карелії. Стоїть, щоб не забули люди про жахливі, прокляті, сталінські часи. Стоїть цей Козацький Хрест, символ нашої многостраждальної, нашої вільної, незалежної, вишневої України! Установили гранітну плиту, де написали, що пам’ятник споруджено на пожертви громадян України, Карелії, Америки, Канади, товариства української культури м. Воркути. Але без Божої допомоги, без розуміння нашого патріотичного почуття з боку багатьох людей, до кого довелось нам звернутись – труднощів було б набагато більше. І допомога була від людей різних національностей: Микола Ковтун – українець, Олег Місілюк – українець, Олександр Лялля – фін, Леонід Татаров – грек, Лана Мігунова – вепсянка, Євген Михайлов, Сергій Колтирін, Віктор Могутін, Юрій Дмитрієв – росіяни, Віктор Крисевич – українець, Володимир Карпенко – українець... 9 жовтня 2004 р. українська громада Карелії приїхала до нового пам’ятника. Священик, отець Леонід відслужив панахиду по невинно убієнним синам і донькам України. Про закінчення будівництва ми доповіли в першу чергу Вікторові Ющенку, пам’ятаючи про те, що саме він був безпосереднім учасником цієї роботи. Коли основні роботи були закінчені, мені стало шкода, що через декілька років забудеться історія будівництва пам’ятника, ніхто не згадає людей, які до цього причетні. І з’явилась ще одна ідея: видати про це книжку. На щастя, знайшовся благодійник, президент концерну «Орми» Олександр Колосницин, з допомогою якого ця книжка була видана.

4 серпня 2005 р. ми зустріли дорогих гостей – делегацію з України та українців із Москви, Тули. В урочистих заходах взяли участь голова Державного комітету Республіки Карелія у справах національностей Євген Шорохов, генеральний консул України в Санкт-Петербурзі Микола Рудько, співголова Об’єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» Валерій Семененко. Відбулась презентація книжки «Убієнним синам України. Сандармох». На 5 серпня намітили офіційне відкриття Пам’ятника. Дуже хвилювались, хотілось, щоб ця подія запам’яталася назавжди... Чи вийшло так? Візьму на себе сміливість сказати, що вийшло! Я бачила сльози на очах багатьох присутніх, я бачила і чула від Веніаміна Трохименка такі слова вдячності, які забути неможливо!.. Я щаслива людина, бо мені на долю випало очолити таку почесну справу – будівництво цього пам’ятника! І, хоч труднощі були неймовірні, – то все забудеться, а пам’ятник, вірю – залишиться навіки!

Хочу ще раз подякувати всім людям, які словом чи ділом причасні до цієї святої справи. Насамкінець ще раз процитую слова видатного українця, такого ж великого страждальця сімдесятих років минулого століття Василя Стуса: «Хай шлях – до раю, пекла чи полону – усе пройди і винести зумій. Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки-вік. До нього змалку ти заповідався, до нього сам Господь тебе прирік».

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори