Сваволя

Це про інший законодавчий, з дозволу сказати, продукт життєдіяльності наших з вами ма-ндатоносних співгромадян, котрі угніздилися під склепінням відомого білого дому на вул.Грушевського. Про той продукт, котрий є настільки цінним для політичних лузерів минулих виборів, що, будучи власноруч витягненими Президентом з безпросвітного болота і напівзабут-тя, вони з дерев’яною простотою присвятили тому специфічному продуктові окремий пункт у не надто почесному для Віктора Ющенка «меморандумі».

Отже, йдеться про прийняті дуже народними депутатами зміни до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», котрі передбачають запровадження недоторканності (сором’яз-ливо названої у згаданому меморандумі – «законодавчим врегулюванням порядку притягнення депутатів місцевих рад до юридичної відповідальності») для нардепівських «братів менших».

І головне питання навіть не в тому, що це є політичним цинізмом та абсолютно згубним кроком для місцевого самоврядування, адже є як могутнім засобом збудження депутатських амбіцій у контингенту, по якому навіть не плачуть, а ридають українські буцегарні, так і зручним способом уникнення відповідальності персонажами, котрі вже встигли на депутатських посадах рясно насвинячити, скажімо, протягом минулих президентських виборів.

Головне питання в тому, що, приймаючи цей закон, Верховна Рада здійснила черго-вий злочин проти Конституції.

Стисло:

1. Спеціальний режим недоторканності (як певних процесуальних особливостей притяг-нення до юридичної відповідальності) передбачено Конституцією лише для народних депутатів України (ст.80), Президента України (ст.105) та суддів (ст.126).

2. Поза тим, відповідно до ст.24 Конституції, «громадяни мають рівні конституційні права і сво-боди та є рівними перед законом».

3. Відповідно до ст.6 та 19 Конституції, органи державної влади та посадові особи(відтак, у т.ч., якщо не передусім – Верховна Рада та Президент)зобов’язані діяти винятково у межах Конституції, котра (ст.8) «має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».

Отже, приймаючи зазначений закон, народні обранці, рятуючи своїх менших братів чи то догоджаючи їм наперед, м’яко кажучи, повелися з Основним законом вельми вільно. Більш то-го, це не є суб’єктивним висновком автора, а підтверджено висновком Конституційного суду України, що міститься у рішенні КС №1-рп/98 від 26.02.98, де чорним по білому сказано: «недо-торканність посадових осіб є гарантією більш високого рівня у порівнянні з недоторканністю, яка встановлюється для всіх осіб, що відповідає принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (стаття 24 Конституції України). Якщо права і свободи людини і грома-дянина, а також гарантії цих прав і свобод (у тому числі додаткові гарантії недоторканності осо-би) визначаються виключно законами України (пункт 1 частини першої статті 92 Конституції України), то гарантії вищого рівня мають за логікою визначатися виключно КОНСТИТУЦІ-ЄЮ УКРАЇНИ (наголос мій – О.С.), оскільки вони допускають винятки із загального прин-ципу рівності прав і свобод громадян, їх рівності перед законом».

Відтак, або організоване депутатське угруповання на Грушевського свідомо пішло на по-рушення Конституції, або народні обранці Конституції не читали, а якщо і читали, то вона ви-явилася для багатьох мандатоносців заскладною.

Відтак, якщо Президент України, за легендою – гарант Конституції, протягом установлено-го строку не скористався (http://maidanua.org/static/news/1128409184.html) правом вето, то ви-сновки стосовно нього є приблизно такими ж невтішними.

Відтак, залишається насправді тільки одне (абстрагуючись від риторичного – а навіщо платникам податків утримувати колектив правопорушників замість парламентарів) запитання: хто захистить Право і перешкодить перетворенню місцевих рад на «маліни»? Президент чи 45 депутатів, котрі лише і мають за недолугим законодавством право подання до Конституційного суду? Надія вмирає останньою.

Факт успіння надії означатиме, що питання доведеться вирішувати «громадянській само-обороні», користуючись нормою статті 55 Конституції України про право громадянина оскаржи-ти «будь-яке рішення» органів державної влади. Або священним правом народу на протест, нагадавши державі золоті слова з Конституції, квінтесенцію нормальних взаємовідносин держа-ви і громадянського суспільства: «держава відповідає перед людиною за свою діяльність». І вже від цієї відповідальності за недоторканістю не сховаєшся.