пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200529
27.10.2005 | Олександр Северин

Депіскунізація прокуратури: юридичний аспект

   

Як відомо своїм Указом №1441/2005 від 14.10.05 Президент України Віктор Ющенко звільнив Святослава Піскуна з посади генерального прокурора України. Указ виглядає так:

"УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 1441/2005

Про звільнення С.Піскуна з посади генерального прокурора України

Відповідно до пункту 11 частини першої статті 106 Конституції України звільнити ПІСКУНА Святослава Михайловича з посади генерального прокурора України.

Президент України Віктор ЮЩЕНКО

14 жовтня 2005 року".

Пункт 11 статті 106 Конституції (котра визначає повноваження голови держави), на який послався Президент, звучить так: "[Президент] призначає за згодою Верховної Ради України на посаду генерального прокурора України та звільняє його з посади".

Як вже теж відомо, звільнений з улюбленої, слід вважати, посади Святослав Піскун чи то вже подав чи то ще тільки висловив намір оскаржити своє звільнення, котре він традиційно вважає незаконним, у суді.

Спробуємо розібратися, чи має підстави екс-генпрокурор стверджувати про те, що указ про його звільнення був протиправним.

Отже, з висловлювань "потерпілого" і з аналізу заяв його однодумців у ставленні до питання про правомірність Президентського указу, маємо наступний перелік аргументів:

1. Відповідно до ст.2 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.91:

"Генеральний прокурор України призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Генеральний прокурор України не менш як один раз на рік інформує Верховну Раду України про стан законності. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.

Генеральний прокурор України звільняється з посади також у разі:

- закінчення строку, на який його призначено;

- неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

- порушення вимог щодо несумісності;

- набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

- припинення його громадянства;

- подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Строк повноважень Генерального прокурора України та підпорядкованих йому прокурорів - п’ять років".

При цьому наведений перелік підстав звільнення вважається вичерпним.

2. Стаття 123 Конституції передбачає, що "організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом", тому і при вирішенні питання про звільнення генерального прокурора слід звертатися саме до вищенаведеної ст.2 Закону "Про прокуратуру".

3. Оскільки, за нововиявленими (самим Піскуном) обставинами, С.Піскун на момент підписання Указу перебував у лікарні,то слід керуватися частиною третьою ст.40 Кодексу законів України про працю, де говориться: "Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності".

Аргументація на перший погляд видається доволі серйозною. Однак спробуємо з’ясувати, чого вона варта при зіткненні з контраргументами, котрі, сподіваюся, використовуватиме у разі судового провадження, "президентська" сторона і котрими, сподіваюся, керуватиметься неупереджений суд.

1. Що стосується встановленої ст.40 КЗпП заборони звільнення працівників, "у період тимчасової працездатности", то підставність прирівнювання здійснення Президентом України, головою держави, конституційного права до звільнення працівника "власником або уповноваженим органом" викликає, м’яко кажучи, винятково великі сумніви, адже така логіка передбачає автоматичне визнання Президента або "власником" чи то Святослава Піскуна особисто чи то Генеральної прокуратури в цілому, або ж визнання його "уповноваженим органом", що, за всієї поваги до Віктора Андрійовича як до особи, уповноваженої народом і помаранчевим Майданом, зокрема, виглядає, у формально-юридичному контексті, погодьтеся, великим перебільшенням. До того ж, знов-таки, слід брати до уваги нижчий рівень Кодексу у порівнянні з конституційно-правовим регулюванням, котре, зокрема, має забезпечувати ефективне функціонування державного механізму та відбивати поточний консенсус (довіру) гілок влади стосовно персоналії генерального прокурора незалежно від поточного тиску чи то нежитю у останнього.

2. Як вже вказувалося, відповідно до п.11 частини першої ст.106 Конституції України Президент "призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та ЗВІЛЬНЯЄ ЙОГО З ПОСАДИ". Водночас, відповідно до ст.122 Основного Закону, "прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України ТА ЗВІЛЬНЯЄТЬСЯ З ПОСАДИ ПРЕЗИДЕНТОМ УКРАЇНИ (виділено мною - О.С.). Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади".

Відтак, ці норми (котрі, як і будь-які норми Конституції, є нормами прямої дії та найвищої юридичної сили - див. ст.8 та 9 Конституції), по-перше, наділяють Президента України правом на звільнення Генерального прокурора, по-друге - не обумовлюють здійснення це право нічим. Прошу звернути увагу - в обох випадках декларація права Президента в обох випадках закінчується переконливою крапкою, не переадресуючи ні до інших норм Конституції, ні до норм інших законів, і не наводячи якогось переліку підстав. Висловлюючись юридичною мовою - зацитовані норми не є ні відсилочними, ні бланкентими, вони є повними, так би мовити, самодостатніми нормами, надаючи Президенту право і дозволяючи йому (позаяк не стверджується інше), можливість використання цього права на власний розсуд.

У цьому контексті не можна не визнати, що частина перша ст.2 Закону "Про прокуратуру" просто цитує (чого, до речі, виходячи з теорії права, не мала би робити) статтю 122 Конституції, тоді як частину другу цієї статті слід розглядати як перелік ОБОВ’ЯЗКОВИХ випадків звільнення генпрокурора. Втім, якби це було і не так, то будь-якому небезнадійному студентові юридичного факультету відомо, що контроверсії з нормами Конституції (у цьому випадку - п.11 ст.106 та ст.122) норми ординарного закону не витримують і застосуванню не підлягають(наприклад, див. вже згадувану колись постанову Пленуму Верховного суду України № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя").

3. Стаття 123 Конституції дійсно відсилає до спеціального закону щодо вирішення питань про "організацію і порядок діяльности органів прокуратури", але ж:

а) Генеральний прокурор аж ніяк не є, за всієї поваги, "органом прокуратури",

б) Питання звільнення Генерального прокурора навряд чи можна віднести до теми "порядку діяльности та організації" цих органів,

в) У будь-якому разі існують прямі норми п.11.ст.106 та ст.122, котрі самодостатньо і без прив’язки до ст.123 визначають порядок звільнення Святослава Піскуна в іпостасі генерального прокурора і його колишніх та прийдешніх колег.

Тому, якщо абстрагуватися від самого по собі зрозумілого ("людське, надто людське") бажання погаласувати, привернути до себе увагу, особливо - перед виборами, записатися, за модою, у безневинно постраждалі і показати (хоча і з-за рогу) комусь "кузькіну мать", то пан Піскун залишається без аргументів, і, тому, без прокурорських перспектив. На можливі доводи екс-генпрокурора (навіть у вигляді судді Печерського суду Бернацької, пам’ятної минулим відновленням пана Піскуна на "генеральній" посаді) є конституційна відповідь. Прямої дії і найвищої сили.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори