пошук  
версія для друку
23.11.2005 | Євген Захаров

Права людини та основні свободи в Україні: старі й нові виклики (повний текст доповіді)

   

 

Права людини та основні свободи в Україні: старі й нові виклики[1]

 

Метою цієї доповіді є порівняння стану з правами людини в Україні за період, який вже отримав назву „епоха Кучми” (1994-2004), та в 2005 році. Але, щоб виконати це завдання й розглянути хоча б елементи динаміки взаємин молодої держави і громадянського суспільства, що народилося в Україні і поступово міцнішає, необхідно зробити ще два кроки назад і подати ретроспективний огляд подій, починаючи з грудня 1986 року, коли смерть Анатолія Марченка 8 грудня в Кучинській спецполітзоні і звільнення 10 грудня академіка Андрія Сахарова від повної ізоляції відкрили нову епоху.

 

«И пространство вокруг оживает...»

 (грудень 1986 – серпень 1991)

 

До так званої перебудови про права людини в СРСР ніхто, крім дисидентів, серйозно не говорив. Хоча СРСР був формально учасником пактів ООН 1966 року та інших міжнародних договорів у галузі прав людини і підписав Гельсінкські угоди 1975 року, виконувати свої зобов’язання він не збирався. Радянські юристи аж до початку 90-х називали права людини «буржуазною вигадкою», а до середини 80-х Загальна декларація прав людини, не кажучи вже про інші документи, була майже нікому не відома, вона вилучалася при обшуках у дисидентів як антирадянський документ, яким вона, по суті, і була. Правозахисники, переважна більшість яких мала тоді чисто інтуїтивне уявлення про права людини і зрідка користувалася відповідною термінологією, жорстоко каралися за публічні прояви своїх поглядів. Проте саме вони були моральною й інтелектуальною опорою інтелігенції. В Україні нечисленні правозахисники найчастіше долучалися до національно-демократичного руху. Тут репресії були особливо жорстокими, насамперед, у відношенні тих, хто відстоював національні права.

У той же час до середини вісімдесятих усі, хто хоч трохи замислювався про становище в країні, розуміли, що потрібні зміни. Чорнобильська катастрофа прискорила усі процеси в суспільстві. Ситуація почала суттєво змінюватися навесні 1987 року після масового звільнення в’язнів сумління. За думки перестали кидати за грати, а навпаки, стали до них прислухатися і реалізовувати ті ідеї, за які раніше репресували. Публікувалися книги, що були раніше "антирадянськими", за поширення і навіть збереження яких раніше саджали за грати. Виникла реальна можливість створювати відкриті асоціації, які були б вільні від регламентації держави. З’явилися перші культурні, екологічні, суспільно-політичні, а згодом і чисто політичні громадські структури. Місце «самвидаву» зайняла незалежна преса. Стали проводитися організовані «знизу» публічні дії – зібрання, мітинги, демонстрації, пікети. Громадський демократичний рух, що почався у 1987 році в Києві і Львові, до кінця 1989 року охопив практично усі міста України. Його зростання стимулювали вибори у Верховну Раду СРСР 1989 року та у Верховну Раду України і місцеві Ради 1990 року, під час яких йому вдалося провести своїх представників у містах, а на Західній Україні – і в сільській місцевості. Слід зазначити, що основними цілями руху були в той час відстоювання національних прав і звільнення від жорсткого регулювання держави у самих різноманітних сферах громадського життя, насамперед у сфері засобів масової інформації, літературі, мистецтві і релігійному житті.

Громадський рух в Україні 1987-1991 років розвивався загалом типово для посттоталітарного простору, але з деяким відставанням: у середині 1991 року він знаходився приблизно в тому ж стані, що у Балтійських країнах у середині 1989 року. Крім того, він був вкрай нерівномірним і неоднорідним. У західних областях він був більш масовим і мав виражене національно-демократичне забарвлення, з наближенням до сходу і півдня кількість прихильників національної ідеї ставала все меншою. На сході громадський рух обстоював загальнодемократичні цінності, обмежувався великими містами і був набагато слабкішим. Тут іще до кінця 1989 року за демонстрацію національного прапора давали адміністративні покарання, аж до позбавлення волі на кілька діб. Усі політичні партії, що виникли на рубежі 90-х, були національно-демократичними, очолювалися колишніми політв’язнями і мали у своїх програмах тези про ненасильницькі методи політичної боротьби і дотримання прав людини. У цілому демократичний рух тієї доби був стихійно і несвідомо правозахисним, оскільки сприяв розширенню кола свободи українського суспільства.

 

«Все смешалось уже навсегда...»

(вересень 1991 – 1994)

 

Серпневий путч і розпад СРСР, що слідував за ним, кардинально змінили становище в країні. Україна стала незалежною державою при тому, що українське суспільство ще не було готовим до цього. Здобуття незалежності відразу виявило розбіжності у підходах до рішення нагальних проблем, у світогляді громадських активістів, які були раніше об’єднані однією метою – демократизацією громадського життя, і єдиним ворогом – комуністичним режимом. Внутрішні протиріччя розкололи єдиний колись рух, чвари і зростаюче погіршення соціально-економічного стану розмили його ряди і позбавили його масової підтримки. І, хоча ідеологічні рамки відпали, а комуністична номенклатура тимчасово принишкла й у більшій своїй частині підтримала незалежність, демократичний рух не зміг переломити ситуацію. Неготовність суспільства до змін, загальна дезорієнтація, «розруха в головах» у критичної маси населення обумовили відсутність політичних і економічних реформ і неможливість швидкого старту демократичних перетворень у вже незалежній країні. Коло свободи в ці роки не розширилося, а багато в чому навіть звузилося.

Основною причиною для цього була слабкість української демократії. Комунізм в Україні не був переможений. Українське суспільство, ослаблене масовими політичними репресіями 30-80 років, розколоте на «східняків» і «западенців» і духовно не готове до незалежності, не змогло провести заміну політичних еліт. В Україні не було процесу декомунізації, як у Польщі, Чехії, Угорщині та інших посттоталітарних країнах: розпочавшись із заборони компартії, він на тому й закінчився. Натомість збереглася радянська адміністративно-командна система з усіма притаманними їй внутрішніми протиріччями. Колишня номенклатура практично повністю зберегла керівні позиції на всіх рівнях влади. Частково це можна пояснити загальною консервативністю українського суспільства. Недарма першим президентом України було обрано колишнього завідувача ідеологічним відділом ЦК КПУ Леоніда Кравчука – незважаючи на те, що він привселюдно заявив, що нічого не знав про штучний голодомор 1933 року. Понад 60% українських виборців надали перевагу йому, а не колишньому політв’язню В’ячеславу Чорноволу. Спокійний, звичний Кравчук виявився ближчим.

Про права людини в ці роки згадували нечасто – цим у великій країні були стурбовані буквально одиниці. Переважна більшість українських правозахисників ще у другій половині 80-х пішли у політику і займалися тепер розбудовою держави. Восени 1991 року раптом виявилося, що в країні немає правозахисних організацій, тобто громадських груп, метою яких було б не досягнення і використання влади, а спостереження за подіями, збір, обробка і поширення інформації про стан прав людини, різноманітна допомога громадянам у захисті від організованого насильства, здійснюваного державою – консультативна, юридична, матеріальна, моральна тощо, аналіз дій різних гілок влади, організація контролю за ними і протидія системним порушенням прав людини. Такі інституції потрібно було будувати з нуля, і вони почали створюватися. Незважаючи на великі зусилля й окремі успіхи цих правозахисних організацій (активна і плідна участь у конституційному процесі, привертання уваги суспільства до великої кількості страт, захист від кримінального переслідування у кількох випадках брутального порушення прав людини, переклад на українську мову і поширення основного корпусу міжнародних документів в галузі прав людини, ініціювання викладання прав людини в школах вчителями-ентузіастами й ін.), їхній вплив на події не міг бути суттєвим.

Почекавши трохи й роздивившись, українська номенклатура побачила, що ніхто на її владу всерйоз не зазіхав, і почала облаштовувати державу відповідно до своїх цілей та інтересів – насамперед власного збагачення. Те, що при цьому руйнувалися цілі галузі економіки, майже нікого не бентежило. Не зустрічаючи практично ніякого опору з боку суспільства, експансія номенклатури, що тісно спаяна з бізнесом і державними органами, ставала дедалі сильнішою, наочно підтверджуючи старе правило: держава робить з людьми усе, що вони дозволяють із собою робити. Молода, спочатку цілком лабільна держава, почала поступово застигати у все більш неприємному для основної маси людей варіанті: вона дедалі більше займалась обслуговуванням можновладців при дедалі зростаючій байдужості до долі всіх інших і все більшої агресії стосовно тих, хто висловлював невдоволення системою відносин, що складалася.

 

«Бывали хуже времена, но не было подлей...»

(1994 – 2004 )

 

З обранням Леоніда Кучми Президентом України процес збагачення номенклатури, створення фінансово-олігархічних кланів і зубожіння широких верств населення прискорився і став жорсткішим. Надії багатьох на реформаторську політику сильного президента-технократа, яким здавався «вовкодав Кучма», виявилися суцільними ілюзіями. Ставка на сильну виконавчу (президентську) владу себе не виправдала, урядові структури виявилися малорухомими, такими, що не встигали за швидким розвитком подій. Патерналізм доповнився інформаційною кризою, прямим диктатом виконавчих структур над суспільством, фінансовим та економічним здирництвом бюрократії, що внутрішньо не переорієнтована на підпорядкування себе громадянам. В економічному плані наша держава, на жаль, стала банкрутом, а в культурному – виглядала як провінціал. Цінності апарата бюрократії у цілій низці політичних ситуацій виявилися занадто сильними, а суспільна активність, відповідно, підірваною.

Відповідно до статті 3 Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Проте українська держава виявилася не в змозі виконати цей обов’язок, насамперед тому, що вона сама була джерелом порушень прав людини, і оскільки громадський контроль за діяльністю влади в багатьох сферах відсутній або слабкий, то порушення ставали усе більш масовими й масштабними. Поступово посилювалися дуже небезпечні для прав людини взаємозалежні тенденції.

1. Підсилювався адміністративний тиск держави, бажання детально регламентувати життя в будь-якій сфері (особливо економічній), що істотно обмежувало свободу особи. Люди, як і раніше, були беззахисні і залежні від державної машини, а ті, хто, займаючись бізнесом, прагнули бути економічно незалежними, потрапляли під прес численних фіскальних органів, чиї адміністративні процедури і методи покарання ставали все більш витонченими. Наслідки ж для розвитку бізнесу були згубними. Говорити про свободу підприємництва в даній ситуації було неможливо. У країні начебто навмисно була створена така податкова система, що легальний бізнес неможливий, і тому всі були змушені порушувати законодавство, а значить, усі були вразливими. Проте караючі органи працювали вибірково: репресували тих, хто фінансово підтримував опозицію або намагався бути незалежним (як-от Борис Фельдман, керівник банку “Слов’янський”) і порушував негласні правила поведінки в сформованій системі міжкланових відносин. Постійно і брутально порушувалося право власності, масовий характер набули порушення права власності на землю. З посиленням політичної боротьби між владою та опозицією відповідно посилювалася репресивна політика податкових органів, які фактично перетворилися на силову структуру і певною мірою стали виконувати в Україні роль колишнього КДБ в СРСР. Влада робила все для того, щоб можливим був тільки тісно пов’язаний з нею бізнес, і це ще більше розбещувало державний апарат та посилювало корупцію.

2. Зростали бідність і соціальна нерівність. За офіційними даними на кінець 1999 року (цей рік був найскрутнішим для українців) не менше 30% населення мали прибуток, нижчий за межу малозабезпеченості, за якою надається державна соціальна допомога, – 73.7 грн., при цьому середня зарплата складала 155.5 грн., а прожитковий мінімум – 220 грн., а різниця у доходах між ними і 5% найбільш заможних людей усе зростала, і вже у п’ять-шість разів перевищувала відповідну різницю у країнах Західної Європи та США. Соціальні й економічні права, проголошені в міжнародних угодах і гарантовані нашою Конституцією (включення їх до Конституції – давно остогидле радянське лукавство!) – право на достатній рівень життя, на соціальну захищеність, працю, охорону здоров’я тощо – виглядали справжнім знущанням. Порушення цих прав були найбільш значними. Держава так і не визначила «достатній рівень харчування, одягу і житла» і тому ще легше не виконувала взятих на себе зобов’язань стосовно літніх людей, інвалідів, багатодітних сімей. Масова багатомісячна затримка виплати зарплат і пенсій з бюджету, мізерна допомога багатодітним, виділення онкологічним хворим суми в 3.7 гривень на рік (!) на ліки, закриття цілих відділень у психіатричних лікарнях, припинення видачі безкоштовних ліків психохронікам (і цей список можна продовжувати й продовжувати) – усі ці характерні риси керування урядами Євгена Марчука, Павла Лазаренка і Валерія Пустовойтенка сприймалися масовою свідомістю як порушення права на життя, що у нас розуміють не так, як у західних країнах, де мова йде про позбавлення життя за рішенням суду. У першу чергу соціальними й економічними причинами викликана демографічна криза, щорічно населення країни зменшувалося приблизно на 400 тис. чоловік.

Уряду Ющенка вдалося переламати на короткий період ці тенденції. Змінивши умови роботи на енергоринку, заборонивши бартер, уряд домігся такого успішного наповнення бюджету, що в 2000 році дохідна частина перевищила витратну. Немов за помахом чарівної палички, стали зникати борги бюджету по зарплатні і пенсіям, пенсії були збільшені, зменшилася сума зовнішнього боргу, економічне зростання країни стало одним з найбільш динамічних у Східній Європі. Рівень доходів українців почав, хоч і дуже повільно, але зростати. Межа малозабезпеченості на першу половину 2000 року була встановлена в розмірі 90.7 грн., на друге півріччя – 118.3 грн., на 2001 рік – 153 грн. Після відставки уряду Ющенка ця позитивна тенденція збереглася, але суттєво уповільнилася. За даними Міністерства праці і соціальної політики, на початок 2002 року не менше 25% населення мали прибуток, нижчий за межу бідності, при цьому доход половини з них не більший, ніж 120 грн. Через те, що наповнюваність бюджету різко погіршилася, знову появилися борги по зарплаті в бюджетній сфері, а розрекламована пенсійна реформа виявилася спрямованою виключно на колишніх посадовців і практично не зменшила тягар бідності на незаможних. І, тим не менш, рівень доходів тих, хто був активним і бажав працювати, хоч і дуже повільно, але зростав. Велику роль у цьому зіграли 7 мільйонів українців, змушених працювати за кордоном. Уповільнилось зменшення населення за рахунок збільшення народжуваності. Проте ріст цін великою мірою зводив нанівець ріст доходів, і в країні існувала велика частка населення (за нашими підрахунками, приблизно 22-25%), яка мала доходи на межі бідності і нижче.

3. Політична боротьба поступово перетворилася на придушення опонентів з використанням будь-яких засобів, зокрема, за допомогою державних органів, у тому числі силових. Це добре продемонстрували виборчі кампанії 1998, 1999, 2002, 2004 рр. і референдум 16 квітня 2000 року. Порушення політичних і цивільних прав були під час виборів і референдуму найбільш серйозними за всі роки незалежності. Безпардонно і вперто нав’язуючи виборцям «правильний вибір», майже не залишаючи шансів нікому з кандидатів опозиції на контакти з виборцями через електронні ЗМІ, не гребуючи ніякими засобами адміністративного тиску для забезпечення потрібного результату, органи виконавчої влади перетворили вибори і референдум у виставу, яка не викликала ніяких почуттів, окрім приниження, сорому і протесту.

Після перемоги на виборах 1999 року президентська команда перейшла в наступ, щоб остаточно придушити опозицію, ігноруючи при цьому принципи і норми права. Спочатку був фактично організований переворот у парламенті. Зовсім необґрунтовано були визнані легітимними дії і рішення «парламентської більшості», що засідала окремо від парламенту в іншому приміщенні. Переобравши керівництво парламенту і парламентських комітетів і прийнявши низку інших рішень під час відсутності меншості, більшість істотно порушила загальновизнані міжнародні стандарти парламентської демократії. Наступним кроком, що мав на меті фактично повністю підкорити парламент Президенту, став референдум 16 квітня про внесення змін до Конституції за нібито народною, а насправді президентською ініціативою. Референдум був брутальним порушенням Конституції як у частині внесення доповнень до неї і процедурних гарантій народного волевиявлення, так і, насамперед, статті 3, яка проголосила гідність людини найвищою соціальною цінністю. Примушення до голосування і залякування носили тотальний і зовсім ідіотичний характер: від збору підписів у підтримку референдуму лікарями у своїх пацієнтів до відбирання портфелів вчителями у своїх учнів, щоб їхні батьки прийшли до школи забрати портфелі своїх чад і там проголосували. А студентам і викладачам адміністрація вузів наказала принести довідки, що підтверджують їхню участь у святі демократії. Тим не менше, референдум провалився, у опозиції і суспільства в цілому вистачило сил для заперечення цієї національної авантюри. Проте суспільство в цілому було ще слабким, а влада сильна і мала намір, як і раніше, тримати під контролем геть усе. Це добре продемонстрували парламентські вибори 2002 року. Задіявши всі ресурси і програвши проте з тріском вибори, партія влади зуміла за рахунок залякування, шантажу, підкупу створити пропрезидентську «більшість» в парламенті і вкрала перемогу у блоку «Наша Україна». З метою збереження владних повноважень були нав’язані інші проекти реформи Конституції, реалізація яких також мала примусовий характер. Опозиції вдавалося опиратися цим спробам придушення конституціоналізму, проте питання щодо зміни Конституції на догоду владі залишалося відкритим.

Справа Гонгадзе та записи майора Мельниченка, дії Комітету “Україна без Кучми” пришвидшили процес протистояння влади та народу й оформлення його в політичній сфері на інституційному рівні. Після відставки уряду Ющенка стало ясно, що з’явилася політична опозиція, яка мала усі шанси змінити хід подій в країні. Політичне протистояння влади та опозиції ставало все жорстокішим і перейшло у відкриту боротьбу у виборчій кампанії 2004 р.

4. Усе більш жорстокою ставала кримінально-правова політика. Катування і жорстоке поводження під час дізнання і попереднього слідства з метою одержання зізнань, стали повсякденним явищем, вони найчастіше залишаються безкарними або, ще гірше, сприймаються як норма. Це призводить до збільшення свавілля і безкарності правозастосовчих органів з одного боку і посиленню почуття незахищеності в усіх – з іншого. Рівень довіри до міліції впав до 5-12% (у залежності від регіону). Наша країна стала за ці роки одним зі світових рекордсменів за кількістю ув’язнених на душу населення і за кількістю смертних вироків. Кількість засуджених зросла з 108,5 тис. чоловік (у тому числі до позбавлення волі – 35%) у 1991 році до 222,2 тис. чоловік (у тому числі до позбавлення волі – 37,5%) у 1999 році. Дедалі гострішою ставала проблема переповненості слідчих ізоляторів (СІЗО). На початок 1994 року у СІЗО знаходилося 38,9 тис. чоловік при нормі 11 300 місць, а на кінець 2000 року – 46,2 тис. чоловік при тому, що число місць збільшилося тільки на 1800. Незважаючи на рекомендації міжнародних організацій скоротити терміни перебування під вартою під час попереднього слідства, вони залишилися незмінними, максимальний термін може становити 18 місяців. Так і не було введене обмеження термінів сумарного утримання під вартою під час слідства, ознайомлення зі справою і суду. А при тому, що суди направляли на додаткове розслідування приблизно кожну десяту кримінальну справу, були нерідкими випадки, коли обвинувачувані роками знаходилися в СІЗО, будучи невинуватими, оскільки вирок по їх справі не виносився, а виправдати їх або ж змінити запобіжний захід суддя не наважувався. До речі, кількість виправдувальних вироків усі ці роки не перевищувала 0,35%. Умови ж утримання під вартою в СІЗО самі по собі були жорстокими і нелюдяними. Різке погіршення економічної ситуації позначилося і на фінансуванні СІЗО й установ виконання покарань (УВП) – витрати на харчування за ці роки скоротилися до 8-12 копійок на день на одного ув’язненого у 1998-1999 роках, а на медичне обслуговування – до 4-7 копійок. Таким убогим фінансуванням можна пояснити високу захворюваність і смертність у місцях позбавлення волі. У 1999 році померло 3081 ув’язнених, що майже сягало рівня смертності по країні в цілому (14 чоловік на тисячу), і це при тому, що в ув’язненні знаходилися здебільшого молоді працездатні люди (майже половина – у віці до 30 років).

Введення нового Кримінального кодексу, судового контролю за арештами не розвантажило кримінально-виконавчу систему, як очікувалося. Репресивний характер кримінально-правової політики зберігся. Кількість засуджених, які позбавлені волі, зменшувалася дуже повільно. Не зменшувалася кількість підозрюваних у вчиненні злочину, для яких суди обрали запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, отже, умови утримання в СІЗО залишалися жорстокими. Загальна кількість позбавлених волі зберігалася на рівні 190-200 тисяч. Завдяки збільшенню фінансування кримінально-виконавчої системи зменшилася смертність, проте вона ще залишалася достатньо високою. Не вирішувалася адекватно проблема з хворими на туберкульоз.

У 2000-2004 відбулися деякі зміни на краще в проблемі запобігання катувань. У грудні 2000 року смертна кара була визнана Конституційним судом такою, що суперечить Конституції, замість неї було введене довічне ув’язнення. Катування визначене як окремий склад злочину в новому Кримінальному кодексі України. Установи виконання покарань стали трохи більш відкритими. Завдяки принциповій позиції Міністерства оборони і Головної військової прокуратури, розширенню їх співробітництва з правозахисними організаціями стало менше випадків прояву «дідівщини» в армії. Зусиллями правозахисних організацій проблема катувань і жорстокого поводження стала привертати значно більшу увагу засобів масової інформації.

5. Усе більше посилювалася неповага до судової влади і до верховенства права в цілому. Про це свідчило постійне порушення принципів верховенства права на догоду сьогоднішній політичній доцільності, нехтування незалежністю суду, тиск на суди з боку Адміністрації Президента та виконавчої влади в цілому, вкрай погане фінансування судової системи, намагання нав’язати суспільству думку, що судова влада – один з найкорумпованіших інститутів країни. Команда Президента блокувала розвиток конституційного законодавства, яке було покликане розвинути конституційні норми та встановити чіткі повноваження виконавчої та законодавчої гілок влади. Так і не були прийняті закони про Президента, про Кабінет міністрів, про тимчасові спеціальні та слідчі комісії Верховної Ради, про її Регламент, про органи досудового слідства, тощо. Закон „Про Кабінет міністрів України” Президент Кучма ветував 8 разів, Закон „Про тимчасові спеціальні та слідчі комісії Верховної Ради” – 5 разів.

Витрати судової влади не фінансувалися навіть на 50% від необхідної потреби. Так, наприклад, за синтетичним кодом економічної класифікації видатків 1139 “Оплата інших видатків”, за яким фінансувалися до 2004 року видатки на оплату праці адвокатів за призначенням в кримінальних справах, на проїзд та проживання потерпілих та свідків під час судового розгляду, послуги експертів під час слідства, видатки на охорону, страхування, видатки на оплату професійних послуг тощо, у 2001 році апеляційні суди отримали 365,1 тис. грн. (67.5% від передбаченої бюджетом суми), у 2002 році – 296.2 тис. грн. (75% від плану), а місцеві суди отримали в 2001 р. 79.9 тис. грн. (3.6% від плану), у 2002 році – 927,9 тис. грн. (41.7% від плану). Ці дані свідчать, що доступ до правосуддя, гарантований статтею 59 Конституції, аж ніяк не був пріоритетом для української держави. Фінансування судів просто жалюгідне, і незалежність судів при таких обставинах просто неможлива. Оплата праці суддів також залишала бажати набагато кращого.

Реформа судової системи була загальмована. Як сказав Голова Верховного Суду Василь Маляренко на парламентських слуханнях 16 березня 2005 року, вона просувалася „повільно, хаотично і безсистемно – за реформуванням слідує контрреформування, намагання переглянути попередні законодавчі рішення”. Суди присяжних так і не були введені, адміністративні суди, ювенальні суди так і не були створені. Терміни розгляду судових справ завеликі, і майже в кожній справі порушувався принцип розгляду її протягом „розумного строку”. Невдало проведена „мала судова реформа”, скасування системи касаційних судів та неповороткість щодо утворення вищих судів призвели до перевантаження Верховного Суду України, особливо його колегії з цивільних справ. Так, станом на початок 2004 року Верховним Судом не було розглянуто близько 20 тисяч справ, а на кінець 2004 року ця цифра збільшилася ще на 10 тисяч справ. Однією з найнагальніших проблем була проблема невиконання судових рішень, що є порушенням справа на справедливий суд.

Слід зауважити, що люди стали набагато частіше звертатися до суду. За 10 років кількість цивільних позовів збільшилася більш, ніж у 2.5 рази, при цьому кількість скарг на неправомірні дії (або бездіяльність) органів державної влади і посадових осіб виросла в 50 разів. Усе більш явно суди прагнули бути незалежними. Було прийнято чимало рішень у резонансних справах, що йшли врозріз з побажаннями виконавчої влади, це викликало приступи роздратування у вищих посадових осіб країни. Про залежність судів від виконавчої влади і фактах її втручання в їх діяльність неодноразово говорили колишній голова Верховного Суду Віталій Бойко, його заступники, голова Верховного Суду Василь Маляренко, судді Верховного Суду.

6. Усе більш тотальним ставало стеження силових служб держави за її громадянами, що проявилося найбільше в масових порушеннях права на приватність комунікацій. Прослуховування телефонів, мобільних телефонів, контроль електронної пошти та інших комунікацій набуло колосальних масштабів. Оскільки ці оперативно-розшукові дії (ОРД) є неконтрольованими, неможливо оцінити масштаби незаконного, тобто несанкціонованого, зняття інформації з каналів зв’язку, про яке робилися численні заяви політиками та журналістами. Але масштаби навіть законних дій вражають. Як публічно заявив один з суддів Верховного суду, у 2002 році апеляційними судами було надано 40 тисяч санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку. Це дуже багато, якщо порівнювати цю цифру з кількістю дозволів, які надаються в схожих за населенням країнах – Франції, Великій Британії, тощо, де кількість санкцій не завжди перевалює за тисячу. Якщо припустити, що на одну санкцію припадають комунікації приблизно 100 осіб, то у 2002 році контролювалася комунікація приблизно 4 млн. українців. Ефективність цих ОРД є вкрай низькою. За законом про ОРД такі заходи можливі тільки, якщо йдеться про тяжкі або особливо тяжкі злочини. Якщо порівняти кількість санкцій з кількістю засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини, то можна побачити, що, взагалі кажучи, ефективність оперативно-розшукової діяльності не перевищує 10%.

Активно запроваджувалася система моніторингу повідомлень та дій українців в мережі Інтернет. Ще в лютому 2001 року СБУ визнало, що здійснює моніторинг інформації, яка передається або отримується з використанням систем і засобів зв’язку. У Наказі Держкомзв’язку №122 від 17 червня 2002 року було вказано, що обслуговувати органи державної влади можуть виключно Інтернет-провайдери, що встановили державну систему моніторингу та отримали відповідний сертифікат. При цьому провайдери були зобов’язані придбати цю систему у держави за власні кошти. Жодних правових підстав цей наказ не мав. Розуміючи, що необхідно легалізувати моніторинг, СБУ підготувала і в серпні 2003 р. внесла до парламенту законопроект №4042 „Про моніторинг телекомунікацій”, у якому фактично закріплювала функціонування існуючої системи і технічні вимоги до неї. У цьому законопроекті моніторинг подавався як різновид зняття інформації з каналів зв’язку відповідно до закону про ОРД. Проте у частині гарантій проти зловживань цей законопроект був ще гіршим, ніж закон про ОРД. Правозахисним організаціям вдалося заблокувати прийняття цього законопроекту. Але моніторинг здійснювався і за відсутності закону.

7. Дедалі серйозніше порушувалося право людини на захист свої персональних даних – ще один наслідок бажання держави знати якомога більше про своїх громадян. Скасування прописки поставило завдання створення системи реєстрації фізичних осіб. Основні рішення держави, прийняті в цій сфері, на жаль, мали на меті створення ефективного механізму стеження за приватним життям українців. Тривалі дискусії на тему, який державний орган має провадити реєстрацію фізичних осіб – МВС чи міністерство юстиції, чи окремо створений спеціальний орган, якими мають бути реєстри, як має бути забезпечений захист персональних даних, закінчилися несподівано прийняттям 30 квітня 2004 року Указу Президента №500. Указ визначав, що реєстрацію має здійснювати МВС на базі Єдиної державної автоматизованої паспортної системи (ЄДАПС), яка розроблялася, починаючи з 1996 року, і введення в дію Єдиного реєстру фізичних осіб має бути прискорене. Відповідної реакції опозиції на цей Указ, який порушував одразу декілька статей Конституції і відкидав низку існуючих законопроектів, не було. Фактично таке вирішення проблеми реєстрації фізичних осіб означало застосування єдиного багатоцільового ідентифікаційного коду особи, що призведе до можливості об’єднання всіх баз даних, де міститься інформація про особу. Можна чекати загострення конфліктів в цій сфері, що пов’язані з масовою відмовою православних від ідентифікаційного коду. Загалом успіх цих планів буде означати перетворення України в поліцейську державу. Закон про створення єдиного реєстру так і не був прийнятий.

8. Дедалі більше порушувалася свобода слова. Контроль над мас-медіа ставав усе більш жорстким і безпардонним, особливо над електронними ЗМІ. Практично зникли незалежні інформаційно-аналітичні програми. Можливість журналістів вільно висловлюватися прямо залежала від політичних поглядів, інтересів і можливостей власника каналу, тієї фінансово-політичної групи, що його утримувала. У кожному ЗМІ були дозволені теми для критики й сфери, яких не можна торкатися. Оскільки усі фінансово-політичні групи залежали від Президента, то він мав бути поза критикою. Це неписане правило порушувалося в періоди загострення політичної боротьби між Президентом і парламентом, між Президентом і опозицією (видання, контрольовані Павлом Лазаренко, Євгенієм Марчуком, Олександром Морозом) під час парламентських і президентських виборів. Проте висловлювати відверто опозиційну думку стало дуже важко: виконавча влада поступово виробила великий арсенал засобів, що змушують опозиціонерів замовкнути. З часом він ставав дедалі багатшим і різноманітнішим: закриття ЗМІ (адміністративним рішенням у випадку газети «Правда України», позбавлення ліцензії, перерозподіл частот), ускладнення правил реєстрації, безліч перевірок різними контролюючими органами – КРУ (чиї перевірки, взагалі, незаконні у відношенні недержавних структур), податкової адміністрації, пожежних тощо (причому об’єктом перевірки були не тільки ЗМІ, а і ті бізнес-структури, що їх фінансували), блокування рахунків у банку, відмови типографій друкувати тиражі і навіть вилучення готових тиражів, відмови у централізованому поширенні видань, залякування і навіть побиття журналістів. Після парламентських виборів 1998 року для переслідування опозиційних видань стала використовуватися Служба безпеки.

Одним з потужних і поширених інструментів для тиску стали також судові позови урядових чиновників про захист честі і гідності з безглуздо величезними сумами відшкодування моральної шкоди. На жаль, суди частіше задовольняли позови, що іноді приводило до руйнування газети. Так, газета "Всеукраїнські відомості" перестала виходити після задоволення нісенітного позову про захист честі і гідності з величезною сумою відшкодування моральної шкоди – 3.5 млн. гривень. Щоб заткнути рота критикам, поряд з цивільними позовами про захист честі й гідності використовувалося також кримінальне переслідування за наклеп. За даними Міністерства юстиції, у 1998-2000 роках і перші 6 місяців 2001 року 372 особи були засуджені за наклеп, у тому числі вісім чоловік були позбавлені волі.

У 2000-2001 рр. коло свобод слова і друку дещо розширилося. Відкриття у 2000 році чималої (для України) кількості новинних сайтів, таких, як korrespondent.net, FORUM, «Українська правда» та інших значною мірою пожвавило інформаційний простір України. Мережеві видання відтягнули чималу кількість досвідчених журналістів із друкованих ЗМІ. Багато-які випробувані владою засоби контролю тут не спрацьовували. Крім того, журналісти відразу скористалися касетним скандалом, розширили коло розглянутих тем і зробили обговорення набагато гострішим. Проте говорити про істотне розширення свободи ЗМІ підстав не було. Незалежної журналістики в країні, як і раніше, практично не існувало, журналісти все так само були змушені знаходитися в межах, обумовлених власниками ЗМІ. До успіхів (вони досягнуті багато в чому завдяки зусиллям правозахисних організацій) варто віднести вилучення наклепу й образи з нового Кримінального кодексу і прийняття 25 травня 2001 року Пленумом Верховного Суду України прогресивної постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», у якому Верховний Суд наполегливо рекомендував судам застосовувати Європейську конвенцію захисту прав людини й основних свобод. У 2000-2004 роках було багато прецедентів застосування 10 статті Конвенції судами України у справах за позовами проти ЗМІ, де відмова в позові аргументувалася позицією Європейського суду з прав людини. У цілому можна сказати, що позови до журналістів про захист честі й гідності стали набагато частіше вирішуватися на користь відповідачів, якщо журналісти були сумлінними. Так, наприклад, усі відомі позови проти журналістів про захист честі й гідності, подані генералами МВС, були ними програні.

У середині 2002 року почався новий наступ на свободу ЗМІ, насамперед електронних, де використання “темників” зробило усі новинні програми схожими і одноманітними. Друковані ЗМІ також стали менш цікавими. Очевидним було бажання влади взяти під свій контроль і Інтернет, але українська Інтернет-спільнота опиралася цим планам.

9. Дедалі ширшим ставало засекречування й обмеження доступу до офіційної інформації, що мотивувалося захистом інформаційної безпеки держави (а це поняття ніяким законом не визначене). Прогресивні закони, що регулювали доступ до інформації, були фактично зведені нанівець підзаконними актами і незаконною практикою, що характеризувалася широким використанням незаконних грифів обмеження доступу до інформації. Зокрема, це такі грифи, як «Опублікуванню не підлягає» (використовувався Президентом), «Для службового користування» (ДСК) і «Не для друку» (використовувалися Кабінетом міністрів, міністерствами та відомствами). За нашими спостереженнями, число документів з цими грифами різко збільшувалося в період виборчих кампаній і проведення референдуму. Кількість документів із грифом «Опублікуванню не підлягає» в деякі місяці доходила до 10% від їх загальної кількості. Привертає до себе увагу також той факт, що саме Президент України засекречував значно більшу кількість документів, аніж Кабінет міністрів чи будь-яке інше відомство. Зазначені грифи таємності не визначені законом, а порядок роботи з документами під цими грифами або взагалі не визначений ніяким нормативним актом, або, у випадку з ДСК, фактично закриває доступ до документів під цим грифом.

Істотно розширився також обсяг інформації, що відноситься до державної таємниці, «Звід відомостей, що становлять державну таємницю» був спочатку опублікований (у 1995 році), а потім засекречений. Усі зазначені факти є брутальними порушеннями українського та міжнародного інформаційного законодавства. Що ж стосується відкритої інформації, то відомства надавали її вкрай неохоче. У відповідь на інформаційні запити часто надходили відписки, а часто взагалі не було ніякої відповіді. У 2000-2004 рр. ситуація з доступом до інформації про діяльність органів влади стала трохи кращою. У 2000 році у всіх органів виконавчої влади з’явилися власні сайти, з’явився також доступ до законопроектів. На настійну вимогу правозахисних організацій у березні 2001 року Службою безпеки України був розсекречений «Звід відомостей, що становлять державну таємницю». У цілому доступ до інформації, що знаходиться у розпорядженні державних органів, залишався серйозною проблемою. Прийняті 11 травня 2004 р. зміни до законів про інформацію та про друковані ЗМІ суттєво звузили обсяг права на інформацію і свободу ЗМІ: було дозволено працювати тільки з інформацією, відкритою за режимом доступу. При цьому за розголошення журналістами інформації з грифом ДСК передбачалася адміністративна відповідальність, а яка саме інформація класифікована як відомості з грифом ДСК – було невідомо. Фактично це означало введення цензури.

Варто зазначити, що деякі порушення прав людини з перерахованих вище несумісні з рівнем свободи, характерним для посттоталітарних суспільств, і тому були предметом особливої уваги правозахисних організацій. Мова йде про те, що деякі з порушень прав людини є характерними для країн перехідного періоду від тоталітаризму до демократії, хоч і виявляються в них у різній мірі: жорстокість поліції, закритість влади; порушення виборчих прав, маніпуляції суспільною свідомістю через ЗМІ; бідність людей похилого віку тощо. А є порушення нетипові, вони серйозні і небезпечні, оскільки означають наступ влади на свободу народу і загрожують реставрацією тоталітаризму. До таких порушень слід віднести політичні переслідування, поєднані з насильством та/або обвинуваченням у кримінальному злочині; насильницькі зникнення; використання силових структур, зокрема, поліції та служби безпеки, у політичних цілях; позбавлення волі журналістів у зв’язку з виконанням ними професійних обов’язків; бідність людей, що працюють; порушення прав меншин, поєднане з насильством тощо. На жаль, з перерахованого до України не мало відношення в розглянутий період тільки останнє (за деякими виключеннями насильства відносно ромів). З правами меншин ситуація в цілому була відносно благополучною, так само, як і з деякими іншими правами і свободами – свободою думки, совісті і релігії, свободою асоціацій, свободою пересування, правом на повагу до сімейного життя, рівністю в правах чоловіків і жінок. Більше того, можна, мабуть, стверджувати, що права меншин у нас дотримувалися краще, ніж в інших посттоталітарних країнах.

Не можна не бачити, що в нас продовжувала діяти політика подвійних стандартів у ставленні до прав людини. І все-таки наявність міжнародних зобов’язань в області прав людини стимулювала зміну законодавства і створювала простір для взаємодії правозахисних організацій з державою. Участь останніх у коментуванні періодичних доповідей про виконання конвенцій ООН (Україна є учасником 16 з 25 міжнародних угод ООН про права людини) мала чимале значення для привертання уваги суспільства до проблем, що розглядалися. З листопада 1995 року Україна стала членом Ради Європи і, згодом, учасником низки європейських конвенцій з прав людини, українці одержали право звертатися до Європейського суду з прав людини у випадку порушення їх громадських і політичних прав і почали освоювати ці нові можливості. Кількість звернень до Європейського суду поступово зростала, вони ставали більш якісними, результатом цього стало прийняття Судом 78 рішень з прийнятності та 22 рішення по суті за заявами проти України (станом на 1 січня 2005 року). Це має суттєво вплинути на зміни у правовій системі, в подальшому кількість рішень буде значно більшою.

У нашій країні українську конституцію вважають однією з кращих у Європі. З цим поглядом важко погодитися. На нашу думку, Україна ще не доросла до органічного конституціоналізму, і другий її розділ, присвячений правам і свободам, добре це ілюструє. Так, формулювання прав і свобод практично цілком запозичені з пактів ООН 1966 року і Європейської конвенції прав людини й основних свобод. Але, на наш погляд, включення до конституції соціальних і економічних прав та інших пустопорожніх соціальних гарантій – помилка авторів Конституції. Ці права не можуть бути виконані державою і не можуть бути нормами прямої дії. Конституція грішить також великою кількістю обмежень цивільних і політичних прав. Усі наступні після її прийняття роки ясно показали, що такі обмеження, як «моральність населення», «захист репутації», «в інтересах суспільного порядку» визначаються не законом, а живою владою. У цьому виявляється презумпція патерналізму держави: чиновники краще громадян розуміють, що морально, а що ні, що на користь суспільному порядку, а що ні. Загальні і спеціальні обмеження, приведені на додаток декларованому праву, можуть звести нанівець майже усі права і свободи. Тому пряма дія цих конституційних норм дуже сумнівна. Наприклад, системного характеру набули порушення свободи мирних зібрань, яку гарантує 39 стаття Конституції. Крім того, Конституція не припускає звернення до Конституційного Суду звичайних судів, не кажучи вже про громадян. Громадяни можуть звернутися до Конституційного Суду тільки з проханням про тлумачення конституційних норм і тільки у випадках різного застосування цих норм адміністративними органами. З тисяч заяв громадян про тлумачення норм Конституції Конституційний Суд розглянув лише декілька. Інакше кажучи, конституційна система захисту прав людини фактично не працювала, а Конституційний Суд був лише арбітром між різними гілками влади. Щоправда, він спочатку виявився набагато кращим арбітром, ніж можна було очікувати, оскільки прагнув бути незалежним, незважаючи на тиск з боку виконавчої влади, але пізніше його рішення більше розчаровували.

У 2004 році усі перелічені вище тенденції порушення прав людини загострилися ще більше і повною мірою проявилися під час виборчої кампанії. Вона проходила під знаком протистояння сили влади і сили народу, який знайшов мужність протистояти агресивному тиску, фальсифікаціям результатів виборів та перебороти владу. Підґрунтя цієї перемоги – вихід на арену активних дій двох небитих поколінь, позбавлених комплексу неповноцінності і маючих модерне світосприйняття, посилення невеликого та середнього бізнесу, відкритість країни, масові поїздки українців за кордон, зростаюча зрілість масової свідомості і готовність до змін, посилення громадянського суспільства і, зокрема, правозахисту. Молодіжні рухи 2004 року були підсвідомо (а для певної частини молоді – свідомо) правозахисними, це був, так би мовити, правозахист в нападі, що виявилося навіть на семантичному рівні – у гаслі “Свободу не спинити!”.

Як сказав Вацлав Гавел, президентські вибори в Україні означали похорон залишків українського посткомунізму. Подзвін, що лунав на столичному майдані Незалежності – саме по ньому. Розвиток подій за епохи Кучми ще раз підтвердив, що політичний режим, який порушує права людини все більше і більше, рано чи пізно приречений на поразку.

 

«Все будет завтра. Продержись...»

(січень – листопад 2005)

 

На початку 2005 року в Україні склалася принципово нова ситуація. Народ у відкритому протистоянні з владою мирним ненасильницьким шляхом відстояв свій вибір. У той же час було очевидним, що демократично обраний Президент Віктор Ющенко і його команда одержали важку спадщину систематичних і масових порушень прав людини, аморальну систему суспільних відносин, корумпований і розбещений державний апарат, розкрадений бюджет, розколоту на „біло-сині” та „помаранчеві” регіони країну. А очікування суспільства щодо швидких реформ і покращання життя були явно завищеними. Були потрібні неординарні кроки для здійснення очікуваного прориву – оздоровлення суспільних відносин.

Ще 22 січня члени Всеукраїнської асоціації правозахисних організацій „Українська Гельсінська спілка з прав людини” привітали Президента зі вступом на посаду і запропонували ряд конкретних кроків, спрямованих на утвердження і реалізацію прав людини й основних свобод. Ми пропонували ініціювати перегляд конституційної реформи, введення інституту індивідуальної конституційної скарги, розробку нових проектів Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів, нового інформаційного законодавства, запровадження законодавчих механізмів, які зроблять, нарешті, судову владу незалежною й сильною, які будуть створювати інституціональні механізми громадського контролю, парламентського та позапарламентського, започаткують реформу місцевого самоврядування, створення громадського телерадіомовлення. Проте ми добре розуміли, що самі лише нові закони не працюватимуть, якщо вціліє огидна напівфеодальна соціальна система, коли тільки близькість до влади забезпечує преференції та гаразди, а внаслідок фіскального тиску ніхто не може працювати, не крадучи, тобто кожен є вразливим для всієї державної потуги. Вважаючи, що саме моральний занепад став однією з головних причин суспільної кризи, що спричинилася до Помаранчевої революції, ми одночасно говорили про першочергові кроки, спрямовані на очищення, скасування аморальної системи суспільних відносин, посталої за режиму Кучми, але закоріненої ще в комуністичному соціумі. Ми пропонували негайно розпочати розслідування фактів порушень прав людини, які мали місце у минулому, особливо переслідувань журналістів, зникнень та політичних вбивств, переслідувань осіб у зв’язку з їхніми політичними поглядами чи громадською діяльністю, фальсифікації виборів 2004 року; публічно оголосити про результати таких розслідувань та відновити справедливість щодо постраждалих осіб; терміново розсекретити незаконно утаємничені правові акти Президента України, Кабінету Міністрів України, Генеральної прокуратури та інших органів влади, що приховані під незаконними грифами „Не для друку”, „Опублікуванню не підлягає” та ДСК; розділити бізнес і владу; перервати ганебну практику масового стеження, зокрема, прослуховування телефонів та контроль інших комунікацій; почати оновлення і реформування державного апарату, зокрема, правоохоронних органів; започаткувати реальний громадський контроль за діяльністю правоохоронних органів України та громадський моніторинг місць позбавлення волі. Запропонований проект навздогінної декомунізації суспільства отримав назву „декучмізація”.

Сьогодні мусимо констатувати, що, на превеликий жаль, „декучмізація” не відбулася. Помаранчева революція поки що не отримала нового імпульсу. Зауважимо, що її можна було б вважати саме революцією, якби вона мала продовження у революційних змінах. Революція, за Ханною Арендт, означає заміну політичних еліт, появу нових лідерів і збільшення доступу народу до влади. Нові лідери не з’явилися, еліти лишилися незмінними, доступ народу до влади, навпаки, зменшується з набуттям чинності змін до Конституції 1 січня 2006 року. Залишилася нерозкритою справа Ґонгадзе, оскільки не обвинувачені і не піддані правосуддю замовники та організатори цього вбивства. Не підтверджена автентичність записів Мельниченка, які можуть бути найважливішим доказом у справах Ґонгадзе, Єльяшкевича і багатьох інших резонансних справах епохи Кучми. Не розслідувані справи про отруєння Ющенка, про побиття „Беркутом” прихильників Ющенка в ніч на 23 жовтня 2004 р. біля ЦВК, про проникнення до серверу ЦВК і маніпуляції під час підрахунку голосів 21 листопада та інші серйозні обвинувачення в фальсифікації результатів виборів. Кількаразові обіцянки висунути такі обвинувачення проти декількох членів ЦВК так і не здійснилися. До відповідальності притягалися та були засуджені переважно тільки виконавці незаконних наказів, а не ті, хто організовував масові фальсифікації, провокував насильство або підкуповував виборців. У відомому Меморандумі, підписаному Ющенком, Януковичем та Єхануровим йдеться про амністію щодо тих, хто скоїв правопорушення за статтями 157, 158 КК. Зауважимо, що амністію можна застосувати тільки відносно тих, хто вже засуджений або обвинувачений у скоєнні злочину. Левова більшість організаторів махінацій лишилися безкарними. Така безкарність є запорукою подальшого порушення виборчих прав і спотворення народного волевиявлення, зокрема, під час парламентських виборів 2006 року.

Усі гілки влади грішать порушенням принципів верховенства права на догоду політичній доцільності. Багаторазово порушувалася Конституція, але українські політики не вбачають у цьому нічого поганого. Політичне життя стало значно більш прозорим, і ця прозорість висвітлила наївність та непрофесійність українського політикуму. Проте прозорість є дуже обмеженою: збереглася практика застосування незаконних грифів обмеження доступу до інформації „не для друку” та „опублікуванню не підлягає”, за якими раніше ховалися кулуарні політичні угоди, корупційні дії та пільги вищим посадовим особам. ЗМІ повідомляли, що саме документами з такими грифами суттєво підвищили заробітну платню міністрам, Президенту, іншим вищим посадовим особам та депутатам парламенту. Що це, як не прояв кучмізму і рудимент радянського мислення? Прокуратура й надалі не публікує свої нормативні рішення і не реєструє їх у Міністерстві юстиції України. Відверто розчаровує невиконання обіцянки розкрити існуючі нормативно-правові акти з незаконними грифами. Такі акти часів Кучми могли б багато розповісти про корупцію в вищих ешелонах влади. Цей факт свідчить про те, що подолання корупції не стало пріоритетом помаранчевої команди. Розділити бізнес та владу їй не вдалося. Навпаки, взаємні обвинувачення в корупції розкололи колись єдину команду і призвели до політичної кризи, втрати довіри виборців і неясних перспектив на майбутнє.

Протягом останніх десяти місяців можна було часто спостерігати відверту неповагу виконавчої влади до права власності, що тільки підсилювало недовіру до держави як з боку українців, так і міжнародної спільноти. Вочевидь неадекватними і неправовими були заяви вищих посадових осіб держави про повернення майна у державну власність без відповідних рішень суду, що набрали чинності, а тим більше – обнародування списків підприємств для реприватизації, що порушувало презумпцію невинуватості.

Порушення свободи мирних зібрань були навіть більшими, ніж у 2004 році. Грубі порушення вчинялися владою у столиці країни. Напади на наметове містечко, адміністративне затримання громадських активістів не лишилися лише хронікою незаконних дій старої влади, а здійснювалися в Києві в травні 2005 року. Негативні приклади можна наводити ще й ще.

Представлена картина може здаватися досить похмурою. Але важливим фактором є відсутність колишнього тиску влади на суспільство. В країні стало значно легше дихати. Суспільна атмосфера істотно змінилася: у дуже багатьох людей зник страх перед владою. Революція таки сталася – в душах багатьох українців. Десятки тисяч людей готові відстоювати свої права, різко збільшилася кількість скарг на незаконні дії чи бездіяльність органів влади і місцевого самоврядування. Останні, в свою чергу, намагаються знайти канали взаємодії з громадськістю і враховувати її вимоги. Крім того, порівняння стану з правами людини у 2005 році та за часів Кучми показує значний прогрес. Продемонструємо цю тезу аналізом розвитку у 2005 році розглянутих вище тенденцій, які визначали усе більші порушення прав людини та основних свобод під час 10-річного панування режиму Кучми.

1. Адміністративний тиск держави, який істотно обмежував свободу особи, послабився. Якщо раніше був можливий тільки бізнес, підтримуючий владу, то зараз такий тісний зв’язок не є необхідним. У той же час фіскальна політика держави не змінюється. Податкова міліція, як один з основних порушників прав людини та символ політичних переслідувань у минулому, мала б припинити своє існування, про що й обіцяли багато високих посадовців, але вона продовжує здійснювати широкий спектр діяльності, у тому числі оперативно-розшукові заходи, що часто призводить до необґрунтованого втручання в приватне життя та обмеження інших свобод у країні. В основному зберігся старий державний апарат, корумпований і розбещений за часів Кучми, який звик працювати переважно за корупційними схемами. Тому загроза посилення цієї тенденції залишається. Головними завданнями тут стають детінізація економіки та реальна боротьба з корупцією. Важливим є розуміння владою цих проблем і намагання вирішувати їх, про що свідчить прийнятий 18 листопада Указ Президента №1615/2005.

2. Зростання бідності та соціальної нерівності припинилося. Боротьба з бідністю стала одним з головних пріоритетів держави. Вперше мінімальна пенсія зрівнялася з прожитковим мінімумом для непрацюючих, її підвищення було особливо відчутним на селі. Стали більшими й інші соціальні виплати. Шкода, що ріст цін внаслідок великою мірою рукотворної інфляції частково „з’їв” ці підвищення. Становище значної частини населення в цьому сенсі залишається нетривким, тим більше, що йому загрожують плани місцевих влад суттєво підвищити платню за житло та комунальні послуги. Ці плани мають враховувати і не випереджати реальний рівень доходів населення.

 3. Придушення політичних опонентів, використання правоохоронних органів як інструментів політичної боротьби припинилося, і, сподіваємось, назавжди. Волання про „політичні переслідування”, які лунають з боку колишніх можновладців, є суцільною демагогією. Жертви політичних репресій не виступають на центральних каналах телебачення, не створюють нові партії і не відкривають нові газети. Навпаки, народилася реальна політична конкуренція, коли політичні сили вже не бояться, що їх розчавлять усією силою державного апарату.

4. Жорстокість кримінально-правової політики залишається великою проблемою. Відсутні ініціативи із системного реформування правоохоронних органів. Кадрове оновлення не здатне їх демократизувати за відсутності змін функцій та повноважень МВС, СБУ, прокуратури. На жаль, у більшості випадків таке „оновлення” призвело лише до невеликої ротації кадрів, зокрема, на місцевому рівні. Про це говорять випадки призначення новою владою на відповідальні посади осіб, що брали участь протягом 2004 року у переслідуванні представників опозиції. Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронних органів і надалі вперто „проштовхується” розроблений урядом проект Кримінально-процесуального кодексу, побудований на основі моделі радянського інквізиційного кримінального судочинства, хоча він був підданий жорсткій критиці правозахисними організаціями та отримав негативну оцінку Ради Європи. Широко розповсюджене затримання без санкції, яке за Конституцією має бути винятком. Навпаки, винятком є затримання за санкцією суду. Правоохоронні органи й надалі надто широко застосовують запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Правозахисні організації продовжують отримувати скарги на застосування катувань та жорстоке поводження під час дізнання та попереднього слідства. Допоки не запроваджені ефективні заходи із протидії катуванням у міліції. Скарги на дії правоохоронних органів, як правило, розглядаються поверхово та упереджено. Показовим є те, що найбільша кількість звернень громадян до Міністерства внутрішніх справ України надходить у формі скарг на дії органів МВС і значно перевищує кількість заяв про злочини. Практично немає змін на краще в кримінально-виконавчій системі, прокуратурі та СБУ.

Слід зауважити, що МВС стало більш відкритим і більше співпрацює з правозахисними організаціями. Були проведені серйозні спільні дослідження насильства, що вчиняється особовим складом МВС, зокрема, катувань. Представники правозахисних організацій були запрошені до спільних інспекцій райвідділів разом з викладачами інститутів системи МВС та працівниками Управління внутрішньої безпеки МВС. Цей експеримент, розпочатий на початку 2005 року в трьох областях – Харківській, Сумській і Полтавській, виявився цілком успішним і з липня був розповсюджений на всю країну.

5. Незалежність і належне функціонування судової системи та повага до верховенства права в цілому також залишається великою проблемою. Фактів прямого тиску на суди було значно менше, ніж за часів Кучми, але бракує розуміння важливості незалежності судової системи, а її фінансування лишається незадовільним. Хоч воно і збільшилося до 0.27% ВВП порівняно з 0.2% у 2004 році, виділених коштів достатньо для задоволення лише 42% потреб. Можна тільки вітати рішення про майбутнє збільшення зарплатні суддям в 3 рази, але необхідно належно фінансувати й інші потреби судів і при цьому звести джерела фінансування виключно до державного бюджету та ліквідувати фінансування з місцевих бюджетів і так званими „спонсорами”. Ініційоване Юлією Тимошенко залучення спонсорів до фінансування судів явно демонструє відсутність концептуального розуміння механізмів функціонування судової влади та ставлення до суду як незалежної повноцінної гілки влади. До того ж фінансування судів, як і під час режиму Л.Кучми, знаходиться під повним контролем виконавчої влади, що істотно порушує принцип розподілу влади.

Безумовним позитивом є набуття чинності з 1 вересня Цивільно-процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства. Наступним кроком стане створення адміністративних судів. Можна вітати також намір поступової ліквідації військових судів. Але загалом судова реформа гальмується невизначеністю статусу прокуратури. Більше того, зміни до Конституції, прийняті 8 грудня, повертають органам прокуратури старий радянський загальний нагляд, що взагалі суперечить створенню сильної і незалежної судової влади. Це величезний крок назад у справі реформування прокуратури відповідно до європейських стандартів і порушення своїх зобов’язань, наданих при вступі до Ради Європи ще у 1995 р.

Взагалі усе, що стосується конституційної реформи, красномовно свідчить про повну зневагу до Конституції та принципів верховенства права. Багато разів порушувалася процедура внесення змін до Конституції. Схоже, нікому з українських політиків не болить, що реформа створює алогічну конкуренцію вищих державних посад Президента і Прем’єр-міністра в межах однієї – виконавчої – гілки влади, фактично розриває єдність зовнішньої та внутрішньої політики України, зазіхає на принцип колегіальної відповідальності Кабінету Міністрів, вульгаризує принцип розділення влад. Реформа запроваджує засади найгіршого політичного колективізму, перетворює депутатів парламенту на голосуючі автомати, цілком залежні від волі партійних босів і лідерів фракцій, вочевидь збільшує ризики парламентсько-президентського протистояння, різко підсилює пряму організаційну залежність парламенту від волі Президента. Не маючи бажання піднімати рівень своєї політичної культури до вимог хоча б діючої Конституції, нинішня політична еліта вперто намагається понизити рівень конституційного регулювання до своїх плутаних й короткозорих псевдодемократичних уявлень, вкотре демонструє недалекоглядну політичну доцільність замість поваги до верховенства права.

6. Стеження силових служб держави за її громадянами загалом мало менші масштаби, але все одне лишається дуже значним. Якщо у 2002 році було надано 40 000 санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку, то за перші 9 місяців цього року – приблизно 11 000. Ці неофіційні дані підтвердив 8 жовтня Святослав Піскун, тоді ще Генеральний прокурор України, в інтерв’ю газеті „Комсомольська правда в Україні”. При цьому він зазначив, що отримані матеріали були використані всього в 40 випадках, а в інших країнах кількість виданих санкцій значно менша, наприклад, в США – в чотири рази. Крім того, були численні заяви державних діячів про те, що за ними стежили та їхні розмови прослуховувалися. Чи були ці прослуховування санкціонованими – невідомо. Слід зауважити, що це питання було постійним предметом уваги Президента, який неодноразово вказував на неприпустимість незаконного стеження і підписав 7 листопада Указ № 1556 щодо заходів, які мають цьому запобігти. Але, на наш погляд, силові структури не поспішають підтримати Президента. Навпаки, відсутні будь-які інші ініціативи, що могли б зробити діяльність правоохоронних органів підзвітними суспільству, у тому числі в питаннях контролю за інформаційним обміном. СБУ і надалі впроваджує системи моніторингу телекомунікацій через кількох Інтернет-провайдерів. Наказ Державного комітету зв’язку № 122, який впроваджує контроль за користувачами мережі Інтернет, і далі лишається чинним через прагнення СБУ зберегти цю форму контролю за суспільством, хоча Міністерство юстиції України листом від 13.10.05 зобов’язало Міністерство транспорту і зв’язку скасувати Наказ №122 від 17.06.2002 р. в 5-денний термін. СБУ вперто опирається прийняттю законопроекту №4042-1 „Про перехоплення телекомунікацій”, який містить гарантії проти зловживань, і внесла разом з іншими силовими структурами до нової редакції „Зводу відомостей, що становлять державну таємницю” від 12.08.05 п.4.4.8 про засекречування статистичних показників щодо оперативно-розшукової, контррозвідувальної чи розвідувальної діяльності. Цей пункт взагалі не буде давати можливості отримати дані про кількість наданих санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку. Вихід бачиться в прийнятті парламентом законопроекту №4042-1, втілення якого має вирішити проблему зловживань в цій сфері.

7. Право людини на захист своїх персональних даних продовжує перебувати під загрозою.Президент своїм Указом від 10 березня ц.р. за № 457/2005 року скасував Указ №500 від 30 квітня 2004 року про ведення Міністерством внутрішніх справ Єдиного реєстру фізичних осіб на базі ЄДАПС. Крім того, багато повідомлялося про залучення в минулому до виготовлення карток сумнівних бізнес-структур, в результаті чого велика база персональних даних потрапила у приватне користування. Тим не менше, МВС, судячи з повідомлень преси, явочним порядком закінчило розробку ЄДАПС на основі єдиного багатоцільового ідентифікаційного коду особи (у якості такого коду використаний податковий ідентифікаційний номер). Нещодавно Юрій Луценко, міністр внутрішніх справ України, заявив про створення картки громадянина з єдиним номером. Зокрема він сказав таке: "Ми подали пакет документів до Кабінету Міністрів... Ми пропонуємо зробити картку громадянина України у вигляді пластикової картки зі вшитим електронним чіпом, який буде серйозно захищено, і чіп матиме номер картки, який буде єдиним для використання як у Податковій, так і в Пенсійному фонді. Єдиний... Але не номер громадянина..., а картки... щоб віруючі не турбувалися... Чіп міститиме всю необхідну інформацію про людину, і крім того, у цей чіп можна буде внести інформацію про наявність водійського посвідчення”. Впровадження цього паспорту за словами міністра, відкладається до закінчення виборів 2006 року. Проте видача закордонних паспортів у вигляді пластикової картки з єдиним номером вже запроваджена. При цьому ані базовий закон про захист персональних даних, ані закон про створення Єдиного реєстру так і не прийняті. Звичайно, пластикові картки зручні, але їх треба впроваджувати на законній процедурі і при цьому ніяк не можна застосовувати єдиний багатоцільовий ідентифікаційний код. На нашу думку, спочатку необхідно прийняти базові закони, а потім впроваджувати посвідчення особи, дотримуючись права на приватність.

8. Порушення свободи слова стали значно меншими. У всіх медійних секторах наявний плюралізм думок, більшість загальнонаціональних телерадіомовників дотримуються збалансованості в поданні інформаційних матеріалів, хоча елементи маніпулювання інформацією залишаються. Нам не відомі факти тиску на журналістів з боку центральної влади, державні ЗМІ поступово позбавляються традиційного для них виключно упереджено-позитивного ставлення до влади. Слід відзначити, що не було встановлено жодних гарантій щодо закріплення чи розвитку цих позитивних змін. Зауважимо також, що місцева влада в деяких регіонах й далі продовжує чинити тиск на ЗМІ. На жаль, до цього часу не вироблено зрозумілої позиції з приводу створення суспільного мовлення та приватизації державних ЗМІ, окрім остаточного рішення створювати систему суспільного мовлення на базі Першого загальнонаціонального каналу (УТ-1).

9. Необґрунтоване засекречування й обмеження доступу до офіційної інформації великою мірою збереглося. Обіцянки інформаційної відкритості, прозорості та підзвітності влади суспільству, що давалися на Майдані під час Помаранчевої революції значною мірою лишилися нереалізованими. Прогресу в цьому питанні важко досягнути внаслідок відсутності у державного апарату ще з радянських часів культури відкритості і намагання закрити якомога більше інформації про свою діяльність. Ось останні за часом приклади. 17 листопада парламент 310 голосами „за” (жодного – „проти”) прийняв за основу законопроект „Про Службу зовнішньої розвідки України”, текст якого в комп’ютерних правових системах відсутній, а одна із статей має гриф „таємно”. Наявність таємних статей суперечить самій суті закону як відкритого публічного нормативно-правового акту, це абсолютно неприпустимо. Проте жоден з депутатів не протестував проти такого кричущого порушення. Необґрунтованим, на нашу думку, є також засекречування в новому ЗВДТ такої інформації як „морально-психологічний стан особового складу”, уведений Генштабом та Державною прикордонною службою (п. 1.2.1 та 4.6.4). За 10 місяців видано 43 Укази Президента з грифом „опублікуванню не підлягає”, з них 38 – до 1 квітня. Потім була публічна обіцянка більше не застосовувати цей гриф, проте з’явилося ще чотири Укази з ним – за номерами 491, 663, 815, 1203, 1466, від, відповідно, 18 квітня, 18 травня, 23 серпня, 19 жовтня. Кабінет міністрів за цей період видав 13 постанов і розпоряджень з грифом „Не для друку” і 3 – з грифом ДСК. Застосовували їх й інші міністерства і відомства. Отже, на превеликий жаль, практика застосування незаконних грифів обмеження доступу зберігається, незважаючи на обіцянки припинити її, хоча масштаб їхнього використання став меншим, ніж за часів Кучми. Дане Президентом доручення Міністерству юстиції підготувати законопроекти про доступ до інформації та про інформаційну відкритість влади, які б мали вирішити проблему відкритості і прозорості влади на законодавчому рівні, виконується дуже повільно.

Наведений аналіз засвідчує, що в цілому стан з правами людини в 2005 році покращився, але це покращення не є стійким. Звичайно, не можна за 10 місяців викорінити корупцію, вивести економіку з тіні, змінити свідомість правоохоронців і державного апарату в цілому. Але необхідна політична воля й постійні зусилля, спрямовані на покращення стану з правами людини. Більше того, на нашу думку, сьогодні все ще зберігаються можливості для швидкого старту дієвих реформ в усіх ділянках життя. Надзвичайно важливою при цьому є умова дотримання Конституції та принципів верховенства права, зокрема виконання усіх процедурних вимог. Тільки за цієї умови зміни на краще з правами людини стануть невідворотними.

У той же час ми вважаємо своїм обов’язком попередити про головні загрози для прав людини, що існують сьогодні.

1. Втілення конституційної реформи з 1 січня 2006 року, ймовірно, буде мати згубні наслідки для майбутнього нашої країни. Реформа є реально загрозливою для державної незалежності й народного суверенітету. Після її запровадження різко зросте й без того значний корпоративізм в політичній системі України. Вплив егоїстичних інтересів потужних фінансово-промислових груп на парламент посилиться й набуде сталого, системного характеру. Політична реформа, деформуючи конституційні повноваження Президента „на марші”, безумовно порушує принцип його легітимації виборами. Вже вкотре ми наголошуємо на тому, що „пакетне” голосування за внесення змін до Конституції є абсолютно неприйнятним, тому що такий спосіб волевиявлення є класичним прикладом голосування (волевияву) „під умовою.” Схоже, що крім українського це розуміє будь-який елементарно професійний конституційний або верховний суд у світі. Голосуючи документ стратегічного значення, депутати мусили керуватися суто конституційними й довготерміновими, а не тактичними, похідними виключно від конкретних обставин грудня 2004 р., міркуваннями. Пакетне голосування не передбачене ні поточним законодавством, ні навіть розділом XIII Конституції України, воно також не відповідає вимогам ст. 19 чинної Конституції, яка забороняє органам державної влади й, відтак, українському парламенту вдаватися до вільної модифікації ключових юридичних процедур, окремо виписаних й окремо захищених спеціальними гарантіями найвищого рівня! Ми твердо переконані в тому, що саме зараз український політикум повинен все-таки зрозуміти, якому покручу він збирається дати життя, і зупинити цей процес.

2. Відсутність інформаційної відкритості, прозорості та підзвітності влади суспільству, необґрунтоване засекречування інформації й обмеження свободи інформаційного обміну уявляються чи не найбільш небезпечними для майбутнього країни в порівнянні з іншими порушеннями прав людини. І справа навіть не тільки в тому, що це створює живильну атмосферу для росту корупції. Інформаційна сфера є основою, на якій базуються всі політичні, адміністративні, економічні та й просто будь-які рішення в царині областей людської діяльності. Ці рішення будуть тим більш обґрунтованими й ефективними, чим більше інформації буде використано для їх прийняття. Найбільш важливі політичні рішення звичайно закріплюються на правовому рівні, фіксуються в тих або інших нормативних актах. Таким чином, ми маємо трьохрівневу систему прийняття рішень: інформація, політика, право. Її можна умовно зобразити у вигляді дерева: корені, стовбур, крона. Дерево тим більше і сильніше, чим більше розвинена у нього коренева система. І коли на правовому (третьому) рівні приймаються акти, що забороняють або обмежують доступ учасників проблемних політичних дискусій (другий рівень) до інформації (до першого рівня), тоді якість політичних рішень неминуче деградує. Виникає неприродна ситуація, коли крона не дає власним кореням живити дерево. Особливо часто вона має місце у випадку, коли інформаційні потоки намагається обмежувати і контролювати виконавча влада або навіть парламентські інституції. Робиться це звичайно з кращими намірами, проте уражені ізоляціонізмом суспільства потрапляють у застій, їхні інтелектуальні еліти емігрують, а економічний комплекс перетворюється в сировинний придаток більш відкритих і тому більш динамічних сусідів. Отже, необхідно переглянути існуючі пріоритети інформаційної політики і закріпити відкритість інформації на законодавчому рівні.

3. Відсутність поваги до правосуддя, механізмів підтримки незалежності судової влади та її зміцнення в цілому ставлять під сумнів успіх судової реформи, перетворення судової системи на сильну і незалежну гілку влади, що є головною передумовою дотримання прав людини та основних свобод. Головними гальмами є невизначеність статусу прокуратури, відсутність реального доступу до правосуддя у левової частки населення країни, поблажливе ставлення до виконання судових рішень, недостатнє фінансування судів. Необхідно змінити конституційний статус прокуратури, залишивши у неї виключно функції представництва держави в суді: підтримка державного обвинувачення в кримінальних справах та представництво інтересів держави в цивільних справах. Як тільки прокуратура буде позбавлена функцій загального нагляду та попереднього слідства, буде усунута системна перешкода на шляху судової реформи. Зокрема, з’явиться можливість підготувати сучасний проект Кримінально-процесуального кодексу, який буде відповідати європейським стандартам кримінального процесу. Без створення державної системи надання безоплатної правової допомоги право на справедливий суд буде залишатися ілюзорним для більшості населення країни. Невиконання судового рішення підривають авторитет правосуддя і мають бути припинені.

.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Про автора

 

Євген Захаров (1952) – математик, кандидат технічних наук.

Громадська діяльність: участь у дисидентському русі 70-х– 80-х років, 1990-1994 рр. – депутат Харківської міської Ради, заступник голови Харківської міської комісії з питань поновлення прав реабілітованих (з 1990 р.). З 1989 по 1992 рр. – співголова Харківського "Меморіалу". З 1994 р. член правління міжнародного товариства "Меморіал". З 1992 р. співголова Харківської правозахисної групи. З 2004 року – голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини

Праця: інженер-математик (1975-1995), головний редактор журналу "Права людини в Україні" (1993-1997), з січня 1997 р. – виконавчий директор Харківської правозахисної групи.

Журналістська праця: кореспондент правозахисної газети „Експрес-Хроніка” (Москва), 1987 – 1992; головний редактор журналу "Права людини в Україні" (1993-1997), головний редактор щотижневика „Права людини” (з 1993) та щоквартальника «Свобода висловлювань і приватність» (з 1999).

Публікації: 11 наукових робіт з прикладної математики та проектування електричних машин (1976-1985), більше 200 праць з питань прав людини та громадянського суспільства в Україні, Росії, Литві, Німеччині, Франції, США, Данії, Польщі (1987-2005).



[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою Харківської правозахисної групи, головою правління Української Гельсінської спілки з прав людини, членом правління міжнародного товариства „Меморіал”

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори