пошук  
версія для друку
01.12.2005
джерело: www.obozrevatel.com.ua

Рішення Шевченківського суду м. Києва у справі екс-генпрокурора С.Піскуна

   

Справа №2-12238/05

ПОСТАНОВА

Іменем України

18 листопада 2005 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Мороз І.М.

суддів: Білошкап О.В., Ігнатченко Н.В.

при секретарі Голуб О.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за адміністративним позовом Піскуна Святослава Михайловича до Президента України про визнання Указу № 1441/2002 від 14.10.2005 року неправомірним та його скасування, зобов’язання вчинити дії про поновлення на посаді,

Встановив:

Позивач звернувся з позовом про визнання неправомірним та скасування Указу Президента України № 1441/2002 від 14.10.2005 року «Про звільнення С. Піскуна з посади Генерального прокурора України», мотивуючи тим, що зазначеним Указом його було безпідставно звільнено з посади Генерального прокурора України, всупереч діючому законодавству України та Конституції України, а тому просить поновити його на посаді.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що Конституцією України передбачені гарантії від незаконного звільнення та обов’язки органів державної влади діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України. Проте Президентом України видано Указ № 1441/2002 від 14.10.2005 року, який є підзаконним актом індивідуальної дії, який виданий всупереч діючим Законам України, в тому числі Закону України «Про прокуратуру», оскільки в ньому відсутні підстави звільнення позивача з посади Генерального прокурора України. А тому, позивач вважає зазначений Указ незаконним.

В судовому засіданні, позивач та його представники підтримали заявлені позовні вимоги, зазначаючи також про те, що в день видання вищезазначеного Указу позивач був тимчасово непрацездатний за станом здоров’я та отримав лікарняний лист.

Представники відповідача позовні вимоги не визнали, мотивуючи тим, що оскаржуваний Указ є індивідуально-правовим актом, який є наслідком конституційно-політичної відповідальності посадової особи – Генерального прокурора України і Президентом України в межах повноважень наданих йому п. 11 ч. 1 ст.106 Конституції України, а тому зазначений акт має конституційно-правову природу та є предметом конституційної юрисдикції і розгляд зазначеного питання віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. А тому позивач не вправі оскаржувати його в суді загальної юрисдикції в порядку адміністративного судочинства.

В судовому засіданні встановлено, що Президентом України було видано Указ № 1441/2002 від 14.10.2005 року «Про звільнення С. Піскуна з посади Генерального прокурора України», в якому зазначено: «Відповідно до пункту 11 частини 1 статті 106 Конституції України звільнити Піскуна Святослава Михайловича з посади Генерального прокурора України.»

Зазначений Указ було видано Президентом України до закінчення п’ятирічного строку повноважень Генерального прокурора України, передбаченого ст. 122 Конституції України, що не оспорювалось сторонами.

За поясненнями позивача та його представників, вони не оспорюють право Президента України на звільнення Генерального прокурора України, а оспорюється законність вищезазначеного Указу Президента України відносно безпідставності звільнення позивача.

Стаття 55 Конституції України, встановлюючи судовий захист прав і свобод людини і громадянина, гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується судовий захист від незаконного звільнення.

Рішенням Конституційного Суду України № 8-рп/2002 від 07.05.2002 року, у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), встановлено, що призначення на посади та звільнення з посад Президентом України або Верховною Радою України посадових осіб не може обмежувати їх права на судовий захист у разі незаконного звільнення.

Відповідно до ст. 124 Конституції України Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, до яких за ст. 125 Конституції України входять спеціалізовані суди.

Згідно статті 150 Конституції України та ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

За ст. 150 Конституції України та ст. 40» Закону України «Про Конституційний Суд України» ці питання розглядаються за зверненнями окремої категорії суб’єктів Конституційного подання: Президента України; не менш як сорока п’яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

В конституційному поданні висувається клопотання про визнання оскаржуваного акту неконституційним. Результатом визнання акту неконституційним згідно ст. 152 Конституції України, є втрата ним чинності.

Громадяни України відповідно до ст. 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» можуть звертатися до Конституційного Суду виключно з конституційним зверненням з питань дачі висновків Конституційним Судом України у випадку необхідності офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Спосіб захисту від незаконного звільнення – скасування протизаконного акту та поновлення на посаді. Це підтверджується й ст. 255 Кодексу законів про працю, який відповідно до ст.1 розповсюджується на трудові відносини всіх працівників («у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає спір»).

Таким чином, скасувати спірний акт, в конституційному провадженні позивач можливості не має, оскільки громадянин України, не є суб’єктом конституційного подання за законом. А тлумаченням норм Конституції України з цього приводу надані Конституційним Судом у вищезазначеному рішенні.

Конституція України статтями 8, 19, 22, 24, 43, 55 встановлює та закріплює право кожного громадянина на ефективний судовий захист та поновлення його порушених прав у разі незаконного звільнення.

Вказані вище норми закріпили верховенство права та обов’язковість законів для всіх громадян України і, відповідно до вимог ст. 106 Конституції України, Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України. А тому вони можуть перевірятися на відповідність не тільки Конституції, а й законам України і перевірка законності зазначених актів є функцією судів загальної юрисдикції.

Виходячи з змісту позовних вимог, позивачем оспорюється не конституційність правового акту Президента України, а законність акту індивідуальної дії, відповідність його законам України, в тому числі Конституції України як Основного Закону, що визначено у вступі Конституції України.

Також слід зазначити, що відповідно до ст. 147 Конституції України Конституційний Суд вирішує питання про конституційність правових актів, а не актів індивідуальної дії. Рішенням Конституційного Суду України № 8-рп/2002 встановлено, що вирішення Конституційним Судом України питань щодо відповідності Конституції України (конституційності) актів Президента України та правових актів Верховної Ради України не виключає можливості оскарження до судів загальної юрисдикції актів Президента України або постанов Верховної Ради України індивідуального характеру з питань призначення на посади чи звільнення з посад стосовно їх законності. Виняток становлять лише акти, які є наслідком конституційно-політичної відповідальності посадових осіб, до якої Конституційний Суд у вказаному Рішенні відніс висловлення недовіри Верховною Радою України, яка має наслідком відставку Генерального Прокурора. Акт Президента України, винесений не на підставі висловлення недовіри Верховною Радою України, не є наслідком конституційно-політичної відповідальності Генерального прокурора України, а тому оспорюваний Указ підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 123 Конституції України організація і порядок діяльності органів прокуратури визначаються законом.

За ст. 6 Закону України «Про прокуратуру» органи прокуратури України становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України; здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних на території республіки законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об’єднань чи їх органів.

Стаття 7 Закону України «Про прокуратуру» гарантує прокуратурі незалежність від будь-яких органів влади та посадових осіб держави.

За вказаними вище нормами, прокуратура, очолювана Генеральним прокурором України є незалежним централізованим органом і не є підзвітною Президенту України чи іншим особам. Єдиний орган, якому Генеральний прокурор має звітувати про свою діяльність та діяльність підпорядкованого йому органу за ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» – Верховна Рада України. Саме цей орган може притягнути Генерального прокурора до конституційно-політичної відповідальності, висловити йому недовіру, що буде мати наслідком його відставку.

Відповідно до статті 122 Конституції України, строк повноважень Генерального прокурора України – п’ять років. Згідно цієї статті Конституції України та ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Генеральний прокурор України звільняється з посади також у разі: закінчення строку, на який його призначено; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення вимог щодо несумісності; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Проте, посилання на підстави для звільнення Генерального прокурора України передбачені в ст. 122 Конституції України та ст. 2 Закону України «Про прокуратуру», в оспорюваному Указі відсутні.

Стаття 43 Конституції України та ст. 5-1 Кодексу законів про працю, гарантують громадянам захист від незаконного звільнення, тобто звільнення, яке відбулося не на підставі закону.

Стаття 19 Конституції визначає три невід’ємних умови для законності дій чи рішень: вони мають відбуватися на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначений законом. Але, в даному випадку визначення в Указі законних підстави для звільнення позивача відсутні.

А тому, суд вважає, що звільнення Генерального прокурора без визначення підстав його звільнення може вважатися способом впливу на Генерального прокурора України та засобом втручання в його діяльність, оскільки створює залежність Генерального прокурора України та його дій чи рішень від відповідної посадової особи – відповідача по справі.

Суд приймає до уваги і те, що Конституційний Суд у Рішенні № 8-рп/2002 зробив наступний висновок: викладене не має юридичних підстав вважати, що окремі норми Кодексу законів про працю України не можуть не застосуватися до членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади та осіб, яких згідно з Конституцією України призначають на посади чи звільняють з посад Президент України або Верховна Рада України. Відповідно до статті 11 Закону України «Про державну службу» державні службовці мають право захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку, а рішення про припинення державної служби вони можуть оскаржити безпосередньо до суду (статті 11, 32 Закону).

Суд не може прийняти посилання представників відповідача на те, що посада Генерального прокурора України є політичною, оскільки це суперечить нормам ст. 121 Конституції України, ст.ст.2,3,5,6,7 Закону України «Про прокуратуру» відносно переліку функцій прокуратури України, непідвідомчості та незалежності прокуратури органам влади, крім Верховної Ради України та передбаченого ст. 122 Конституції України тільки одного випадку конституційної відповідальності і тільки перед Верховною Радою України, що було визначено в рішенні Конституційного Суду України № 8-рп/2002. Крім того, стаття 3 Кодексу адміністративного судочинства України, в роз’ясненні поняття «публічна служба», відокремлює політичні посади та прокурорів.

Крім того, суд вважає, що гарантований ст. 43 Конституції України громадянам України захист від незаконного звільнення, який визначений в Кодексі законів про працю України, стосовно недопустимості звільнення в період тимчасової непрацездатності, має стосуватися і позивача, оскільки ним наведені докази стосовно тимчасової непрацездатності 14.10.2005 року (листок непрацездатності серія ААВ № 313913).

А тому, суд приходить до висновку, що Указ Президента України № 1441/2002 від 14.10.2005 року «Про звільнення С. Піскуна з посади Генерального прокурора України» є протиправним, а права позивача підлягають захисту шляхом скасування зазначеного Указу та поновлення позивача на посаді Генерального прокурора України з 14.10.2005 року.

При цьому, суд також визнає загальновідомою обставиною і такою, що не потрібно доказувати, рішення Печерського районного суду м. Києва від 09.12.2004 року (справа № 2-4541) по спору між тими ж особами та відносно тих же підстав звільнення позивача. Зазначеним судовим рішенням в цивільній справі, законної сили, встановлено, що звільнення позивача з посади Генерального прокурора України за Указом Президента України без зазначення будь-яких підстав є порушенням ст. 2 Закону України «Про прокуратуру», а тому, відповідно до вимог ст. 72 КАС України, зазначена обставина не підлягає повторному доказуванню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 8, 19, 22, 24, 43, 55, 64, 103, 106, 121, 122, 123, 124, 147,,150, 152 Конституції України ст.ст. 13,40,43 Закону України «Про Конституційний Суд України», ст.ст. 2,3,5,6,7,56 Закону України «Про прокуратуру», ст.ст. 3,6,15,17,72,158-163,256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Позовні вимоги Піскуна Святослава Михайловича задовольнити.

Визнати протиправним Указ Президента України № 1441/2002 від 14.10.2005 року «Про звільнення С. Піскуна з посади Генерального прокурора України» та скасувати його.

Поновити Піскуна Святослава Михайловича на посаді Генерального прокурора України з 14.10.2005 року.

Рішення про поновлення на посаді Піскуна Святослава Михайловича підлягає негайному виконанню.

Постанова може бути оскаржена до Апеляційного суду м. Києва шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження до Шевченківського районного суду м.Києва протягом десяти днів з дня проголошення рішення та подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори