пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200602
17.01.2006 | Віктор Колісник, Федір Веніславський, Віктор Кичун

Парламент не може скасувати свою Постанову про відставку уряду?

   

 

У зв’язку з прийняттям Верховною Радою України 10 січня 2006 року Постанови № 3295-ІV “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України”, в засобах масової інформації почалося активне обговорення можливих шляхів її відміни чи скасування. Усі висловлені ідеї та пропозиції фактично зводяться до трьох можливих варіантів вирішення цієї проблеми.

Перший полягає в пропозиції не визнавати цю Постанову Верховної Ради України взагалі, оскільки її було прийнято з порушенням встановленої Конституцією України процедури. Ця позиція вже 10 січня була висловлена Президентом України В.Ющенком та повторена Прем’єр-міністром України Ю.Єхануровим.

З цього приводу ми вже висловили свою позицію (див.: www.khpg.org та www.maidan.org.ua), яка зводиться до того, що з формальної юридичної точки зору Постанова Верховної Ради України “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” № 3295-ІV від 10 січня 2006 року з моменту набуття нею чинності підлягає безумовному виконанню. Визнати цю Постанову такою що не відповідає Конституції України (визнати її неконституційною) на підставі того, що була порушена встановлена Конституцією України процедура її розгляду та ухвалення, може лише Конституційний Суд України. А до моменту прийняття такого рішення Конституційним Судом України жоден інший орган не може скасувати Постанову, прийняту Верховною Радою України 10 січня 2006 року, оголосити її неконституційною, ігнорувати її або закликати до її нехтування.

Другий варіант вирішення цієї проблеми полягає в реалізації відповідними суб’єктами (зокрема, Президентом України, не менш як 45 народними депутатами України) свого конституційного права на звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо визнання Постанови Верховної Ради України “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” № 3295-ІV від 10 січня 2006 року такою що не відповідає Конституції України.

При цьому усі розуміють, що цей шлях є малоймовірним в зв’язку з відсутністю конституційного складу Конституційного Суду України і малоймовірністю приведення до присяги суддів Конституційного Суду України найближчим часом. Разом з тим саме на цьому напрямку, на нашу думку, мала б зосередитися активність і глави держави, і глави парламенту, і народних обранців, і Міністерства юстиції (а не на політичних звинуваченнях одних інституцій іншими, політичному красномовстві та коментарях ситуації, що склалася).

Особливу увагу слід звернути на ту обставину, що приведення суддів Конституційного Суду України до присяги є не правом, а обов’язком відповідних державних органів та посадових осіб. Юридичне значення цієї процедури полягає в тому, що саме вона є тим останнім юридичним фактом, з яким законодавство пов’язує вступ судді Конституційного Суду на посаду, і, отже, набуття ним повноважень. Саме з дня складання присяги на суддю Конституційного Суду у повному обсязі поширюються приписи Закону України “Про Конституційний Суд України” та Регламенту Конституційного Суду України.

Зазначена спеціальна процедура приведення судді Конституційного Суду до присяги має забезпечити правонаступність у діяльності Конституційного Суду України. Ні Конституція України, ні поточне законодавство не передбачають можливості призупинення діяльності Конституційного Суду. Це означає, що він має діяти безперервно. Тому усі органи та посадові особи, на які законодавство покладає обов’язок формування Конституційного Суду України та приведення суддів Конституційного Суду до присяги повинні узгоджувати свої дії та зобов’язані взаємодіяти між собою незалежно від політичних уподобань, політичних прогнозів та власного бачення політичних перспектив.

Відповідно до ч. 3 ст. 17 Закону України “Про Конституційний Суд України”, суддя Конституційного Суду України “складає присягу на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України, не пізніше як через місяць після призначення суддею Конституційного Суду України”. Це означає, що Голова Верховної Ради України зобов’язаний був завчасно погодити з зазначеними особами дату проведення такого спеціального засідання парламенту з тим, щоб воно не збіглося з їх офіційними візитами та внести це питання до порядку денного засідань Верховної Ради України, а також завчасно офіційно запросити вказаних посадовців на таке засідання.

Бездіяльність Голови Верховної Ради України та його заступників, з одного боку, не може бути виправдана ніякими припущеннями щодо ймовірності використання Конституційного Суду України певними політичними силами для “блокування” політичної реформи шляхом визнання Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року неконституційним, а з другого – може бути розцінена як неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов’язків або, навіть, як халатність чи зловживання владою. Отже, приведення суддів Конституційного Суду України до присяги не може бути результатом політичних забаганок, пристрастей, політичної упередженості та політичної заанґажованості.

Більше того, згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 “Верховна Рада України правомочна приймати закони і реалізовувати інші конституційно визначені повноваження за умови присутності на її пленарних засіданнях на момент голосування не менше тієї кількості народних депутатів України, яка згідно з Конституцією України необхідна для прийняття відповідного рішення (частина четверта статті 89, стаття 91, частина четверта статті 94, частини друга, п’ята, шоста статті 111, частина перша статті 135, стаття 155, частина перша статті 156)”. Але оскільки жодного рішення з приводу приведення суддів Конституційного Суду до присяги парламент не приймає, то можна зробити висновок, що таке спеціальне засідання парламенту буде правомочним незалежно від кількості народних депутатів України, які з тих чи інших причин були відсутні на ньому. Будь-які спроби перешкоджання проведенню засідання Верховної Ради України, присвяченого складанню присяги суддями Конституційного Суду України, мають кваліфікуватися як перешкоджання здійсненню влади та посягання на основи конституційного ладу.

Однак, на думку більшості політиків, правознавців та публіцистів найбільш реальним, а тому й найбільш прийнятним, є третій варіант, який полягає у відміні Верховною Радою України своєї власної Постанови № 3295-ІV від 10 січня 2006 року “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України”. Саме на цьому сьогодні наполягає Президент України В.Ющенко, який вже звернувся з відповідною вимогою до Верховної Ради України.

Зважаючи на ці обставини, вважаємо за необхідне здійснити конституційно-правовий аналіз юридичних підстав для реалізації на практиці останньої пропозиції.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України “Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Це конституційне положення означає, що державні органи не мають права діяти на власний розсуд, так, як їм заманеться. Вони можуть приймати лише ті рішення, які прямо передбачені Конституцією та законами України.

Детальний аналіз конституційних повноважень Верховної Ради України свідчить про те, що відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 85 Конституції України парламент має право лише вирішувати питання про відставкуПрем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України. Право ж відміняти своє власне рішення про відставку Прем’єр-міністра України та членів уряду в українського парламенту відсутнє. Жоден інший закон України також не закріплює такого права. Виходячи з цього можна зробити висновок, що Верховна Рада України не може відмінити свою власну постанову про відставку уряду.

Теоретичні передумови такого висновку студенти-юристи вивчають на першому курсі юридичного навчального закладу, розглядаючи підстави виникнення, зміни та припинення правових відносин. Кожен юрист знає, що такими підставами є юридичний факт (або їх сукупність), який може бути правоустановлюючим, з яким право пов’язує виникнення правовідносин, правозмінюючим, з яким право пов’язує зміну існуючих правовідносин та правоприпиняючим, з яким право пов’язує, відповідно припинення існуючих правових відносин. Аналізуючи з таких позицій формальне юридичне значення Постанови Верховної Ради України “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” № 3295-ІV від 10 січня 2006 року можна легко прийти до висновку, що вона є саме правоприпиняючим юридичним фактом. З моменту набрання чинності цією Постановою уряд безумовно вважається таким, що перебуває у відставці, але відповідно до частини 4 ст. 115 Конституції України продовжує виконувати свої повноваження.

Змінити правовий статус цього складу уряду з “виконуючого обов’язки” на повноцінний конституційний статус Кабінету Міністрів України, Верховна Рада України може лише одним єдиним шляхом – пройшовши усю передбачену Конституцією України процедуру призначення нового складу Кабінету Міністрів України. А зробити це легітимно в умовах, коли з 1 січня 2006 року набрав чинності Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року неможливо аж до моменту набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році, оскільки у Президента України відповідних повноважень вже немає, а у Верховної Ради України їх ще немає.

Для того, щоб ці юридичні нюанси стали зрозумілими для широкого загалу можна провести аналогію між процесами відставки уряду та розірвання шлюбу між подружжями. Усім зрозуміло, що з моменту, коли шлюб між чоловіком та жінкою припинено у встановленому законом порядку, сім’я юридично перестала існувати. І для того, щоб знову утворити цю сім’ю, необхідною є не відміна рішення про розрив шлюбу (в добровільному порядку це легітимно зробити взагалі неможливо), а проходження усієї процедури реєстрації шлюбу у відповідних державних органах.

Таким чином, Кабінет Міністрів України буде “виконуючим обов’язки” до моменту формування Верховною Радою України нового складу Уряду або до визнання Постанови Верховної Ради України “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” № 3295-ІV від 10 січня 2006 року Конституційним Судом України неконституційною.

Доктор юридичних наук, професор   Колісник В.П.

Кандидат юридичних наук, доцент  Веніславський Ф.В.

Кандидат юридичних наук, доцент  Кичун В.І

Коментар ПЛ. Пропонуючи цю статтю широкому загалу для обговорення, ми хочемо висловити свою незгоду з основною її тезою щодо неможливості скасування парламентом своєї постанови про відставку уряду. На нашу думку, парламент може скасувати свою постанову, оскільки вона була прийнята з порушенням передбаченої Конституцією процедури відставку уряду, і самому парламенту про це добре відомо. Наявність порушень ті ж самі автори днями переконливо довели в іншій своїй статті. Можна навести інші приклади для ілюстрації нашої незгоди. Скажімо, прийняте рішення про надання громадянства, а опісля виявилося, що подані документи були фальшивими. Що ж рішення про надання громадянства неможливо скасувати? Чи, наприклад, суддя виніс вирок, а пізніше з’ясувалося, що свідки дали неправдиві свідчення, і необхідно вирок скасовувати. Що ж вирок має бути залишений у силі? Порушення процедури прийняття рішення має бути підставою для скасування цього рішення. Отже, парламент дійсно не може скасувати законну постанову про відставку уряду – тут з авторами можна погодитися, але він може скасувати свою ж незаконну постанову.

Редакційна Рада

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори