пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200604
08.02.2006 | Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Ілюзії

Схожі повідомлення

Стратегія розвитку органів внутрішніх справ

Коментар до Закону України „Про інформацію“

Русский путь: от системы власти к режиму

Права людини в Україні - 2004. VI. ПРАВО НА НЕДОТОРКАННІСТЬ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ (ПРИВАТНІСТЬ)

Права людини в Україні - 2004. XXII. ПРАВА ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ (ОКРЕМІ АСПЕКТИ)

Експрес-огляд законотворчої діяльності Верховної Ради України Бюлетень № 89 Законопроекти, зареєстровані в парламенті за період 29.08.2016 – 02.09.2016

Конституційне подання народних депутатів України до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення частини 1 статті 7, частини 2 статті 8 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”

Виклад фактів № 23. Небезпечна традиційна практика, що шкідливо відображається на здоров’ї жінок і дітей

Вторжение

Права людини в Україні - 2006. III. Право на свободу та особисту недоторканність

   

Учора ми програли суд. Не з тріском, відбивши перед тим кілька спроб відповідачів (представників Президента і Верховної Ради України) взагалі добитися від суддівської трійки закриття справи, але менше з тим програли.

Рішення Верховної Ради України щодо Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» не було визнано протиправним, рівно як і дотичні бездіяльність та дія Президента (гаранта Конституції) – ненакладання вето на той Закон і його підписання. Відтак, свавільно запроваджена нашим «квазіпарламентом» (http://maidanua.org/static/mai/1128418797.html) недоторканність «місцевих» депутатів, котра прямо суперечить Конституції України, Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права і принаймні чотирьом рішенням Конституційного суду України (№7-ЗП від 23.12.97, №1-рп/98 від 26.02.98, №9-рп/2000 від 12.07.00, №5-зп від 30.10.97), встояла. Поки що.

За свою правничу практику я і вигравав і програвав (нема де правди подіти, та і нема сенсу замовчувати, бо за постсовєцьких умов наближений до 100% судовий результат нерідко свідчить радше про вправність у, скажімо так, мистецтві посередництва, ніж про власне професійні якості) достатньо справ, аби ставитися до цього спокійно, по-філософськи. Суд має право зі мною (позивачем чи то відповідачем) не погодитися, я маю право не погодитися з судом і оскаржити рішення. Нормально. Життя триває. Світопобудову не порушено. Тим більш ми не мали ілюзій щодо юридичного бліц-крігу, враховуючи і відсутність прецедентів, і ту обставину, хто саме є відповідачами (за інсайдерською інформацією з Міністерства юстиції, дотепер було лише два випадки, коли Президенти України програли у суді, причому обидва рази щасливим, прости Господи, правдошукачем-позивачем був, напевно за рідкісним збігом обставин, Святослав Піскун).

Симптоматично-сумним є інше. Попри регулярне інформування про перебіг процесу в інтернеті, оприлюднення інформації на пресових конференціях і персональні звернення до знайомих журналістів, відомих назагал своєю принциповістю і професійністю, кількість їх, безстрашних бійців пера, камери і мікрофона, котрі прийшли на судові засідання – нуль. Нуль цілих дуля десятих журналіста. Дякую, колеги. Варіянтів пояснення такої поведінки є два і обидва не додають оптимізму. Перший – медійникам, перепрошую, рішуче пофіг сама проблема брутального, виглядає – навіть з певним збоченським самозадоволенням, порушення законодавцями Основного Закону і принципу рівності громадян. Другий – вони відпочатку жодним чином не вірили у можливості двох відчайдушних (чи то навіжених) громадян перемогти у правовій борні Її Скурву Величність Владу. Тому що не вірили. Тому що мають підстави. Тому що мають досвід. Емпірика ордінаріс.

І інше. Напевно кожен чув, надто у передвиборчий час, котрий дражнить і збуджує чутливі депутатські рецептори шурхотінням агітпропівських матеріялів, бюлетенів, мрією про продовження на найближчі роки милого вуху скрипіння насиджених крісел і, відтак, іншого шурхотіння у натруджених кнопконатисканням руцях – напевно кожен чув як від окремих дуже народних обранців так і від великих і малих депутатських хорів пісні про шкідливість недоторканності. Величні ораторії про необхідність її скасування. Самозвеличувальні оди на тему власної героїчної (і юридично нікчемної) «відмови від недоторканності». Що змусило їх натиснути на кнопки при голосуванні вар’ятського закону від 08.09.05? Що утримує їх від внесення відповідного подання до Конституційного Суду? Що не дозволяє їм завалити суди власними позовами, аналогічними (або ж набагато професійнішими, бо ж Законодавці, однак) нашому? Що завадило їм вимагати від правоохоронних органів при вирішенні питання про притягнення «місцевих» братів менших по депутатству керуватися Конституцією, а не недолугим законом, що Конституції прямо суперечить (http://maidanua.org/static/mai/1129968005.html)? Що перешкодило, врешті, бодай одному обранцеві, чи то політикові, конче занепокоєному на словах «недоторканною» проблемою, просто прийти до судової зали? Можливо, хоча і навряд чи – для кожного є і окрема відповідь. Але є і загальне – політична попсовість, наскрізно попсова політичність. Якщо політика – це вміння домовлятися з зацікавленими особами, з місцевими депутатами, зі сполоханими кримінальниками, що прагнуть імунітету, якщо політика – це захоплююча гра, хобі, стиль життя або ж джерело доходу, а не щоденна відповідальність, то, можливо, вони нас не за тих приймають? Як позаминулого року нас недооцінили громадяни Кучма з Януковичем? Можливо, нам просто Пора © , Варто © і Треба © навчитися бути принциповими перед собою, суспільством і державою, у кожному (кожному!) випадку правопорушення з боку держави, посадовців, політиків власноруч роблячи все можливе для притягнення їх до відповідальності? Позбутися ілюзій, що хтось може щось змінити замість нас. І тоді і тільки тоді держава і політики, своєю чергою втратять свої ілюзії стосовно нас, базовані на відчутті себе всевладною «елітою» (перепрошую панство за нецензурне слово), а нас, відповідно....не елітою.

Я страшенно вдячний двом юним революційним дівчатам – Каті і Наді, котрі у двадцятип’ятиградусний мороз прийшли до Печерського суду підтримати нас. І я, майже contra spem spero, доведу цей клятий процес до кінця, в якій би інстанції, українській чи європейській, той кінець не віднайшовся, хоча б для того, щоби підтримати їхню віру в те, що правду можна відстояти – як на Майдані, так і перед тьотею Фемідою.

Рано радієте, недоторканні...

08-02-2006

Схожі повідомлення

Стратегія розвитку органів внутрішніх справ

Коментар до Закону України „Про інформацію“

Русский путь: от системы власти к режиму

Права людини в Україні - 2004. VI. ПРАВО НА НЕДОТОРКАННІСТЬ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ (ПРИВАТНІСТЬ)

Права людини в Україні - 2004. XXII. ПРАВА ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ (ОКРЕМІ АСПЕКТИ)

Експрес-огляд законотворчої діяльності Верховної Ради України Бюлетень № 89 Законопроекти, зареєстровані в парламенті за період 29.08.2016 – 02.09.2016

Конституційне подання народних депутатів України до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення частини 1 статті 7, частини 2 статті 8 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”

Виклад фактів № 23. Небезпечна традиційна практика, що шкідливо відображається на здоров’ї жінок і дітей

Вторжение

Права людини в Україні - 2006. III. Право на свободу та особисту недоторканність

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори