пошук  
версія для друку
30.03.2006

Виклад фактів №15. Громадські і політичні права: Комітет прав людини

   

МІЖНАРОДНІ ПАКТИ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

В основі діяльності Організації Об’єднаних Націй із захисту й заохоченню прав людини і основних свобод лежить Міжнародний білль про права людини. Білль включає три документи: Загальну декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй в 1948 році, Пакт про громадянські і політичні права і Пакт про економічні, соціальні і культурні права. Обидва пакти були прийняті Генеральною Асамблеєю в 1966 році.

У цих трьох ключових документах визначається зміст прав людини і основних свобод. У них закріплені основні норми, на основі яких було розроблено понад 50 конвенцій, декларацій, зводів правил і принципів Організації Об’єднаних Націй у галузі прав людини.

Пакти є міжнародно-правовими документами. Це означає, що при ратифікації Пакту або приєднанні до нього держави – члени Організації Об’єднаних Націй беруть на себе зобов’язання надати проголошуваним правам чинність закону.

Новизна Пакту про громадянські і політичні права полягала в тому, що він передбачав створення Комітету з прав людини – органу експертів спостереження за здійсненням положень Пакту.

У цьому викладі фактів розповідається про Комітет з прав людини і його діяльність. У додатку міститься повний текст Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

* * *

В іншому викладі фактів, а саме у Викладі фактів №16, розповідається про Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, який був створений Економічною і Соціальною Радою Організації Об’єднаних Націй в 1985 році для спостереження за здійсненням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Коментарі щодо Міжнародного білля про права людини і текстів Загальної декларації та обох Пактів див. у Викладі фактів №2: «Міжнародний білль про права людини».

ЗДІЙСНЕННЯ ПАКТУ

Діяльність Організації Об’єднаних Націй у галузі заохочення і захисту прав людини включає два напрями: розробку стандартів, придатних для застосування в усіх частинах світу, і здійснення цих стандартів у галузі прав людини.

Завдання Комітету з прав людини

Для забезпечення досягнення мети другого напряму Міжнародний пакт про громадянські і політичні права ставить перед Комітетом з прав людини чотири основні завдання.

По-перше, Комітет отримує і розглядає доповіді держав-учасниць (держав, які ратифікували Пакт або приєдналися до нього) про вжиті заходи щодо втілення в життя прав, закріплених у Пакті. На підставі вивчення їхніх доповідей Комітет висловлює державам-учасницям конкретні рекомендації.

Крім того Комітет формулює зауваження загального плану, які робляться в формі охоплюючого тлумачення сенсу тих чи інших положень Пакту і покликані допомогти державам-учасницям щодо втілення в життя положень Пакту.

При дотриманні певних вимог Комітет може також одержувати повідомлення від будь-якої держави-учасниці, яка стверджує, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов’язань за Пактом (пропозиція своїх добрих послуг) і, якщо інші заходи не дають результатів, призначити узгоджувальну комісію.

І нарешті (що, можливо, має найважливіше значення) – Комітет з прав людини отримує і розглядає повідомлення від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення тією чи іншою державою-учасницею положень Пакту. Ця функція Комітету була закріплена у Факультативному протоколі до пакту. Факультативний протокол був прийнятий Генеральною Асамблеєю одночасно із самим Пактом 16 грудня 1966 року.

Обмеження

Закріплені в Пакті права людини є основоположними і всеохоплю-ючими, у зв’язку з цим допускається застосування лише тих обмежень, які передбачені самим Пактом. Крім того дія деяких прав ні в якому разі не може бути зупинена чи обмежена навіть під час надзвичайного стану. Ніяка держава-учасниця не може відступитись від своїх зобов’язань захищати право на життя, забезпечувати право не зазнавати катувань, право не бути в рабстві або в підневільному стані, захищати від позбавлення волі на підставі невиплати боргу, свободи від ретроактивного застосування положень кримінального законодавства, право на визнання правосуб’єктності і свободи думки, совісті, релігії.

Набрання чинності

Пакт набрав чинності 23 березня 1976 року після того, як 35 держав ратифікували його або приєдналися до нього. Того ж дня 12 держав ратифікували Факультативний протокол, який відповідно також набрав чинності (за станом на березень 1991 року 93 держави ратифікували Пакт або приєдналися до нього і 53 держави ратифікували Факультативний протокол. Списки держав, які ратифікували Пакт і Факультативний протокол, містяться в кінці цього викладу фактів).

Набрання Пактом чинності відкрило шлях до утворення у вересні 1976 року Комітету з прав людини.

Склад комітету

Комітет з прав людини складається із 18 членів*, які повинні бути громадянами тих держав, які беруть участь у Пакті, і мати згідно з формулюванням Пакту «високі моральні якості і визнану компетентність у галузі прав людини», при цьому «береться до уваги корисність участі декількох осіб, які мають юридичний досвід».

Члени Комітету працюють особисто, а не як представники своїх країн. Вони обираються таємним голосуванням держав-учасниць строком на 4 роки. Вибори половини членів Комітету проводяться один раз на два роки в центральних установах Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку під час щорічної сесії Генеральної Асамблеї.

Члени Комітету обирають свого голову, заступника голови і доповідача на дворічний строк.

РОБОТА КОМІТЕТУ

Звичайно, протягом року Комітет з прав людини проводить три сесії тривалістю три тижні кожна. Як правило, ці сесії весною проводяться в центральних установах Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку, а влітку і восени – у Відділенні Організації Об’єднаних Націй у Женеві. Але Комітет може засідати і в інших місцях: наприклад, у 1981 році на запрошення Федеративної Республіки Німеччини сесія Комітету проводилася в Бонні.

Дві робочі групи – кожна з яких складається не більше як з п’яти членів Комітету – проводять засідання протягом одного тижня перед початком кожної сесії. Функції цих робочих груп описуються нижче.

Доповіді держав-учасниць

Усі держави, які ратифікували Пакт або приєдналися до нього, зобов’язані подавати Комітету доповіді про вжиті ними заходи щодо втілення в життя прав, закріплених у Пакті; про прогрес, досягнутий у використанні цих прав. Комітет розробляє загальні керівні принципи з метою подання допомоги урядам у підготовці їхніх доповідей.

Перша доповідь подається протягом одного року з моменту набрання Пактом чинності стосовно відповідної країни. Доповіді про подальші зміни належить подавати кожних п’ять років. З часу своєї першої сесії, яка відбулася в 1977 році, Комітет розглянув велику кількість перших і других доповідей держав-учасниць і в цей час розпочав розгляд третіх доповідей.

Як правило, Комітету необхідно два дні на вивчення доповіді, яка виноситься на розгляд представником відповідної країни. Після цього члени Комітету ставлять питання цьому представникові з тим, щоб отримати конкретну інформацію про закони, які були прийняті для втілення в життя положень Пакту і з’ясувати, чи відповідають Пакту адміністративна і судова практика.

До початку засідань Комітету спеціальна робоча група вивчає доповідь, визначає коло проблем, які необхідно обговорити з представником відповідної держави, і готує перелік питань, який отримує заздалегідь представник до початку слухань. Засідання Комітету організовані таким чином, щоб у представника відповідної держави був час для консультації з урядом і отримання інформації, необхідної для відповідей на питання. Якщо запит на інформацію членами Комітету є неповним або якщо вона не одержана, то представникові відповідної держави пропонується подати відповіді у письмовому вигляді пізніше.

Широкий діалог

У своєму діалозі з представниками держав члени Комітету спираються на велику кількість джерел. До цих джерел належать доповіді, отримані органами, які стежать за дотриманням інших угод Організації Об’єднаних Націй у галузі прав людини, і зроблені ними висновки; висновки доповідачів Організації Об’єднаних Націй з конкретних питань прав людини або щодо становища в тих чи інших країнах і досвід, накопичений спеціалізованими установами Організації Об’єднаних Націй, а також доповіді міжнародних неурядових організацій і приватних груп.

Рекомендації

Досвід показав, що розгляд доповідей держав Комітетом на відкритих засіданнях є цілком задовільним засобом спостереження за здійсненням прав людини. В ході обговорення вимальовується чіткіша картина становища в галузі прав людини в тій чи іншій країні, і Комітет має можливість давати рекомендації відносно шляхів, які забезпечують ефективніше застосування положень Пакту в межах національного законодавства і практики. Ряд країн внесли зміни в своє законодавство в результаті розгляду Комітетом поданих ними доповідей.

Щорічна доповідь Комітету, яка представляється Генеральній Асамблеї через Економічну і Соціальну Раду, містить зроблені ним висновки і рекомендації. У «Щорічнику з прав людини», який видається Організацією Об’єднаних Націй, розповідається про практику розгляду Комітетом з прав людини доповідей держав, а також наводяться його рішення, рекомендації, коментарі і зауваження загального характеру.

Зауваження загального характеру

Одна із важливих функцій Комітету з прав людини полягає в тлумаченні положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права з метою розвіяти будь-які сумніви відносно охоплення і значення його статей. Зауваження стають для держав-учасниць керівними при застосуванні положень Пакту, а також при підготовці ними своїх доповідей.

У зауваженнях загального характеру Комітет торкається таких питань, що стосуються Пакту:

– право на самовизначення;

– недискримінація при застосуванні Пакту і доступність засобів правового захисту для осіб, чиї права чи свободи були порушені;

– рівноправність чоловіків і жінок у тому, що стосується здійснення громадянських і політичних прав;

– умови, за яких держави можуть відмовлятися від своїх зобов’язань під час надзвичайного стану;

– право на життя;

– заборона катувань чи жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження;

– право на свободу і особисту недоторканність та умови, які стосуються арешту і суду;

– гуманні умови утримання під охороною;

– становище іноземців у відповідності до Пакту;

– рівність перед судами і трибуналами; право вважатися невинними, доки вина не буде доведена, мінімальні гарантії для звинувачуваних, перегляд вироків і компенсація на випадок судової помилки;

– право на особисте життя і захист від посягань на честь і репутацію особи; право на вільне вираження своїх думок;

– заборона пропаганди війни і виступів на користь національної расової чи релігійної ненависті;

– захист сім’ї і рівність прав подружжя;

– права дитини та їх захист.

Скарги приватних осіб: Факультативний протокол

Одним із найяскравіших проявів прогресу в галузі прав людини є той факт, що окремі особи, які стверджують, що їхні права і свободи були порушені, можуть вимагати щоб відповідна держава відповіла за свої дії, якщо ця держава є учасницею Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу.

Наприкінці 80-х років ріст поінформованості громадськості про діяльність Комітету з прав людини у відповідності до Факультативного протоколу призвів до збільшення кількості повідомлень, які отримує Комітет від осіб, що заявляють про порушення їхніх прав.

До березня 1991 року Комітет розглянув у сукупності 445 повідомлень окремих осіб, які стосуються 33 держав-учасниць. Комітет завершив роботу і опублікував свої міркування щодо 119 випадків, до того ж у 93 випадках він встановив, що мало місце порушення положень Пакту.

Комітет розглядає повідомлення окремих осіб на закритих засіданнях, їхні листи, а також інші документи Комітету, що стосуються їхніх справ, мають строго конфіденційний характер.

Чи є повідомлення прийнятним?

Повідомлення не повинні бути анонімними і розглядаються тільки в тому випадку, якщо вони представлені особою чи особами, які знаходяться під юрисдикцією держави, яка є учасницею Факультативного протоколу.

Найчастіше повідомлення подається особою, яка стверджує, що її права були порушені державою. Коли передбачувана жертва, як це подається, не має можливості подати повідомлення, Комітет може розглядати повідомлення іншої особи, яка повинна довести, що вона діє від імені передбачуваної жертви. Не може подавати повідомлення будь-яка третя сторона, яка не має ніяких явних зв’язків з особою, чиї права, як стверджується, були порушені.

Скарги не підлягають розгляду, якщо та ж сама проблема розглядається у відповідності до іншої міжнародної процедури, при цьому до розгляду скарги Комітетом повинні бути вичерпані всі внутрішні засоби правового захисту.

Ще до прийняття рішення про те, чи є повідомлення прийнятним чи ні, Комітет або його робоча група, що займається повідомленнями, може запитати у передбачуваної жертви чи відповідної держави додаткову інформацію чи зауваження і встановити крайній строк їх подання. Якщо на цьому етапі держава дає відповідь на отримане повідомлення, то особа, яка є автором скарги, отримує копію цієї відповіді, щоб зробити і подати свої зауваження.

Якщо повідомлення, перш ніж воно буде визнане неприйнятним, просто надсилається назад авторові з метою отримання додаткової інформації, то воно не доводиться до відома відповідної держави.

Комітет може прийняти усне рішення про припинення розгляду скарги, наприклад, коли автор відкликає її або якимось чином дає зрозуміти, що він не бажає продовження розгляду.

Розгляд скарги

Після того, як повідомлення визнається прийнятним, Комітет звертається до відповідної держави з проханням подати пояснення чи заяви, які б пояснили дану проблему, і повідомити про те, чи були вжиті цією державою заходи для її врегулювання. Для подання державою-учасницею відповіді визначений крайній шестимісячний термін. Після цього авторові скарги надається можливість висловити свої зауваження відносно відповіді держави. Потім Комітет формулює свої остаточні міркування і повідомляє їх відповідній державі і авторові скарги.

На всіх етапах розгляду, який проводить Комітет, особи (автори скарг) і держави (що порушили, як це стверджується, права цих осіб) знаходяться в рівних умовах. Кожна сторона має можливість висловлювати зауваження відносно аргументів іншої сторони.

Висновки Комітету – його міркування стосовно повідомлень, які були оголошені прийнятними і розглянуті по суті, а також рішення, які оголошують інші повідомлення неприйнятними – в усіх випадках стають надбанням гласності відразу ж після закінчення засідання, на якому були прийняті ці висновки; вони наводяться в щорічний доповіді Комітету Генеральній Асамблеї. Крім того підбірка рішень Комітету у відповідності до Факультативного протоколу публікується у вигляді серії томів.

Тимчасовий захист

Як правило, на вирішення питання про визнання повідомлення прийнятним чи неприйнятним витрачається близько одного року. Для наступного розгляду суті справи може бути затрачено часу від одного до двох років у залежності від ступеня готовності держав-учасниць і автора скарг співробітничати у наданні будь-якої необхідної Комітету інформації.

Перш ніж Комітет сформулює свої остаточні міркування, особи, які стверджують про порушення своїх прав людини, можуть вимагати захисту. З цією метою Комітет, не виносячи рішень по суті скарг, у деяких випадках звертався до відповідних держав з настійливими проханнями. Наприклад, у ряді випадків Комітет закликав не виконувати висилку, просив про надання відстрочки щодо виконання смертного вироку або вказував на необхідність невідкладного медичного обстеження.

Докази і тягар доведення

Дотепер Комітет не здійснював самостійних функцій щодо встановлення фактів, але він зобов’язаний розглядати всю письмову інформацію, яка подається йому відповідними сторонами.

У ряді випадків, які стосуються права на життя, застосування катувань і жорстокого поводження, а також безпідставних арештів і зникнень, Комітет ухвалив, що тягар доведення не повинен лежати лише на тій особі, яка стверджує про порушення прав і свобод. Комітет вважає також недостатнім спростування скарги про порушення прав людини стосовно якоїсь особи, сформульоване у вигляді загальних фраз.

Особисті думки

Хоча Комітет з прав людини приймає рішення на підставі консенсусу, окремі члени Комітету можуть висловлювати свої особисті думки як доповнення до міркувань, які сформульовані Комітетом по суті справи, що й мало місце в ряді випадків. В інших випадках особисті думки інколи висловлювалися як доповнення до рішення Комітету про визнання повідомлень неприйнятними.

Результати

В результаті прийнятих Комітетом рішень щодо скарг осіб, представлених у відповідності до Факультативного протоколу, деякі країни внесли зміни у свої законодавства. У ряді випадків мали місце звільнення ув’язнених і компенсація жертвам порушень прав людини. Нещодавно Комітетом був створений механізм, за допомогою якого він намагається здійснити більш ретельний контроль за виконанням державами-учасницями названих вище рішень; перша реакція держав-учасниць була обнадійливою.

Інші процедури

Діяльність Комітету з прав людини в межах Факультативного протоколу пов’язана з повідомленням від окремих осіб, і в кінці цього викладу фактів ви знайдете зразок повідомлення, яке заповнюється і надсилається до Комітету. Крім того в межах Організації Об’єднаних Націй існують й інші процедури для різних ситуацій, в яких, як стверджується, мали місце порушення прав людини і основних свобод. Усі доступні у зв’язку з цим засоби описуються у Викладі фактів №7 «Процедури подання і розгляду повідомлень».

Скарги однієї держави на іншу державу

Будь-яка держава-учасниця може спрямувати Комітету повідомлення із ствердженням того, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов’язань за Пактом. Однак це можна робити тільки в тих випадках, коли обидві сторони заявили, що вони визнають компетенцію Комітету в отриманні і розгляді таких повідомлень. За станом на 31 грудня 1990 року такі заяви зробили З0 держав-учасниць.

Хоча ця процедура набрала чинності в 1979 році, до Комітету не надійшло поки що жодної подібної скарги. Проте вважається доцільним описати механізм дії цієї процедури.

Як перший крок держава, що подає скаргу, доводить це питання до відома держави, яка, як стверджується, не дотримується своїх зобов’язань. Протягом трьох місяців остання зобов’язана подати відповідь у формі письмового роз’яснення чи пояснення.

Якщо протягом шести місяців питання не буде вирішене на задоволення обох сторін, будь-яка з них може передати його до Комітету, який може розпочати його розгляд після того, коли він пересвідчиться в тому, що застосування протягом розумної тривалості часу всіх внутрішніх засобів правового захисту виявилося безуспішним.

Добрі послуги

Після цього Комітет може розпочати розгляд питання і запропонувати свої добрі послуги з метою дружнього вирішення питання. Якщо ж досягти згоди все-таки не вдається, то Комітет – за згодою безпосередньо зацікавлених держав-учасниць – може призначити узгоджувальну комісію у складі п’яти членів, що не є громадянами цих держав, якій доручається завершити розгляд цієї справи і протягом дванадцяти місяців представити доповідь голові Комітету і через нього сторонам спору.

На завершення...

Комітет з прав людини на відміну від Європейського суду з прав людини і Європейської комісії з прав людини не є судом чи органом, що має квазісудові функції. Його рішення називаються не «постановами», а «міркуваннями».

Разом з тим Комітет викладає свої думки по суті справ, які він розглядає у відповідності до Факультативного протоколу, мовою судових постанов, і накопичений досвід свідчить про те, що держави, які визнають його компетенцію, практично серйозно ставляться до його висновків. Вони регулярно вживають заходів адміністративного, судового і законодавчого характеру у відповідності до рішень Комітету.

Із зростанням кількості держав, які ратифікували Пакт і Факультативний протокол, вплив Комітету з прав людини цілком може набути універсального характеру.

Додатки

Додаток І

МІЖНАРОДНИЙ ПАКТ ПРО ГРОМАДЯНСЬКІ
І ПОЛІТИЧНІ ПРАВА

Прийнятий і відкритий для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї від 16 грудня 1966 року.

Набрання чинності: 23 березня 1976 року відповідно до статті 49.

Преамбула

Держави, які беруть участь у цьому Пакті,

беручи до уваги, що відповідно до принципів, проголошених Статутом Організації Об’єднаних Націй, визнання гідності, властивої всім членам людської сім’ї, та рівних і невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості і загального миру,

визнаючи, що ці права випливають з властивої людській особі гідності,

визнаючи, що згідно з Загальною декларацією прав людини ідеал вільної людської особи, яка користується громадянською і політичною свободою і свободою від страху та нужди, можна здійснити, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так само, як і своїми громадянськими і політичними правами,

беручи до уваги, що за Статутом Організації Об’єднаних Націй держави зобов’язані заохочувати загальне поважання і додержання прав і свобод людини,

беручи до уваги, що кожна окрема людина, маючи обов’язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення і додержання прав, визнаних у цьому Пакті,

погоджуються про такі статті:

ЧАСТИНА І

Стаття 1

І. Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток.

2. Всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов’язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, заснованого на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування.

3. Всі держави, які беруть участь у цьому Пакті, в тому числі ті, що несуть відповідальність за управління несамоврядними і підопічними територіями, повинні, відповідно до положень Статуту Організації Об’єднаних Націй, заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право.

ЧАСТИНА II

Стаття 2

1. Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов’язується поважати і забезпечувати всім перебуваючим у межах її території та під її юрисдикцією особам права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини.

2. Якщо це вже не передбачено існуючими законодавчими чи іншими заходами, кожна держава-учасниця цього Пакту зобов’язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту для вжиття таких законодавчих або інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті.

3. Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов’язується:

a) забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні;

b) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентною судовою, адміністративною чи законодавчою владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

c) забезпечити застосування компетентною владою засобів правового захисту, коли вони надаються.

Стаття З

Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими у цьому Пакті.

Стаття 4

1. Під час надзвичайного стану в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно проголошується, держави-учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов’язань за цим Пактом тільки в такій мірі, в якій це диктується гостротою становища, при умові, що такі заходи не є сумісними з іншими зобов’язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.

2. Це положення не може бути підставою для якихось відступів від статей 6, 7, 8 (пункти 1 і 2), 11, 15, 16 і 18.

3. Будь-яка держава, що бере участь у цьому Пакті і використовує право відступу, повинна негайно інформувати інші держави, що беруть участь у цьому Пакті, за посередництвом Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй про положення, від яких вона відступила, і про причини, що спонукали до такого рішення. Має бути також зроблене повідомлення через того ж посередника про дату, коли вона припиняє такий відступ.

Стаття 5

1. Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як таке, що означає, що якась держава, якась група чи якась особа має право займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії, спрямовані на знищення будь-яких прав чи свобод, визнаних у цьому Пакті, або на обмеження їх у більшій мірі, ніж передбачається в цьому Пакті.

2. Ніяке обмеження чи приниження будь-яких основних прав людини, визнаних або існуючих в якій-небудь державі-учасниці цього Пакту на підставі закону, конвенцій,, правил чи звичаїв, не допускається під тим приводом, що в цьому Пакті не визнаються такі права або що в ньому вони визнаються в меншому обсязі.

ЧАСТИНА III

Стаття 6

1. Право на життя є невід’ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

2. В країнах, які не скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину і який не суперечить постановам цього Пакту і Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього. Це покарання може бути здійснене тільки на виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом.

3. Коли позбавлення життя становить злочин геноциду, слід мати на увазі, що ніщо в цій статті не дає державам-учасницям цього Пакту права яким би то не було шляхом відступати від будь-яких зобов’язань, прийнятих згідно з постановами Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього.

4. Кожний, кого засуджено до смертної кари, має право просити про помилування чи про пом’якшення вироку. Амністія, помилування або зміна смертного вироку можуть бути даровані в усіх випадках.

5. Смертний вирок не виноситься за злочини, вчинені особами, молодшими за вісімнадцять років, і не виконується щодо вагітних жінок.

6. Ніщо в цій статті не може бути підставою для відстрочення або недопущення скасування смертної кари будь-якою державою-учасницею цього Пакту.

Стаття 7

Нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним і науковим дослідам.

Стаття 8

1. Нікого не можуть тримати в рабстві: рабство і работоргівля забороняються в усіх їх видах.

2. Нікого не можуть тримати в підневільному стані.

3. a) Нікого не можуть приневолювати до примусової чи обов’язкової праці;

b) в тих країнах, де у вигляді покарання за злочин може призначатися позбавлення волі, пов’язане з каторжними роботами, пункт 3а) не вважається перешкодою для виконання каторжних робіт за вироком компетентного суду, що призначив таке покарання;

c) терміном «примусова чи обов’язкова праця» в цьому пункті не охоплюються:

і) будь-яка не згадана в пункті і) робота чи служба, котру, як правило, повинна виконувати особа, що перебуває в ув’язненні на підставі законного розпорядження суду, або особа, умовно звільнена від такого ув’язнення;

іі) будь-яка служба військового характеру, а в тих країнах, де визнається відмова від військової служби з політичних чи релігійно-етнічних мотивів, будь-яка служба, передбачена законом для осіб, що відмовляються від військової служби з таких мотивів;

ііі) будь-яка служба, обов’язкова у випадках надзвичайного стану або лиха, що загрожують життю чи благополуччю населення;

іv) будь-яка робота чи служба, що входять до звичайних громадських обов’язків.

Стаття 9

1. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою. Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом.

2. Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту і в терміновому порядку повідомляється будь-яке пред’явлене йому обвинувачення.

3. Кожна заарештована або затримана за кримінальним обвинуваченням особа в терміновому порядку доставляється до судді чи до іншої службової особи, якій належить за законом право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення. Тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не має бути загальним правилом, але звільнення може ставитись у залежність від надання гарантій явки на суд, явки на судовий розгляд у будь-якій іншій його стадії і, в разі необхідності, явки для виконання вироку.

4. Кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, належить право на розгляд його справи у суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто був жертвою незаконного арешту чи тримання під вартою, має право на компенсацію, якій надано позовної сили.

Стаття 10

1. Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі.

2. a) Обвинувачені у випадках, коли немає виняткових обставин, поміщаються окремо від засуджених, і їм надається окремий режим, що відповідає їх статусу незасуджених осіб.

b) обвинувачені неповнолітні відокремлюються від повнолітніх і в найкоротший строк доставляються в суд для винесення рішення.

3. Пенітенціарною системою передбачається режим для ув’язнених, істотною метою якого є їх виправлення і соціальне перевиховання. Неповнолітні правопорушники відокремлюються від повнолітніх, і їм надається режим, що відповідає їх віку і правовому статусу.

Стаття 11

Ніхто не може бути позбавлений волі на тій лише підставі, що він не в змозі виконати якесь договірне зобов’язання.

Стаття 12

1. Кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, належить, у межах цієї території, право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання.

2. Кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну.

3. Згадані вище права не можуть бути об’єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачені законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення або прав та свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті.

4. Ніхто не може бути свавільно позбавлений права на в’їзд у свою власну країну.

Стаття 13

Іноземець, що законно перебуває на території будь-якої держави-учасниці цього Пакту, може бути висланий тільки на виконання рішення, винесеного відповідно до закону, і, якщо імперативні міркування державної безпеки не вимагають іншого, має право на подання доводів проти свого вислання, на перегляд своєї справи компетентною владою чи особою або особами, спеціально призначеними компетентною владою, і на те, щоб бути представленим для цієї мети перед цією владою, особою чи особами.

Стаття 14

1. Всі особи є рівними перед судами і трибуналами. Кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред’явленого йому, або при визначенні його права та обов’язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його з міркувань моралі, громадянського порядку чи державної безпеки в демократичному суспільстві, або коли того вимагають інтереси приватного життя сторін, або – в тій мірі, в якій це, на думку суду, є суворо необхідним, – при особливих обставинах, коли публічність порушувала б інтереси правосуддя; однак будь-яка судова постанова в кримінальній або цивільній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншого чи коли справа стосується матримоніальних спорів або опіки над дітьми.

2. Кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом.

3. Кожен має право при розгляді будь-якого пред’явленого йому кримінального обвинувачення як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої рівності:

a) бути терміново і докладно сповіщеним мовою, яку він розуміє, про характер і підставу пред’явленого йому обвинувачення;

b) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і зноситися з обраним самим ним захисником;

c) бути судимим без невиправданої затримки;

d) бути судимим в його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного самим ним захисника; якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безкоштовно для нього в усякому такому випадку, коли у нього немає достатньо коштів для оплати цього захисника;

e) допитувати свідків, які дають проти нього свідчення, або мати право на те, щоб цих свідків було допитано, і мати право на виклик і допит його свідків на тих самих умовах, які існують для свідків, що дають свідчення проти нього;

f) користуватися безплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови, використовуваної в суді, або не говорить цією мовою;

g) не бути приневоленим до надання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним.

4. Щодо неповнолітніх процес повинен бути таким, щоб враховувались їх вік і бажаність сприяння їх перевихованню.

5. Кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищестоящою судовою інстанцією згідно з законом.

6. Коли будь-яку особу остаточним рішенням було засуджено за кримінальний злочин і коли винесений їй вирок був потім скасований або їй було даровано помилування на тій підставі, що якась нова чи нововиявлена обставина незаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, котра зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує компенсацію згідно з законом, коли не буде доведено, що зазначена невідома обставина не була свого часу виявлена виключно або частково з її вини.

7. Ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону і кримінально-процесуального права кожної країни.

Стаття 15

1. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, що, згідно з діючим на момент його вчинення внутрідержавним законодавством або міжнародним правом, не були кримінальним злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, яке підлягало застосуванню на момент вчинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця.

2. Ніщо в цій статті не перешкоджає відданню під суд і покаранню будь-якої особи за будь-яке діяння чи упущення, що на момент вчинення були кримінальним злочином згідно з загальними принципами права, визнаними міжнародним товариством.

Стаття 16

Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності.

Стаття 17

1. Ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його життя або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію.

2. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань.

Стаття 18

1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень.

2. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір.

3. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я і моралі, так само, як і основних прав та свобод інших осіб.

4. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів, забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей відповідно до своїх власних переконань.

Стаття 19

1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів.

2. Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір.

3. Користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

a) для поважання прав і репутації інших осіб;

b) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення.

Стаття 20

1. Будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом.

2. Будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинен бути заборонений законом.

Стаття 21

Визнається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб.

Стаття 22

1. Кожна людина має право на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень користування цим правом для осіб, що входять до складу збройних сил і поліції.

3. Ніщо в цій статті не дає права державам, які беруть участь у Конвенції Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту прав на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, передбаченим у зазначеній Конвенції, або застосовувати закон так, щоб завдавалося шкоди цим гарантіям.

Стаття 23

1. Сім’я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави.

2. За чоловіками і жінками, яки досягли шлюбного віку, визнається право на одруження і право засновувати сім’ю.

3. Жоден шлюб не може бути укладений без вільної і цілковитої згоди тих, що одружуються.

4. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, повинні вжити належних заходів для забезпечення рівності прав і обов’язків обох з подружжя щодо одруження, під час перебування в шлюбі і при його розірванні. В разі розірвання шлюбу має передбачатися необхідний захист усіх дітей.

Стаття 24

1. Кожна дитина без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, національного чи соціального походження, майнового стану або народження має право на такі заходи захисту, які є необхідними в її становищі як малолітньої з боку її сім’ї, суспільства і держави.

2. Кожна дитина повинна бути зареєстрована негайно після її народження і повинна мати ім’я.

3. Кожна дитина має право на набуття громадянства.

Стаття 25

Кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість:

a) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників;

b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців;

c) допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби.

Стаття 26

Всі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону. В цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена законом, і закон повинен гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інші обставини.

Стаття 27

У тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншини, особам, які належать до таких меншин, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.

ЧАСТИНА IV

Стаття 28

1. Створюється Комітет з прав людини (іменований нижче в цьому Пакті «Комітет»). Він складається з вісімнадцяти членів і виконує функції, передбачені нижче.

2. До складу Комітету входять особи, які є громадянами держав-учасниць цього Пакту і мають високі моральні якості та визнану компетентність у галузі прав людини, причому береться до уваги корисність участі кількох осіб, що мають юридичний досвід.

3. Члени Комітету обираються і працюють в особистій якості.

Стаття 29

1. Члени Комітету обираються таємним голосуванням із списку осіб, що відповідають вимогам, передбаченим у статті 28, і були висунуті для цієї мети державами-учасницями цього Пакту.

2. Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, може висунути не більше двох осіб. Ці особи повинні бути громадянами держави, що їх висуває.

3. Будь-яка особа має право на повторне висунення.

Стаття З0

1. Перші вибори проводяться не пізніше як через шість місяців з дня набрання чинності цим Пактом.

2. Принаймні за чотири місяці до дня кожних виборів до Комітету, крім виборів для заповнення тих вакансій, про відкриття яких оголошується відповідно до статті 34, Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй звертається з письмовим запрошенням до держав-учасниць цього Пакту подати протягом трьох місяців кандидатури в члени Комітету.

3. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй складає в алфавітному порядку список усіх висунутих таким чином осіб із зазначенням держав-учасниць цього Пакту, які висунули даних осіб, і подає цей список державам, що беруть участь у цьому Пакті, не пізніше, ніж за один місяць до дати проведення кожних виборів.

4. Обрання членів Комітету проводиться на засіданні держав-учасниць цього Пакту, яке скликає Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй в центральних установах Організації Об’єднаних Націй. На цьому засіданні, для якого кворумом є присутність двох третин держав-учасниць цього Пакту, обраними до Комітету є ті особи, кандидатури яких дістають найбільше число голосів та абсолютну більшість голосів присутніх і голосуючих представників держав-учасниць.

Стаття 31

1. До Комітету не може входити більш як по одному громадянину однієї і тієї ж держави.

2. При виборах до Комітету береться до уваги справедливий географічний розподіл членів і представництво різних форм цивілізації та основних правових систем.

Стаття 32

1. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони мають право бути переобраними при повторному висуненні їх кандидатур. Однак строк повноважень дев’яти з тих членів, яких обрано на перших виборах, минає в кінці дворічного періоду; негайно після перших виборів імена цих дев’яти членів визначає за жеребом голова засідання, про яке згадується в пункті 4 статті 30.

2. По закінченні повноважень вибори проводяться відповідно до попередніх статей даної частини цього Пакту.

Стаття 33

1. Якщо на одностайну думку інших членів якийсь член Комітету припинив виконання своїх функцій з будь-якої причини, крім тимчасової відсутності, Голова Комітету повідомляє Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, який оголошує потім місце цього члена вакантним.

2. У разі смерті або виходу у відставку якогось члена Комітету Голова негайно повідомляє Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, який оголошує це місце вакантним з дня смерті або з того дня, коли вихід у відставку стає дійсним.

Стаття 34

1. Коли оголошується відкриття вакансії відповідно до статті 33 і коли строк повноважень члена, що його має бути замінено, не закінчується протягом шести місяців після оголошення цієї вакансії, Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй повідомляє кожну державу-учасницю цього Пакту, яка може протягом двох місяців подати відповідно до статті 29 кандидатуру для заповнення цієї вакансії.

2. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй складає в алфавітному порядку список висунутих таким чином осіб і подає цей список державам, які беруть участь у цьому Пакті. Вибори для заповнення вакансії проводяться потім згідно з відповідними положеннями даної частини цього Пакту.

3. Член Комітету, обраний для зайняття вакансії, оголошеної відповідно до статті 33, займає посаду протягом решти частини строку повноважень члена, який звільнив місце в Комітеті, згідно з положенням зазначеної статті.

Стаття 35

Члени Комітету одержують затверджену Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй винагороду з коштів Організації Об’єднаних Націй в порядку і на умовах, встановлюваних Генеральною Асамблеєю з урахуванням важливості обов’язків Комітету.

Стаття 36

Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй надає необхідний персонал і матеріальні засоби для ефективного здійснення функцій Комітету відповідно до цього Пакту.

Стаття 37

1. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй скликає перше засідання Комітету в центральних установах Організації Об’єднаних Націй.

2. Після свого першого засідання Комітет збирається в такий час, який передбачено в його правилах процедури.

3. Комітет звичайно збирається в центральних установах Організації Об’єднаних Націй у Женеві.

Стаття 38

Кожний член Комітету до того, як почати виконання своїх обов’язків, робить урочисту заяву на відкритому засіданні Комітету про те, що здійснюватиме свої функції безсторонньо і сумлінно.

Стаття 39

1. Комітет обирає своїх службових осіб на дворічний строк. Вони можуть бути переобрані.

2. Комітет встановлює свої власні правила процедури, але ці правила повинні, зокрема, передбачати, що

a) дванадцять членів Комітету утворюють кворум;

b) постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.

Стаття 40

1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються подавати доповіді про здійснені ними заходи для втілення у життя прав, визнаних у цьому Пакті, і про прогрес, досягнутий у використанні цих прав:

a) протягом одного року після набрання чинності цим Пактом щодо відповідних держав-учасниць;

b) після цього в усіх випадках, коли того зажадає Комітет.

2. Всі доповіді подаються Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй, який надсилає їх у Комітет для розгляду. В доповідях зазначаються фактори та труднощі, коли такі є, що впливають на втілення у життя цього Пакту.

3. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй після консультацій з Комітетом може надіслати зацікавленим спеціалізованим установам примірники тих частин доповідей, які можуть стосуватися сфери їх компетенції.

4. Комітет вивчає доповіді, подані державами, які беруть участь у цьому Пакті. Він надсилає державам-учасницям свої доповіді і такі зауваження загального порядку, які він вважатиме доцільними. Комітет може також послати Економічній і Соціальній Раді ці зауваження разом з примірниками доповідей, одержаними ним від держав, які беруть участь у цьому Пакті.

5. Держави-учасниці цього Пакту можуть подавати до Комітету свої міркування щодо будь-яких зауважень, що їх може бути зроблено відповідно до пункту 4 цієї статті.

Стаття 41

1. Відповідно до цієї статті держава, яка бере участь у цьому Пакті, може в будь-який час заявити, що вона визнає компетенцію Комітету одержувати і розглядати повідомлення про те, що якась держава-учасниця твердить, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов’язань за цим Пактом. Повідомлення, передбачені цією статтею, можуть прийматися і розглядатися тільки у тому разі, коли їх подала держава-учасниця, яка зробила заяву про визнання для себе компетенції цього Комітету. Комітет не приймає ніяких повідомлень, коли вони стосуються держави-учасниці, яка не зробила такої заяви. Повідомлення, одержані згідно з цією статтею, розглядаються відповідно до такої процедури:

a) коли якась держава-учасниця цього Пакту вважає, що інша держава-учасниця не втілює в життя постанов цього Пакту, то вона може письмовим повідомленням довести це питання до відома зазначеної держави-учасниці. Протягом трьох місяців після одержання цього повідомлення держава, яка одержала його, подає в письмовій формі тій державі, яка надіслала таке повідомлення, пояснення чи будь-яку іншу заяву з роз’ясненням у цьому питанні, де має бути, наскільки це є можливим і доцільним, зазначено внутрішні процедури і заходи, яких було вжито, буде вжито або може бути вжито в цьому питанні;

b) коли питання не вирішене на задоволення обох заінтересованих держав-учасниць протягом шести місяців після отримання одержуючою державою першого повідомлення, будь-яка з цих держав має право передати це питання в Комітет, повідомивши про це Комітет і другу державу;

c) Комітет розглядає передане йому питання тільки після того, як він переконається, що відповідно до загальних принципів міжнародного права всі доступні внутрішні засоби були випробувані і вичерпані в даному разі. Це правило не діє в тих випадках, коли застосування цих засобів невиправдано затягується;

d) при розгляді повідомлень, передбачених цією статтею, Комітет проводить закриті засідання;

e) з додержанням постанов підпункту с) Комітет надає свої добрі послуги заінтересованим державам-учасницям з метою дружнього вирішення питання на основі поважання прав людини та основних свобод, визнаних у цьому Пакті;

f) в будь-якому переданому на його розгляд питанні Комітет може звернутися до заінтересованих держав-учасниць, згаданих у підпункті b), з проханням подати будь-яку інформацію, що стосується справи;

g) заінтересовані держави-учасниці, згадані у підпункті b), мають право бути представленими при розгляді в Комітеті питання і робити заяви усно і (або) письмово;

h) Комітет подає протягом дванадцяти місяців з дня одержання повідомлення відповідно до підпункту b) доповідь:

і) коли досягається вирішення в рамках постанов підпункту e), то Комітет обмежується в своїй доповіді коротким викладом фактів і досягнутого вирішення;

іі) коли вирішення в рамках постанов підпункту e) не досягнуто, то Комітет обмежується в своїй доповіді коротким викладом фактів; письмові заяви і запис усних заяв, що їх виклали заінтересовані держави-учасниці, додаються до доповіді.

У кожному питанні доповідь надсилається заінтересованим державам-учасницям.

2. Постанови цієї статті набирають чинності, коли десять держав, які беруть участь у цьому Пакті, зроблять заяву відповідно до пункту 1 цієї статті. Такі заяви депонуються державами-учасницями у Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, який надсилає їх копії решті держав-учасниць. Заява може бути в будь-який час взята назад повідомленням Генерального секретаря. Така дія не перешкоджає розглядові будь-якого питання, що є предметом повідомлення, вже переданого відповідно до цієї статті, ніякі подальші повідомлення будь-якої держави-учасниці не приймаються після одержання Генеральним секретарем повідомлення про взяття заяви назад, якщо заінтересована держава-учасниця не зробила нової заяви.

Стаття 42

1. a) Коли будь-яке питання, передане Комітету відповідно до статті 41, не вирішене на задоволення заінтересованих держав-учасниць, Комітет може за попередньою згодою заінтересованих держав-учасниць призначити спеціальну Погоджувальну комісію (далі іменовану «Комісія»). Добрі послуги Комісії надаються заінтересованим державам-учасницям з метою полюбовного вирішення даного питання на основі додержання положень цього Пакту;

b) Комісія складається з п’яти осіб, прийнятних для заінтересованих держав-учасниць. Якщо заінтересовані держави-учасниці не досягнуть протягом трьох місяців згоди щодо всього складу або частини складу Комісії, то ті члени Комісії, про призначення яких не було досягнуто згоди, обираються шляхом таємного голосування більшістю в дві третини голосів Комітету зі складу його членів.

2. Члени Комісії як такі виконують свої обов’язки. Вони не повинні бути громадянами заінтересованих держав-учасниць, або держави, що не бере участь у цьому Пакті, чи держави-учасниці, яка не зробила заяви відповідно до статті 41.

3. Комісія обирає свого Голову і встановлює свої власні правила процедури.

4. Засідання Комісії звичайно проводяться в центральних установах Організації Об’єднаних Націй у Женеві. Однак вони можуть проводитися в інших місцях, які може визначити Комісія в консультації з Генеральним секретарем Організації Об’єднаних Націй і відповідними державами-учасницями.

5. Секретаріат, наданий відповідно до статті 36, також обслуговує комісії, що призначаються на підставі цієї статті.

6. Одержана і вивчена Комітетом інформація надається в розпорядження Комісії, і Комісія може звернутися до заінтересованих держав-учасниць з проханням подати будь-яку інформацію, що стосується справи.

7. Коли Комісія повністю розгляне питання, але в усякому разі не пізніше ніж через дванадцять місяців після того, як їй було передано це питання, вона подає Голові Комітету доповідь для надіслання її заінтересованим державам-учасницям:

a) якщо Комісія не може завершити розгляд даного питання в межах дванадцяти місяців, вона обмежує свою доповідь коротким викладом про стан розгляду нею даного питання;

b) якщо досягається полюбовне вирішення даного питання на основі додержання прав людини, визнаних у цьому Пакті, Комісія обмежує свою доповідь коротким викладом фактів і досягнутого вирішення;

c) якщо вирішення, зазначене в підпункті b), не досягається, доповідь Комісії містить її висновки в усіх питаннях фактичного характеру, що стосується спору між заінтересованими державами-учасницями, та її міркування про можливості полюбовного врегулювання цього питання. Ця доповідь також містить письмові заяви і запис усних заяв, зроблених заінтересованими державами-учасницями;

d) якщо доповідь Комісії подається згідно з підпунктом с), заінтересовані держави-учасниці протягом трьох місяців після одержання цієї доповіді повідомляють Голову Комітету про те, чи згодні вони із змістом доповіді Комісії.

8. Постанови цієї статті не принижують обов’язків Комітету, передбачених у статті 41.

9. Заінтересовані держави-учасниці рівною мірою несуть усі витрати членів Комісії відповідно до кошторису, що подається Генеральним секретарем Організації Об’єднаних Націй.

10. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй має право оплачувати витрати членів Комісії, коли необхідно, до їх відшкодування заінтересованими державами-учасницями відповідно до пункту 9 цієї статті.

Стаття 43

Члени Комітету і спеціальних погоджувальних комісій, яких може бути призначено згідно зі статтею 42, мають право на пільги, привілеї та імунітети експертів, що направляються Організацією Об’єднаних Націй у відрядження, як це передбачено у відповідних розділах Конвенції про привілеї та імунітети Організації Об’єднаних Націй.

Стаття 44

Положення про здійснення цього Пакту застосовуються без шкоди для процедур у галузі прав людини, визначених установчими актами і конвенціями Організації Об’єднаних Націй та спеціалізованих установ або відповідно до них, і не перешкоджають державам, які беруть участь у цьому Пакті, вдаватися до інших процедур вирішення спору на підставі діючих між ними загальних і спеціальних міжнародних угод.

Стаття 45

Комітет подає Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй через Економічну і Соціальну Раду щорічну доповідь про свою роботу.

ЧАСТИНА V

Стаття 46

Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитися як приниження значення постанов Статуту Організації Об’єднаних Націй і статутів спеціалізованих установ, що визначають відповідні обов’язки різних органів Організації Об’єднаних Націй і спеціалізованих установ щодо тих предметів, яких стосується цей Пакт.

Стаття 47

Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як ущемлення невід’ємного права всіх народів володіти і користуватися повною мірою і вільно своїми природними багатствами та ресурсами.

ЧАСТИНА VI

Стаття 48

1. Цей Пакт відкрито для підписання будь-якою державою-членом Організації Об’єднаних Націй або членом будь-якої з її спеціалізованих установ, будь-якою державою-учасницею Статуту Міжнародного Суду та будь-якою іншою державою, запрошеною Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй до участі в цьому Пакті.

2. Цей Пакт підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти депонуються у Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй.

3. Цей Пакт відкритий для приєднання будь-якої держави, зазначеної в пункті 1 цієї статті.

4. Приєднання здійснюється депонуванням документа про приєднання у Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй.

5. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй повідомляє всі держави, які підписали цей Пакт або приєдналися до нього, про депонування кожної ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Стаття 49

1. Цей Пакт набирає чинності через три місяці з дня депонування у Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй тридцять п’ятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

2. Для кожної держави, яка ратифікує цей Пакт або приєднається до нього після депонування тридцять п’ятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, цей Пакт набирає чинності через три місяці з дня депонування її власної ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Стаття 50

Постанови цього Пакту поширюються на всі частини федеративних держав без будь-яких обмежень чи винятків.

Стаття 51

1. Будь-яка держава, що бере участь у цьому Пакті, може пропонувати поправки і подавати їх Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй пересилає потім будь-які запропоновані поправки державам-учасницям цього Пакту з проханням повідомити його, чи висловлюються вони за скликання конференції держав-учасниць з метою розгляду цих пропозицій і проведення по них голосування. Якщо принаймні третина держав-учасниць висловиться за таку конференцію, Генеральний секретар скликає цю конференцію під егідою Організації Об’єднаних Націй. Будь-яка поправка, прийнята більшістю держав-учасниць, що були присутні і брали участь у голосуванні на цій конференції, подається Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй на затвердження.

2. Поправки набирають чинності після затвердження їх Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй і прийняття їх більшістю в дві третини держав-учасниць цього Пакту відповідно до їх конституційних процедур.

3. Коли поправки набирають чинності, вони стають обов’язковими для тих держав-учасниць, які їх прийняли, а для інших держав-учасниць залишаються обов’язковими постанови цього Пакту та будь-які попередні поправки, ними прийняті.

Стаття 52

Незалежно від повідомлень, зроблених згідно з пунктом 5 статті 48, Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй повідомляє всі держави, про які йдеться в пункті 1 тієї ж статті, про таке:

a) підписання, ратифікації і приєднання згідно з статтею 48;

b) дату набрання чинності цим Пактом згідно з статтею 49 і дату набрання чинності будь-яких поправок згідно з статтею 51.

Стаття 53

1. Цей Пакт, англійський, іспанський, китайський, російський і французький тексти якого є цілком автентичними, підлягає здачі на зберігання в архів Організації Об’єднаних Націй.

2. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй пересилає засвідчені копії цього Пакту всім державам, зазначеним у статті 48.

ФАКУЛЬТАТИВНИЙ ПРОТОКОЛ ДО МІЖНАРОДНОГО ПАКТУ ПРО ГРОМАДЯНСЬКІ І ПОЛІТИЧНІ ПРАВА

Прийнятий і відкритий для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї від 16 грудня 1966 року.

Набрання чинності: 23 березня 1976 року відповідно до статті 9.

Держави, що беруть участь у цьому Протоколі,

беручи до уваги, що для подальшого досягнення цілей Пакту про громадянські і політичні права (далі іменується Пакт) і здійснення його постанов було б доцільним надати Комітету з прав людини, створеному на підставі частини IV Пакту (далі іменується Комітет), можливість приймати і розглядати, як передбачено в цьому Протоколі, повідомлення від окремих осіб, які твердять, що вони є жертвами порушень якогось із прав, викладених у Пакті,

погодились про таке:

Стаття 1

Держава-учасниця Пакту, яка стає учасницею цього Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від підпадаючих під його юрисдикцію осіб, які твердять, що вони є жертвами порушень даною державою-учасницею якогось із прав, викладених у Пакті. Ніяке повідомлення не приймається Комітетом, якщо воно стосується держави-учасниці Пакту, яка не є учасницею цього Протоколу.

Стаття 2

За умови додержання положень статті 1 особи, які твердять, що якесь із прав, перерахованих у Пакті, було порушене, і які вичерпали всі наявні внутрішні засоби правового захисту, можуть подавати на розгляд Комітету письмові повідомлення.

Стаття З

Комітет може визнати неприйнятним будь-яке подане згідно з цим Протоколом повідомлення, яке є анонімним або яке, на його розсуд, являє собою зловживання правом на подання таких повідомлень чи не сумісне з положеннями Пакту.

Стаття 4

1. За умови додержання положень статті 3 Комітет доводить кожне подане йому згідно з цим Протоколом повідомлення до відома держави-учасниці Протоколу, яка, як стверджується, порушує якесь із положень Пакту.

2. Держава, що одержала повідомлення, протягом шести місяців подає Комітетові письмові пояснення чи заяви на висвітлення цього питання і будь-яких заходів, які могли бути вжиті цією державою.

Стаття 5

1. Комітет розглядає одержані згідно з цим Протоколом повідомлення з урахуванням усіх письмових даних, поданих йому окремою особою і зацікавленою державою-учасницею.

2. Комітет не розглядає ніяких повідомлень від осіб, поки не переконається в тому, що:

a) це ж питання не розглядається згідно з іншою процедурою міжнародного розгляду чи врегулювання;

b) дана особа вичерпала всі доступні внутрішні засоби правового захисту. Це правило не діє у тих випадках, коли застосування таких засобів невиправдано затягується.

3. При розгляді повідомлень, передбачуваних цим Протоколом, Комітет проводить закриті засідання.

4. Комітет надсилає свої міркування відповідній державі-учасниці й особі.

Стаття 6

Комітет включає до своєї щорічної доповіді, передбаченої статтею 45 Пакту, короткий звіт про свою діяльність згідно з цим Протоколом.

Стаття 7

Надалі до досягнення цілей резолюції 1514 (XV), прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року щодо Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, положення цього Протоколу ніяким чином не обмежують права подавати петиції, наданого цим народам Статутом Організації Об’єднаних Націй та іншими міжнародними конвенціями і документами Організації Об’єднаних Націй та її спеціалізованих установ.

Стаття 8

1. Цей Протокол відкрито для підписання будь-якою державою, що підписала Пакт.

2. Цей Протокол підлягає ратифікації будь-якою державою, що ратифікувала Пакт або приєдналася до нього. Ратифікаційні грамоти передаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй.

3. Цей Протокол відкрито для приєднання будь-якої держави, що ратифікувала Пакт або приєдналася до нього.

4. Приєднання здійснюється депонуванням документа про приєднання у Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй.

5. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй повідомляє всі держави, що підписали цей Протокол або приєдналися до нього, про депонування кожної ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Стаття 9

1. За умови набрання Пактом чинності цей Протокол набирає чинності через три місяці з дня депонування у Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй десятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

2. Для кожної держави, яка ратифікує цей Протокол або приєднається до нього після депонування десятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, цей Протокол набирає чинності через три місяці з дня депонування її власної ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Стаття 10

Постанови цього Протоколу поширюються на всі частини федеративних держав без будь-яких обмежень чи винятків.

Стаття 11

1. Будь-яка держава, що бере участь у цьому Протоколі, може пропонувати поправки і подавати їх Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй. Генеральний секретар пересилає потім будь-які запропоновані поправки державам-учасницям цього Протоколу з проханням повідомити його, чи висловлюються вони за скликання конференції держав-учасниць з метою розгляду цієї пропозиції і проведення щодо неї голосування. Якщо за скликання такої конференції висловиться не менш однієї третини держав-учасниць, Генеральний секретар скликає цю конференцію під егідою Організації Об’єднаних Націй. Будь-яка поправка, прийнята більшістю держав-учасниць, присутніх і голосуючих на цій конференції, подається Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй на затвердження.

2. Поправки набирають чинності після затвердження їх Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй і прийняття більшістю в дві третини держав-учасниць Протоколу відповідно до їх конституційних процедур.

3. Коли поправки набирають чинності, вони стають обов’язковими для тих держав-учасниць, які їх прийняли, а для інших держав-учасниць залишаються обов’язковими постанови цього Протоколу та будь-які попередні поправки, ними прийняті.

Стаття 12

1. Кожна держава-учасниця може в будь-який час денонсувати цей Протокол шляхом письмового повідомлення на ім’я Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй. Денонсація набирає чинності через три місяці з дня одержання цього повідомлення Генеральним секретарем.

2. Денонсація не перешкоджає продовженню застосування цього Протоколу до будь-якого повідомлення, поданого згідно з статтею 2 до дати набрання денонсацією чинності.

Стаття 13

Незалежно від повідомлень, зроблених згідно з пунктом 5 статті 8 цього Протоколу, Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй сповіщає всі держави, про які йдеться в пункті 1 статті 48 Пакту, про таке:

a) підписання, ратифікації і приєднання згідно зі статтею 8;

b) дату набрання чинності цим Протоколом згідно зі статтею 9 і дату набрання чинності будь-яких поправок згідно зі статтею 11;

c) денонсації згідно зі статтею 12.

Стаття 14

1. Цей Протокол, англійський, іспанський, китайський, російський і французький тексти якого є цілком автентичними, підлягає здачі на зберігання в архів Організації Об’єднаних Націй.

2. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй пересилає засвідчені копії цього Протоколу всім державам, зазначеним у статті 48 Пакту.

ДОДАТОК II

Держави-учасниці Міжнародного пакту про громадянські
і політичні права і Факультативного протоколу

За станом на 31 березня 1991 року

А. Держави-учасниці Міжнародного пакту про громадянські
і політичні права (94)

Держава-учасниця

Дата отримання документа про ратифікацію
чи приєднання (а)

Дата набрання
чинності

Афганістан

24 січня 1983 року (а)

24 квітня 1983 року

Алжир

12 вересня 1989 року

12 грудня 1989 року

Аргентина

8 серпня 1986 року

8 листопада 1986 року

Австралія

13 серпня 1980 року

13 листопада 1980 року

Австрія

10 вересня 1978 року

10 грудня 1978 року

Барбадос

5 січня 1973 року (а)

23 березня 1976 року

Бельгія

21 квітня 1983 року

21 липня 1983 року

Болівія

12 серпня 1982 року (а)

12 листопада 1982 року

Болгарія

21 вересня 1970 року

23 березня 1976 року

Бурунді

9 травня 1990 року (а)

9 серпня 1990 року

БРСР

12 листопада 1973 року

23 березня 1976 року

Камерун

27 червня 1984 року (а)

27 вересня 1984 року

Канада

19 травня 1976 року (а)

19 серпня 1976 року

Центрально-африканська Республіка

8 травня 1981 року (а)

8 серпня 1981 року

Чилі

10 лютого 1972 року

23 березня 1976 року

Колумбія

29 жовтня 1969 року

23 березня 1976 року

Конго

5 жовтня 1983 року (а)

5 січня 1984 року

Коста-Ріка

29 листопада 1968 року

23 березня 1976 року

Кіпр

2 квітня 1969 року

23 березня 1976 року

Чеська і Словацька
Федеративна
Республіка

23 грудня 1975 року

23 березня 1976 року

Корейська Народно-демократична Республіка

14 вересня 1981 року (а)

14 грудня 1981 року

Данія

6 січня 1972 року

23 березня 1976 року

Домініканська
Республіка

4 січня 1978 року (а)

4 квітня 1978 року

Еквадор

6 березня 1969 року

23 березня 1976 року

Єгипет

14 січня 1982 року

14 квітня 1982 року

Сальвадор

З0 листопада 1979 року

29 лютого 1980 року

Екваторіальна Гвінея

25 вересня 1987 року (а)

25 грудня 1987 року

Фінляндія

19 серпня 1975 року

23 березня 1976 року

Франція

4 листопада 1980 року(а)

4 лютого 1981 року

Габон

21 січня 1983 року (а)

21 квітня 1983 року

Гамбія

22 березня 1979 року (а)

22 червня 1979 року

Німеччина

17 грудня 1973 року

23 березня 1976 року

Гвінея

24 січня 1978 року

24 квітня 1978 року

Гайяна

15 лютого 1977 року

15 травня 1977 року

Гаїті

6 лютого 1991 року

6 травня 1991 року

Угорщина

17 січня 1974 року

23 березня 1976 року

Ісландія

22 серпня 1979 року

22 листопада 1979 року

Індія

10 квітня 1979 року (а)

10 липня 1979 року

Іран (Ісламська
Республіка)

24 червня 1975 року

23 березня 1976 року

Ірак

25 січня 1971 року

23 березня 1976 року

Ірландія

8 грудня 1989 року

8 березня 1990 року

Італія

15 вересня 1978 року

15 грудня 1978 року

Ямайка

З жовтня 1975 року

23 березня 1976 року

Японія

21 червня 1979 року

21 вересня 1979 року

Йорданія

28 травня 1975 року

23 березня 1976 року

Кенія

1 травня 1972 року (а)

23 березня 1976 року

Ліван

З листопада 1972року(а)

23 березня 1976 року

Лівійська Арабська Джамахірія

15 травня 1970 року (а)

23 березня 1976 року

Люксембург

18 серпня 1983 року

18 листопада 1983 року

Мадагаскар

21 червня 1971 року

23 березня 1976 року

Малі

16 липня 1974 року (а)

23 березня 1976 року

Мальта

13 вересня 1990 року (а)

13 грудня 1990 року

Маврикій

12 грудня 1973 року (а)

23 березня 1976 року

Мексика

23 березня 1981 року (а)

23 червня 1981 року

Монголія

18 листопада 1974 року

23 березня 1976 року

Марокко

3 травня 1979 року

3 серпня 1979 року

Непал

14 травня 1991 року

14 серпня 1991 року

Нідерланди

11 грудня 1978 року

11 березня 1979 року

Нова Зеландія

28 грудня 1978 року

28 березня 1979 року

Нікарагуа

12 березня 1980 року (а)

12 червня 1980 року

Нігер

7 березня 1986 (а)

7 червня 1986 року

Норвегія

13 вересня 1972 року

23 березня 1976 року

Панама

8 березня 1977 року

8 червня 1977 року

Перу

28 квітня 1978 року

28 липня 1978 року

Філіппіни

23 жовтня 1986 року

23 січня 1987 року

Польша

18 березня 1977 року

18 червня 1977 року

Португалія

15 червня 1978 року

15 вересня 1978 року

Корейська Республіка

10 квітня 1990 року (а)

10 липня 1990 року

Румунія

9 грудня 1974 року

23 березня 1976 року

Руанда

16 квітня 1975 року (а)

23 березня 1976 року

Сент-Вінсент
і Гренадини

9 листопада 1981 року (а)

9 лютого 1982 року

Сан-Маріно

18 жовтня 1985 року (а)

18 січня 1986 року

Сенегал

13 лютого 1978 року

13 травня 1978 року

Сомалі

24 січня 1990 року (а)

24 квітня 1990 року

Іспанія

27 квітня 1977 року

27 липня 1977 року

Шрі-Ланка

11 червня 1980 року (а)

11 вересня 1980 року

Судан

18 березня 1986 року (а)

18 червня 1986 року

Сурінам

28 грудня 1976 року (а)

28 березня 1977 року

Швеція

6 грудня 1971 року

23 березня 1976 року

Сірійська Арабська
Республіка

21 квітня 1969 року (а)

23 березня 1976 року

Того

24 травня 1984 роду (а)

24 серпня 1984 року

Тринідад і Тобаго

21 грудня 1978 року (а)

21 березня 1979 року

Туніс

18 березня 1969 року

23 березня 1976 року

УРСР

12 листопада 1973 року

23 березня 1976 року

СРСР

23 березня 1976 року

16 жовтня 1973 року

Сполучене
Королівство

20 травня 1976 року

20 серпня 1976 року

Об’єднана Республіка Танзанія

11 червня 1976 року (а)

11 вересня 1976 року

Уругвай

1 квітня 1970 року

23 березня 1976 року

Венесуела

10 травня 1978 року

10 серпня 1978 року

В’єтнам

24 вересня 1982 року (а)

24 грудня 1982 року

Ємен

9 лютого 1987 року (а)

9 травня 1987 року

Югославія

2 червня 1971 року

23 березня 1976 року

Заїр

1 листопада 1976 року (а)

1 лютого 1977 року

Замбія

10 квітня 1984 року (а)

10 липня 1984 року

В. Держави-учасниці Факультативного протоколу (54)

Держава-учасниця

Дата отримання документа про ратифікацію чи приєднання (а)

Дата набрання чинності

Алжир

12 грудня 1989 року (а)

12 грудня 1989 року

Аргентина

8 серпня 1986 року (а)

8 листопада 1986 року

Австрія

10 грудня 1987 року

10 березня 1988 року

Барбадос

5 січня 1973 року (а)

23 березня 1976 року

Болівія

12 серпня 1982 року (а)

12 листопада 1982 року

Камерун

27 червня 1984 року (а)

27 вересня 1984 року

Канада

19 травня 1976 року (а)

19 серпня 1976 року

Центрально-африканська Республіка

8 травня 1981 року (а)

8 серпня 1981 року

Колумбія

29 жовтня 1969 року

23 березня 1976 року

Конго

5 жовтня 1983 року (а)

5 січня 1984 року

Коста-Ріка

29 листопада 1968 року

23 березня 1976 року

Чеська і Словацька Федеративна
Республіка

12 березня 1991 року

12 червня 1991 року

Данія

6 січня 1972 року

23 березня 1976 року

Домініканська
Республіка

4 січня 1978 року (а)

4 квітня 1978 року

Еквадор

6 березня 1969 року

23 березня 1976 року

Екваторіальна
Гвінея

25 вересня 1987 року (а)

25 грудня 1987 року

Фінляндія

19 серпня 1975 року

23 березня 1976 року

Франція

17 лютого 1984 року (а)

17 травня 1984 року

Гамбія

9 червня 1988 року (а)

9 вересня 1988 року

Угорщина

7 вересня 1988 року (а)

7 грудня 1988 року

Ісландія

22 серпня 1979 року (а)

22 листопада 1979 року

Ірландія

8 грудня 1989 року

8 березня 1990 року

Італія

15 вересня 1978 року

15 грудня 1978 року

Ямайка

3 жовтня 1975 року

23 березня 1976 року

Лівійська Арабська Джамахірія

16 травня 1989 року (а)

16 серпня 1989 року

Люксембург

18 серпня 1983 року (а)

18 листопада 1983 року

Мадагаскар

21 червня 1971 року

23 березня 1976 року

Мальта

13 вересня 1990 року (а)

13 грудня 1990 року

Маврикій

12 грудня 1973 року (а)

23 березня 1976 року

Монголія

16 квітня 1991 року

16 липня 1991 року

Непал

14 травня 1991 року

14 серпня 1991 року

Нідерланди

11 грудня 1978 року

11 березня 1979 року

Нова Зеландія

26 травня 1989 року (а)

26 серпня 1989 року

Нікарагуа

12 березня 1980 року (а)

12 червня 1980 року

Нігер

7 березня 1986 року (а)

7 червня 1986 року

Норвегія

13 вересня 1972 року

23 березня 1976 року

Панама

8 березня 1977 року

8 червня 1977 року

Перу

3 жовтня 1980 року

3 січня 1981 року

Філіппіни

22 серпня 1989 року (а)

22 листопада 1989 року

Португалія

3 травня 1983 року

3 серпня 1983 року

Корейська
Республіка

10 квітня 1990 року

10 липня 1990 року

Сент-Вінсент
і Гренадини

9 листопада 1981 року (а)

9 лютого 1982 року

Сан-Маріно

18 жовтня 1985 року (а)

18 січня 1986 року

Сенегал

13 лютого 1978 року

13 травня 1978 року

Сомалі

24 січня 1990 року (а)

24 квітня 1990 року

Іспанія

25 січня 1985 року (а)

25 квітня 1985 року

Сурінам

28 грудня 1976 року (а)

28 березня 1977 року

Швеція

6 грудня 1971 року

23 березня 1976 року

Того

30 березня 1988 року (а)

30 червня 1988 року

Тринідад і Тобаго

14 листопада 1980 року (а)

14 лютого 1981 року

Уругвай

1 квітня 1970 року

23 березня 1976 року

Венесуела

10 травня 1978 року

10 серпня 1978 року

Заїр

1 листопада 1976 року (а)

1 лютого 1977 року

Замбія

10 квітня 1984 року (а)

10 липня 1984 року

ДОДАТОК III

ЗРАЗОК ПОВІДОМЛЕННЯ

Дата:  

Повідомлення на адресу:

The Human Rights Committee
c/o Centre for Human Rights
United Nations Office
8-14 avenue de la Paix
1211 Geneva 10, Switzerland.

Подається на розгляд у відповідності до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

І. ІНФОРМАЦІЯ ПРО АВТОРА ПОВІДОМЛЕННЯ

ПрізвищеІм’я (імена)  

НаціональністьРід занять    

Дата і місце народження  

Нинішня адреса  

 

Інша адреса для отримання конфіденційної кореспонденції (якщо відрізняється від нинішньої адреси)

 

Повідомлення подає:

а) жертва порушення чи порушень, зазначених нижче

 

в) призначений представник/адвокат ймовірної жертви (жертв)

с) інша особа

 

Якщо відмічений квадрат (с), то автор повинен пояснити:

і) в якій якості ця особа діє від імені жертви (жертв) (тобто вказати родинні зв’язки чи інші особисті зв’язки з передбачуваною жертвою (жертвами)):

___

іі) чому жертва (жертви) не має (не мають) можливості самій (самим) подати повідомлення:

___

Третя особа, яка не має родинних і будь-яких інших зв’язків із жертвою (жертвами), не може подавати повідомлення від її (їх) імені.

II. ІНФОРМАЦІЯ ПРО ПЕРЕДБАЧУВАНУ ЖЕРТВУ (ЖЕРТВИ)

(якщо вона (вони) не є автором (авторами) повідомлення)

ПрізвищеІм’я (імена)  

НаціональністьРід занять  

Дата і місце народження  

Нинішня адреса чи місцеперебування  

 

 

 

III. ДЕРЖАВА, ЯКОЇ ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ /ПОРУШЕНІ СТАТТІ/,
ВНУТРІШНІ ЗАСОБИ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

Назва держави-учасниці (країни) Міжнародного пакту і Факультативного протоколу, проти якої спрямовується повідомлення:

 

Статті Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, які, як подається, були порушені:

 

Заходи щодо вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, вжиті передбачуваною жертвою (жертвами) або від її (їх) імені: звернення до судів чи до інших державних органів; коли і з яким результатом (по можливості додати копії всіх відповідних судових чи адміністративних рішень):

 

Якщо внутрішні засоби правового захисту не були вичерпані, то пояснити чому:

 

IV. ІНШІ МІЖНАРОДНІ ПРОЦЕДУРИ

Чи було це ж питання подане на розгляд у відповідності з якоюсь іншою процедурою міжнародного розгляду чи врегулювання (наприклад, на розгляд Міжамериканської комісії з прав людини; Європейської комісії з прав людини)? Якщо так, то коли і з яким результатом?

 

V. ФАКТИ, ЯКІ НАВОДЯТЬСЯ В СКАРЗІ

Детальний опис фактів передбачуваного порушення чи порушень (із вказівкою на відповідні дати)*

 

Підпис автора  

 

Запити надсилати на адресу:

Centre for Human Rights
United Nations Office at Geneva
8-14, Avenue de la Paix
1211 Geneva 10, Switzerland

New York Office:
Centre for Human Rights

United Nations

New York, N.Y. 10017

USA

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори