пошук  
версія для друку
10.04.2006

КОМЕНТАР ХАРКІВСЬКОЇ ПРАВОЗАХИСНОЇ ГРУПИ З ПРИВОДУ ОПЛАТИ ЗУСИЛЬ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ

   

 

КОМЕНТАР ХАРКІВСЬКОЇ ПРАВОЗАХИСНОЇ ГРУПИ

З ПРИВОДУ ОПЛАТИ ЗУСИЛЬ НАРОДНИХ

ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ[1]

 

Останніми днями в Україні набула розголосу справа про подолання Верховною Радою України вето Президента України на Закон України „Про внесення змін до статті 20 Закону України „Про статус народного депутата України”. Суть справи полягає в тому, що 4 квітня 2006 р. парламент України під головуванням спікера В.Литвина прийняв Закон, згідно з яким передбачається надати всім колишнім народним депутатам України право на зарахування у резерв кадрів Головного управління державної служби України та отримання матеріальної допомоги у випадку втрати роботи після закінчення строку повноважень народного депутата. Як повідомляє преса, оскільки перше голосування за законопроект не змогло подолати бар’єр у триста голосів, спікер В.Литвин поставив законопроект на голосування вдруге. В результаті, із зареєстрованих 370 депутатів за Закон проголосувало 307 народних обранців.

Якщо відкинути зайві юридичні формальності, то суть справи полягає в тому, що відтепер кожен колишній народний депутат має право до досягнення ним пенсійного віку одержувати з бюджету компенсаційні щомісячні виплати у розмірі приблизно 2 тисяч доларів США. В реаліях українського сьогодення це означає, що безробітний парламентарій здобув собі право одержувати щомісяця приблизно 4 стипендії дійсного члена Національної академії наук України, або приблизно 6 зарплат професора українського університету IY (вищої) категорії, або 12-13 зарплат лікаря вищої категорії, або приблизно 20 зарплат шкільного вчителя вищої категорії...

Є привід згадати також і про актуальні зарплати народних обранців. Так, згідно з частиною 2 статті 33 Закону України „Про статус народного депутата України”, „народний депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення прирівнюється до членів Кабінету Міністрів України”. Це, в свою чергу, означає, що місячна зарплата діючого народного депутата дорівнює приблизно 4 тисячам доларів США. Тобто один діючий депутат коштує бюджету України як вісім діючих академіків, або 12 професорів, або 26 лікарів хірургів, або 40 вчителів середніх шкіл. Пенсія ж народного депутата, за Законом, коливається в межах 80-90% від діючої на момент виплати зарплати народного депутата.

Крім того, „Верховна Рада України забезпечує колишньому народному депутату безпосередньо після закінчення строку його повноважень, на період його працевлаштування, виплату матеріальної допомоги у розмірі заробітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, які отримують працюючі народні депутати, але не більше одного року” (частина 5 статті 20 Закону). А в „разі виходу на пенсію народному депутату виплачується грошова допомога в розмірі 12 місячних посадових окладів працюючого народного депутата за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України” (пункт 2 частини 12 статті 20 Закону). Отож, після закінчення терміну повноважень депутат має одержати ще й „матеріальну” (гроші на період працевлаштування), а перед виходом на пенсію – „грошову” (гроші для пом’якшення виходу на пенсію) допомогу, кожна з яких дорівнює його річній (48 тисяч доларів) зарплаті.

Якщо вдатися до нескладної арифметики, то за п’ять років перебування народного депутата на посаді він одержить через зарплату приблизно 240 тисяч доларів США, до яких слід додати ще „матеріальну” та „грошову” допомогу, яка дорівнює приблизно 96 тисячам доларів США. Про компенсаційні виплати, що нині обговорюються у ЗМІ, та пенсію наразі говорити не будемо. Таким чином, фактична зарплата народного депутата за п’ять років його перебування на посаді становить приблизно 336 тисяч доларів США. Всі також знають, що „народний депутат, незалежно від місця постійного проживання, за його бажанням має право на отримання одноразової грошової компенсації витрат для створення належних житлових умов (грошова компенсація), або на строк його повноважень службового жилого приміщення, або жилого приміщення для постійного проживання” (частина 1 статті 35 Закону). Оскільки одружений депутат має право на додаткову окрему кімнату, мінімальна сума компенсації (в умовах ринку житла в Києві) становитиме не менш як 120-150 тисяч доларів США. Отож разом всі виплати дорівнюють приблизно півмільйону доларів США. З огляду на зазначені суми, можна зрозуміти викривлені обличчя молодих українських „растіньяків”, яким не поталанило увійти цього разу до парламентського депутатського корпусу. Проте залишається питанням, чи розуміли повністю „матеріальний” сенс своїх дій українські виборці. Принаймні, відомо, що дехто з виборців не голосував за „Нашу Україну”, бо просто не хотів, образно кажучи, дарувати співачці Руслані та сентиментальній О.Герасимюк по десять „мерседесів”.

Саме тут доречно спитати, яким чином все це співвідноситься із світовою практикою. На перший погляд, все виглядає ніби пристойно. Бо й на Заході гарантією незалежності депутатів вважається одержання ними солідної державної винагороди. Багато конституцій навіть мають про це відповідні статті (США, Іспанія, Німеччина ін.). Зокрема, Двадцять сьома поправка до Конституції США встановлює, що розмір парламентської винагороди не може бути збільшений конгресменами самими для себе. Тобто можливе збільшення виплат матиме чинність лише для наступного складу палат Конгресу. Типовою є також практика, коли розмір депутатської винагороди прирівнюється до посадових зарплат членів уряду (Австрія) або вищих державних службовців (Франція). Часто-густо такий розмір встановлюється на рівні 50-70% зарплати міністра. До того ж, він може залежати від ступеня реальної участі депутата в роботі парламенту (Франція), стажу депутатської діяльності або його зайнятості в парламентських комітетах (Австрія).

Однак це лише зовнішній бік справи. Внутрішній її бік полягає в тому, що зарплати депутатів парламенту на Заході дорівнюють зарплатам професорів престижних національних університетів. Якщо професор державного американського університету може одержувати приблизно 7-8 тисяч, а приватного – 8,5-10 тисяч доларів США на місяць, то це не дуже відрізняється від зарплати американського сенатора чи рядового конгресмена (приблизно 16 тисяч доларів на місяць). Відповідно, ректор державного університету в США має зарплату приблизно 25-26, а ректор приватного – 45-50 тисяч доларів на місяць, що не дуже поступається зарплаті президента США (приблизно 40 тисяч доларів на місяць). За словами датчанки Ганни Северинсен, її парламентська зарплата є не набагато більшою від заплати досвідченого учителя або журналіста в рідній країні. Загалом, зарплата депутата Європарламенту очевидно поступається зарплаті вправного нейрохірурга. В німецькому Бундестазі зарплата депутата є приблизно такою ж, як і зарплата університетського професора. Список можна продовжувати далі, проте краще вдатися до типової зарплатної „вилки”.

Вилка зарплат для всіх, хто працює в американських бюджетних (державних) установах приблизно дорівнює співвідношенню: 1:5. В Європі така ж вилка приблизно дорівнює співвідношенню: 1:4. Це означає, що зарплата рядового державного службовця в США не може бути меншою, ніж 25% зарплати міністра. Приблизно те ж саме маємо у Західній Європі, де в абсолютному вимірі державні зарплати, звичайно, поступаються зарплатам у США, але процентне співвідношення між зарплатами залишається приблизно на тому ж рівні. Що ж стосується України, то у нас, за визнанням самих народних депутатів, вилка зарплат для людей, які одержують платню з державного бюджету, дорівнює співвідношенню: 1:40. Справді, звичайний український вчитель в державній школі має зарплату приблизно 100 доларів США на місяць, а народний депутат – 4 тисячі доларів. Ділимо друге на перше й одержуємо національну вилку: 1:40...

Слід також додати, що в Західній Європі та США розмір зарплат вищих посадових осіб не є і не може бути закритим для зацікавленої громадськості.[2] В США це гарантує закон 1966 р. „Про свободу інформації” та, почасти, пізніше прийнятий закон про „Уряд в сонячному світлі” (1976 р.). В Західній Європі на сторожі відкритого доступу до подібних даних стоять рішення Європейської Комісії та Європейського суду з прав людини. Навпаки, в Україні дізнатися з офіційних джерел про розмір зарплат, наприклад, суддів Конституційного або Верховного Суду України – марна праця. Навіть після Помаранчевої революції зарплата членам Кабінету Міністрів України підвищувалась в закритому (відповідний урядовий документ мав гриф обмеженого доступу) режимі.

Свого часу автор даного тексту був свідком того, як один із колишніх суддів Конституційного Суду України іронічно розповідав своїм колегам з латвійського Конституційного Суду про наших журналістів-невдах, які так і не спромоглися дізнатися в Конституційному Суді реальні розміри суддівських зарплат. Але глибша іронія ситуації полягала в тому, що: а) латвійські колеги не могли зрозуміти, чому це має бути таємницею; б) їх власна зарплата на той час перевищувала зарплату українських колег приблизно у п’ять разів; в) вони пишалися тим, що їм вдалося запобігти приватизації квартир в старих кварталах Риги вищими урядовцями (серед них був і Раймонд Паулс). Приклад показує, що й після розпаду СРСР український суддя несвідомо відтворював схему: два світи – дві системи.

З того часу минуло майже десять років. Проте й досі зарплата судді Верховного або Конституційного Суду України залишається для вітчизняного журналіста таємницею. Подейкують, що нині вона сягає приблизно 10-11 тисяч доларів США на місяць. Коли конституційний суддя йде по завершенню „каденції” у відставку, то його відразу чекає не пенсія, а „державне утримання”, яке дорівнює 80% грошового утримання та інших видів грошового забезпечення діючого судді Конституційного Суду України (частина 2 статті 29 Закону України „Про Конституційний Суд України”). Фактично суддя такого рангу довічно житиме на утримання або пенсію, що становитимуть приблизно 10 тисяч доларів США на місяць.

Звісно, що рахувати гроші в чужих кишенях – не зовсім благородна справа. Так само неблагородним є навішування ярликів на українських народних обранців та інших вищих посадових осіб держави. Тим більше, що вони й самі про себе іноді критично говорять. Як зізнався один із моїх колег, який тепер на додачу до своїх професорських 450 доларів на місяць одержує ще 3,5 тисяч доларів депутатської пенсії, „я цього не робив своїми руками”. Виходить, це зробила Українська держава для своїх вірних і вдячних синів. В результаті, маємо в країни закономірну ситуацію, коли контраст між державою та громадянським суспільством не тільки не зникає, але й робиться ще гострішим. Мало сказати, що народні депутати поводять себе егоїстично. Гіршим є те, що насправді вони поводять себе по-зрадницьки. Свого часу В.Шамберлайн (W.Chamberline) писав в невеличкій роботі „Україна – поневолена нація” про те, що український народ перманентно зраджувала національна еліта. Проте В.Шамберлайн писав про те, що еліта зраджувала свій народ в час політичної несвободи, а тепер ми бачимо, що еліта продовжує морально зраджувати його в обставинах державного суверенітету.

Спостерігаючи, наскільки безвідмовно діє в коридорах влади „хватальний інстинкт”, невільно замислюєшся над тим, чому наших народних обранців досі не перекупила за нафтові долари Росія. Адже якщо 2 тисячі доларів місячно коштує депутатська совість, то за 5 тисяч можна ризикнути купити й депутатський розум. Українські депутати, по ціні вісім професорів за одного... Пригадується, як відносно недавно Є.Кушнарьов у телевізійному ефірі сказав, що жодна конституція в світі не передбачає права народу на революцію, а А.Матвієнко – так само на телекамеру – що більшість федерацій створюється за національною ознакою. Насправді ж більшість федерацій із національною ознакою не має нічого спільного, а інститут демократичного повстання є класичним елементом світової конституційної культури (це право в різній формі передбачають: Декларація незалежності США, стаття 20 Конституції Німеччини 1949 р., стаття 23 Конституції Чехії 1992 р., стаття 120 Конституції Греції 1975 р., стаття 32 Конституції Словаччини 1991 р., стаття 54 Конституції Естонії 1992 р., стаття 3 Конституції Литви 1992 р.).

На превеликий жаль, навіть після обрання реально демократичного В.Ющенка на посаду Президента країни, навіть після Помаранчевої революції в Україні продовжує розгортатися й поглиблюватися – у зовні респектабельній формі конституційної реформи – справжній заколот багатих проти бідних. Звісно, що називати наших депутатів „багатими” – означає не стільки говорити образливо, скільки вдаватися до лестощів. Бо справжні багатії не кидаються на гроші, як пес на кістку. Патологічна любов народних обранців до „компенсацій”, „відшкодувань” та „допомог” є, радше, свідченням їх попередньої укоріненості в злиднях. Так зазвичай поводять себе люди, які вочевидь виросли не в палаці. Тож в черговий раз „видно пана по халявах”. Свого часу О.Вайлд писав, що жадібнішими за багатих є лише один клас людей, і це люди бідні. Українські депутати нехтують своїм іміджем, але не можуть відмовитися від „дурних грошей”. Але чи може якось по-іншому вчинити представник народу, в долю якого бідність була закладена генетично?

Зрештою, те, що днями трапилося, можна було б проігнорувати. Проте в черговий раз не можна не відмітити інфантильності українського національного парламентаризму. Дитячі інстинкти в політиці – це не недолік, а справжній ризик і загроза для народу. І українські громадяни можуть вже ближчим часом на собі це відчути. Порушивши всі можливі процедури й правила, потоптавшись на принципах власної Конституції, народні депутати під головуванням В.Литвина „переклепали” президентсько-парламентську Україну на Україну парламентсько-президентську. Тепер цей нещасний механізм має нас рухати в Європу.

У чомусь українське парламентське голосування за найновіші пільги нагадує дитяче змагання за цукерки. Із зав’язаними очима дітлахи намагаються здобути солодощі, які для забави хтось розвісив перед ними на тонких шнурочках. Та серед дітей є дещиця дорослих. Одні, як-от О.Мороз, щиро приєдналися до гри й вже відчувають у роті смак цукрової пудри. Інші, як-от В.Литвин – відсторонені й умілі – підправляють й спрямовують хаотичні метання малюків до вміло закамуфльованої прірви.



[1] Підготовлено конституційним експертом ХПГ В.Речицьким

[2] Зокрема, дані для цієї статті знято просто з Інтернету.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори