пошук  
версія для друку

Кайсин та інші проти України (дружнє врегулювання)

   

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД 3 ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

УХВАЛА ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Справа Кайсина та інших проти України

(Заява № 46144/99)

Рішення

(Мирне врегулювання)

Страсбург

3 травня 2001 року

У справі Кайсина та інших проти України

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Г. Ресс, голова,

п. І. Кабраль Баретто,

п. В. Буткевич,

пані Н. Ваїч,

п. Дж. Хедіган,

п. М. Пеллонпя,

пані С. Ботучарова,

а також п. В. Берже, секретар секції,

після розгляду справи на засіданні палати 10 квітня 2001 року ухвалив рішення, прийняте у цей день:

ПРОЦЕДУРА

1. В основі справи лежить заява (№ 46144/99), спрямована проти України, яку тринадцять громадян цієї держави – Юрій Петрович Кайсин, Володимир Олексійович Степанов, Іван Григорович Шабат, Іван Степанович Лучин, Олексій Іванович Шмаков, Роман Михайлович Дзядик, Андрій Аскольдович Лабутін, Володимир Михайлович Ресненко, Анатолій Сергійович Сидоренко, Богдан Васильович Герус, Михайло Йосипович Гатала, Роман Михайлович Білан і Олександр Васильович Демчук (“заявники”) – подали на розгляд Європейської комісії з прав людини (“Ко Данеліус,

пані Г.Х. Тюн,

п. Ф. Мартінез,

п. К.Л. Розакіс,

пані Дж. Лідді,

п. Л. Лукайдес,

п. М.А. Новицький,

п. І. Кабраль Баррето,

п. Б. Конфорті,

п. І. Бекес,

п. Д. Шваби,

п. Г. Ресс,

п. А. Перенич,

п. К. Бірсан,

п. П. Лоренцен,

п. Е. Бієліунас,

п. Е.А. Алкема,

п. М. Віла Аміго,

пані М. Хіон,

п. Р. Ніколіні,

п. А. Арабаджиєв,

п. М. де Сальвія, секретар Комісії,

беручи до уваги статтю 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод,

беручи до уваги скаргу Михайла Сергійовича Кузнецова проти України, подану 25 листопада 1997 та зареєстровану 18 грудня 1997 року за № 39042/97,

беручи до уваги:

– доповіді, передбачені правилом 47 Правил процедури Комісії,

– зауваження Уряду-відповідача, подані 26 березня 1998 року, та

– зауваження заявника, подані у відповідь 28 травня 1998 року,

після наради постановляє:

ФАКТИ

Заявник – громадянин України, 1976 року народження, нині перебуває в ув’язненні на Україні. Його інтереси в Комісії представляє мати – пані Марія Кузнецова.

Факти цієї справи, наведені сторонами, можна викласти таким чином.

12 грудня 1995 року Івано-Франківський обласний суд засудив заявника до смертної кари за вбивство чотирьох осіб.

22 лютого 1996 року Верховний Суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Адміністрація слідчого ізолятора управління Міністерства внутрішніх справ Івано-Франківської області перевела заявника до однієї з камер для осіб, що очікують виконання смертного вироку. За словами заявника, його було позбавлено всіх прав.

ОСКАРЖЕННЯ

Заявник скаржиться, що кримінальне провадження було несправедливим, обвинувачення проти нього було сфабриковане і що його примусили визнати себе винним. Він також стверджує, що органи державної влади не відреагували належним чином на його клопотання про повторний розгляд кримінальної справи. Крім того, він скаржиться на умови, в яких його тримають у камері смертників. Він заявляє, що його право на побачення з матір’ю обмежено і що до вересня 1997 року йому забороняли відправляти їй та отримувати від неї листи, не дозволяли дивитися телевізор або мати будь-який зв’язок із зовнішнім світом, а також заборонили зустрічатися зі священиком. Він посилається на статті 1, 3 та пункти 1 (а), 1 (с) і 2 статті 5, пункти 1, 2, 3 (а), 3 (b) і 3 (d) статті 6 Конвенції та на статтю 1 Протоколу № 6.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСIЇ

Заяву було подано 25 листопада 1997 року і зареєстровано 18 грудня 1997 року.

23 січня 1998 року Комісія вирішила передати заяву для ознайомлення Уряду-відповідачу.

26 березня 1998 року Уряд подав свої письмові зауваження. Заявник дав відповідь 28 травня 1998 року.

ПРАВО

1. Заявник, посилаючись на статті 1, 3 та пункти 1 (а), 1 (с) і 2 статті 5, пункти 1, 2, 3 (а), 3 (b) і 3 (d) статті 6 Конвенції та на статтю 1 Протоколу № 6, скаржиться, що кримінальне провадження було несправедливим, обвинувачення проти нього було сфальсифіковано і що його примусили визнати себе винним. Він також скаржиться, що органи державної влади не відреагували належним чином на його клопотання про повторний розгляд кримінальної справи.

Комісія зазначає, що скарги заявника щодо кримінального провадження стосуються періоду до 11 вересня 1997 року – дати набуття чинності Конвенцією для України. Проте щодо кожної Договірної Сторони Конвенція застосовується лише до тих фактів, які мали місце після набрання нею чинності для цієї сторони. Щодо скарги заявника про те, що державні органи не відреагували належним чином на його клопотання про повторний розгляд кримінальної справи, Комісія нагадує, що це право, як таке, не гарантоване Конвенцією. Крім того, пункт 1 статті 6 Конвенції не застосовується як гарантія повторного провадження в кримінальній справі, якщо особа, яка подає клопотання про перегляд її справи – за умови остаточності судового вироку, – не є “обвинуваченою у вчиненні кримінального правопорушення” в сенсі статті 6 (див. № 19255/92 та 21655/93, Рішення від 16.5.95, D.R. 81, С. 5). Крім того, Комісія нагадує, що Україна не ратифікувала Протоколу № 6.

3 цього випливає, що ця частина заяви виходить за межі компетенції Комісії ratione temporis та ratione materiae, а отже, є несумісною з положеннями Конвенції у сенсі пункту 2 статті 27.

2. місії”) 16 жовтня 1998 року на підставі колишньої статті 25 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (“Конвенції”).

2. Уряд України (“Уряд”) представляла його уповноважена пані Лутковська з Міністерства юстиції.

3. Заявники стверджували, що вони стали жертвами порушення пункту 1 статті 6 Конвенції внаслідок невиконання рішення Червоноградського суду першої інстанції, яким визнавалося їхнє право на пенсію за інвалідністю, а шахті “Червоноградська” №2 наказувалось сплатити їм належні суми.

4. Заяву було передано Суду 1 листопада 1998 року, в день набуття чинності Протоколу №11 до Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу №11).

5. Заяву було передано на розгляд четвертої секції Суду (пункт 1 статті 52 Регламенту). В рамках цієї секції було створено палату для розгляду цієї справи (пункт 1 статті 27 Конвенції) відповідно до пункту 1 статті 26 Регламенту.

6. 27 січня 2000 року після отримання висновків сторін Суд визнав заяву прийнятною для розгляду.

7. В листі від 12 жовтня 2000 року Уряд повідомив Суд про те, що сторони уклали угоду, відповідно до якої передбачається виплата кожному заявнику суми, що відповідає сукупності його пенсії за інвалідністю та відшкодування збитків, а саме:

– першому заявнику – 40574,23 грн. (українських гривень), з яких 23 000 грн. – відшкодування збитків;

– другому заявнику – 18604,94 грн., з яких 5000 грн. – відшкодування збитків;

– третьому заявнику – 17765,71 грн., з яких 5000 грн. – відшкодування збитків;

– четвертому заявнику – 18563,84 грн., з яких 5000 грн. – відшкодування збитків;

– п’ятому заявнику – 19785,78 грн., з яких 5000 грн. – відшкодування збитків;

– шостому заявнику – 26956,48 грн., з яких 5000 грн. – відшкодування збитків;

– сьомому заявнику – 17322,25 грн., з яких 5000 грн. – відшкодування збитків;

– восьмому заявнику – 12275 грн., з яких 5000 грн. – відшкодування збитків;

– дев’ятому заявнику – 21288,35 грн., з яких 5000 грн. – відшкодування збитків;

– десятому заявнику – 25117,88 грн., з яких 5000 грн. – відшкодування збитків;

Уряд-відповідач стверджує, що правовий статус осіб, засуджених до смертної кари, та правила поводження з ними викладені в Законі “Про попереднє ув’язнення” від 30 червня 1993 року та в Кримінально-процесуальному кодексі. Згідно зі статтею 8 Закону “Про попереднє ув’язнення” засуджених до смертної кари тримають ізольовано від усіх інших осіб, які перебувають під вартою. Камера, до якої було переведено заявника після оголошення йому вироку, відповідає матеріально-побутовим умовам тримання засуджених осіб, а також санітарно-гігієнічним нормам: площа камери становить 9 м2, або 27,7 м3, у камері є радіо, ліжко, стіл, достатнє природне та електричне освітлення, система опалення, водопостачання і туалет, як передбачено статтею 11 Закону “Про попереднє ув’язнення”.

Уряд наголошує, що заявника забезпечено триразовим харчуванням, індивідуальним спальним місцем, одягом і взуттям встановленого зразка, а також іншими видами матеріально-побутового забезпечення.

Уряд також стверджує, що медичне обслуговування, а також лікувально-профілактичні і протиепідемічні заходи щодо осіб, засуджених до смертної кари, організовуються і проводяться відповідно до законодавства про охорону здоров’я.

Згідно зі статтею 12 Закону “Про попереднє ув’язнення”, до виконання вироку особа, засуджена до смертної кари, має право на побачення з родичами та іншими особами, як правило, не більше ніж один раз на місяць і тільки з письмового дозволу суду, у провадженні якого перебуває справа. Тривалість побачення обмежено до двох годин. Побачення із захисниками і адвокатами на прохання засудженої особи чи її родичів після розгляду справи судом касаційної інстанції може надаватися начальником Головного управління Міністерства внутрішніх справ, начальником обласного управління Міністерства внутрішніх справ або його заступником, у віданні якого перебуває слідчий ізолятор. Згідно зі статтею 12 Закону “Про попереднє ув’язнення” тривалість і кількість побачень із захисником та адвокатами не обмежуються.

Уряд зазначає, що після того, як було винесено рішення суду першої інстанції, 14 грудня 1995 року і 4 січня 1996 року батьки заявника, а 18 грудня 1995 року і 17 січня 1996 року його адвокат дістали дозвіл на побачення. Мати бачилася із заявником 14 грудня 1995 року та 4 січня 1996 року. Захисник заявника бачився з ним 18 грудня 1995 року і 18 січня 1996 року.

За твердженням Уy>– одинадцятому заявнику – 61310,18 грн., з яких 5000 грн. – відшкодування збитків;

– дванадцятому заявнику – 82359,09 грн., з яких 5000 грн. – відшкодування збитків;

– тринадцятому заявнику – 16325,17 грн., з яких 5000 грн. – відшкодування збитків.

В листі від 1 грудня 2000 року Уряд проінформував Суд про те, що 26 жовтня 2000 року він перевів на рахунки заявників в Ощадному банку України всі відповідні кошти, таким чином однозначно задовольнивши претензії, які були висунуті заявниками на підставі Конвенції, а також здійснивши відшкодування збитків. Він повідомив Суд, що заявники повинні забрати свою заяву.

8. В листі від 26 жовтня 2000 року заявники поінформували Суд про те, що вони отримали всі кошти, які мали бути їм виплачені відповідно до угоди, укладеної з Урядом 11 жовтня 2000 року, і що в них більше немає претензій до держави-відповідача.

9. В листах від 21 листопада 2000 року і 4 лютого 2001 року заявники попросили Суд не вилучати заяву із реєстру справ, що підлягають розгляду, і винести рішення на підставі того, що, згідно із заявниками, розрахунок пенсій за інвалідністю не відповідав законодавству.

ФАКТИ

10. Заявники займалися професійною діяльністю на шахті “Червоноградська” №2 (акціонерне товариство, значна частка акцій якого належить державі) протягом десятків років. Вони захворіли на професійну хворобу. З часом ця хвороба призвела до інвалідності.

11. Оскільки комбінат шахти не виплачував їм пенсію за інвалідністю, заявники один за одним подали до Червоноградського суду першої інстанції позов проти шахти “Червоноградська” №2, вимагаючи щоб вона виплатила їм повну суму пенсії за професійною інвалідністю, розрахованої відповідно до Постанови Міністерства вугільної промисловості України від 4 березня 1996 року.

12. Червоноградський суд першої інстанції ухвалив 13 рішень, винесених 3 липня (стосовно одного заявника), 24 листопада (стосовно десяти заявників) та 9 грудня (стосовно двох заявників) 1997 року.

13. 24 листопада 1997 року суд постановив, що шахта повинна виплатити першому заявнику 4691,85 грн., що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 539,45 грн. починаючи з листопада 1997 року.

14. 24 листопада 1997 року суд постановив, що шахта повинна виплатити другому заявнику 3619,20 грн., що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 416,12 грн. починаючи з листопада 1997 року.

15. 24 листопада 1997 року суд постановив, що шахта повинна виплатити третьому заявнику 3557,70 грн., що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 409,05 грн. починаючи з листопада 1997 року.

16. 24 листопада 1997 року суд постановив, що шахта повинна виплатити четвертому заявнику 3621,30 грн., що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 416,36 грн. починаючи з листопада 1997 року.

17. 24 листопада 1997 року суд постановив, що шахта повинна виплатити п’ятому заявнику 3947,85 грн., що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 453,91 грн. починаючи з листопада 1997 року.

18. 24 листопада 1997 року суд постановив, що шахта повинна виплатити шостому заявнику 5862,30 грн., що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 674,02 грн. починаючи з листопада 1997 року.

19. 24 листопада 1997 року суд постановив, що шахта повинна виплатити сьомому заявнику 4021,50 грн., що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 426,76 грн. починаючи з листряду, у період з 22 лютого 1996 року по 29 грудня 1997 року батьки заявника зверталися з клопотанням про дозвіл на побачення із заявником у слідчому ізоляторі Івано-Франківського обласного управління Міністерства внутрішніх справ 29 лютого, 15 березня, 4 квітня, 5 і 31 травня, 23 вересня, 18 листопада, 19 грудня 1996 року, а також 3 і 6 червня, 24 вересня 1997 року та 4 січня 1998 року. Їм було надано дозвіл на побачення 29 лютого, 19 березня, 9 квітня, 7 травня, 7 червня, 23 вересня та 4 грудня 1996 року, а також 4 березня, 4 червня, 4 вересня, 4 грудня 1997 року та 4 березня 1998 року. Крім того, двоє адвокатів заявника зверталися з клопотанням про побачення 12 березня, 11 квітня, 23 вересня, 2 і 18 грудня 1996 року. Перше клопотання було задоволене 15 березня 1996 року, а решта клопотань – 29 квітня, 23 вересня, 2 і 20 грудня 1996 року.

Уряд також стверджує, що особам, засудженим до смертної кари, дозволяється надсилати листи в необмеженій кількості. Упродовж 1995-1998 років заявник надіслав 24 листи, включаючи 16 листів, які стосуються кримінальної справи, та 8 листів – до своїх родичів. 6 жовтня 1997 року заявник уперше порушив питання про відправлення листа до батьків перед адміністрацією слідчого ізолятора Івано-Франківського обласного управління Міністерства внутрішніх справ (листа було надіслано на адресу проживання батьків). Відтоді заявник надсилав листи до своїх батьків 3 і 19 листопада, 9 і 31 грудня 1997 року, а також 19 і 29 січня та 16 лютого 1998 року. Заявник отримав листи від своїх батьків 24 вересня, 8 і 24 жовтня, 24 листопада, 25 грудня 1997 року, а також 14 і 28 січня, 5 і 10 лютого 1998 року.

Уряд додає, що Генеральний прокурор провів ретельне розслідування з питань, порушених у скаргах заявника, та з питань, які викликали занепокоєння батьків, а саме – щодо застосування протиправних методів ведення слідства, включаючи застосування катувань, жорстокого та нелюдського поводження. Ці скарги були недоведеними і визнані необґрунтованими. Скарги заявника та його матері були фактично отримані 18 квітня, 19 і 29 липня та 26 серпня 1996 року, 31 січня, 5 лютого, 15, 19 та 21 березня, 14 і 16 травня, 10 червня, 16 липня 1997 року. Відповіді на них були підготовлені 22 квітня, 24 липня, 26 серпня, 16 вересня 1996 року, а також 4 і 7 лютого, 31 березня, 19 і 20 травня, 23 червня і 23 липня 1997 року. 19 травня 1997 року було припинено листування та розгляд скарг заявника згідно зі статтею 12 Закону “Про попереднє ув’язнення”.

Уряд стверджує, що права заявника за статтями 3 і 8 Конвенції не були порушені, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективні засоби судового захисту, передбачені статтею 13 Конвенції, і що він не використав усіх національних засобів захисту від незаконних, на його думку, рішень та заходів органів державної влади.

Заявник заперечує зауваження Уряду. Він стверджує, що до нього застосовується не Закон “Про попереднє ув’язнення”, а певна “Інструкція”, що є таємною. Згідно з цією “Інструкцією” заявника не виводили на прогулянку більше двох з половиною років. Він також стверджує, що його мати має право бачитися з ним тільки один раз на місяць. Їй відмовляли у побаченні із заявником, а з липня 1996 року кількість побачень було скорочено до одного на три місяці.

Заявник заперечує твердження Уряду про те, що священики не зверталися з клопотанням про дозвіл на побачення із заявником для сповіді. Після клопотання греко-католицького священика Івано-Франківської єпархії священики дійсно зверталися до керівництва слідчого ізолятора з цього приводу.

На думку заявника, твердження Уряду про те, що заявник листувався зі своєю матір’ю та родичами, взагалі не відповідає дійсності. 3 вересня 1997 року йому та його матері було фактично заборонено листування.

Виходячи із зроблених сторонами заяв, Комісія вважає, що ця частина справи містить складні і важливі питання права та факти, що мають бути розглянуті в світлі за Конвенції, і вирішення цих питань залежить від розгляду суті заяви загалом. Отже, Комісія дійшла висновку, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою в контексті пункту 2 статті 27 Конвенції. Жодних інших підстав для визнання її неприйнятною не встановлено.

На цих підставах Комісія одноголосно:

оголошує неприйнятними скарги заявника щодо кримінального провадження;

оголошує прийнятною іншу частину заяви, не розглядаючи справу по суті.

С. Трешель, голова Комісії

М. де Сальвія, секретар Комісії

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори