Білорус - аж ніяк не боягуз
Вибори в Білорусії цього року, як прийнято останнім часом, пройшли без права вибору. Президентом залишився «останній диктатор Європи» Лукашенко. Ті, хто протестував проти його режиму, піддаються переслідуванням. З одним із білорусів, що приїхав до України, щоб уникнути чіпких рук «охранки» білоруського «бацьки», мені нещодавно вдалося зустрітися.
Звуть його Андрій. У Харкові недавно. Ще в березні він «парився» в ізоляторі тимчасового утримання одного з районних УВС на Гродненщині. Зараз в Україні дихає повітрям свободи, і на батьківщину повертатися не поспішає. Тому що там його чекають, і зовсім не з хлібом-сіллю.
Андрій був редактором незалежної місцевої газети, що випускалася в райцентрі Гродненської області. Однак, під надуманим приводом, Міністерство інформації Білорусії прийняло рішення про призупинення виходу видання. Це відбулося восени минулого року, напередодні президентської кампанії, очевидно, з метою «зачищення» інформаційного простору країни від останніх острівців вільного слова. У відповідь опальний журналіст оголосив голодування. Своєю акцією головний редактор домагався скасування рішення про припинення виходу газети, а також, щоб «компетентні органи» прийняли до розгляду матеріали про факти порушення виборчого законодавства під час попередніх виборів і референдуму, що малися в його розпорядженні. Голодування тривало 20 днів і було зупинено у зв’язку з різким погіршенням стану здоров’я протестуючого.
Але гостріше, ніж голод фізичний, виявився інформаційний голод, у стан якого загнала білоруське суспільство державна політика, що проводиться режимом Лукашенки. Миритися з цією системою Андрій не збирався. Він ставав небезпечним для влади, що плекала плани на проведення президентських виборів в умовах тотального контролю. Тому 18 березня 2006 року, буквально за день до голосування, Андрій був затриманий. Усі відбувалося, як в американських бойовиках: його витягли з таксі, відправили в ізолятор тимчасового утримання місцевого РУВС, де навіть не дали можливості проголосувати. Формальною причиною послужилося рішення районного суду, що засудив журналіста на троє діб адміністративного арешту за статтею «дрібне хуліганство» - нібито за нецензурну лайку на адресу начальника райвідділу міліції.
В ув’язненні в Андрія піднявся артеріальний тиск. Йому викликали «Швидку допомогу». 9 разів. Але так і не госпіталізували. «Тому що не велено», - так відповідали лікарі, потупивши очі.
«Правоохоронці» відпустили Андрія, лише попередньо вручивши 2 повістки в Комітет держконтролю - досить специфічний білоруський орган, що поєднує в собі функції, властиві нашім КРУ, податковій та СБУ.
Але навіть вдома Андрій знаходився «під ковпаком»: телефон прослухувався, зовнішнє спостереження здійснювалося практично відкрито, зв’язки з друзями і знайомими ретельно відслідковувалися.
Застосовувалися превентивні міри для того, щоб не дозволити Андрієві та його однодумцям взяти участь в акціях протесту, що організовувала білоруська опозиція в Мінську. Було затримано ще кілька людей. Погрозами, шантажем, залякуванням, арештами влада зірвала виїзд групи місцевих активістів громадянського руху в столицю Білорусії.
Андрія попередили: вийдеш з будинку - будеш заарештований, і цього разу 3 днями справа не закінчиться. Не бажаючи відсиджуватися, він вирішив вибиратися з райцентру будь-яким шляхом. Уночі, таємно, у багажнику автомобіля, Андрій вирвався зі свого міста та поїхав до Мінську.
Після придушення демократичної революції в Білорусії, журналіст вирішив не чекати, поки режим знайде новий привід, щоб розправитися з ним. Андрій виїхав у Росію, а відтіля - в Україну.
Тут, у державі, де Помаранчева революція перемогла, він явно відчув ту величезну відмінність, що відрізняє Україну від його рідної країни. Вона виявляється в атмосфері свободи. Свобода панує в українських ЗМІ, у політиці, у громадянських правах населення. Так, багато процесів в економічних перетвореннях далеко не довершені. Так, багато обіцянок, даних на Майдані, не реалізовані. Багато помилок, прорахунків і непослідовності в діях влади. Але головне, що різнить демократичну Україну від посттоталітарної Білорусії - це свобода слова в нас і повна її відсутність у сусідній слов’янській країні, що теж вийшла з лона Радянського Союзу.
І свободу цю варто цінувати, її потрібно відстоювати.
PS: Матеріал було підготовлено ще тоді, коли опальний журналіст перебував в Україні інкогніто. Але, буквально сьогодні, 14 червня, редакції «Прав людини» стало відомо, що білоруський журналіст Андрій Шенторович офіційно звернувся до відповідних українських структур з проханням про надання йому статусу біженця за політичними мотивами.
Про це він 14 червня повідомив інформаційному агентству «STATUS QUO».
За словами Андрія, його заява була прийнята. А. Шенторович з 2001 р. був засновником і головним редактором «Місцевої газети», що виходила у м. Волковиську (Білорусія) накладом близько 8 тис. примірників. «По суті, це було єдине незалежне суспільно-політичне видання в регіоні», - заявив він. І протягом усіх п’яти років існування газети влада тиснула на нього і на колектив газети. «Торговельним організаціям міста було заборонено укладати договори на реалізацію газети, а я, як індивідуальний підприємець, не міг одержати ліцензію на її роздрібний продаж. Незважаючи на мої кількаразові звернення в райвиконком, місцева влада відмовляла в юридичній адресі для редакції, посилаючись на недоцільність виходу газети. За час роботи газета був змушена змінити 4 друкарні, тому що одержувала відмови у друкуванні за прямими вказівками райвиконкому», - заявив журналіст.
На думку Шенторовича, переслідування влади були пов’язані з тим, що ним були проведені й опубліковані результати журналістських розслідувань по фактах корупції ряду високопоставлених посадових осіб. Як наголосив журналіст, поки Лукашенко залишається президентом Білорусії, він не може повернутися додому. «Буду продовжувати працювати - мені вже надійшов ряд цікавих пропозицій, але, звичайно, більше всього хотілося б повернутися на батьківщину», - підкреслив А. Шенторович.