«Хочу бути українцем»
Таку робочу назву має новий документальний фільм про нашого земляка одного з подвижників українського духу Донбасу, видатного письменника та правозахисника Олексу Івановича Тихого, який народився 27 січня 1932 року на хуторі Іжівка, зараз Констянтинівського району. Дуже важку, але плідну роботу зробила група кіномитців з Дружівки «Сінельфільм – студія». Вони вперше пройшли дитячими та юнацькими кроками Тихого та розповіли, як людина, народившись та зростаючи у селі на Донбасі, змогла стати великим сином України.
Багато цікавого для себе узнають мешканці Констянтинівці та району, коли фільм вийде до широкого загалу. Наприклад, те, що ставок у Іживці зроблено по ідеї юного Олекси. А верби понад ставком, які ще досі колише вітер, посадив безпосередньо майбутній в’язень-дисидент.
Ще збереглася хата, де виріс Тихий. За нею доглядає молодша сестра Олекси Івановича, яка мешкає у Краматорську.
Інтерв’ю з сестрою, дружиною, сином у фільмі створює людяний образ цього чоловіка.
Але просто б’є у серце одкровення колишнього майору міліції з Констянтинівці, який приймав участь у арешті Олекси у тій же хаті у Іживці 1 липня 1977 року. Тоді у кімнату була підкинута зброя, і на Тихого сфабриковане діло. Після цього на судилищі, яке відбулося у школі в Олексієво-Дружковці, його було засуджено фактично на смерть.
Навіть те, що Олекса Іванович був одним з десяти засновників Української Гельсінської правозахисної спілки не завадило владі напередодні арешту пропонувати антисовєтчику емігрувати з Союзу. Але він відповів коротко: «Моє місце тут» та продовжував правозахисну діяльність.
Відомий політик Левко Лук’яненко, який розповідає у фільмі про останні роки життя Тихого у таборі, просить глядачів передивитись твори Олекси, щоб переконатися, що ніякої антирадянської агітації в них не було. В них розповідається лише про українську мову та культуру.
Але це не завадило владі практично вбити політв’язня. Як інакше можна розуміти слова табірного хірурга після операції, яка навмисне зробила невиліковним звичайне захворювання шлункового тракту: «Будете жити недовго і тяжко».
Так, для влади це була неугодна людина, тому вона її зробила особливо небезпечним рецидивістом та вбила.
Але Україна не забула свого сина. Фільм закінчується дуже вразливими кадрами перепоховання 19 листопада 1989 року Олекси Тихого, Василя Стуса та Юрія Литвина на Байковому цвинтарі у Києві. Коли здавалося, що вся країна несе на собі ці три труни. Несе через Хрещатик, біля Софії та Володимирського собору, несе у вічність.
На думку авторів спадщина Олекси Тихого дуже злободенна і сьогодні, коли загострюється питання ідентифікації себе, як українця, коли знов та знов треба захищати рідну мову, культуру, країну.