пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200619
25.06.2006 | Євген Захаров

Захист прав людини в Інтернеті: hic et nunc!

   

Нові інформаційні технології кардинально змінили картину спілкування людей, і очікуються ще більші зміни. У той же час право не поспіває за стрімким розвитком технологій, які відразу й осмислити непросто. Оскільки природа людини не змінюється, нові технології несуть не тільки небачені можливості для інтелектуального і технічного прогресу, але й несподівані засоби і способи здійснення злочинів. Виникають також нові загрози правам людини. Тому видається надзвичайно важливим осмислення сутності інформаційних суспільних відносин у нових умовах і формулювання нових гарантій прав людини. Хоча уявлення про цивільні і політичні права і свободи – право власності, право на приватність, свободи думок, совісті, слова, інформації, друку, зібрань, асоціацій та інших – суттєво змінилися з появою Інтернету, концепція дотримання прав людини й основоположних свобод залишилася незмінною. Втручання держави у здійснення права (свободи) повинне ґрунтуватися на законі, переслідувати обумовлену законом мету і бути «необхідним у демократичному суспільстві», зокрема, відповідати «гострій суспільній необхідності». При цьому закон, на підставі якого обмежується те чи інше право, повинен бути доступним, передбачуваним і містити адекватні й ефективні гарантії проти зловживань. Зміст усіх перерахованих тут оціночних понять повинен визначатися судом.

На мій погляд, навіть побіжний огляд адміністративної практики щодо Інтернету в нашій країні свідчить, що втручання української держави, як правило, не ґрунтується на законі й аж ніяк не є необхідним. На жаль, ця практика дедалі більше прагне походити на російську, білоруську, узбецьку та інші пострадянські моделі. Держава вперто хоче взяти під свій контроль реєстрацію імен у доменній зоні .ua. Вона прагне монополізувати інформаційний ринок, впровадивши ліцензування всіх телекомунікаційних послуг, і перетворити «Укртелеком» у «провайдера провайдерів». Держава хоче контролювати інформаційний обмін, вимагаючи від операторів встановлення обладнання для моніторингу телекомунікацій, та ще й за їхній рахунок. Держава поділяє провайдерів на «правильних» і «неправильних», вимагаючи від державних органів підключатися до Мережі тільки через «правильних» провайдерів. Держава хоче реєструвати електронні адреси, усі сайти, додавши їм статусу засобів масової інформації, і Бог знає що ще у своєму невгамовному бажанні захистити інформаційну безпеку і контролювати геть усе. Кожне твердження цього абзацу можна було б детально розібрати і показати, як саме держава порушує фундаментальні права і свободи[1] .

Тому першочерговим напрямком правового регулювання Інтернету я б назвав розробку законів, що захищали би права людини від необґрунтованого і непропорційного втручання держави в інформаційну сферу. Потрібна повна переробка базового закону «Про інформацію», що був прийнятий ще в доінтернетівську еру. Гостро необхідний закон про захист персональних даних, що забезпечив би можливість приєднання України до Конвенції №108 Ради Європи «Про захист прав особи у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних», відповідав би вимогам Директив ЄС №№95/46, 97/66 і інших європейських документів про захист персональних даних і став би базою для гарантій інформаційної приватності у всіх галузевих законах, що не менш гостро мають потребу у відповідних змінах – «Про оперативно-розшукову діяльність»,  «Про єдиний реєстр фізичних осіб – платників податків», «Про комунікації» і багатьох інших.

Зупинимося докладніше на проблемі моніторингу телекомунікацій[2]. Злочинність стала набагато витонченішою, беручи на озброєння інформаційні технології, і, природно, поліція і спецслужби повинні володіти адекватними можливостями для запобігання і розслідування злочинів. Тому заперечувати можливість моніторингу телекомунікацій просто безглуздо. Однак повинні діяти механізми громадського контролю, що ставили б заслін зловживанням. Зокрема, необхідно зробити процедуру зняття інформації з каналів зв’язку більш прозорою, впровадивши норму про обов’язкове інформування особи, чиї повідомлення перехоплювалися, після закінчення перехоплення та ознайомленні особи з перехопленими матеріалами, що не містять відомостей, що становлять державну таємницю (подібні норми містяться в законах Німеччини, Австрії й інших країн). Необхідно запровадити також щорічний звіт правоохоронних органів про використання оперативно-розшукових заходів у вигляді зняття інформації з каналів зв’язку, у якому обов’язково зазначалися б загальна кількість наданих судом дозволів, їхня систематизація за підставами та аналіз ефективності таких заходів.

Зауважимо, що багато відносин в Інтернеті, що наша держава прагне регулювати, у країнах Європейського Союзу, куди так хоче потрапити Україна, та США є предметом саморегуляції. Тому розробка і реалізація ініціатив із саморегуляції відносин в Інтернеті – це другий магістральний напрямок правового регулювання Інтернету, тісно пов’язаний із першим.

Як вказує Віктор Наумов[3], ключовими проблемами правового регулювання є проблема юрисдикції відносин у Мережі і проблема відповідальності провайдерів. Можна уявити інформаційні відносини як ланцюжок, що складається як мінімум з п’яти елементів: користувач – провайдер 1 – інформаційний ресурс  – провайдер 2 –  власник  ресурсу. При цьому елементи ланцюжка можуть знаходитися у сфері юрисдикції різних країн. Тому можна розглядати п’ять варіантів правового регулювання за законодавством країн проживання користувача, власника, місцезнаходження ресурсу і місцезнаходження провайдерів. Природно виникає питання: правова система якої держави повинна застосовуватися в спірних питаннях, юрисдикція якої  держави поширюється на ті чи інші інформаційні відносини? Відповіді на це питання у загальному вигляді не існує, але напрацьована чимала судова практика. У цілому наявність такого складного сплетіння протиріч великою мірою зводить нанівець традиційну для пострадянського простору практику встановлення контролю над суспільними відносинами.

Нагадаємо, що спроби регулювати інформаційний обмін в Інтернеті диктаторськими режимами М’янми і Північної Кореї призвели до повної заборони користування Мережею. Ці приклади повинні послужити уроком для українських органів влади.



[1] Див., наприклад: Роман Романов. Інтернет в Україні в контексті відносин людини, суспільства і держави. //Свобода висловлювань і приватність, №3, 2002. – С. 4-20.

[2] Євген Захаров. Без права на приватність? //Свобода висловлювань і приватність, №3, 2003. – С. 9-15.

[3] В.Наумов. Право и Интернет: очерки теории и практики. – М.: Книжный дом «Университет», 2002. – 432 с.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори