пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200617
27.06.2006 | Левченко К.Б., доктор юридичних наук, кандидат філософських наук, народний депутат України, Президен

Національні механізми забезпечення прав людини в Україні

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Звернення до Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Безпам’ятство за етнічною ознакою

Марш-бросок со дна ада

"Мамо, мене тут кончають"

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Конституційна реформа 2004 року і права людини

   

Шановні учасники та учасниці семінару!

Тема забезпечення прав людини не втрачає своєї актуальності. Навпаки, остання тільки зростає. І навіть десятирічний ювілей прийняття Конституції України, яка проголошує увесь спектр прав людини у відповідності до Загальної Декларації прав людини, дає підстави для висновку про те, що у яку б сферу життя ми не торкалися, ми піднімаємо питання прав людини в контексті їх недотримання, порушення, невиконання, ігнорування тощо.

Для багатьох людей, на жаль, вони залишаються абстрактною категорією, для  політиків – темою маніпулювання та спекуляцій.

І я вітаю організаторів семінару, Харківську правозахисну групу, Харківський інститут соціальних досліджень, які багато років плідно поєднуючи теоретичний та практичний рівні, займаються захистом, дослідженням, забезпеченням, просуванням, навчанням прав людини, рекрутуванням нових прихильників та однодумців, і хочу висловити подяку організаторам за ту велику роботу, яка здійснюється в галузі забезпечення та захисту прав людини.

Назву декілька цифр, які відображають як стан порушення прав людини в українській міліції, так і рівень його недостатнього відображення.

Так, за даними Департаменту внутрішньої безпеки МВС України протягом 2005 року до підрозділів внутрішньої безпеки надійшло понад 17 тисяч звернень громадян про неправомірні дії працівників міліції. У результаті перевірок факти знайшли підтвердження у 2208 випадках, що складає 13% від їх загальної кількості. За 4,1 тис. матеріалів, направлених до органів прокуратури та СБУ: порушено 353 кримінальні справи,  складено 144 протоколи про вчинення корупційних діянь, до дисциплінарної відповідальності притягнуто - 2072 працівники, з яких 190 звільнено з органів внутрішніх справ. Усього в минулому році за матеріалами внутрішньої безпеки стосовно працівників міліції порушено 685 кримінальних справ, що в 3,1 рази  більше ніж за аналогічний період минулого року (221). Засуджено 146 колишніх працівників.

Упродовж 2005 року за матеріалами служби за фактами  порушень конституційних прав громадян під час виконання працівниками міліції своїх службових обов’язків порушено 93 кримінальні справи. З них за перевищення влади або службових повноважень - 72; зловживання владою або службовим становищем – 14; катування – 5; незаконне позбавлення волі та службову недбалість – по 1. 

Основними порушеннями є:

-  спричинення  тілесних  ушкоджень  громадянам  -  53  кримінальні справи;

-  незаконне затримання - 13;

-  незаконне утримування в адміністративних приміщеннях – 11;

-  проведення несанкціонованих обшуків та оглядів – 8.

Найбільше кримінальних справ за такими фактами порушено в Донецькій обл. – 10, АР Крим – 9, м. Києві та Одеській обл. – по 8, Чернігівській обл. – 6.

Зазначені порушення прав і свобод громадян притаманні перш за все  працівникам підрозділів карного розшуку, служби дільничних інспекторів міліції, Державтоінспекції, слідства, боротьби з незаконним обігом наркотиків, боротьби з економічною злочинністю.

Про що говорять ці цифри. Чи мало це, чи багато? Чи відображують реальний стан речей. Питання частково риторичне, тому що навіть нефахівцям зрозуміло, що реальний стан речей з порушенням прав людини в міліції вони не відображають. І якщо відкинути певні суб’єктивні речі, які сприяють укриттю цих фактів, то ми маємо визнати, що не працює механізм запобігання цим злочинам.

Таким чином я підійшла до заявленої теми мого виступу – національні механізми забезпечення прав людини в Україні.

При її розкритті зачіпаються три такі основні предмети розгляду

- Безпосередньо національний механізм забезпечення прав людини в Україні.

- Законопроект, що поданий від імені Президента України до Верховної Ради № 0003 від 25 травня 2006 року щодо ратифікації Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти тортур, та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання.

- Можливості Уповноваженого Верховної Ради  України з прав людини в галузі імплементації положень вищезгаданого протоколу.

Ці три предмети взаємозв’язані один з одним.  І вони є актуальними в контексті теми нашого семінару.

Так, ми досить часто використовуємо термін «національний механізм» по відношенню до того чи іншого напрямку державної політики, але при цьому рідко замислюємося над змістом цього поняття. Тому, перш ніж говорити про національні механізми забезпечення прав людини в Україні, вважаю за доцільне дати визначення поняттю «національний механізм». Одночасно зауважу, що забезпечення прав людини є суттєвим напрямком державної політики, принципом і (має бути) складовою будь-якого напрямку державної політики.

Українські автори його часто використовують при описанні елементів гендерної політики, але здебільшого при цьому переймаються описанням діяльності суб’єктів формування та впровадження політики, а також аналізом міжнародно-правових інструментів [3].

Звернемося ж до світового досвіду в розумінні національних механізмів впровадження того чи іншого напрямку політики. Оскільки багато років я займалася проблемами дослідження формування та впровадження гендерної політики на міжнародному та національному рівнях, де активно використовується поняття «національний механізм», використаємо метод порівняльної аналогії [1,2].

Роль національних механізмів є комплексною і полягає у розробці та впровадженні конкретного напрямку політики. Вони мають формуватися та працювати для досягнення наступних цілей: «розробка, заохочення, реалізація, виконання, контроль, оцінка, пропаганда, та мобілізація підтримки» конкретного напрямку політики [4, с.99].

Можна подивитися на цю проблеми з іншого боку. Для того, щоб здійснювалася комплексна робота, недостатньо існування лише однієї інституції, однієї національної установи, суб’єкту політики, органу державного управління, а необхідним є формування саме національного механізму.

Навіть етимологічний аналіз терміну дає підстави стверджувати, що «механізм передбачає наявність якнайменше двох складових частин, які перебувають у взаємодії одна з одною» [1, с.]. І цей принцип взаємодії є дуже важливим, а може й навіть вирішальним при визначенні національного механізму.

Читаємо далі: «Національний механізм, крім свого призначення  пов’язувати розробку законодавства та його впровадження (тобто законодавчу та виконавчу гілки влади), має забезпечувати проведення досліджень, навчань, тренінгів, розробки спеціальних  проектів та програм дій. Тому частиною такого національного механізму є неурядові організації» [1, с.10].

Основні вимоги до національних механізмів наступні:

1.  Бути підпорядкованими посадовій особі максимально високого рівня.

2.  Здійснювати децентралізоване планування, виконання та контроль з метою залучення ГО

3.  Бути забезпеченими необхідними людськими, фінансовими та матеріально-технічними ресурсами.

Центральна структура національного механізму може існувати:

1.  на парламентському рівні

2.  на рівні органів центральної виконавчої влади

3.  бути незалежною структурою.

Комітети, ради (міжвідомчі та парламентські) можуть тільки у такому випадку розглядатися як центральна складова національного механізму, коли в положеннях про їх діяльність записана необхідність залучення третіх (сторонніх) установ та організацій до розробки та впровадження планів.

 «Структурні складові національного механізму залежать від завдань, для вирішення яких він безпосередньо створюється. Зрозуміло, що механізм – це не просто  самостійне існування  інституалізованих структур, але й напрямки взаємодії між ними, їх співпраця, яка не обмежується відношеннями підпорядкування. На відміну від процесу управління, де чітко визначені вертикальні  взаємовідносини між  різними суб’єктами,  управління, складовими механізму є організації, установи,  відомства, які не підпорядковуються один одному, але які працюють  в одному напрямку. Саме тому життєво необхідним є узгодження та координування їх  діяльності та зусиль. Крім того, невід’ємною частиною національного механізму є неурядові та міжнародні організації,  наукові та дослідні установи, засоби масової інформації» [1, с.10].

Комітет Верховної Ради України з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин

Інші комітети Верховної Ради України в частині діяльності по забезпеченню та захисту прав людини (законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності)

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

Генеральна прокуратура України

Інститут адвокатури (інститут надання правової допомоги)

МВС України (в частині формування та розвитку внутрішньовідомчого контролю за дотриманням прав людини а недопущенням катувань)

Міністерство юстиції України (зокрема, Національне бюро по дотриманню Європейської Конвенції з основних прав та свобод людини)

Інші ЦОВВ (в частині забезпечення та захисту прав людини)

Правозахисні організації (національні та міжнародні)

Науково-дослідні установи

Засоби масової інформації

Рис.1. Складові національного механізму забезпечення прав людини в Україні.

Основними складовими національного механізму є:

-  Генеральна прокуратура України[1]

-  Комітет Верховної Ради України з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин.

-   Інші комітети Верховної Ради України в частині діяльності по забезпеченню та захисту прав людини (законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності)

-  Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, відповідно до Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”

-  Інститут адвокатури (інститут надання правової допомоги)

-  МВС України (в частині формування та розвитку внутрішньовідомчого контролю за дотриманням прав людини а недопущенням катувань)

-   Міністерство юстиції України (зокрема, Національне бюро по дотриманню Європейської Конвенції з основних прав та свобод людини)

-   Інші ЦОВВ (в частині забезпечення та захисту прав людини)

-   Громадські правозахисні організації (національні та міжнародні)

-   Науково-дослідні установи

-  Засоби масової інформації.

Я намагалася представити їх на рис.1. Але не претендую на те, що цей перелік є повним та вичерпним.

  Забезпечення захисту осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання в Україні здійснюється на підставі декількох нормативно-правових актів, таких як Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кримінально-виконавчий кодекс України, Закон України "Про прокуратуру", Указ Президента України "Про положення про Державний департамент з питань виконання покарань" від 31 липня 1998 року №827.

Також в даній сфері для України є чинними наступні міжнародні договори: Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання від 10 грудня 1984 року, Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 року, Протокол №1 і Протокол №2 до Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 4 листопада 1993 року.

Нормативно-правове забезпечення є невід’ємною частиною національного механізму, так саме, як й інформаційне, науково-методичне тощо. Тобто розглядаючи національний механізм забезпечення прав людини в Україні, я пропоную відійти від чисто інституціонального підходу (коли механізм розглядається як діяльність лише однієї інституції), а використовувати системний підхід, який за визначенням дозволяє не тільки здійснювати комплексний аналіз, але й розглядати складові частини механізму у взаємозв’язку.

Без сумніву важливим кроком в процесі розвитку та укріплення українського національного механізму забезпечення прав людини повинна стати ратифікація державою Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти тортур, та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання[2], основною метою якого є створення системи та механізмів національного контролю, здійснюваного незалежними національними та міжнародними органами, за місцями відбування покарань з метою попередження тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність випадків поводження та покарань (стаття 1)[3]. Як зазначається в пояснювальній записці до проекту Закону України "Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання", „ратифікація Протоколу засвідчить незмінність позицій України щодо забезпечення та поваги до прав і основоположних свобод кожної людини, зокрема, прав позбавлених волі осіб. Ратифікація також має створити правові умови, необхідні координації і співробітництва нашої держави з іншими державами у сфері захисту позбавлених волі осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. Протокол дає можливість посилити такий захист на основі позасудових заходів превентивного характеру. Зусилля з викорінення катувань повинні бути перш за все спрямовані на недопущення, що вимагає вжиття заходів в області просвіти та поєднання різних законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів”.

Згідно з положеннями Протоколу кожна Держава – учасниця має створити систему регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними міжнародними та національними органами, місць, де знаходяться позбавлені волі особи, з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

Таким чином, цей протокол вимагає розбудови на всесвітньому рівні європейської системи контролю.

 Протокол містить положення, відповідно до якого в системі ООН створюється Підкомітет з недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання та визначаються його функції та повноваження. Цей Підкомітет в структурі ООН виступає координуючим органом.

Крім того, Протокол зобов’язує кожну Державу – учасницю створити, призначити чи підтримати на національному рівні один або кілька органів для відвідування для цілей недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

Таким чином система відвідувань має стати частиною національного механізму забезпечення прав людини. Тобто в контексті механізму мова має йти про неї, а не тільки про інституцію, яка має забезпечити здійснення таких відвідувань. Хоча тема відповідальної інституції є дуже важливою.

Стаття 18 (параграфи 1, 2) Протоколу визначає також незалежний статус (функціональну незалежність) національних превентивних механізмів, а також незалежність їхнього персоналу.

Держави-учасниці також мають вживати необхідних заходів для забезпечення того, щоб експерти національного превентивного механізму мали необхідний потенціал та професійні знаннями. Вони забезпечують гендерний баланс та адекватну представленість існуючих в країні етнічних груп та груп меншин.

  Стаття 19 Протоколу визначає мінімум повноважень національних превентивних механізмів:

  „a) регулярно розглядати питання про поводження з позбавленими волі особами в місцях утримання під вартою, визначених в статті 4, з метою посилення, за необхідності, їхнього захисту від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання;

  b) надавати рекомендації відповідним органам для цілей поліпшення поводження з позбавленими волі особами та умов їхнього утримання і не допускати катування та інші жорстокі, нелюдські або такі, що принижують гідність, види поводження та покарання з урахуванням відповідних норм Організації Об’єднаних Націй;

  c) надавати пропозиції та зауваження, що стосуються чинного законодавства або законопроектів”.

Щорічно мають друкуватися доповіді з інформацією про діяльність національних превентивних механізмів (стаття 23).

Вищенаведене стосується положень міжнародного документу. Тепер звернемося до проекту Закону України про ратифікацію зазначеного протоколу, а саме до Пояснювальної записки.

1.  В параграфі 5 записці чітко зазначається, що „участь України в Протоколі не тягне за собою жодних фінансових зобов’язань”. Тобто підтримка національних органів для відвідування для цілей недопущення катувань може здійснюватися за логікою законопроекту без жодних витрат коштів. Зазначимо, що це положення Законопроекту входить у суперечність з параграфом 3 статті 18 Протоколу, в якому зазначається: „Держави-учасниці зобов’язуються надавати необхідні ресурси для функціонування національних превентивних механізмів”.

Те, що кошти не передбачені, може означати:

-  що фінансування виконання положень протоколу має виконуватися в межах передбачених на рік коштів для відповідальної інституції

-  бажання полегшення просування документу через фінансові інституції

-  або формальний підхід до процесу ратифікації.

2.   Виконання Протоколу забезпечуватиме Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Чи варто погодитися з  запропонованим вибором? Чи не потрібно  створювати окрему абсолютно незалежну інституцію, як того вимагає Протокол? Для відповіді на це питання перечитати рядки Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».

  Уповноважений Верховної Ради має дуже широкі повноваження. Так, відповідно до статті 13 Закону, Уповноважений має право відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання; перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Особа, позбавлена волі, може звернутись із письмовим зверненням до Уповноваженого або його представників. У цьому разі до неї не застосовуються обмеження щодо листування. Звернення такої особи протягом двадцяти чотирьох годин направляються Уповноваженому. Кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під арештом, під вартою, в місцях позбавлення волі та місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок (стаття 21).

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов’язані співпрацювати з ним і подавати йому необхідну допомогу, зокрема: 1) забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, зазначених нормативними актами про охорону державної та службової таємниць; 2) надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх дій та рішень (стаття 22).

Протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина (стаття 18). Щорічна доповідь повинна містити посилання на випадки порушень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких Уповноважений уживав необхідних заходів, на результати перевірок, що здійснювалися протягом року, висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. Уповноважений бере участь у підготовці доповідей з прав людини, які подаються Україною в міжнародні організації згідно з чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 19).

При Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватися консультативна рада (яка може діяти і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід роботи в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина.

Щодо незалежності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, то відповідно до статті 8 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» «Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої політичної партії». Таким чином принципи незалежності, неупередженості, та позапартійності мають бути базовими в діяльності Уповноваженого.

Але закріплених законодавством повноважень недостатньо без працюючого механізму їх впровадження. З нашої точки зору, це означатиме що в структурі Уповноваженого має створюватися відповідний робочий орган (відділ, робоча група, сектор), який братиме на себе такі зобов’язання, або в Секретаріаті Уповноваженого призначатися спеціальний представник, який займатиметься лише цими питаннями.

Це передбачено статтею 11 Закону України про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини: Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Положення про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, затверджується Уповноваженим.

Крім того, відсутність представників Уповноваженого з прав людини в областях, не говорячи вже про рівень міст, ускладнює виконання поставленого завдання. А таке представництво так і не було створено протягом восьми років діяльності українського омбудсмана, не дивлячись навіть на виділення коштів на цю діяльність з боку міжнародних організацій.

Без сумніву, в ситуації досить низької ефективності роботи Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, зокрема на рівні координації та об’єднання  зусиль, постає слушне питання щодо ефективності роботи в новоствореному напрямку.

За інформацією Департаменту внутрішньої безпеки МВС України протягом 2005 року не поступало жодного звернення або пропозиції з боку Уповноваженого щодо здійснення спільних перевірок діяльності органів внутрішніх справ, хоча така форма роботи передбачена Угодою про співпрацю між МВС України та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини. А такі перевірки є фактичними відвідуваннями місць позбавлення волі.

 Крім того реальна ситуація, яка склалася навколо існуючої постаті Уповноваженого, що порушила принципи позапартійності та неупередженості, ставши заангажованої однією політичною партією.

Ще одне питання, яке я вважаю дуже важливим, це участь правозахисної громадськості у здійсненні відвідувань та роботі національних превентивних механізмів.

Досвід мобільних груп з питань дотримання прав людини в діяльності МВС України, які можна вважати частиною механізму внутрішнього контролю, і діяльність яких передбачає активну участь громадських організацій правозахисного спрямування в їх  роботі дає усі підстави для висовування про важливість та необхідність такої  співпраці. 8 липня 2005 року видано наказ МВС України  №536 «Про створення постійно діючих мобільних груп з моніторингу дотримання конституційних прав і свобод людини та громадянина в діяльності внутрішніх справ та затвердження Положення про ці групи». Мобільні групи не підміняють собою національний механізм попередження тортур, але їх з повним правом можна розглядати як частину майбутнього національного механізму з запобігання тортур, який має бути створеним після ратифікації державою Факультативного протоколу. Наказ цей за ініціативою Громадської Ради МВС України з питань забезпечення прав людини доопрацьовується з врахуванням позитивного та негативного досвіду в їх роботі в 2005 на початку 2006 року і має бути затверджений в липні 2006 року.

Досвід створення та діяльності Громадської Ради МВС України з питань забезпечення прав людини також необхідно враховувати при формуванні національних інституцій.

Але Протокол не містить з  свого боку положень щодо залучення громадськості до такої роботи.

Для формування ефективного механізму забезпечення та захисту прав людини в Україні, зокрема права на свободу від катувань, жорстокого поводження, пропонуємо запровадити наступні кроки:

1.  В Секретаріаті Уповноваженого Верховної ради з прав людини ввести окремого представника уповноваженого, відповідального за дотримання положень Факультативного протоколу.

2.  Негайно сформувати представництва уповноваженого з прав людини в областях, для здійснення моніторингової роботи та відвідувань місць позбавлення волі.

3.  Розробити та впровадити інформаційне та наукове-методичне забезпечення роботи по відвідуванням.

4.  Залучити до цієї роботи громадські організації правозахисного спрямування.

5.  Адаптувати досвід Міністерства внутрішніх справ України щодо роботи мобільних груп з дотримання прав людини та Громадської Ради МВС України з питань забезпечення прав людини.

Без сумніву, потрібно робити і інші кроки. Усі дискусійні питання, які піднімалися в моєму виступі, ідеї та пропозиції варто обговорити, до чого я запрошує усіх учасників семінару.

Дякую за увагу.

 

 

Список використаної літератури

1.Левченко К.Б. Національний механізм формування та впровадження гендерної політики в Україні: історико-правовий огляд. – Харків. Вид-во Нац. ун-ту внутр.справ, - 2003 р. – 44 с.

2. Левченко К.Б. Гендерна політика в Україні: визначення, формування, управління.- Харків. Вид-во Нац. ун-ту внутр.справ, - 2003 р. – 356 с.

3. Див., наприклад, Олійник А.С. Окремі аспекти формування національних організаційно-правових механізмів забезпечення принципу рівноправності жінок і чоловіків. – Міжнародний досвід державного забезпечення рівності жінок і чоловіків. Матеріали міжнародної конференції. – Київ, 2003. - с. 96-106.

4. Пекинская платформа действий. Итоговый документ Четвертой Всемирной конференции  ООН по положению женщин. – ООН, 1995.

5. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». – www.rada.gov.ua

6. «Факультативний протокол до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання» – www.rada.gov.ua



[1] Так, відповідно до статті 18 Положення про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, передбаченого статтею 106-1 Кримінально-процесуального кодексу України, нагляд за додержанням законності в місцях тримання затриманих осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, здійснюється Генеральним прокурором України і підлеглими йому прокурорами відповідно до Закону України "Про прокуратуру". Статтею 22 Закону України "Про попереднє ув’язнення" передбачено, що нагляд за додержанням законодавства в місцях попереднього ув’язнення здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори відповідно до Закону України "Про прокуратуру". 

Згідно із Законом України "Про міліцію" контроль за діяльністю міліції здійснюють Кабінет Міністрів України, в межах компетенції Ради народних депутатів (ст. 26), нагляд за додержанням законності у діяльності міліції здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори (ст. 27). 

[2] 22 червня 2006 року Факультативний протокол до Конвенції ООН проти тортур, та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання, ратифікований 20 країнами світу, відповідно до статті 28 вступив в силу.

[3] Проект Закону України "Про ратифікацію Факультативного  протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання"( далі - проект) розроблено Міністерством юстиції України відповідно до пунктів б) та є) частини другої статті 9 Закону України "Про міжнародні договори України". Факультативний протокол до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (далі – Протокол) був підписаний від імені України 23 вересня 2005 року. Протокол вступає в силу на 30-й день після здачі на зберігання Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй 20-ї ратифікаційної грамоти або документа про приєднання..

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Звернення до Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Безпам’ятство за етнічною ознакою

Марш-бросок со дна ада

"Мамо, мене тут кончають"

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Конституційна реформа 2004 року і права людини

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори