MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

ООН: за три місяці росіяни стратили 32 українських військовополонених‘Я сказав росіянам на блокпосту, що їду на Азовсталь’ Жодної толерантності до путінського режиму! Звернення вчених світу‘Один брат погиб, второго едва спасли’, — история жительницы Загальцев Омбудсмани Турецької Республіки зустрілися з рідними бранців РФНацгвардійця РФ судитимуть за сексуальне насильство щодо викраденого чоловіка Похований курган: росіяни знищують унікальну пам’ятку в Маріуполі‘Один брат загинув, другого ледве врятували’, — історія мешканки Загальців‘Россияне убивали со звериной жестокостью’Війна з темрявою. Підсумки тижняРосія створила ‘всепроникну атмосферу страху’ на ТОТ‘Росіяни вбивали зі звірячою жорстокістю’ ‘Росія воює проти звичайного життя людей’, — Президент України‘Суди’ над полоненими: у ‘ДНР’ до тривалого ув’язнення засудили десятьох ‘азовців’Права осіб, що повернулися з російського полонуНавіщо?Зруйновані села Дібрівне та Курулька з повітряВже отримали дані щодо 170 постраждалих від воєнних злочинів Мілітариzовані: Росія посилює діяльність ‘Юнармії’ у КримуВідновлення і реабілітація після полону — Уряд ухвалив постанову

Майор вважав, що душа людини – в п’ятах

03.07.2006   
Ольга Кушнерик
Про справу справа міліціонерів Поворозника та Варцаби – одна з небагатьох, яка потрапила до суду і закінчилася звинувачувальним вироком.

І щосили бив по них кийком. «Ой, люди!», «Ой, не бийте!»... Від розпачливих криків брата Олександра наче проймало струмом. «Покличте адвоката! Випустіть нас!» – волав він.

Але його ніхто не хотів почути... Тоді до бетонної долівки заточив пряжку куртки і перерізав собі вени... Це відбувалося у міліцейському відділку.

А надворі вирувала Помаранчева революція...

Якби не революція, винуватці залишилися б непокараними і чинили далі своє «благородне» зло. Помаранчевий колір тоді пробудив у нас спрагу до справедливості, непокору, спротив до сваволі, наруги над «я». І хтозна, чи за інших суспільних настроїв потерпілий від міліцейського катування наважився б скаржитися, вимагати покари для своїх катів-міліціонерів. Утім, це моє припущення, можливо, і за інших обставин жертва розправи намагалася б притягнути горе-правоохоронців до відповідальності. От тільки чи вдалося б це... І причина не у тому, що, як у нас говорять, «рука руку миє», – прокуратура, суди не вельми строгі до «витівок» оперативників, які працюють на передньому плані боротьби зі злочинністю. Видається, усе суспільство не готове суворо запитати. Адже усі законопослушні громадяни воліють, щоб кримінал «приструнчити» – аби їхньому життю, здоров’ю, оселі, майну нічого не загрожувало. І якщо для ефективного розкриття злочинів міліція вдається подеколи до незаконних методів дізнання і слідства, то нехай. Мета виправдовує засоби. Видається, цей дух терпимості до насильства, умисел якого розкриття злочинів, досі витає. А відтак міліцейські застінки залишаються небезпечним для затриманих місцем. До речі, про це свідчать і численні дослідження світових організацій стосовно стану демократії в Україні.

Адже ставлення до затриманих, підозрюваних, звинувачених, засуджених – барометр того, наскільки суспільство цивілізоване. Ще одне підтвердження – непоодинокі позови громадян України до Європейського суду з прав людини з питань порушення статті З Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод – на застосування нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження.

Та повернімося до резонансної події, з якої почато виклад цієї публікації. Однієї з ночей листопада 2004-го у барі, що на масиві Дружба у Тернополі, побували злодії. Було викрадено 600 гривень та деяке майно. Власник закладу звернувся з відповідною заявою в міліцію. За фактом розкрадання порушили кримінальну справу. Оперативним припустили, що крадіжку могли скоїти двоє братів, які раніше працювали в барі. Начебто таку підозру висловив їм господар бару. (Однак згодом власник категорично заперечить, що підозрював братів і про них згадував правоохоронцям). Як би там не було, листопадового підвечірку авто з трьома тернопільськими міліціонерами помчало у село Козівського району, де мешкали брати. (Ці молоді люди – тернополяни. Але продали квартиру, щоб купити дві однокімнатні, і тимчасово мешкали у батьків дружини старшого). У легківці були виконуючий обов’язки начальника другого відділення міліції Тернопільського міського відділу внутрішніх справ Григорій Поворозник, старший оперуповноважений відділення боротьби з майновими злочинами та крадіжками автотранспорту відділу карного розшуку Тернопільського МВ УМВСУ в області Роман Варцаба і ще один оперативник (оскільки в кримінальній справі він у статусі свідка, а не обвинуваченого, його прізвище й посаду не називаю).

Несподівані прибульці зайшли у хату і наказали 19-річному Віталію (молодшому з братів) збиратися. Мовляв, поїдемо у Тернопіль, є розмова. Юнак підкорився. Дорогою побачили старшого брата Олександра, ділення, що на масиві Дружба. Там і відбулася драматична подія.

Як згодом свідчитиме Віталій, йому запропонували зізнатися у крадіжках – з бару та квартир. Юнак відмовився, оскільки був не причетний до злочинів. Тоді у кабінет зайшов Григорій Поворозник і перше, що зробив, – ударив юнака рукою по потилиці. Таке «привітання» не віщувало нічого доброго. Почувши, що затриманий не зізнається, майор Поворозник наказав підлеглому принести кийка. (Гумовий кийок – спецзасіб  ПР-73, який  мають при собі  працівники  патрульно-постової служби). Другий  правоохоронець (його особу не встановлено) взяв із шафи дерев’яну палицю. «Знаєш, де у людини душа? У п’ятах!"- погрозливо промовив майор. Удари кийка та палиці посипалися на сидячого юнака. Хлопчина зірвався з табурета і, зіщулившись, терпів біль. Ударів було приблизно десять-п’ятнадцять. Але бідолашний ще не збагнув, що означає погрозливий вислів майора про душу і п’яти. Справжні муки чекали попереду... Поворозник сказав, що на півгодини йде на обід. І якщо до його повернення Віталій нічого «не пригадає», то пожалкує, що народився на світ...

Юнак чекав... У кабінеті за столом сидів Роман Варцаба і наполегливо пропонував щось таки написати. Бо, мовляв, за першим разом начальник був ще добрий. Побитий юнак повторював, що ні в чому не винний. Поворозник повернувся приблизно о дев’ятнадцятій. Від нього несло спиртним. Довідавшись, що Віталій нічого не написав, наказав йому стати на табурет. Юнак відмовився. Тоді Роман Варцаба, вдаривши затриманого двічі в живіт, разом з міліціонером, який перед тим орудував палицею, силоміць поставили Віталія колінами на табурет – так, щоб зручно було бити по п’ятах, «вибивати душу»... Поворозник орудував кийком сам. Юнак сильно кричав.

Ці розпачливі зойки почув брат, який перебував у камері тимчасового тримання. Він просив чергового покликати  адвоката,  припинити побиття брата. Олександр метався, як загнаний звір... Він нічим не міг допомогти братові, який терпів нелюдський біль. З відчаю Олександр загострив пряжку куртки і перерізав собі вени. Він сподівався, що викличуть «швидку». Що цим вчинком відверне увагу від Віталія і його перестануть бити.

Рука кровоточила. А черговий навіть не дав бинта, а простягнув шнурівки від кросівок (їх зняли з взуття перед поміщенням у камеру), щоб Олександр перетиснув руку. Я пишу ці рядки і думаю, якими словами передати цинізм і бездушність тієї людини, яка простягнула шнурівки.. І не знаходжу таких слів. Можливо, цей черговий у побуті, серед натовпу не вирізняється. Нормальний... Чи Поворозник, б’ючи по п’ятах затриманих,  вибив душі з підлеглих?

Віталій не витримав тортур і написав так звану явку з повинною. Нібито колись, перебуваючи вдома у свого знайомого, вкрав із шафи 130 доларів. Це вдовольнило катів і вони відвели його в камеру. Між тим Олександра випустили. Мабуть, спонукала до цього скалічена рука. Молодий чоловік пішов у третю лікарню зашити рану.

А побитий Віталій стогнав над своїми ногами. Співкамерникам розповів, що з ним зробили. Прикметно, що лише один із чотирьох затриманих, які цієї ночі були у камері, згодом дав свідчення про цю розмову. Причому у справі він значиться під іншим прізвищем – відповідно до Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві». Решта інших сказали лише, що Віталій стогнав, так виглядало, ніби у нього болять ноги.

Наступного дня Віталія випустили. Він підписав папір про те, що не має претензій до працівників міліції. А що йому залишалося робити – висловлювати претензії і знову опинитися в руках жорстокого майора?

Побитий якось пришкандибав на автозаправну станцію, де працював брат. Працівники свідчитимуть, що в юнака уся спина була «синя», він ходив, спираючись на пальці ніг, а на п’яти не міг стати. Наступного дня Віталій звернувся із заявою у прокуратуру. Його освідчили судово-медичні експерти. Висновок: легкі тілесні ушкодження, заподіяні, ймовірно, гумовим кийком, палицею.

Стосовно Григорія Поворозника та Романа Варцаби завели кримінальні справи. Вони не визнавали вини, заперечували, що били затриманого. До речі, з яких підстав вони затримали юнака? Кримінально- процесуальний кодекс чітко регламентує, за яких обставин можна затримати людину. Зокрема, коли особу затримано на місці скоєння злочину; коли вона намагалася втекти; коли очевидці вказали, що саме ця особа вчинила злочин.

Перелік вичерпаний і виходити за межі дозволеного правоохоронці не мають права. Проте на практиці законні заборони з легкістю обходять, застосовуючи так звані адміністративні арешти. Так, підставою для затримання Віталія було те, начебто він на вулиці у Тернополі вчинив дрібне хуліганство. Сфальшована підстава, бо забрали Віталія не з вулиці, а з будинку у селі.

Перевищення влади, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав та повноважень, що заподіяно істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам громадянина, що супроводжувалось насильством, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями. Так звучить стаття Кримінального кодексу, за якою засудили Григорія Поворозника і Романа Варцабу. Останнього визнано винним ще й у службовому підробленні. Чотири роки позбавлення волі із забороною обіймати посади, пов’язані з роботою у правоохоронних органах строком на три роки, такий вирок прозвучав для Поворозника. Варцабу засуджено до трьох років позбавлення волі, водночас звільнено від відбування покарання із встановленням іспитового строку у два роки. Його також позбавлено на два роки права обіймати посади, пов’язані з роботою в правоохоронних органах. Задоволено цивільний позов потерпілого – засуджені повинні відшкодувати йому по дві з половиною тисячі гривень моральної шкоди.

Минулої середи справу переглядали в апеляційній інстанції. Апеляцію подав Поворозник, вважаючи вирок Тернопільського міськрайонного суду несправедливим. Його адвокат переконував суддів, що вина його підзахисного не доведена, будується лише на показах Віталія. Прокурор Галина Бурлака аргументовано заперечила: вина доведена сукупністю доказів. Наводилися як пом’якшуючі обставини позитивна характеристика з місця роботи – Григорій Поворозник розкрив багато злочинів, у тому числі і вбивства; у нього двоє маленьких дітей, одне – важкохворе. Сім’я мешкає у гуртожитку. Однак ці обставини вже взяли до уваги при постановлені вироку першою інстанцією. Відтак колегія суддів дійшла висновку: вирок залишити без змін. Ось такий фінал.

Чи можна стверджувати, що драматична подія з Віталієм – прикрий виняток із правил? Хотілося б, щоб так було... Однак на пам’ять спадає ще одна, не менш драматична історія. У вересні 2004 року у с.Смиківцях Тернопільського району убили таксиста. За підозрою у скоєнні цього злочину затримали брата покійного. Що тоді із затриманим робили міліціянти, якщо він обмовив себе – у явці з повинною написав, що убив брата?.. Навесні цього року засудили справжніх убивць таксиста...

«Свобода»

21. 06. 2006

Коментар «ПЛ»: вперше (принаймні на моїй пам’яті) про факти катування у міліції пише газета Тернопільської ОДА.

Автор – Ольга Кушнерик, фаховий правник та журналіст, спеціалізується на правовій тематиці. Про факти протиправного насильства їй відомо багато, але описана у цьому матеріалі справа міліціонерів Поворозника та Варцаби – одна з небагатьох, яка потрапила до суду і закінчилася звинувачувальним вироком. Щоправда, знову ж – за статтею «перевищення влади», а не «катування». Причому, як бачите з тексту, другий оперативник відбувся умовним покаранням.

Олександр Степаненко.  

 Поділитися