пошук  
версія для друку
08.07.2006

Права людини в Україні - 2005. II. Захист від катувань

   

[1]

У 2005 році суттєво не покращився стан справ із доступом до офіційної інформації про кількість скарг на жорстокість міліції, у тому числі на застосування катувань та невиправдане насильство під час затримання та тримання під вартою.

Потік повідомлень про катування й жорстоке поводження в правоохоронних органах не вщухає, проте одержати офіційні відомості, на підставі яких можна робити висновки як про ступінь поширеності катувань, так і про реакцію на повідомлення, практично неможливо.

Тому головним джерелом, з якого можна робити висновки про масштаби цього явища, залишається інформація, що поступає до неурядових організацій, преси, а також соціологічні дослідження, з яких методом екстраполяції можна зробити попередні висновки.

З інформаційних повідомлень мережі правозахисних організацій, які об’єдналися для здійснення проекту «Кампанія проти катувань та жорстокого поводження в Україні», у 2005 році близько 400 повідомлень стосувалися випадків можливого застосування катувань або свідчили про жорстоке поводження з боку працівників органів внутрішніх справ. У громадську приймальню Харківської правозахисної групи в 2005 році звернулося зі скаргами на застосування катувань та жорстокого поводження 122 заявнику. За оглядом преси, який здійснює ХПГ, у 2005 році в пресі з’явилися повідомлення про 200 випадків застосування катувань. З них 5 випадків закінчилися смертю жертв катування.

За даними Державної судової адміністрації за 2005 рік до кримінальної відповідальності за статтею 127 Кримінального кодексу України «Катування» було притягнуто:

–  9 осіб за частиною першою, що передбачає відповідальність за «катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом завдання побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи інформацію, свідчення або визнання, покарати за його дії, які він скоїв або в скоєнні яких підозрюється, або залякування його або інших осіб»;

–  24 особи за частиною другою, що передбачає відповідальність за вчинення цих дій повторно або за попередньою змовою групою осіб.

Проте, оскільки даний злочин знаходиться в главі загальних, а не службових злочинів, тому важко сказати чи засудженими були працівники правоохоронних органів, а не звичайні громадяни. Власне, такі випадки поміж громадянами не підпадають під термін «катування» у розумінні Конвенції проти катувань та Європейської конвенції з прав людини.

При цьому 72 особи були засуджені за частиною другою статті 365 Кримінального кодексу України, що передбачає відповідальність за «Перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними й такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями».

Жодної особи не було засуджено за «примушування давати показання», за що встановлена відповідальність статтею 373 Кримінального кодексу України.

Наведемо декілька характерних прикладів.

Справа неповнолітнього Т.
(місто Сєвєродонецьк Луганської області)

Т. був затриманий приблизно о 15 годині 1 лютого 2005 року слідчим Сєвєродонецького ГВ УМВС Шараповим, який доставив Т. у відділення міліції і допитав його як підозрюваного у скоєнні злочину. Мати дізналася про затримання сина від сусідів і приблизно о 17.00 прибула в міськвідділ. До слідчого її не пропустили, і вона ще хвилин 40 чекала, поки її проведуть до кабінету. Побачивши сина в жахливому стані, мати спитала: «Тебе били?» На що Т. у присутності Шарапова відповів, що той його бив долонями по голові, по нирках і ногами по ногах. І вимагав зізнатися, що Т. вимагав гроші у свого знайомого – підлітка. На питання матері, навіщо він так учинив, Шарапов відповів, що він її сина не бив, а тільки «дал ему пару подзатыльников». Після чого Шарапов проводив подальший допит Т. у присутності матері.

Після закінчення допиту мати з сином прийшли додому, і мати одразу викликала Т. «швидку». Вона відвезла сина до травмпункту. Невропатолог поставив Т. діагноз – струс мозку.

Міліція каже, що мати Т. обмовила Шарапова з метою захисту свого сина. Проте, якби Шарапов керувався законом, і допитував Т. у присутності матері чи вчителя, проблеми не виникло б.

Справа Вадима Новосада
(місто Чоп Закарпатської області)

Прикордонника Вадима Новосада запідозрили в крадіжці шести ящиків олії з вагонів потягу, що прямував з Угорщини в Україну. Його допитували троє міліціонерів. Спочатку, протягом кількох годин вони вимагали зізнатися в крадіжці олії, а відтак удалися до тортур. Потерпілий розповів: «Вдарили мене два рази долонею по голові, а потім книгою, яка на столі була, кримінальний кодекс здається. Заставили мене роззутися. Я роззувся, Шаленик сів мені на ноги, а капітан Русин почав мене дубинкою бити по п’ятах.. – Ви кричали? – Так, я кричав. Там знаходилися їхні співробітники, потім якісь дівчата заходили та кажуть, хай перестане, хай не кричить. Але уваги вони не звернули».

Правоохоронці про крадіжку розповідають, а факт тортур категорично заперечують, незважаючи на акт судово-медичної експертизи та зізнання самого потерпілого. Хоча справу по крадіжці олії закрили після того, як з’ясували, що помилка сталася під час завантаження.

Потерпілий прикордонник Вадим Новосад тиждень лікувався в санчастині. В історії хвороби написано: «струс мозку та забійні рани на ступнях». Це підтвердила й судово-медична експертиза. Юрій Якименко, фельдшер медпункту Чопського прикордонного загону: «Було відвезено прапорщика Новосада в міжрайонну Ужгородську судово-медичну експертизу, де було проведено обстеження і виданий акт, що були йому нанесені легкі тілесні ушкодження, закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку і також забій м’яких тканин в ділянці обох стоп».

Новосад переконує, що пробув у слідчого понад сім годин. Правоохоронці категорично це спростовують і демонструють журнал відвідувань, у якому прапорщик Новосад особисто підписався, що пробув у відділі всього 40 хвилин і претензій жодних не має.

Микола Ляхович, заступник начальника Чопського відділу міліції: «При дачі показів від таких-то і таких були взяті пояснення. Після цього вони розписалися в книзі, що претензій не мають. Так що думаю, тут ніяких питань бути не може. Я думаю, що тут ось що. Для того, щоб себе захистити перед своїм керівництвом, що він ні в чому не замішаний і зробити собі такий, як кажуть захист, і звернувся до вас».

Між тим правоохоронці наполягають, що правда на їхньому боці. Адже проти неправомірних дій прикордонників вони порушили й довели до суду не одну кримінальну справу. Тому ті й намагаються наклепами вберегти честь свого мундира. Натомість прикордонники готові захищатись законним шляхом – в Ужгородській військовій прокуратурі та інших інстанціях. Слідство в цій справі триває.

Справа Михайла Дем’яна (селище Мельниця-Подільське Борщівського р-ну Тернопільської області)

У мешканця селища Мельниця-Подільське І. Полівчака нібито пропала чимала, як містечковими мірками, сума грошей – декілька тисяч гривень. Підозра у крадіжці впала на сусіда Михайла Дем’яна, і хоча той категорично заперечив свою провину, вранці 26 квітня 2005 року Полівчаком було подано відповідну заяву в міліцію. Співробітники Борщівського РВ МВСУ Віталій Чепесюк та Василь Кутасевич не стали обтяжувати себе процесуальними формальностями та пошуком доказів злочину. Того ж дня, без будь-яких санкцій та повідомлень родичів Михайла Дем’яна затримали, привезли до райвідділу й почали «вибивати» в нього зізнання... Увесь день двоє дебелих катів тримали літнього чоловіка в наручниках, без води та їжі, нещадно били кулаками, ногами, гумовим шлангом та палицею, шантажували, принижували та залякували... І хтозна, чим завершився би процес цього «слідства», якби ввечері до райвідділу не зателефонувала дружина І. Полівчака, не вибачилася б чемно та не повідомила, що злощасні гроші... знайшлися.

Відпускаючи М. Дем’яна на волю, «слідчі» попередили його, щоб він мовчав про побиття, і які наслідки може мати недотримання цієї поради. Але ж на другий день Дем’ян пройшов освідчення в судово-медичного експерта та подав скаргу на кривдників-міліціонерів до Борщівської районної прокуратури. Спочатку районний прокурор Шаварівський підписав відмову в порушенні кримінальної справи «за відсутністю в діях міліціонерів складу злочину». Після того, як М. Дем’ян оскаржив її в обласній прокуратурі, повторно відмовив у порушенні справи його перший заступник. Лише у червні 2005 року після кількаразових звернень потерпілого до прокуратури Тернопільської області було порушено кримінальну справу і лише у липні вона потрапила на розгляд до судді Чортківського районного суду В.І. Парфенюка.

Розгляд справи тривав майже два місяці. Відомо, що впродовж цього часу М. Дем’яна неодноразово та в різний спосіб намагалися схилити до компромісу зі своїми кривдниками, але той не зламався. У результаті Чортківський районний суд визнав міліціонерів В. Чепесюка та В. Кутасевича винними в «перевищенні влади та службових повноважень» за частиною другою статті 365 Кримінального Кодексу України. Апеляційний суд Тернопільської області 21 жовтня 2005 року залишив попередній вирок без змін. Обох правопорушників у погонах засуджено до 4 років позбавлення волі. Зі слів судді В. Парфенюка, це перший випадок у його судовій практиці, коли співробітників МВСУ позбавлено волі за протиправні насильницькі дії в процесі слідства. Втім, отримати чіткої відповіді на запитання, чому в даному випадку дії міліціонерів не було кваліфіковано саме як катування, не вдалося.

Справа Олега Дунича (місто Харків)

Ось що сказано в довідці від 11 грудня 2005 року, підписаної заступником начальника ХМУ УМВС України в Харківській області полковником міліції С.А.Онопрієнком.

«7.12.2005 в період часу з 23.00 до 24.00 оперуповноважені Червонозаводського РВ ХМУ УМВС України в Харківській області капітан міліції Михайлов К.Г., старший лейтенант міліції Падалка А.В. та лейтенант міліції Колядін С.М. знаходились в клубі «Е-2», розташованому по вул. С.Грицевця в м. Харкові. О 24.00 Колядін С.М. вийшов на вулицю, щоб спіймати таксі, а Михайлов К.Г. та Падалка А.В. затримались в приміщенні кафе... Після виходу з кафе на вулиці до Колядіна С.М. підійшли двоє невідомих чоловіків, які стали вимагати віддати їм цінні речі, що Колядін С.М. зробити відмовився, після чого один з невідомих, високий на зріст, з довгим волоссям, ударив його кулаком в область грудної клітини. Колядин С.М. представився працівником міліції, однак невідомий дістав пневматичний пістолет та зробив декілька пострілів у нього та почав наносити удари рукояткою пістолета по голові, внаслідок чого Колядін С.М. впав на землю та почав кликати на допомогу. Невідомі продовжували бити його ногами та пістолетом по голові. У цей час до нього підбігли Михайлов К.Г. та Падалка А.В., а невідомі втекли, при цьому один з нападників упав. Після цього до них також підійшли двоє чоловіків, повідомили, що вони були очевидцями побиття Колядіна С.М. та запропонували свою допомогу. Пізніше було встановлено, що їх прізвища Жила С.В. та Морський С.В. Жила С.В. на своєму автомобілі відвіз Колядіна С.М., Михайлова К.Г., Падалку А.В. та Морського С.В. до Червонозаводського РВ, звідки Колядін С.М. був бригадою «швидкої допомоги» госпіталізований до 4-ї лікарні з ушибленою раною тіменної області...

Михайлов К.Г. разом з Падалкою А.В. та Жилою С.В. повернувся до місця події для проведення оперативно-розшукових заходів, під час яких на ринку по вул. С.Грицевця затримали Дуніча О.М., якого Жила С.В. впізнав як особу, яка наносила удари пістолетом по голові Колядіна С.М. Дуніча О.М. було доставлено до Червонозаводського РВ та вписано до книги відвідувачів РВ 08.12.2005 о 04.00. Під час огляду одягу Дуніча О.М... було виявлено та вилучено пневматичний пістолет... Оперуповноваженим ВКР Червонозаводського РВ старшим лейтенантом міліції Снурніковим Г.С. було складено протокол вилучення пістолета, який Дуніч О.М. в присутності понятих Жили С.В. та Морського С.В. підписати в категоричній формі відмовився. Також Дуніч О.М. відмовився давати будь-які пояснення.

У зв’язку з тим, що Дуніч О.М. скаржився на стан свого здоров’я, 08.12.2005 в приміщенні РВ судово-медичним експертом Даниленко Є.А. йому було проведено судово-медичне обстеження, за висновками якого на тілі Дуніча О.М. були виявлені численні гематоми та кровопідтіки, які відносяться до категорії легких тілесних ушкоджень та виникли не менше ніж за 3 доби до огляду (акт № 4414С від 09.12.2005). Так як стан здоров’я Дуніча О.М. погіршувався, йому було викликано бригаду «швидкої допомоги», яка доставила його до 4-ї лікарні, де 09.12.2005 о 12.00 він помер.

Михайлов К.Г., Падалка А.В., Колядін С.М. категорично заперечують факт застосування до Дуніча О.М. сили та заходів фізичного впливу, під час проведення судово-медичного обстеження Дуніч О.М. також скарг на дії працівників міліції не висловлював.»

Подивимось на акт судово-медичного обстеження № 4414С Дуніча Олега Михайловича, 1976 р. народження, який «був доставлений 08.12.2005 р. у Червонозаводьский РВ із тілесними ушкодженнями по факту злочину». Судово-медичний експерт Є.О.Даниленко так подає обставини справи та висновок судово-медичного обстеження:

«Свидетельствуемый заявил, что откуда у него телесные повреждения, он говорить не будет. Однако отметил, что ранее у него было хирургическое вмешательство по поводу трепанации черепа. Отмечает жалобы на головную боль, головокружение, мелькание мушек перед глазами. Методы психологического и физиологического воздействия не применялись.

Следует отметить, что у освидетельствуемого при контакте с ним ощущался запах алкоголя, также он отметил, что неоднократно ранее падал.

Свидетельствуемый заявил, что был доставлен в Червонозаводский РО около 04.00 час. работниками милиции по подозрению в совершении преступления...

...Прихожу к следующему заключению, что у него имеют место кровоподтеки на лице, туловище, конечностях...»

А ось, що пише 12 грудня завідуючий філіалом №1 Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи Ю.А.Дмитренко в листі начальнику УВБ у Харківській області полковнику міліції Баркову А.А.:

«На Ваш устный запрос сообщаю, что гр-н Дунич Олег Михайлович был доставлен МСП-315 в больницу «скорой помощи» из Червонозаводского РО ХГУ пр. Гагарина 76, 08.12.2005 г. в 8.40 час. с диагнозом: закрытая черепно-мозговая травма, внутричерепное кровоизлияние, отек головного мозга, кома, тупая травма грудной клетки, переломы ребер слева, тупая травма живота, аспирация рвотными массами. Несмотря на проводимые лечебные мероприятия, состояние больного оставалось крайне тяжелым и 09.12.2005 г. в 11.30 час. зафиксирована остановка эффективного кровообращения. Реанимационные мероприятия без эффекта. В 12.00 час. констатирована биологическая смерть с диагнозом: тяжелая черепно-мозговая травма, субдуральная гематома левой гемисферы, контузия-размозжение базальных отделов левой височной доли, отек-дислокация головного мозга, множественные ушибы головы, лица, грудной клетки, конечностей. При поступлении в больницу «скорой помощи» алкоголь в организме гр-на Дунич О.М. не обнаружен...

Предварительные результаты: при исследовании трупа гр-на Дунич О.М. установлена тяжелая черепно-мозговая травма, повлекшая смертельный исход, множественные кровоподтеки на туловище и конечностях, перелом рожка щитовидного хряща, прямые переломы нескольких ребер слева, ушиб легких.

Причина смерти гр-на Дунич О.М.: тяжелая закрытая черепно-мозговая травма».

Так де і коли отримав Дуніч тяжку черепно-мозкову травму, несумісну з життям? Очевидно, два акти судово-медичної експертизи зовсім не відповідають один одному. Очевидно, є дві можливості: або перший акт експертизи сфальсифікований (відзначимо, що експерт Даниленко пише, що «ощущался запах алкоголя», а в посмертному акті експертизи вказується, що алкоголь в організмі Дуніча не знайдено), або Дуніч отримав цю травму після першої експертизи. Деталі тут мають дуже дивний вигляд: чому Дуніча затримали вночі на ринку, коли була зроблена перша експертиза в приміщенні РВ, якщо він був туди доставлений о 4-00, а о 8-40 його вже привезли в лікарню «швидкої допомоги»? Щоб доїхати із Червонозаводського РВ до лікарні потрібно хоча б півгодини. Отже, експертизу у РВ робили вночі чи рано вранці? Звідки ж так рано взявся судово-медичний експерт Даниленко? Але в будь-якому разі справа має такий вигляд, що травму, від якої помер Дуніч, він отримав від рук працівників міліції. Стверджувати, що він із такою травмою, отриманою за три доби до цих подій, напав на працівника міліції, бив його пістолетом по голові, втікав, тощо – це безглуздя.

Троє названих працівників міліції одразу звільнилися, порушено кримінальну справу за фактом смерті. Слідство триває.

Масштаб застосування катувань та поганого поводження в міліції можна опосередковано оцінити, аналізуючи виклики «швидкої допомоги» до установ МВС. Громадська організація «За права кожного» (Кременчук Полтавської області) надіслала відповідні інформаційні запити і спочатку отримала відмову в наданні інформації. Був поданий позов до суду у зв’язку з необґрунтованою відмовою в наданні інформації. В ході судового процесу ГО «За права кожного» і «швидка допомога» уклали мирову угоду, яка полягала в наступному: члени ГО отримують доступ до архіву викликів «швидкої» за рік і відкликають позов. Працівники організації «За права кожного» обробили архів «швидкої» за 2005 рік, виділили з усього масиву даних виклики установами міліції і отримали вражаючі результати. У Кременчуці, де за результатами перепису 2001 року 234 тис. мешканців, було 554 виклика «швидкої» протягом року. З них 293 – до Автозаводського РВВС (223 – власне до райвідділу, 70 – до ізолятора тимчасового тримання, який знаходиться на території цього райвідділу), 114 – до Кременчуцького РВВС, 81 – до Крюківського РРВС, 38 – до спецприймальника, 28 – до інших установ МВС). Характер причин викликів (6 випадків – порізи вен, усі випадки в Автозаводському РВВС,  45 випадків – травми голови, 16 випадків – травми руки, 48 випадків – серцеві напади, зафіксовані також травми носа, розбите обличчя, носова кровотеча, тощо) свідчить, що у багатьох випадках завдані ушкодження були спричинені незаконними діями працівників міліції. Необхідно підкреслити, що, навіть коли постраждалі називали інші причини, боячись міліції, відповідальність за все, що трапилося з ними в РРВС, несуть працівники цього РВВС. У третій доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини сказано: «Катування громадян у міліції продовжують мати масовий і системний характер. Про це свідчать численні звернення до Уповноваженого та опубліковані в засобах масової інформації факти. Незмінною залишається основна мета катувань – визнання затриманим вини в злочині, що є нерозкритим. За допомогою насильства посадовці намагаються вирішити питання розкриття злочинів, оскільки професійно не здатні досягти цього іншим способом».

За результатами соціологічного опитування, проведеного науковцями в травні 2004 року, 7% опитаних зазнали насильство з боку працівників міліції на собі, причому 3,3% респондентів постраждали від протизаконного насильство протягом останнього року до проведення опитування (тобто з травня 2003 року по травень 2004). У найближчому оточенні кожного десятого опитаного є, як мінімум, одна людина, яка потерпіла від насильства. За результатами того ж дослідження 61% респондентів вважають практику тортур і протизаконного насильства поширеною або значно поширеною, 14% – непоширеною або дуже рідкісною, чверть опитаних не змогли визначитися із чіткою відповіддю.

«Більш як половина респондентів на власному досвіді зазнали побиття руками або ногами. Значний відсоток опитаних свідчить про те, що відповідні незаконні дії застосовувалися неодноразово: 29% – указують на кілька випадків, а 8% – про регулярність побиття руками або ногами. Такі речі на стадії досудового слідства, вочевидь, є банальними й нікого не дивують. Сюди треба додати види побиття із застосуванням спеціальних знарядь (гумові кийки, пляшки з водою, товсті книжки на кшталт коментаря КК тощо), які відчули на собі 36% опитаних. Такі засоби відіграють подвійну роль: полегшують сам процес і запобігають виникненню явних пошкоджень. Їхнім «плюсом» (з погляду прибічників силових методів «вибивання» доказів) є те, що присутність цих речей у кабінетах оперативників або слідчих сама по собі не є криміналом і може бути легко пояснена службовою необхідністю. Іноді побиття організовується так би мовити «третіми руками» – на ув’язненого нацьковуються співкамерники. На такий варіант мордувань вказують близько 9% опитаних (близько 5% – переживали таке кілька разів або навіть систематично).

Тривале обмеження рухів ув’язненого за допомогою наручників, які як засіб тортур можуть одягатися і на руки, і на ноги, є типовою формою катування, бо призначення наручників – зовсім інше. Така форма фізичних знущань може тривати багато годин і має на меті зламати волю людини. За нашими даними, цей спосіб катувань є також доволі поширеним, принаймні 37% опитаних стверд­жують, що він застосовувався до них (багаторазово в цій ситуації знаходилися 20% респондентів), і, нарешті, близько 8% – указали на застосування наручників одночасно й для рук, і для ніг.

Справжні тортури, тобто катування за певними технологіями, які гарантують тяжкі фізичні страждання, а часто просто нестерпні муки (на сленгу правоохоронців – це «ластівка», «слоник», «жабка»), у загальному обсязі протизаконного насильства займають відносно скромне місце – не більше 13% опитаних указують на ці факти, що мали місце в їхній біографії. Але й ця частка не є такою вже малою з огляду на те, що через «чистилище» попереднього ув’язнення проходять сотні тисяч українців. Саме після таких тортур підслідні нерідко втрачали здоров’я, і саме з цього починалася тяганина скарг до прокуратури, подання до суду та інших інстанцій.»[2]

«У цілому по всьому масиву 7,3% опитаних свідчили про випадки навмисного заподіяння їм працівниками міліції побоїв, мучень або тортур з метою розкриття і розслідування злочину; 3,3% респондентів свідчили про випадки протизаконного насильства щодо них з боку працівників міліції, які мали місце протягом останніх 12 місяців. Якщо уявити таку ситуацію, що опитуванню підлягало все доросле населення України (тобто ці відсотки взяти від кількості дорослого населення України), то можна оцінити, що серед громадян нашої країни, які не позбавлені волі, було б виявлено 2 млн. 750 тис. осіб, які постраждали від протизаконного насильства з боку працівників міліції, причому 1 млн. 241 тис. таких випадків сталися протягом останніх 12 місяців».[3]

За оцінкою соціологів в абсолютних цифрах протягом року, що передував дослідженню, від побоїв та завдання тілесних ушкоджень під час розслідування потерпіли 355 293 осіб, за тих же обставин зазнали тортур із застосуванням спеціальних засобів 93 498 особи, а були побиті співкамерниками за вказівкою працівників міліції 56 099 осіб.[4]

У відповідь на публікацію соціологічного дослідження на сайті «Украина криминальная» був розміщений лист Департаменту роботи з персоналом МВС України, де, зокрема, стверджується:

«З метою запобігання порушень працівниками міліції дисципліни і законності в МВС України розпочато впровадження стандартів діяльності правоохоронних органів розвинених країн Європи, зокрема, щодо ефективного захисту законних прав і свобод кожного громадянина. Визначальним тут є принцип «Міліція з народом, міліція – для народу!».

Перші кроки в цьому напрямку МВС України вже зроблено. Так, з метою покращання відносин у сфері правоохоронної діяльності й підвищення авторитету міліції, формування в працівників толерантного ставлення до представників різних верств населення, за сприяння Британської Ради та за участю британських викладачів організовано проведення тренінгів-семінарів для працівників міліції «Робота поліції з маргінальними групами населення». У країнах Європи це є нормальною формою профілактики конфліктів з причин мовних, національних, культурних, світоглядних, релігійних, статевих відмінностей.

На базі Донецького юридичного інституту організовано Центр впровадження психотренінгових технологій. Фахівцями центру проводиться навчання працівників органів внутрішніх справ за програмою тренінгу "Комунікація–Стрес–Безпека", при розробці якого використано досвід підготовки поліцейських Німеччини.

Даний тренінг є новою формою роботи з персоналом, спрямованою на підвищення стресостійкості, фізичної та психічної невразливості в життєво небезпечних ситуаціях, пов’язаних зі службовою діяльністю, а також формування навичок комунікації, конструктивної взаємодії працівників органів і підрозділів внутрішніх справ, відомчих навчальних закладів.

Керівництвом МВС України й надалі вживатимуться необхідні заходи щодо запобігання порушенням законності в органах внутрішніх справ, викорінення фактів протизаконного насильства.»

Цей лист є одним із проявів зміни позицій щодо проблеми катувань, яку можна спостерігати останнім часом. Державні органи, які протягом багатьох років не визнавали існування такої проблеми, або намагалися створити враження, що випадки катування та жорстокого поводження є поодинокими ексцесами певних працівників міліції, нарешті визнали системний характер цієї проблеми.

Також ознакою позитивних змін у ставленні МВС до захисту прав людини й, зокрема, до проблеми катувань у міліції є створення наприкінці 2005 року Громадської ради при Міністерстві внутрішніх справ та громадських рад при обласних управліннях Міністерства з питань забезпечення прав людини. Але казати про вплив цих рад на політику та практику міністерства поки що зарано, оскільки ще не закінчився процес формування складів обласних рад, а Рада при Міністрі знаходиться ще в стадії становлення та опрацювання підходів.

Ще одним кроком у запровадженні громадського контролю за роботою міліції є поширення експерименту з діяльності «мобільних груп» на всю територію України. Діяльність мобільних груп розпочиналась у 2004 році в трьох областях – Харківській, Полтавській та Сумській. Мобільні групи були створені наказом МВС України від 17 березня 2004 року на базі Національного університету внутрішніх справ та включали до свого складу також представників правозахисних організацій. Для з’ясування становища із дотримання прав затриманих групам було надано право відвідувати райвідділи міліції, ІТТ, проводити бесіди з особами, які там тримаються. Попри певні обмеження в діяльності мобільних груп, їхня робота у трьох областях видалась ефективною, а візити надавали багато інформації щодо реально існуючої практики міліції. У липні 2005 року було видано новий наказ міністра, який поширював діяльність мобільних груп на всю територію України. Однак цей етап у розвитку мобільних груп викликав нові проблеми, що певною мірою послабило їхню ефективність. Тому ще не можна казати про те, що мобільні групи перетворилися на ефективно діючу систему.

У вересні 2005 року був підписаний Факультативний протокол до Конвенції ООН щодо катувань, який, крім іншого, передбачає запровадження національного превентивного механізму, спрямованого на попередження катувань та жорстокого поводження.

Усе вищезгадане свідчить про наявність політичної волі щодо зміни ставлення до проблеми катувань та про бажання змінити ситуацію на краще.

У вересні 2005 року була оприлюднена доповідь «Міжнародної Амністії», присвячена проблемі катувань в Україні. У доповіді висловлюється «занепокоєння щодо того, що, незважаючи на обнадійливі запевнення, заяви про катування та жорстоке поводження під час тримання в міліції продовжують надходити, а «Міжнародна Амністія» та місцеві правозахисні організації продовжують отримувати такі заяви і після того, як новий уряд прийшов до влади в січні 2005 року. Щоб фундаментальні принципи Ради Європи почали панувати в Україні, слова Президента Ющенка мають підкріплюватися певними діями. Працівники міліції мають бути оснащені та треновані таким чином, щоб вони були не «безжалісними переслідувачами підозрюваних, які постійно вибивають визнання», а «людьми, які розслідують справу безсторонньо та намагаються встановити істину».[5]

У жовтні 2005 року Європейський Комітет із запобігання катуванням та жорстокому повод­женню відвідав Україну з черговим візитом (уже п’ятим, попередні візити були у 1998, 1999, 2000, 2002 рр.), але доповідь Комітету ще не оприлюднена.

На жаль, мало що змінилося в практиці використання визнань у судочинстві. Верховний Суд України не прийняв будь-яких роз’яснень з цього приводу. Залишається поширеною практика використання «недобровільних» зізнань у кримінальному судочинстві. Непрямим чином про це свідчить і практика застосування насильства в міліції, оскільки при суттєвій зміні підходів судів кількість таких випадків мала би значно зменшитися.

Окремі рішення судів, які виключали зізнання зі складу доказів, були скасовані вищими судовими інстанціями. Наприклад, у травні 2005 року Хмельницьким міським судом було виправдано Н., який обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину. Однією із причин виправдувального вироку було те, що суд не прийняв у якості доказів зізнання обвинуваченого, які він давав під час досудового слідства. Цей вирок був оскаржений до апеляційного суду Хмельницької області. До початку апеляційного розгляду на каналі «Інтер» була оприлюднена передача, спрямована на збудження емоційного ставлення до виправдувального вироку. Важко вирішити, наскільки ця передача вплинула на рішення апеляційного суду, але виправдувальний вирок був скасований, справа була спрямована на новий судовий розгляд, який зараз триває в міському суді Тернополя. Таким чином, рішення, яке могло внести вагомий вклад в опрацювання підходів судів до використання недобровільних зізнань, не набрало чинності. Слід зачекати вирішення справи, у якій питання недобровільності зізнання є центральним правовим питанням.

Методи перевірки добровільності зізнання в суді залишаються примітивними. Максимального ефекту, якого може добитись захист у відповідь на заяву про недобровільність зізнання, – це доручення прокурору провести перевірку заяви, або, у кращому разі, направлення справи на додаткове розслідування. У переважній кількості випадків така перевірка закінчується відмовою в порушенні кримінальної справи. Отримавши постанову прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи або, у відповідному випадку, про припинення кримінальної справи, суди, зазвичай, більше не досліджують заяви підсудного щодо катувань та тлумачать ці заяви як намагання уникнути відповідальності.

Поширеним залишається переконання суддів у тому, що лише обвинувальний вирок щодо осіб, які застосували катування, надає право суду виключити зізнання, отримані за допомогою цих катувань, зі складу доказів.

Законом України від 12 січня 2005 року № 2322-IV були внесені зміни до статті 127 Кримінального кодексу. Було змінено склад злочину, передбаченого частиною 1 цієї статті, який зараз сформульовано так: «Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи інформацію, свідчення або визнання, покарати його за дії, які він скоїв або в скоєнні яких підозрюється, або залякування його або інших осіб...»

Крім того, стаття була доповнена частиною 3, яка визначає в якості спеціального суб’єкта «працівника правоохоронного органу», та частиною 4, яка в якості обтяжуючої обставини (кваліфікуючої ознаки) передбачає завдання смерті внаслідок застосування катувань. Частина 3 передбачає покарання від 10 до 15 років позбавлення волі, частина 4 – від 12 до 15 років позбавлення волі або довічне ув’язнення. Але все ж у криміналізації катувань залишаються певні прогалини:

По-перше, у статті 127 ознакою «катування» залишається «насильницька дія». Це звужує сферу застосування статті порівняно з визначенням статті 1 Конвенції ООН проти катувань, яка визнає катуванням «будь-яку дію», «що завдає сильний біль або страждання».

По-друге, певні терміни, наприклад, «отримати визнання» та «покарати за дії», через формулювання ознак злочину стосовно загального суб’єкта, втрачають свою визначеність.

По-третє, у статті 127 відсутній один з елементів «катування», який згаданий у статті 1 Конвенції ООН проти катувань, а саме «будь-яка причина, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру».

До цього часу в Україні не створений механізм ефективного розслідування заяв про катування. Це не дозволяє відчути на практиці зміну в ставленні держави до вирішення проблеми катувань у міліції, яка проголошена в багатьох заявах високопосадовців. Тому жорстоке повод­ження із підозрюваними залишається рутинним елементом боротьби зі злочинністю, а міліція продовжує сприйматися населенням як значний фактор ризику.

Правозахисні організації, об’єднані в «Кампанії проти катувань і жорстокого поводження в Україні», протягом більш ніж двох з половиною років (липень 2003 – грудень 2005 року) стежили за розслідуваннями заяв про катування. За цей час партнерами були зроблені спроби порушення розслідування в більш ніж 50 випадках.

Проблеми, з якими стикається людина, яка робить заяву про катування, залишаються значною мірою такими ж, які описані в попередньому звіті, а саме:

– тяганина та штучні перешкоди під час порушення розслідування, особливо відчутні для тих осіб, які продовжують триматися під вартою;

– презумпція необґрунтованості заяв про застосування катувань;

– невиправдано тривала процедура судового оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи або постанови про припинення кримінальної справи;

– неуважне ставлення офіційних осіб, зокрема, суддів, до яких доставлені затримані, до заяв про застосування до них насильства або до ознак насильства, та відсутність достатніх механізмів судового втручання у разі заяви про насильство на досудових стадіях кримінального переслідування;

– недостатня функціональна незалежність прокуратури від органу, працівники якого звинувачуються заявником у застосуванні катувань через необхідність у подальшому підтримувати обвинувачення за справою, розслідуваною цим органом;

– тяганина в розслідуванні заяв про катування, що призводить до того, що розслідування за деякими справами тривають роками;

– відсутність доступу до участі в справі для заявників через невизначеність їхнього статусу до визнання їх потерпілими та недостатній рівень гарантій потерпілого в кримінальному процесі;

– відсутність доступу до «свого» лікаря та наявність практики, коли лікарі, які працюють в установах для тримання затриманих або викликані за ініціативою працівників міліції, відмовляються фіксувати тілесні ушкодження або роблять це вкрай незадовільно, чим позбавляють потерпілих від катувань належної доказової бази;

– відсутність системи незалежної медичної експертизи та доступу до незалежного експерта.

Слід відзначити, що позиція прокуратури щодо розслідування катувань добре ілюструється тим, що за переважною кількістю матеріалів службових перевірок, здійснених відповідними службами МВС, прокуратура відмовлялася порушувати кримінальне розслідування.

Слід зауважити, що вже само по собі затягування з порушенням розслідування в більшості випадків позбавляє це розслідування будь-якої ефективності й, як правило, приводить до його безуспішності.

У рішенні від 5 квітня 2005 року за справою «Афанасьєв проти України» Європейський суд з прав людини визнав порушення статті 13 Конвенції через те, що «за скаргою заявника державні органи здійснили поверхову перевірку і лише допитали можливих порушників. Вони прийняли заперечення працівників міліції за чисту монету та відмовили в порушенні кримінальної справи проти них попри свідчення заявника та незаперечні тілесні ушкодження в нього. Кримінальне розслідування скарги заявника почалося лише більш ніж через рік після подій. Суд згоден із заявником у тому, що недоліки на початковій стадії розгляду його заяви суттєво вплинули на подальший хід розслідування загалом. Багато свідків були допитані лише через значний час (травень-листопад 2001 року) та не могли чітко свідчити щодо подій у березні 2000 року. Суд також зауважує, що в двох випадках національні суди відзначали суттєві недоліки в розслідуванні: більшість свідків були допитані лише після тривалої затримки, у той час як деякі інші свідки не були допитані взагалі. На думку Суду, ці недоліки самі собою дають достатні підстави для висновку, що органи влади не виконали своїх зобов’язань за статтею 13 Конвенції».[6] Можна сподіватися, що рішення Європейського суду по справі Афанасьєва та інших подібних справах у майбутньому вплине на практику розслідування скарг на катування. Сьогодні ж домогтися такого розслідування вкрай важко.

Попри те, що потерпілі від катувань знаходяться в дуже вразливому становищі, що втримує багатьох із них від спроб відновити свої права, час від часу в колах юристів виникають дискусії з приводу того, чи не варто застосовувати до тих осіб, які подають недостатньо обґрунтовані скарги на застосування до них катувань, певних санкцій. Висловлюються думки, що такі особи мають притягатися до кримінальної відповідальності за неправдиве повідомлення про злочин, чи відшкодовувати посягання на честь та гідність у цивільному порядку.

У 2005 році було постановлено важливе судове рішення із цієї проблеми – за позовом начальника Чернігівського міського відділу міліції Едуарда Альохіна проти Михайла Коваля, справа якого згадувалася в доповіді «Права людини в Україні–2004». Позов стосувався висловів Михайла Коваля в зв’язку із застосуванням до нього насильства та тривалим розслідуванням справи за цим фактом. Оскільки справа Коваля набула неабиякого розголосу, ці вислови були трансльовані багатьма каналами. Суд, посилаючись на статтю 1 Конвенції ООН проти катувань, вирішив, що у відповідача були достатні підстави вважати себе жертвою катувань. Суд також послався на практику Європейського суду з прав людини щодо свободи вираження поглядів. Цим рішенням суду в позові було відмовлено.

Набула певного резонансу проблема дотримання міжнародних норм щодо заборони повернення особи в країну, де цій особі загрожує застосування катувань або жорстоке поводження.

Вирішення питання про екстрадицію особи належить до виключної компетенції Генерального прокурора України, який вирішує це питання без будь-якої процедури. У законі не передбачений обов’язок навіть поінформувати особу, екстрадиції якої вимагає інша держава, про рішення щодо екстрадицій та мотиви такого рішення.

Особа не має права на оскарження рішення про її екстрадицію до суду. Більше того, в Україні відсутня судова процедура вирішення питань щодо екстрадицій, яка б дозволила забезпечити право осіб, яким загрожує екстрадиція, визначене статтею 3 Європейської конвенції з прав людини та статтею 4 Конвенції ООН проти катувань.

Намагання в певних випадках оскаржити рішення Генерального прокурора щодо екстрадицій виявилось марним, оскільки навіть у разі вирішення справи районним судом на корить заявника, рішення скасовувалось апеляційним судом.

В одній з ухвал апеляційний суд м. Києва зазначив, посилаючись на постанову Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 року, що «питання видачі правопорушників у порядку екстрадицій знаходиться у виключній компетенції Генеральної прокуратури України. Відповідно до діючого міжнародного та національного законодавства України щодо екстрадицій суди мають право (і зобов’язані) розглядати лише подання Генерального прокурора України та уповноважених ним прокурорів щодо дачі дозволу на затримання (тимчасовий арешт, повторний арешт, взяття під варту) правопорушників для забезпечення їх видачі».

Таким чином, рішення Генерального прокурора щодо екстрадицій були судовою практикою виключені з-під судового контролю. Зазвичай при прийнятті рішення Генеральним прокурором не враховуються чинники, які, виходячи з вимог статті 3 Конвенції з прав людини, можуть стати підставою для відмови в екстрадиції.

Найбільш помітна відсутність судової процедури, що надає відповідні гарантії для особи, а також невідповідність судової практики стандартам захисту від катувань та жорстокого поводження в контексті екстрадиції чи депортації, проявились у випадку із передачею до Узбекистану 10 громадян Узбекистану, які шукали притулку в Україні. Поспішна та зухвала екстрадиція, не дуже спритно замаскована під вислання, продемонструвала відсутність ясного розуміння серед вищих посадовців загальновизнаних принципів міжнародного права.

Рекомендації

– якомога скоріше ратифікувати Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань та розпочати створення національних превентивних механізмів, передбачених Протоколом;

– прийняти на законодавчому рівні концепцію створення системи попередження та захисту від катувань та жорстокого поводження, а також план дій, заснований на цій концепції, із чітким визначенням напрямків та етапів діяльності;

– узгодити елементи складу злочину «катування» з визначенням у статті 1 Конвенції ООН проти катувань;

– запровадити збір статистичних даних у судах та правоохоронних органах щодо злочинів, які містять елементи « катувань» у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань;

– унеможливити застосування амністії та дострокове звільнення до осіб, які вчинили діяння, що містять ознаки «катувань» у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань;

– сприяти створенню ефективних механізмів громадського контролю за розслідуванням катувань та поганого поводження;

– законодавчо забезпечити діяльність недержавних експертів та експертних бюро;

– забезпечити доступ потерпілих до медичних документів, що мають значення для доказування катувань та жорстокого поводження;

– надати висновкам незалежних експертів, які здійснюють дослідження за зверненням особи, що заявляє про катування, чи її юридичного представника, доказове значення не менше, ніж мають висновки експертів, запрошених слідчим або судом;

– забезпечити особам, які ініціюють розслідування та інші юридичні процедури стосовно можливого застосування до них катувань та поганого поводження, доступ до безоплатної правової допомоги у разі неспроможності оплатити послуги адвоката;

– передбачити в законодавстві України положення про неприпустимість будь-яких свідчень обвинуваченого (підозрюваного), отриманих на досудових стадіях кримінального судочинства без участі адвоката;

– надати відповідні вказівки прокурорам та суддям уживати заходів для забезпечення безпеки осіб, які заявляють про застосування до них катувань, зокрема, якщо така особа знаходиться під вартою, забезпечувати переведення її до іншого місця тримання під вартою;

– виключити практику «продовження затримання» підозрюваних під вартою міліції, чи, щонайменше, внести відповідні зміни до законодавства з тією метою, щоб особи, затримання яких продовжено суддею, переводилися до слідчого ізолятора, а не залишалися під вартою міліції;

– передбачити в законі право та процедуру доступу до незалежного лікаря та незалежного експерта за власним вибором, особливо для осіб, що тримаються під вартою;

– переглянути положення чинного законодавства, щоб надати право на юридичне представництво особам, які звертаються із заявами про застосування катувань, незалежно від самого факту порушення кримінальної справи;

– надати чіткі вказівки прокурорам та суддям щодо невідкладного розгляду заяв та скарг, що стосуються розслідування катувань;

– забезпечити особам, яким загрожує передача до іншої держави, право на звернення до суду для оскарження відповідного рішення виконавчої влади та відповідну судову процедуру, здатну дослідити обставини, що мають суттєве значення для вирішення питання про видачу (висилку) особи до іншої держави.




[1] Розділ підготовлений Аркадієм Бущенком, адвокатом, правовим експертом Харківської правозахисної групи.

[2] «Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ: соціологічний та історико-правовий аналіз», Харків, «Фоліо», 2005, с.69.

[3] Там само, с. 81.

[4] Там само, с. 93.

[5] Time for Action: Torture and ill-treatment in police detention, Amnesty International September 2005, AI Index: EUR50/004/2005.

[6] Рішення Європейського суду з прав людини в справі Афанасьєв проти України (Afanasyev v. Ukraine) від 5 квітня 2005 року.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори