пошук  
версія для друку
08.07.2006

Права людини в Україні - 2005. VII. Свобода вираження поглядів

   

[1]

За даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення станом на 31 грудня 2005 року в Україні було зареєстровано 1268 телерадіоорганізацій (далі ТРО), з них: 647 – телемовних ТРО; 524 – радіомовних ТРО ; 97 – телерадіомовних ТРО. При цьому в Україні існують 14 загальнонаціональних телеканалів та 12 загальнонаціональних радіостанцій. У країні також діють 783 кабельні мережі, послугами яких користуються понад 4,7 млн. абонентів (загальна приблизна аудиторія понад 14,1 млн. глядачів).[2]

Станом на 13 жовтня 2005 року в Україні за даними Державного комітету з телебачення і радіомовлення зареєстровано 22 794 періодичних видання, з яких: 9 948 є загальнодержавної, регіональної або зарубіжної території розповсюдження та 12 846 – місцеві. З 9948 друкованих ЗМІ, зареєстрованих на загальнодержавну сферу розповсюдження: 3809 газет, 4626 журналів, 381 бюлетень, 77 альманахів, 816 збірників, 185 календарів, 54 дайджести. Переважну більшість друкованих періодичних видань з місцевою сферою розповсюдження становлять газети: 10740 назв, журналів та видань журнального типу – 2106.[3]

1. Огляд нового законодавства[4]

Альбер Камю писав: «Коли преса є вільною, вона може бути як доброю, так і поганою, але коли преса контролюється, вона може бути тільки поганою». Сформульована півстоліття тому, дана теза залишається слушною й дотепер.

Саме тому оцінювання змін в українському законодавстві у сфері свободи слова та ЗМІ повинно відбуватися за таким критерієм – чи посилюють внесені зміни державний контроль за діяльністю ЗМІ та обмежують свободу слова.

Основними тенденціями щодо правового регулювання діяльності ЗМІ та свободи інформації в Україні, які спостерігались упродовж 2005 року стали: непослідовність і незбалансованість законодавчої політики; неузгодженість нових законів із чинним законодавством; ухвалення законів та інших нормативно-правових актів, які послаблювали тиск на діяльність ЗМІ, а через деякий час прийняття зовсім протилежних, навіть реакційних законодавчих актів.

Головними причинами цього є: відсутність єдиної політики у сфері законодавчого регулювання діяльності засобів масової інформації; боротьба між різними політичними силами, яка загострилась напередодні парламентських виборів; перманентні конфлікти між законодавчою та виконавчою гілками влади; бажання певних регулюючих органів перетягнути на себе максимальну кількість владних повноважень.

Першими позитивними змінами в 2005 році щодо законодавчого забезпечення свободи слова було прийняття 3 березня нової редакції Закону «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення».

Закон посилив гарантії незалежності регулюючого органу у сфері телебачення і радіомовлення. Більш демократичною стала процедура формування тієї частини Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, члени якої призначаються Верховною Радою України. Відповідно до внесених змін громадські інститути зможуть брати більш активну участь у призначенні членів Національної ради. Також у законі значно підсилені норми, які покликані забезпечувати відкритість її діяльності.

Однак, у той самий час, певні положення Закону не можна назвати прогресивними. Так, Закон не передбачає можливість вносити представниками ЗМІ пропозицій щодо кандидатур на посаду членів (члена) Національної ради, які призначаються Президентом України. Слушним є також зауваження Інституту Медіа Права, що «…норма Закону, згідно з якою після розгляду звіту Національної ради з питань телебачення та радіомовлення Верховна Рада або Президент матимуть право відправити у відставку її у повному складі, суттєво ускладнює перспективи незалежності Національної ради… така норма суперечить європейським стандартам».

Серед змін, які полегшили життя телерадіокомпаній, є, насамперед, виключення права Національної ради з питань телебачення та радіомовлення тимчасово (строком до двох місяців) зупиняти дію ліцензії телерадіокомпаніям (стаття 32 нової редакції закону та стаття 21 раніш діючої редакції), нормативне регулювання процедури розгляду певних питань в Нацраді, чого до цього часу фактично не існувало.

Утім, прийняття згаданого Закону про Національну раду без внесення відповідних змін до Закону «Про телебачення та радіомовлення» створило колізію між окремими нормами цих законів. Зокрема, Національна Рада була позбавлена права тимчасово зупиняти дію ліцензії, але відповідно до статті 5 Закону «Про телебачення і радіомовлення» за нею це повноваження зберігалось. Лише восени після прийняття змін до Закону «Про телебачення та радіомовлення» колізії були усунуті.

Кроком назад у гарантуванні свободи інформації стало прийняття Міністерством транспорту та зв’язку Наказу «Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів» (№ 153 від 27 квітня 2005 року). Даний Наказ не відповідав міжнародним стандартам у сфері свободи слова і став спробою влади встановити контроль за українськими Інтер­нет-ресурсами, зокрема Інтернет-виданнями, через впровадження обов’язкової державної реєстрації всіх інформаційних ресурсів українського сегмента Інтернету. Але завдяки активній позиції громадськості і перш за все представників медіа даний Наказ був скасований Наказом Мінтрансзв’язку № 584 від 26 вересня 2005 року.

У листопаді-грудні 2005 року Верховна Рада прийняла низку законів у сфері свободи слова та ЗМІ, а саме: Закон «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 року, Закон «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію» від 22 грудня 2005 року, Закон «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 15 грудня 2005 року, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу» від 17 листопада 2005 року, про який ітиметься далі в частині щодо виборчого процесу.

Прийнятий 22 грудня 2005 року Закон «Про доступ до судових рішень» (набуває чинності з 1 червня 2006 року) є суттєвим кроком у процесі вдосконалення законодавства у сфері забезпечення доступу громадян до інформації. Даний Закон відповідає міжнародним стандартам, логічно побудований та значно полегшує процедуру доступу до судових рішень завдяки створенню Єдиного державного реєстру судових рішень.

З метою розв’язання проблеми організації висвітлення роботи Верховної Ради в аудіовізуальних ЗМІ 15 грудня 2005 року Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації». Зміни, які були внесені до ст. 9 Закону, стосувалися терміну дії постанови, яка визначає порядок висвітлення діяльності Верховної Ради. Так, якщо раніше порядок і форми обов’язкового висвітлення діяльності Верховної Ради України аудіовізуальними засобами масової інформації (виконання державного замовлення) визначалися окремою Постановою Верховної Ради України на кожну поточну сесію Верховної Ради України, то відповідно до внесених змін окрема постанова приймається на весь період повноважень Верховної Ради України чергового скликання. Шкода, звичайно, що парламент взагалі не переглянув зміст цього закону щодо його відповідності стандартам свободи слова, оскільки законодавчо регламентований порядок обов’язкового висвітлення діяльності для ЗМІ є явним їхнім порушенням і необґрунтованим обмеженням свободи слова.

12 грудня 2005 року Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію». Внесення змін до положень статей 23, 277, 278, 296, 301, 302 Цивільного кодексу України було обумовлено необхідністю більш чіткого визначення деяких положень кодексу з метою уникнення їх неоднозначного тлумачення при застосуванні на практиці, а також узгодження термінології кодексу з термінологією Конституції та чинного законодавства у сфері інформації.

Зокрема, була вдосконалена редакція статті 277 ЦК України. Попередня редакція ч. 3 ст. 277 ЦК була некоректною: «вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною». Саме тому для уникнення неоднозначного тлумачення цієї норми судами, ч. 3. ст. 277 ЦК була викладена в наступній редакції: «…негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного». Це зробило норму більш чіткою, визначеною й можливою для застосування.

Зі статті 302 Цивільного кодексу України було вилучено положення: «…не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи». На думку авторів цього Закону, вказана норма порушувала конституційне право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію. Також вони наголошували, що «порядок поводження з інформацією з обмеженим доступом уже внормований законодавством», саме тому вони запропонували вилучити цю норму зі статті 302 ЦК України.

Була скасована й не менш дивна заборона використовувати в публікаціях ім’я та прізвище особи без її згоди, а у разі її смерті без згоди її рідних. Крім того, цим законом установлено, що при поширенні інформації з офіційних джерел, особа повинна робити відповідне посилання на нього. Відповідно, при визнанні цієї інформації недостовірною, особа, яка її поширила, не нестиме відповідальність за це.

Тому ухвалення Верховною Радою цього закону є позитивним кроком у законодавчому забезпеченні свободи слова в Україні.

Підтвердженням того, що законодавча політика у сфері регулювання інформаційної діяльності ЗМІ є непослідовною, стало прийняття нової редакції Закону «Про телебачення та радіомовлення» 12 січня 2006 року. Цей Закон, на думку багатьох фахівців негативно позначиться на розвитку телерадіомовлення, оскільки він має суттєві недоліки. Зокрема, директор Інституту медіа-права Тарас Шевченко вважає, що:

«Нові процедури не мають цілісності, що може призвести до неможливості виконання навіть позитивних положень. Правила про ретрансляцію повністю нівелюють положення щодо заборони суборенди. Закон містить непотрібне дублювання з іншими законами, нормами Цивільного кодексу, Кримінального кодексу, при цьому деякі норми відрізняються»[5].

УГСПЛ та Інститут медіа права 2 лютого 2006 року звернулися до Президента України з проханням накласти вето на закон[6], проте цього не сталося, і він набув чинності. На думку УГСПЛ, основними недоліками закону є:

–  закон містить низку незрозумілих з юридичної точки зору визначень, містить декілька взаємовиключних положень та є в цілому неузгодженим;

–  заплутує ситуацію з визначенням власників телерадіоканалів та необґрунтовано обмежує участь іноземних власників у телерадіоорганізаціях;

–  значно розширює повноваження Нацради, усуваючи будь-який контроль за нею, а також усуває Президента та Парламент від формування й реалізації інформаційної політики у сфері телерадіомовлення;

–  взагалі не містить переліку прав журналістів ТРК;

–  не містить вичерпного переліку порушень, за які можуть накладатися санкції на ТРК, фактично Нацрада може визначати їх на власний розсуд індивідуально;

–  телерадіоорганізації за цим Законом (стаття 6) «зобов’язані подавати інформацію про офіційно оприлюднену в будь-який спосіб позицію всіх представлених в органах влади політичних сил», що порушує принципи незалежності медіа й свободи слова, однакового та об’єктивного висвітлення подій, а також рівного доступу політичних сил до ЗМІ. Закон також дозволяє «вмотивоване» втручання органів влади чи місцевого самоврядування, об’єднань громадян у сферу професійної діяльності телерадіоорганізацій, що суперечить стандартам незалежності журналістів та ЗМІ;

–  Закон значно розширює підстави для анулювання ліцензії ТРК.

Фактично даний Закон був створений Нацрадою й зайвий раз підтверджує, що орган, який повинен виконувати закон, не може його створювати. Крім іншого, Нацрада пролобіювала собі збільшення строку повноважень до 5 років та значно ускладнила процедуру своєї відставки. За новим Законом Нацраду можна відправити у відставку за наслідками розгляду звіту про її діяльність, коли про це одночасно проголосує парламент та виступить Президент, що є практично неможливим.

Але, поряд із негативами, у Законі є й декілька прогресивних норм:

–  покращена процедура управління НТКУ;

–  достатньо детально, хоча й з певними суперечностями, визначена процедура ліцензування;

–  зобов’язано власника ЗМІ прийняти редакційний статут.

Занепокоєння в журналістів та правозахисників викликали зміни статті 182 Кримінального кодексу України (порушення недоторканності приватного життя)[7]. Нова редакція цієї статті в порівнянні з попередньою значно посилила санкцію, зокрема, значно зросла сума штрафу та розширився предмет цього злочину. При цьому було обмежено право збирати та поширювати інформацію про будь-яких, у тому числі й публічних, осіб. Якщо відповідно до попередньої редакції, сума штрафу не могла перевищувати 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, то відповідно до змін сума штрафу мала становити від 100 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Крім цього, стаття 182 була доповнена ч. 2 такого змісту:

«…ті самі дії, вчинені службовою особою, або повторно чи за попередньою змовою групою осіб, або з використанням технічних засобів для негласного зняття, знищення, перекручення, блокування, витоку чи порушення встановленого порядку маршрутизації інформації, що передається засобами зв’язку, у мережах рухомого (мобільного) зв’язку та в інших телекомунікаційних мережах, через комп’ютер караються штрафом від п’ятисот до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі від трьох до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна».

УГСПЛ 20 січня 2006 року звернулася до Президента з проханням накласти вето на Закон[8]. Президент наклав вето на Закон, а пізніше він був скасований парламентом.

Протягом 2005 року були схвалені також інші нормативні акти, що вплинули на забезпечення свободи слова:

–  Закон «Про внесення змін до статті 12 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 6 вересня 2005 року (збільшено джерела фінансових надходжень до НТКУ, зокрема, за рахунок реклами й спонсорства, кошти від яких раніше надходили прямо до державного бюджету);

–  Постанова Кабінету Міністрів № 933 «Про заходи щодо реформування та розвитку Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ» на 2005-2007 роки»;

–  Указ Президента України № 1338/2005 від 26 вересня 2005 року «Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері» (щодо віднесення функцій реєстрації друкованих ЗМІ та інформаційних агентств до Мін’юсту та покладання повноважень Національної комісії зі зміцнення моралі на Державний комітет з телебачення і радіомовлення);

–  Постанова № 1128 від 30 листопада 2005 року «Питання державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності»;

–  Постанова Верховної Ради України № 3075-IV «Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 2006-2008 роки» та інші.

Картина змін, які відбувались у законодавстві щодо свободи слова протягом року була б неповною без розгляду проблеми створення суспільного (громадського) мовлення.

Головна функція ЗМІ – це доведення до громадськості достовірної суспільно важливої інформації. Але, на думку багатьох науковців, у 20-му столітті ЗМІ перетворилися в монополістичні організації, що намагаються не стільки виконувати свою головну функцію, скільки формувати суспільну думку та маніпулювати нею[9]. Уважаємо, що змінити таку ситуацію допоможе створення суспільного телебачення. Джеймс Каррен[10] з цього приводу констатує, що попри все суспільне телебачення краще впорається з роллю «сторожового пса демократії» ніж ЗМІ, які належать приватному капіталу. Хоча в західній літературі досить часто висловлюються сумніви, що суспільне мовлення є незалежним та об’єктивно висвітлює всі суспільно важливі події.

Сьогодні в Україні більшість поділяє думку про необхідність створення суспільного мовлення. Проте політичне рішення про його створення на вищому рівні влади так і не було прийняте. При цьому, уже декілька років точиться дискусія з приводу того, яка модель громадського мовлення є найбільш прийнятною для України. У 2005 році процес обговорення концепції створення суспільного мовлення та розробка й прийняття нової редакції Закону «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» був досить напруженим.

У програмі про діяльність Кабінету Міністрів «Назустріч людям», яку було затверджено Постановою Кабміну №115 від 4 лютого 2005 року, уряд проголосив одним зі своїх завдань створення суспільного мовлення як невід’ємної складової існування громадянського суспільства. Президент України при обговоренні проблеми створення громадського мовлення не раз заявляв про необхідність створення громадського мовлення в найкоротші строки. На цьому також наголошував голова Секретаріату Президента України Олег Рибачук, він констатував, що «позиція й Президента України, і Кабінету Міністрів чітка та однозначна – громадському телерадіомовленню в Україні бути». Голова Секретаріату також звертав увагу на те, що Закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» відіграє вирішальну роль у реалізації національного проекту із суспільним мовленням і має бути якнайшвидше ухвалений.

13 квітня 2005 року Верховною Радою були проведені парламентські слухання «Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні». За результатами слухань Верховна Рада прийняла Постанову № 2684-IV «Про рекомендації парламентських слухань «Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні» від 21 червня 2005 року. У Постанові було зазначено, що проект нової редакції Закону України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» необхідно розглянути як невідкладний.

Проект закону був підготовлений за участю провідних експертів з медіа права з урахуванням міжнародних рекомендацій щодо діяльності суспільного телерадіомовлення.

Після проведення парламентських слухань Закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» розглядався парламентом декілька разів, але так і не був прийнятий. Результатом останнього розгляду даного законопроекту 3 листопада 2005 року стало прийняття постанови про направлення Закону України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» (нова редакція) (реєстр. № 7539) на повторне друге читання.

Відповідно до прийнятої Верховною Радою Постанови № 2449-IV від 3 березня 2005 року «Про парламентські слухання «Сучасний стан та перспективи розвитку державної політики у сфері свободи слова та інформації», парламентом було заплановано також у листопаді-грудні провести слухання «Сучасний стан та перспективи розвитку державної політики у сфері свободи слова та інформації», однак вони так і не відбулися.

2. Концентрація медіа та забезпечення плюралізму ЗМІ

За неофіційними даними українські національні медіа фактично перебувають під керівництвом декількох осіб. Значна концентрація національних, регіональних чи місцевих ЗМІ в одних руках створює загрозу подання одноманітної інформації та відсутності справжнього всебічного висвітлення суспільно важливих питань з різних позицій. Ситуація є ще гіршою на регіональному та місцевому рівнях, де монополізація ЗМІ є найбільшою та фактично неконтрольованою.

Точну інформацію про осіб, що контролюють ЗМІ, отримати фактично неможливо. Закритість інформації про осіб, які насправді контролюють медіа, є однією з основних проблем у сфері забезпечення плюралізму ЗМІ.

Українське законодавство не враховує необхідності забезпечення плюралізму ЗМІ, спираючись виключно на загальне антимонопольне законодавство, яке, у свою чергу, не враховує специфіку телерадіоінформаційного ринку.

Зокрема законодавство про інформаційні агентства, пресу та телебачення і радіомовлення не передбачають відкритості цієї інформації. Більше того, об’єктивною інформацією не володіють навіть спеціальні регулюючі органи в цій сфері, наприклад, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення чи Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення.

Чинне законодавство не містить чіткого визначення власника ЗМІ, тобто особи, яка здійснює фактичний прямий чи опосередкований (через контроль над іншими юридичними та фізичними особами) контроль над цим ЗМІ.

Правда, в Україні існують певні галузеві обмеження щодо концентрації ЗМІ. Найкращим прикладом є Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», у якому в статті 10 визначено:

«Фізична або юридична особа не може бути засновником (співзасновником) чи контролювати більше 5 відсотків таких видань. Під контролем у цьому Законі розуміється можливість такої особи здійснювати матеріальними чи фінансовими засобами вплив на діяльність друкованого засобу масової інформації».

Подібних положень не існує щодо інформаційних агентств, телебачення чи радіо.

Українське законодавство взагалі не регулює так зване перехресне володіння, наприклад, відсутні обмеження щодо одночасного володіння однією особою національними телеканалами та газетами.

У практиці невідомі приклади, коли будь-які з положень антимонопольного законодавства були застосовані до ЗМІ Антимонопольним комітетом України.

УГСПЛ 24 січня 2006 року вперше в Україні зробила спробу відкрити інформацію про власників першого рівня 10 найбільших національних ЗМІ.[11] Раніше подібна інформація публікувалася вибірково. Зараз вона була перевірена й стала результатом серйозного громадського дослідження. Пізніше Інститут Медіа Права оприлюднив усіх засновників телеканалу «Інтер», власники якого ховаються за офшорними компаніями.[12] При цьому УГСПЛ має намір протягом 2006 року оприлюднити список осіб, які контролюють усі українські національні телеканали. Хоча, найвірогідніше, усіма цими особами стануть офшорні компанії, визначити засновників і власників яких практично неможливо.

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення у своєму звіті за 2005 рік також вказала низку засновників першого рівня окремих телеканалів та радіостанцій, що отримували ліцензії протягом 2005 року. Проте ця інформація вже виявилася трохи застарілою на момент оприлюднення звіту та й торкається вона лише власників першого рівня (прямих засновників ТРК).[13]

На жаль, прийнята нова редакція Закону про телебачення і радіомовлення тільки заплутує ситуацію. По-перше, вона стимулює приховування власників через заборону прямого володіння іноземними особами українських телерадіокомпаній, а по-друге, – містить визначення терміна «власник ТРК», котре фактично не визначає нічого, оскільки поняття власності на юридичну особу в правовому сенсі є незрозумілим поняттям.

Слід зазначити, що ззовні достатньо вільні українські ЗМІ, звісно, яскраво не показують загрозу плюралізму. Проте, чим далі після революційних подій, можна чітко простежити ідеологіч­ну спрямованість тих чи інших телеканалів і радіостанцій, а тим самим і не пропорційне висвітлення різних позицій. Усе частіше зустрічаються випадки маніпулювання інформацією, прямого замовчування певних подій чи думок національними ЗМІ. Причому кількість таких випадків зростала, наприклад, протягом парламентської виборчої кампанії.

3. Дотримання прав журналістів та ЗМІ

Останніми роками в Україні значно зменшилась кількість нападів на журналістів, а також адміністративний тиск на ЗМІ. Після того, як центральні телеканали відмовилися від темників, а влада внаслідок демократичних виборів відмовилася від розсилання темників, українські медіа значно покращили якість висвітлення суспільних подій: новини, зокрема, є переважно збалансованими.

Проте слід зазначити, що адміністративний тиск на медіа зберігається на місцевому рівні, а подекуди він навіть посилився.[14] Також журналісти іноді згадують про неофіційний тиск на національні медіа з боку вищих інститутів влади, зокрема Секретаріату Президента.[15] Це проявляється у телефонних дзвінках голів прес-служб відповідних органів влади з приводу підготовки чи трансляції певної передачі, обмеженні в акредитації тощо. Звісно, такі випадки робляться непублічно і їх практично неможливо задокументувати, проте про це неофіційно повідомляли журналісти різних національних ЗМІ.

Про кількість порушень прав ЗМІ та журналістів можна зробити висновок із моніторингу, який проводить Інститут масової інформації.

Узагальненні дані щодо порушень прав ЗМІ та журналістів за 2005 рік[16]

Вид порушення

2002

2003

2004

2005

Загиблі та зниклі журналісти

3

4

0

0

Арешти та затримання

-

-

8

2

Побиття, напади, залякування

23

34

47

24

Перешкоджання виконувати обов’язки, цензура

46

27

60

15

Економічний, політичний, непрямий тиск

30

37

52

15

Позови до ЗМІ та журналістів

37

15

19

11

Позови ЗМІ та журналістів

29

15

4

6

 

Незважаючи на ці позитивні тенденції, українські медіа та журналісти зустрілися з іншим аспектом свободи, коли адміністративний тиск був замінений корупцією та суцільним продажем ефірного часу на радіо чи телебаченні. Це фактично призвело до обмеження свободи слова: одні не могли потрапити в новини через брак коштів, а інші подавали тільки позитивну інформацію про себе. Усі без винятку телеканали та радіостанції, а в меншій мірі газети та інформагентства, офіційно чи неофіційно транслюють у своїх передачах, зокрема, й новинах, матеріали, здійснені на замовлення. Даний матеріал частіше всього оплачується неофіційно і не відповідає стандартам сучасної журналістики. При цьому українські медіа та журналісти виявилися абсолютно неготовими до цього явища, і в суспільстві поки що не існує жодних програм протидії йому.

Убивства, побиття чи інше фізичне насильство
щодо журналістів

Останні два роки в Україні не фіксуються випадки вбивств журналістів. Проте до сьогодні повністю не розслідувані, а винні не покарані з жодного випадку вбивств журналістів, що сталися раніше.

По справі Г.Ґонґадзе в суді опинилися начебто виконавці цього злочину, проте слідство й надалі відбувається не прозоро, а на багато питань так і немає відповіді, зокрема, хто був замовником убивства. Суд над звинуваченими у цій справі ще триває. При цьому є серйозні побоювання щодо дотримання вимог справедливого процесу в цій справі.

По справі І.Александрова також не досягнуто значного прогресу. Наприкінці 2005 року звинувачені у виконанні вбивства опинилися на лаві підсудних. Проте суд так і не закінчив розгляд цієї справи. При цьому питання замовників убивства також замовчується. Слід відзначити, що в травні були засуджені до 6 років позбавлення волі двоє працівників міліції через фальсифікацію документів у цій справі.

Також у закритому режимі проводиться розслідування загадкової загибелі журналіста Володимира Єфремова. Зокрема, його родина не отримує доступ до матеріалів кримінальної справи, що була закрита за відсутністю події злочину.

Випадки фізичного насильства щодо журналістів продовжуються. Ось деякі приклади.

Редактор і засновник «Сердитої газети» Сергій Сорокін був жорстоко побитий трьома невідомими людьми. За словами редактора, 20 грудня, увечері, у двері редакції подзвонила невідома людина. Коли Сорокін відчинив двері, у приміщення ввірвалися ще дві людини, і всі вони почали його бити. «Мені зрозуміло пояснили, що якщо я хочу жити, то повинен закрити газету й не писати про міліцію, СБУ й Снаговських. Або ж працювати «під дахом» і писати тільки про тих , на кого мені вкажуть», – сказав Сергій Сорокін. По гарячих слідах міліція затримала одного з нападників. «Але як я можу довіряти міліції, коли мене запитував міліціонер: «Ви стверджуєте що ці поранення вам нанесли?». Невже я став би бити себе меблями по голові?» – говорить Сергій Сорокін.[17]

Уночі 12 травня 2005 року невідомі побили кореспондента та фотокореспондента херсонської газети «Вгору». Обидва журналісти прибули на місце події на центральну вулицю Суворова, де державні виконавці почали розбирати магазин «Коламбія», незважвючи на те, що Верхов­ний Суд заборонив будь-які дії щодо цієї нерухомості. Фотокореспондента атакували кілька чоловіків і, заламавши руки, відібрали фототехніку. Так само вчинили із кореспондентом, відібравши диктофон. Пізніше речі повернули, вилучивши карту пам’яті та касету із записом, плівку з якої демонстративно спалили. Редакційний колектив видання заявив, що в Херсоні міліція не здатна захистити права громадян.[18]

Пізно увечері 28 грудня був побитий та пограбований журналіст газети «Нова Каховка» Костянтин Іванов. При цьому нападники прямо йому вказали, що це пов’язано з його професійною діяльністю. Але правоохоронні органи відмовлялися визнавати факт, що скоєний напад пов’язаний із професійною діяльністю і розглядали його як звичне пограбування.[19]

Також протягом року зафіксовано багато випадків погроз журналістам або членам їхніх родин, що прямо було пов’язано з їхньою журналістською діяльністю.

Протягом 2005 року були заарештовані два журналісти. Один випадок заслуговує на увагу. Володимир Лутьєв, що є журналістом місцевої газети м. Євпаторія (Крим), звинувачується в замаху на вбивство депутата. Слідство й судовий процес тривають уже багато років, аж з осені 2002 року, й багато експертів заявляють, що цей процес є звичайним політичним переслідуванням журналіста за його критичні публікацію про місцеву злочинність. Уперше він був заарештований на початку листопада 2002 року, проте через численні протести був звільнений під «підписку про невиїзд» 3 грудня 2003 року. Несподівано 30 червня Севастопольський суд змінив запобіжний захід щодо журналіста з «підписки про невиїзд» на «затримання» і видав санкцію на його арешт. Апеляційний суд міста Севастополя 6 липня та пізніше 8 листопада повторно відхилив клопотання про заміну запобіжного заходу і звільнення журналіста. Аргументом для цього стало клопотання депутата Котляревського, у якому він указував, що Лутьєв, виїжджаючи до Києва, порушував режим підписки, а також нібито погрожував Андрію Грачову – колишньому працівнику УБОЗу, якого Лутьєв нібито восени 2002 року найняв як кіллера.

Громадськість, правозахисники та ЗМІ різко засудили такі дії правоохоронних органів та судів, а журналіст у СІЗО оголосив голодування, котре тривало 47 діб. Про безпідставність арешту журналіста заявила й Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Проте журналіст і надалі перебував в СІЗО протягом року.

Цензура

У листопаді 2005 року журналіст одного з найбільших національних телеканалів «1+1» Вахтанг Кіпіані пішов з телеканалу через закриття без пояснень його програми «Подвійний доказ». Зокрема, спочатку не вийшли в ефір у визначений час дві вже готові до випуску передачі щодо подій у Беслані та отруєння Президента України В.Ющенка. А третя передача планувалася щодо кримінального руху в Києві в 90-х роках. Журналіст вважає закриття передачі політично вмотивованою цензурою.[20]

Перешкоджання журналістській діяльності

У країні частішають випадки перешкоджання журналістській діяльності. Це проявляється в умисних діях посадових осіб, охоронців тощо, спрямованих на обмеження законних прав журналістів щодо збирання інформації.

Частіше всього це проявляється в забороні проведення зйомок, вимаганні дозволу на зйомки публічних об’єктів, коли такий дозвіл не повинен існувати, заборона окремим журналістам входити до певних державних установ, недопуск журналістів на прес-конференції.

Журналіст найбільшого національного телеканалу «Інтер» заявив 4 лютого, що не був допущений на першу зустріч нового Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко з пресою, що відбулася в парламенті. Відповідно до слів редактора новин телеканалу О.Мустафіна цьому телеканалу також було відмовлено в акредитації на візит Президента України В.Ющенка до Страсбурга, що відбувся одразу після інавгурації. Проте голова Прес-служби Президента вказала, що це була організаційна помилка, котра більше не трапиться.[21]

У Донецьку 21 грудня 2005 року суд відправив на повторне розслідування справу за позовом журналістки програми «Закрита зона» Альони Кочкіної проти компанії, яка охороняє фірму Рината Ахметова «Люкс», повідомляє «5 канал». Журналістка стверджує, що співробітник охоронної компанії перешкоджав проведенню зйомок поруч із володіннями Ахметова в Донецьку. Адвокат Альони Кочкіної наполіг на долученні до справи відеоматеріалів, які свідчать, що за журналістами «Закритої зони» таємно стежили. Захист також вважає, що право на збирання матеріалів порушив не один охоронець, а група співробітників охоронної компанії.[22]

Незважаючи на часом достатньо очевидні факти, правоохоронні органи відмовляються порушувати кримінальні справи за такими фактами, зокрема за статтею 171 Кримінального кодексу України (перешкоджання законній професійній діяльності журналістів). Унаслідок цього, як і впродовж 2003-2004 років, протягом 2005 року не було притягнуто до кримінальної відповідальності за цей злочин жодної особи.

Доступ до відкритих судових засідань

Конфліктною темою в Україні в 2005 році стала тема недопуску преси на судові засідання, зокрема, з резонансних справ. Це відбулося у справі Г.Ґонгазде, у справі про заміну запобіжного заходу для голови Донецької обласної ради Бориса Колесникова та багатьох інших менш резонансних справах. Частіше всього це пояснюється «збереженням таємниці слідства» або захистом прав учасників процесу. Судді, у свою чергу, піклуються про права сторін і право обвинувачених на справедливий судовий розгляд.

Проте в Україні часто за такими закритими від преси процесами криються сумнівні щодо законності дії. І тому часто присутність преси може забезпечити законність.

Виникаючі перманентні конфлікти показують, що судді не враховують специфіку справ, що розглядаються. Наприклад, очевидно, що у резонансних справах слід обирати для судового процесу найбільше приміщення в суді. Крім того, в кожному суді мають існувати правила акредитації журналістів, де відповідно до українського законодавства мали б визначатися наперед права і обов’язки журналістів щодо всіх судових засідань.[23] Проте це, зазвичай, не відбувається.

Іншою дотичною проблемою є часті необґрунтовані заборони суддів користуватись кореспондентам ЗМІ аудіо- та відеофіксуючою технікою під час судових засідань.

Наприклад, 30 вересня 2004 року відбулося судове засідання розгляду скарги активістки кампанії «Пора" Л.В.Єремічевої на неправомірні дії посадової особи органів виконавчої влади – на той час голови Херсонської облдержадміністрації С.Довганя, який агітував за одного з кандидатів у вузі, де навчалась скаржниця. Справу розглядала суддя місцевого суду Суворовського району м. Херсона Гридіна Наталя Вікторівна. Хід розгляду цієї важливої для політичного життя регіону судової справи виявили бажання відстежувати кореспонденти 4-х ЗМІ Херсонщини. Під час розгляду скарги суддя заборонила «представникам ЗМІ бути присутніми в залі засідань в якості журналістів, дозволивши спостерігати за справою в якості простих фізичних осіб». Також суддя заборонила журналістам користуватися диктофонами.

Друга справа, яка набула розголосу в цьому ж регіоні, і яку відстежували кореспонденти як друкованих, так і телевізійних ЗМІ Херсонщини, слухалась у січні 2005 року в місцевому суді Дніпровського району м. Херсона. Під час слухань кримінальної справи суддя Ратушна намагалась заборонити телевізійникам користуватись портативною камерою, а кореспондентам друкованих ЗМІ – диктофонами, наказувала – «записуйте в блокнот!». На якій підставі було оголошено цю вимогу, суддя пояснити не могла (підсудний був не проти фіксування процесу журналістами). У цьому випадку журналістам удалося відстояти своє право на доступ до інформації. Представники мас-медіа продовжували виконувати свій професійний обов’язок, посилаючись на законодавчі акти щодо прав журналістів в судовому процесі.[24]

На інформаційний запит голови Херсонської міської Асоціації журналістів «Південь» А.Матросова, Секретар Пленуму Верховного Суду України І. П. Домбровський відповів, що дане питання буде поставлене на розгляд Пленуму, при цьому слід зараз використовувати статтю 9 Закону про судоустрій, якою визначено:

«Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, у порядку, встановленому процесуальним законом.»

А процесуальним законом ця процедура чітко не визначена, окрім положення про те, що присутні на засіданні не повинні порушувати порядок, але заборони зйомок та запису засідань немає.

Інформація про публічних осіб та оціночні судження

Українське законодавство достатньо чітко визначає відмінності щодо поширення фактів та оціночних суджень. А впроваджена концепція більш широких меж критики публічних осіб посилила гарантії свободи слова. Унаслідок цього позови публічних осіб до ЗМІ значно скоротилися й перестали бути методом переслідування ЗМІ та журналістів за висловлену критику.

Наведемо один з найбільш позитивних прикладів захисту свободи слова.

Деснянським районним судом м. Чернігова 30 грудня 2005 року було винесено рішення у справі за позовом начальника Чернігівського міського відділу міліції Едуарда Альохіна проти пенсіонера Михайла Коваля та телеканалу НТН (ТОВ «Телестудія «Служба інформації»). Інтереси Михайла Коваля представляв адвокат Чернігівського громадського комітету захисту прав людини Олександр Трофимов.

Пан Коваль став жертвою катувань у місцевому відділку міліції. Його справа тягнеться вже п’ять років і зараз знаходиться вже на розгляді в Європейському суді з прав людини. На прес-конференції «Міжнародної амністії», що відбулася в Києві 27 вересня 2005 року, був оприлюднений щорічний звіт щодо катувань в Україні. Запрошений до участі в цій прес-конференції Михайло Коваль, дав інтерв’ю декільком національним телеканалам. Нинішній начальник Чернігівського міськвідділу УМВС в Чернігівській області, підполковник міліції Едуард Альохін образився на висловлювання Михайла Коваля на свою адресу і подав відповідний позов.

Посилаючись на норми національного та міжнародного законодавства, суд роз’яснив, що в пана Коваля відповідно до статті 1 Конвенції ООН проти катувань були достатні підстави вважати себе жертвою катувань. Його судження не містили конкретних даних, а тому були оціночними, що виключає можливість їх спростування та притягнення відповідачів до відповідальності. Тому, згадуючи відповідні рішення Європейського суду з прав людини, суд відмовив у задоволенні позову.[25]

Європейський суд з прав людини 29 березня 2005 року виніс рішення в справі «Українська Прес-група (газета «День») проти України» (заява № 72713/01), у якій визнав порушення Україною статті 10 Європейської Конвенції через те, що газета була покарана за публікацію оціночних суд­жень щодо кандидатів у Президенти в 1999 році. Тоді українське законодавство встановлювало відповідальність за поширення також й оціночних суджень, якщо не було можливості довести їхню правдивість.

Справа стосувалася двох статей щодо президентської кампанії 1999 року, що були опубліковані в газеті «День» 21 серпня та 14 вересня 1999 року, у який автор, відома журналістка Тетяна Коробова, зробила кілька критичних зауважень стосовно двох українських політиків – кандидатів у президенти – Наталії Вітренко та Петра Симоненка. Статті головним чином були сфокусовані на домовленостях, начебто досягнутих між Адміністрацією Президента Кучми з цими політиками під час передвиборної кампанії, і критикують їх як політичних осіб.

У серпні 1999 року Н. Вітренко та П. Симоненко подали позов до суду про образу честі, гідності та ділової репутації. Обоє стверджували, що інформація подана в газеті, була неправдивою. У березні 2000 року Мінський районний суд м. Києва виніс рішення про неправдивість статті про Вітренко, та зобов’язав ЗАТ «Українська Прес-Група» виплатити їй відшкодування в розмірі 2 000 гривень та опублікувати спростування в газеті. А в червні 2000 року суд частково задовольнив вимоги П. Симоненка зобов’язав ЗАТ «Українська Прес-Група» виплатити відшкодування в розмірі 1 000 гривень та спростувати опубліковану інформацію.

ЗАТ «Українська Прес-Група» звернулося до Європейського суду 12 грудня 2000 року. При цьому Європейський суд відхилив запропоноване дружнє врегулювання конфлікту, оскільки вирішив, що повага до прав людини потребує подальшого розгляду справи. Суд одностайно прийняв рішення про те, що мало місце порушення статті 10 Європейської конвенції з прав людини:

«67. Суд вважає, що публікації містили критику двох політиків, яка була викладена жорсткою, полемічною, саркастичною мовою. Немає сумніву, що для позивачів вони були образливими й навіть шокуючими. Проте, обираючи свою професію, вони залишили себе відкритими для суворої критики і пильного нагляду; це той тягар, який політики мають прийняти в демократичному суспільстві.»

За рішенням Європейського суду Україна повинна сплатити ЗАТ «Українська Прес-Група» 58 812 євро матеріальних збитків, 33 000 євро за моральні збитки та 5 521,07 – за судові витрати.

Пропорційність покарання за зловживання свободою слова

Одним із найбільш поширених способів обмеження свободи слова є призначення покарання, що явно є не відповідним вчиненим особою діям, а також цілям, з метою яких вчиняється подібне покарання.

Раніше найпоширенішим способом такого непропорційного покарання були судові позови до ЗМІ про відшкодування моральної шкоди в обсягах, що в 10 та 100 разів перевищували все майно цього ЗМІ. Унаслідок таких позовів ЗМІ закривалися або мали значні фінансові витрати, що підривало діяльність такого ЗМІ. У квітні 2003 року парламент прийняв зміни до законодавства, завдяки яким кількість таких позовів значно скоротилася. По-перше, парламент чітко визначив різницю між поширенням фактів і оціночних суджень та зняв відповідальність за поширення оціночних суджень. А по-друге, ввів диференційоване державне мито з позовної заяви таким чином, щоби воно значно збільшувалося при збільшенні суми позову.

Проте випадки позовів з вимогою непропорційних компенсацій ще трапляються.

Державна компанія «Енергоатом» подала позов проти Миколаївської міської газети «Вечірній Миколаїв» на 100 тисяч гривень за публікацію статті «Ташлыкская ГАЭС: так ли она необходима?», що була присвячена проблемам використання атомної енергетики в Україні на прикладі Ташликської гідроакумулюючої електростанції та Південноукраїнської АЕС (м. Миколаїв).[26]

Колегія суддів Судової палати з цивільних справ Верховного Суду України 3 жовтня 2005 ро­ку прийняла до розгляду касаційну скаргу журналіста Олега Єльцова і призупинила виконання рішення Печерського суду за позовом компанії «Эурал транс газ», яким вимагалось від журналіста сплатити як відшкодування 75 тисяч гривень. Олег Єльцов, власник Інтернет-видання «Україна кримінальна», 18 серпня 2003 року передрукував статтю журналіста Романа Купчинського з посиланням на першоджерело (сайт Української служби «Радіо Свобода»), котра пізніше була передрукована в газеті «Урядовий кур’єр». Стаття була присвячена багатомільйонній афері тодішнього голови «Нафтогазу» Юрія Бойка та керівника російського «Газпрому» Олексія Міллера, пов’язаній з перекачкою туркменської нафти. На момент розгляду справи в суді Єльцов уже не володів цим виданням і не працював у ньому журналістом. Позивачі не подавали позов до «Радіо Свобода» та до його журналіста. Раніше, 3 червня 2005 року, Апеляційний суд Києва підтвердив рішення Печерського райсуду міста.[27]

Апеляційний суд Києва відхилив апеляційну скаргу В. Рабиновича, В. Кацмана й ДП «Столичні новини» на рішення Печерського суду Києва від 30 березня 2005 року, згідно з яким указаних осіб визнано винними в систематичних наклепах проти Міжрегіональної Академії управління персоналом і її керівництва. Суд зобов’язав відповідачів спростувати всю недостовірну інформацію про МАУП, що друкувалася в газетах «Столичные новости» і «Столичка» впродовж 2004 року, і стягнув з ДП «Столичні новини», В. Рабиновича й В. Кацмана на відшкодування завданої моральної шкоди 50 000 гривень.[28]

Рівненський міський суд 26 грудня 2005 року частково задовольнив позов народного депутата Павла Сулковського до газети «Волинь». За образу честі та гідності нардеп хотів отримати 100 тис. грн. з журналістів та видання, які назвали його в одній з публікацій «мертвим тілом». Суддя Євген Сидорчук суму позову зменшив вдвічі, 30 тисяч гривень Павлу Сулковському має сплатити редакція часопису, та по 10 — два його журналісти.[29]

Загалом же дані щодо цивільних позовів до журналістів і ЗМІ у справах щодо дифамації мають вигляд.

Інформація про позови у справах
про захист честі, гідності та ділової репутації
до засобів масової інформації
[30]

Найменування показника

2003 рік

2004 рік

І півріччя

2005 року

1

Закінчено провадження справ

627

514

195

1.1

У тому числі

з винесенням рішення

308

250

101

1.1.1

задоволено позов

187

158

56

1.2

із закриттям провадження в справі

118

158

28

1.3

залишення заяви без розгляду

151

141

53

1.4

переведено в інші суди

50

34

13

2

Суми матеріальної й моральної шкоди, що пре­д’яв­лені до стягнення, грн.

71 247 890

20 315 264

11 465 096

3

Суми матеріальної й моральної шкоди, що присудженні до стягнення, грн.

4 534 785

591 591

260 808

Статистичні дані щодо спорів про захист
честі, гідності та ділової репутації [31]

Найменування показника

2003 рік

2004 рік

І півріччя

2005 року

1

Кількість справ, що надійшла в звітному періоді

4 021

3 690

2 121

2

Кількість справ, закінчених провадженням з винесенням рішення

1 968

2 045

952

2.1

у тому числі із задоволенням позову

1 053

1 100

528

3

Суми матеріальної й моральної шкоди, що пре­д’яв­ленні до стягнення, тис. грн.

163 670,5

237 668,5

25 591

4

Суми матеріальної та моральної шкоди, присуд­женні до стягнення, тис. грн.

8 418,8

3 964,9

2 441,7

 

З наведених даних бачимо очевидне суттєве зменшення як кількості задоволених позовів до ЗМІ та журналістів, так і зменшення присуджених як відшкодування моральної шкоди сум коштів.

Іншим способом непропорційного покарання є застосування кримінального покарання, що не часто, але зустрічається в Україні.

Найдавнішим прикладом цього є справа Салова. Європейський суд з прав людини 6 вересня виніс остаточне рішення у справі Салов проти України[32] (заява № 65518/01), у якій серед іншого визнав порушення Україною статті 10 Європейської конвенції з прав людини. У цій справі йшлося про досить цікавий випадок, що стався ще в 1999 році під час президентської виборчої кампанії. Невідома особа тоді випустила підроблений спеціальний випуск газети «Голос України» від 29 листопада 1999 року, у якому в зверненні від імені спікера парламенту О.Ткаченка повідомлялося про смерть одного з кандидатів на посаду Президента та діючого Президента України Л.Кучми. Пан Салов отримав цю газету у свою поштову скриньку й вирішив її показати знайомим. У результаті був затриманий працівниками правоохоронних органів. 6 липня 2000 р. районний суд визнав Салова винним у перешкоджанні шляхом обману здійсненню громадянами своїх виборчих прав з метою вплинути на результати виборів Президента України (стаття 127 «колишнього» ККУ). Суд присудив Салову п’ять років умовного позбавлення волі, з дворічним випробувальним терміном у зв’язку з тим, що дії Салова «не спричинили фактичних серйозних наслідків». Крім того, він наклав на заявника штраф у розмірі 170 гривень. На підставі цього вироку пізніше він був позбавлений права займатися адвокатською практикою.

Європейський суд, ураховуючи факт, що все-таки поширювана інформація була неправдивою, постановив про порушення статті 10:

«113. Однак із установлених національними судами фактів вбачається, що це твердження не було підготовлено або опубліковано самим заявником – він просто посилався на нього в розмовах з іншими особами як на особисту оцінку фактичної інформації, вірогідність якої викликала в нього сумнів. Національні суди не довели того, що він навмисно намагався ввести в оману інших виборців і перешкодити їм у здійсненні ними своїх виборчих прав на президентських виборах 1999 р. Більш того, сама по собі стаття 10 Конвенції не забороняє обговорення або поширення отриманої інформації, навіть якщо виникають серйозні сумніви щодо її вірогідності. Якби це було не так, то це означало б, що люди були б позбавлені права виражати свої погляди і думки про заяви, зроблені у ЗМІ, що накладало б необґрунтовані обмеження на свободу вираження поглядів, гарантовану статтею 10 Конвенції.

114. Суд відзначає, що, відповідно до тверджень заявника, під час обговорення цієї інформації з іншими людьми він не знав, чи була вона правдива або помилкова. За його твердженнями, він прагнув її перевірити. Більше того, вплив інформації, що містилася в газеті, був незначним, оскільки заявник мав лише вісім екземплярів сфальсифікованої газети «Голос України», і він розповідав про неї тільки обмеженому колу осіб. Цей факт національні суди мали б узяти до уваги...

115. (...) У справі заявник, покарання у вигляді позбавлення волі терміном на 5 років умовно з випробувальним терміном на два роки, штраф у розмірі 170 українських гривень і наступне анулювання Донецькою обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю являло собою дуже суворе покарання.

116. Іншими словами, доводи, на які посилалась держава-відповідач, не були ні істотними, ні достатніми для обґрунтування того, що оскаржуване втручання було "необхідним у демократичному суспільстві". Крім того, рішення засудити заявника за обговорення інформації, що містилися у підробленому екземплярі газети, про смерть президента Кучми було явно неспіврозмірним переслідуваній законній меті.»

Іншою схожою справою є засудження вже в 2005 році Василя Геруса. Кримінальна справа проти екс-редактора рівненської міської газети «Сім днів» Василя Геруса була порушена 13 грудня 2004 року за частиною першою статті 161 Кримінального кодексу України (порушення рівноправності громадян у залежності від раси, національної приналежності та ставлення до релігії) за фактом публікації в газеті фальшивих агітаційних матеріалів під назвою «Політичні цілі Ющенка», які, на думку прокуратури, розпалювали національну ворожнечу й ненависть, принижували національну честь та гідність громадян України. У ході розслідування справа була перекваліфікована на інші статті Кримінального кодексу. А 20 липня 2005 року суд визнав Василя Геруса винним за частиною другою статті 364 та частиною другою статті 157 Кримінального кодексу України (перевищення службових повноважень, які спричинили важкі наслідки, та перешкоджання реалізації виборчого права громадян). Його було засуджено до трьох років позбавлення волі із випробовувальним терміном на один рік.[33] Цей вирок оскаржується і поки що не скасований.

А 18 квітня 2005 року Апеляційний суд Рівненської області у цій же справі скасував рішення місцевого суду міста Рівного, яким той зобов’язав міську газету «Сім днів» виплатити Президентові Віктору Ющенку 100 тисяч гривень компенсації моральної шкоди за опублікування неправдивої інформації про нього в газеті під час президентської виборчої кампанії 2004 року. У січні 2005 року суд зобов’язав міську газету «Сім днів» виплатити Президентові Віктору Ющенку 100 тис. гривень компенсації моральної шкоди й 5 тис. гривень державного мита за публікацію неправдивої інформації про нього.

4. Обмеження свободи слова
у виборчому процесі

Нова редакція Закону «Про вибори народних депутатів України» від 7 липня 2005 року суттєво обмежила свободу слова та взагалі могла паралізувати діяльність ЗМІ на час проведення передвиборчої кампанії 2006 року. Слід окремо зазначити, що за невідомих причин, текст закону, за який проголосував парламент, суттєво відрізнявся від тексту, який підписав Президент. Як це могло статися, і чому, так і залишилося загадкою.[34]

Частина 12 статті 67 цього Закону передбачала, що «висвітлення виборчого процесу в засобах масової інформації всіх форм власності у формі інформаційних повідомлень, новин тощо здійснюється без коментарів і оцінок, виключно на засадах об’єктивності, неупередженості та збалансованості».

Окремі положення даного Закону, що стосувалися регулювання діяльності ЗМІ під час виборчого процесу фактично обмежили конституційне право на інформацію та свободу слова, тобто не відповідали Конституції Україні, оскільки, відповідно до ч. 3 ст. 22 Конституції України, «при прийнятті нових законів або внесені змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Після ухвалення цього закону стало ще більш незрозумілим, хто саме з органів державної влади має повноваження тимчасово призупиняти дію ліцензії та позбавляти ліцензії телерадіокомпанії. Відповідно до ч. 10 статті 71: «…у разі порушення засобами масової інформації вимог частин п’ятої та дев’ятої цієї статті за поданням Центральної виборчої комісії або відповідної окружної виборчої комісії засобам масової інформації тимчасово (до закінчення виборчого процесу) у встановленому законом порядку зупиняється дія ліцензії або випуск (друк). У разі інших порушень засобом масової інформації вимог цього Закону тимчасове зупинення дії ліцензії або випуску (друку) здійснюється виключно за рішенням суду».

«Оновлені українські закони перетворять українські ЗМІ в зовсім мовчазні,» – зазначила Тетяна Котюжинська, член комісії з журналістської етики. «Відповідно до нового закону «Про вибори народних депутатів» щодо перебігу передвиборчої кампанії дозволяється публікувати лише інформаційні повідомлення, без коментарів та оцінок, без висловлювань громадян, відео- чи фотосупроводу. Ця інформація має бути об’єктивна, збалансована й неупереджена. Причому, наскільки вона відповідає цим якостям, вирішують виборчі комісії. Фактично, на змістове наповнення видання можуть впливати окружні та Центральна виборчі комісії... До цього можна додати й новий Цивільний кодекс, згідно з положеннями якого будь-яка негативна інформація наперед уважається недостовірною. На нас у найближчому майбутньому може очікувати «вибірковий відстріл»: в умовах, коли всі змушені порушувати закон, закриватимуть лише «неугодних».[35]

Зміни до згаданого Закону «Про вибори народних депутатів», які привели його у відповідність до Конституції України, були внесені лише в листопаді 2005 року, що стало наслідком великої кампанії громадськості та ЗМІ.

Відповідно до п. 2 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу» від 17 листопада 2005 року, частина 10 статті 71 Закону «Про вибори народних депутатів» була викладена в такій редакції: «рішення про тимчасове (до закінчення виборчого процесу) зупинення дії ліцензії або про тимчасову заборону (до закінчення виборчого процесу) випуску друкованого видання прийматиме суд». Мета цієї норми-гарантії – убезпечити ЗМІ від незаконного позбавлення ліцензії, а, отже, забезпечити свободу слова в українських мас-медіа. Також була скасована норма, яка забороняла робити журналістам під час інформаційних повідомлень коментарі й оцінки.

Крім того, цими змінами до виборчого закону були внесені й зміни до статті 5, 28 та 30 Закону «Про телебачення і радіомовлення», які стосувалися насамперед обмеження повноважень Національної ради, щодо анулювання або тимчасового призупинення дії ліцензії телерадіокомпаній. Зокрема зі статті 5 Закону були виключені частини 16, 17 та 18, що надавали право Національній ради в разі виявлення порушень телерадіоорганізацією чинного законодавства та умов, зазначених у ліцензії, тимчасово (до двох місяців) припиняти дію ліцензії; анулювати ліцензію. Відповідно до статті 28, дію виданої Національною радою ліцензії може бути тимчасово зупинено лише за рішенням суду. Отже, згідно з новою редакцією статті 28, у разі трансляції програм, що містять інформацію, поширення якої заборонено законодавством про вибори, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення за поданням Центральної виборчої комісії, окружної (територіальної) виборчої комісії вже не може тимчасово (до закінчення виборчого процесу) зупинити дію ліцензії на право користуватися каналами мовлення.

Проте навіть ці зміни принципово не покращили ситуацію. Виборче законодавство фактично обмежило політичну дискусію через широке трактування поняття «політична реклама» та серйозні санкції за порушення умов її трансляції. Унаслідок чого виборча кампанія стала стерильною, прісною і просто нудною.[36]

Відповідно, законодавство трактували таким чином, що будь-які публічні виступи з критикою чи позитивом конкретних кандидатів розглядалися як політична реклама, а не як вільне обговорення суспільно-важливих питань. У результаті будь-який текст або відеоряд, в яких фігурували партії чи особи членів виборчих списків, піддавався жорсткій цензурі: а чи не буде це сприйнято як передвиборна агітація? Бо, дійсно, коли ЗМІ розповсюджують інформацію критичного змісту щодо партії або членів її виборчого списку, вони ризикують отримати судові позови з вимогою їхнього закриття до кінця виборів. Тому статті в газетах та телепередачі рясніли обмовками: «Це не агітація! Це не агітація!»

Унаслідок дії цього закону Апеляційний суд Сумської області 17 лютого 2006 року призупинив вихід сумської газети «Громадянин України» до кінця виборів. Суд Київського району м. Сімферополя призупинив за позовом кримської організації Партії регіонів дію ліцензії Чорноморської телерадіокомпанії до закінчення виборчого процесу. Пізніше це рішення було скасоване апеляційним судом.

Проте найбільше було рішень виборчих комісії та судів щодо обмеження свободи вираження поглядів окремими особами.

Дуже показовими в цьому аспекті є постанови ЦВК № 716 від 23 лютого та №793 від 2 березня щодо скарг виборчого блоку «НЕ ТАК!» на дії газети «Сільські вісті» та Петра Порошенка. В обох випадках позивач скаржився на порушення його прав та законних інтересів. ЦВК розглянула скаргу по суті, обмежуючи свій розгляд виключно виборчим законом.

Предметом скарги блоку «НЕ ТАК!» до газети «Сільські вісті» була стаття «Щасти Вам у благородній справі служіння українському народові», надрукована в № 18 від 14 лютого. Як відзначає ЦВК у своїй постанові, «стаття містить оціночні судження у формі політичної риторики, критичних, полемічних та саркастичних висловлювань на адресу деяких суб’єктів виборчого процесу, а саме:

«...Україна пам’ятає душителів «Сільських вістей» – Леоніда Кравчука (1986 рік)…, які цинічно топталися по правах людини, забороняючи на підлеглих територіях передплату «СВ»… А Леонід Кравчук, очевидно, на правах старійшини душительського корпусу, а може, на честь 20-ліття з часу першого розмахування сокирою над головою лідера сільськовістян І. Сподаренка розпочав новий похід проти «Сільських вістей», оголосивши кампанію протесту проти президентського Указу № 60 від 23 січня 2006 р., яким Івану Васильовичу Сподаренку присвоєно звання Героя України.

Екс-ідеолога КПУ зразка 1986 р. зрозуміти можна: не хочеться компартійному катові, щоб самим існуванням на білому світі газета та її лідер нагадували про його чорне минуле. Але ж яке знамено підносить він над собою: честь України!

…Дуже муляють пану Кравчуку «Сільські вісті», вочевидь, якби і в труні лежав, то перевернувся б»

«…Провідним актором, а за сумісництвом ще й режисером театру абсурду якраз ви і є, пане Кравчук. І справа не лише в тому, що ви легко перевтілюєтеся з ролі войовничого богохула у роль помазаника Божого, що ви вболіваєте за пам’ять жертв Голокосту, а забороняли навіть згадки про Голодомор в Україні. Зрештою, вам однаково, чим торгувати, пішли ж бо свого часу з іміджем першого Президента України у козачки до вигідного вам кандидата на пост столичного мера, якого геть не захотіла київська громада. Але то зі сфери моралі. Хоча яка мораль. Ви, будучи Президентом України, розциндрили найбільше у світі (на той час) Чорноморське пароплавство. Ви, будучи Президентом України, прошльондрили до півтораста мільярдів людських заощаджень, кинувши власний народ у злидні, у безробіття, ще й накривши валом інфляції. І ви – з ласки Кучми – Герой України!

Ось де насправді театр абсурду. І ви розігруєте тепер карту антисемітизму і ксенофобії, нібито забувши, що вона бита і валяється на смітнику – придатна хіба що для бомжів, які з тих смітників живуть, ще дечим зі знахідок і приторговують. Ви ж, пане Кравчук, завжди хизуєтесь знанням законів, правовим нібито всезнайством. То хіба не знаєте, що ініційоване Рабиновичем і сфабриковане Саприкіною звинувачення газети «СВ» в антисемітизмі і ксенофобії, розпалюванні міжнаціональної ворожнечі скасоване Апеляційним судом м. Києва?

Втяглися в цю кампанію і ваші політичні компаньйони Віктор Медведчук та Віктор Янукович, головні стовпи кумівського режиму. Тут, отже, все ясно.

Але під листом, яким розпочато кампанію проти «СВ», а заодно – на передвиборній хвилі – і проти Президента України Віктора Ющенка, ще 13 підписів…»

ЦВК встановила, що стаття має ознаки передвиборної агітації і друкувалася без укладення угоди з суб’єктом виборчого процесу, та задовольнила в цій частині скаргу блоку «НЕ ТАК!». Що ж стосується думки скаржника, що в статті «було поширено деякі завідомо недостовірні та наклепницькі відомості про суб’єкта виборчого процесу – кандидата у народні депутати України Кравчука Л.М.», то ЦВК не погодилася з цим твердженням, зазначивши, що «суб’єкт звернення зі скаргою не подав до Центральної виборчої комісії жодних доказів тієї обставини, що відомості, які він вважає завідомо недостовірними та наклепницькими, є такими. Тому в цій частині скарга задоволенню не підлягає.»

ЦВК зобов’язала газету «Сільські вісті» «утриматися в подальшому від вчинення порушень вимог Закону про вибори». Таке рішення мало великий «охолоджуючий ефект» і стало на заваді бажанням вільно обговорювати якості учасників виборчого процесу.

У Постанові №793 від 2 березня ЦВК розглянула скаргу блоку «НЕ ТАК» на дії П.Порошенка. Як зазначено в скарзі,

21 лютого 2006 року о 19 годині 40 хвилин під час зустрічі з громадськістю в м. Херсоні, яка транслювалася на телеканалі «Скіфія», суб’єкт оскарження Порошенко П.О. висловився про те, що «Альтернативи не існує – і це є справжня політична реформа. А не балаканина, яка була започаткована комуністами, Медведчуком, Регіонами і Кучмою».

Під час цієї зустрічі на питання стосовно Шуфрича Н.І. Порошенко П.О. припустився таких висловлювань: «Вибачте, я вважаю, що він клоун. Щасливий у тому, що це вже бачить усе суспільство держави... єдине, що мені соромно, що перший президент нашої держави, пан Кравчук, знаходиться на чолі списку, який вимагає скасування української мови як державної або введення російської, який... ну йому має бути соромно. А всі решта там – клоуни. Їх час уже пішов. Згадайте, ким був Медведчук рік тому, чи півтора роки тому. Це був володар держави. Як він здувся, як тільки прийшли справді, народні люди. Подивіться, який на сьогоднішній день рівень підтримки цієї політичної сили «Не Так!» – без фальсифікації, без заборони виступів на телебаченні – він є ніхто...».

Як докази вказаних обставин до скарги додано відеокасету та компакт-диск із записами виступів П. Порошенка. Проте ЦВК установила, що відеокасета не містить наведених висловлювань, а факту трансляції на телеканалі «Скіфія» відеоматеріалу, який уміщений на компакт-диску, встановити не можна. Кандидат у народні депутати України Порошенко не належить до виключного кола осіб, яким відповідно до частини першої статті 71 забороняється брати участь у передвиборній агітації. Отже, його участь в передвиборній агітації не суперечить вимогам Закону про вибори. На цих підставах ЦВК постановила відмовити блоку «НЕ ТАК!» у задоволенні його скарги.

Схоже на те, що телеканал «Скіфія» у своєму репортажі про зустріч Порошенка з громадськістю Херсона просто видалив його критичні висловлювання щодо опонентів. І тим самим врятував себе від санкцій, які могли б бути, аж до закриття.

Таким чином, і Закон про вибори, і практика його застосування, що складається, формують таку картину: кандидати в депутати мають можливість вільно дебатувати на виборчі теми, але журналісти та ЗМІ можуть висвітлювати ці дебати тільки на підставі угод з політичними партіями (блоками), тобто репрезентуючи їхні інтереси. Самі вони вільно висловити свої думки не в змозі, оскільки будь-яке критичне зауваження трактується як передвиборна агітація. Отже, вони змушені відмовитися від висвітлення виборчої кампанії або вдатися до сильної самоцензури.

Також варто згадати й абсолютно необґрунтовані рішення щодо заборони Міністру внутріш­ніх справ України Ю.Луценкові оприлюднювати інформацію про кримінальне минуле кандидатів у народні депутати з посиланням на норми про заборону ведення агітації посадовими особами органів державної влади.

Ці приклади яскраво показують, що положення щодо передвиборчої агітації Закону про вибори народних депутатів суперечать Конституції України та статті 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. І це спричинило надзвичайно негативні наслідки на хід парламентських виборів через суттєве обмеження свободи вираження поглядів.

Протягом дії президентської кампанії з осені 2004 року був запроваджений мораторій на перевірку телерадіоорганізацій контролюючими суб’єктами, хоча, як на нашу думку, цей хід мав виключно політичне мотивування, а не пояснювався справжньою загрозою утисків ЗМІ. Пізніше це могло стати додатковим аргументом для тверджень в існуванні адміністративного тиску на ЗМІ з боку нової влади.

5. Обмеження в контексті захисту суспільної моралі

Останні декілька років в Україні триває посилення обмеження свободи вираження поглядів через захист суспільної моралі.

Спочатку був прийнятий Закон про захист суспільної моралі, який фактично не відповідав Конституції України та міжнародним стандартам у сфері свободи слова, про який ми вже писали в Доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2004».

Проте на сьогодні вже починають з’являтися випадки застосування цього законодавства.

Склад Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, створення якої передбачено раніше згаданим Законом, змінювався протягом 2005 року. Причому це робилося з прямим порушення процедури, встановленої Законом. Так, за Законом, Голову комісії призначають самі члени Комісії зі свого складу. Проте й члени Комісії призначаються Кабінетом Міністрів за поданням Голови. Тобто, у Законі визначена процедура, яку виконати на практиці просто неможливо, унаслідок чого Уряд вирішив призначити Голову комісії всупереч Закону, а не подати закон про внесення змін до цієї процедури.

На підставі Закону про захист суспільної моралі 30 серпня 2005 року Комісія з питань розповсюдження і демонстрації фільмів в Україні заборонила до показу в Україні художній фільм режисера Джорджа Ромеро «Країна мерців» (студія Universal). Відповідно до українського законодавства, перед показом буд-якого фільму в Україні його правовласник повинен отримати прокатне свідоцтво на фільм, що надає право його показу в Україні. У цьому прокатному свідоцтві, зокрема, визначаються й вікові обмеження щодо перегляду фільмів. При цьому Генеральний директор компанії B&H-distribution Богдан Батрух на своїй прес-конференції зазначив, що даний фільм демонструється в більше ніж 100 країнах, в тому числі Росії та Білорусі.[37] Пізніше, на підставі цього ж Закону, був заборонений до показу в Україні фільм К.Тарантіно «Хостел».

Слід зазначити, що обмеження свободи слова з метою захисту суспільної моралі є допустимим. Проте, в Україні, незважаючи на чинний Закон про захист суспільної моралі, відсутні чіткі підстави обмеження свободи слова із цією метою. Унаслідок цього таке обмеження здійснюється вибірково на особистий розсуд певних посадових осіб органів державної влади. І жодна особа не може передбачити свою поведінку таким чином, щоби не порушити законодавство про захист суспільної моралі.

6. Рекомендації

1)  Здійснити програму реформування державних ЗМІ через зміну їхньої системи управління та фінансування відповідно до рекомендацій Ради Європи та ОБСЄ. Найкращим прикладом такого реформування є запровадження суспільного телерадіомовлення на базі державного телеканалу УТ-1 та Першого національного радіоканалу.

2)  Розробити та впровадити відповідне законодавство й програми саморегулювання для журналістів і ЗМІ з метою зменшення поширення оплачених інформаційних матеріалів або інфор­маційних матеріалів, здійснених на замовлення, з порушенням журналістських стандартів щодо об’єктивності та збалансованості подачі інформації.

3)  Скасувати Закони «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» та «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»; при цьому передбачити скасування окремих пільг журналістам державних ЗМІ та зрівняти їх у правах із журналістами недержавних ЗМІ.

4)  Внести зміни до Закону про телебачення та радіомовлення, щоб він відповідав стандартам Ради Європи, ОБСЄ та Європейського Союзу.

5)  Внести зміни до законодавства щодо можливості визначення справжнього власника ЗМІ, особливо телеканалів і радіостанцій, впровадження ефективного контролю за концентрацією ЗМІ в руках одного власника чи його родини, антимонопольними обмеженнями на інформаційному ринку відповідно до рекомендацій Ради Європи, ОБСЄ та Європейського Союзу, а також впровадження необхідних процедур щодо покарання порушників законодавства про концентрацію ЗМІ.

6) Забезпечити швидке та прозоре розслідування всіх минулих заяв щодо випадків насильства та смерті журналістів, а також випадків перешкоджання журналістській діяльності.

7) Прискорити процедуру ратифікації Європейської конвенції про транскордонне телебачення, Додаткового протоколу до Конвенції про транскордонне телебачення, а також прийняти зміни до законодавства для імплементації її норм, а також положень Директив ЄС 85/552/ЕС, 97/36/ЕС «Телебачення без кордонів».

8) Ліквідувати Державний комітет телебачення і радіомовлення під час розгляду проекту змін до Конституції України.

 



[1] Підготовлено виконавчим директором УГСПЛ Володимиром Яворським.

[2] Звіт Національної ради з питань телебачення і радіомовлення за 2005 рік. С. 6-23. http://www.nradatvr.kiev.ua/docs/Zvit2005.doc.

[3] «Інформація про діяльність друкованих ЗМІ», Прес-служба Держкомітету // http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/ category/ main?cat_id=33727.

[4] Підготовлено на основі дослідження «Огляд змін до законодавства у сфері регулювання діяльності засобів масової інформації та свободи інформації в Україні у 2005 р.», Оксана Нестеренко, аспірант кафедри конституційного права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого. Доступно на сайті ХПГ: www.khpg.org.

[5] «Десять підстав для президентського вето на Закон «Про телебачення і радіомовлення», Т.Шевченко // Телекритика Інтернет-видання про ЗМІ в Україні /www.telekritika.kiev.ua/

[6] Текст звернення доступний на сайті УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1138893480.

[7] Зміни були передбачені Законом «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина» від 12 січня 2006 року.

[8] «Звернення до Президента України з проханням накласти вето на Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина)», який був прийнятий парламентом 12 січня», доступно на сайті УГСПЛ:http://www.helsinki.org.ua/index.php?r=2&t=9.

[9] «Теории информационного общества» / Фрэнк Уэбстер; Пер. с анг. М.В. Арапова, Н. В. Малыхиной; Под. ред. Е.Л. Вартановой. – М.: Аспект Пресс, 2004. – стор. 223

[10] Там же, стор. 237

[11] Хто володіє ефіром – той володіє Україною? – прес-реліз УГСПЛ від 24 січня 2006 року. Доступно на сайті http://www.helsinki.org.ua/ index.php?id=1138097813. Дивіться також по цій темі «Хто-хто в телевізорі живе?» // Інтернет-видання «Телекритика» http://www.telekritika.kiev.ua/articles/132/0/6522/.

[12] Повна схема контрою над телеканалом доступна тут: «Хто є власником «Інтеру»? // http://www.helsinki.org.ua/ index.php?id= 1141040859.

[13] Звіт Національної ради за 2005 рік доступний на її офіційному сайті: http://www.nradatvr.kiev.ua/docs/Zvit2005.doc.

[14] Дивіться, наприклад: «Регіональна преса закликає бити в усі дзвони» // сайт УГСПЛ http://www.helsinki.org.ua/ index.php?id=1118420100; «Чернівецьке держтелебачення працює за темниками?» // http://www.helsinki.org.ua/ index.php?id=1133534422.

[15] Дивіться, наприклад, «Темники» возвращаются?» // Газета «2000», 26 серпня 2005 року. «Свобода висловлювань в Україні», № 8, 2005 (серпень), доступно на сайті ХПГ www.khpg.org.

[16] «Свобода слова та преси: здобутки та проблеми 2005». Результат моніторингу, що здійснюється Інститутом масової інформації. Доступний на сайті ІМІ: http://imi.org.ua/?read=547:2.

[17] «Барометр свободи слова за грудень 1005 року» за повідомленням «Сxіd-іnfo»// Інститут масової інформації, www.imi.org.ua.

[18] «Барометр свободи слова за липень 2005 року» за інформацією Інтернет-видання «Телекритика» // Інститут масової інформації, www.imi.org.ua.

[19] «Жизни журналистов снова под угрозой?», Центр екстремальної журналістики за інформацією журналістів газети «Нова Каховка» //http://www.cjes.ru/lenta/view_news.php?id=28478&year=2005&lang=rus.

[20] Дивіться докладніше про цю справу «Вахтанг Кіпіані: «Мої персональні інвестиції в проект «Ющенко» не дали якихось дивідендів»// Інтернет-видання «Телекритика», http://www.telekritika.kiev.ua/articles/123/0/900/.

[21] «Барометр свободи слова за лютий 2005 року» // Інститут масової інформації, www.imi.org.ua.

[22] «Барометр свободи слова за грудень 2005 року» // Інститут масової інформації, www.imi.org.ua.

[23] Дивіться щодо конфлікту про допуск преси у справі Г.Гонгадзе «Доступ преси до судового засідання. Чия це проблема?» Наталія Петрова, експерт з медіа права, спеціально для Інтернет-видання «Телекритика» // 16 січня 2006 року, www.telekritika.kiev.ua.

[24] «Чи може суддя заборонити журналісту вести запис процесу?» – Звернення до Голови Верховного суду України голови Херсонської міської Асоціації журналістів «Південь» А.Матросова // «Свобода висловлювань і приватність № 3, 2005 (липень-вересень), www.khpg.org.

[25] «Європейське рішення Деснянського районного суду м. Чернігова» // Інтернет сайт «Права людини в Чернігівськійобласті»,http://protection.org.ua//index.php?module=pages&act=page&pid=626

[26] Дивіться докладний аналіз цього позову: «Кожному громадянинові–мирний атом, кожному дискутанту – мирний позов у 100 тис. гривень», Олег Целуйко // http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1129284508.

[27] Дивіться докладніший правовий аналіз справи: «Передруки» у мережі Інтернет: закладення нових судових традицій». Олег Целуйко // www.imi.org.ua.

[28] «50 тисяч за моральну шкоду» // Газета «Молодь України» від 30 червня 2005 року.

[29] Барометр свободи слова за грудень 2005 року // Інститут масової інформації, www.imi.org.ua.

[30] Лист Державної судової адміністрації України №14-6335/05 від 06 жовтня 2005 року

[31] Лист Державної судової адміністрації України №14-6817/05 від 25 жовтня 2005 року. Дані включають усі подібні позови, а не тільки до ЗМІ та журналістів.

[32] Рішення доступне українською мовою на офіційному сайті Мін’юсту: www.minjust.gov.ua.

[33] Дивіться додатково інформацію по цій справі: «Василя Геруса засуджено на три роки позбавлення волі за наклеп на Ющенка» // Інтернет-видання «Телекритика», http://www.telekritika.kiev.ua/news/146/0/15202;

[34] «Текст закону про вибори народних депутатів України відрізняється від того, за який проголосувала Верховна Рада», Тарас Шевченко, директор Інституту Медіа Права // Інтернет-видання «Телекритика», http://www.telekritika.kiev.ua, 11.08.2005, 10:58.

[35] «Техніка безпеки протягом виборів – 2006» // Інтернет-видання «Телекритика», http://www.telekritika.kiev.ua/news/146/0/16192.

[36] «Порушення свободи вираження поглядів під час виборчої кампанії 2006 року», Є.Захаров // Бюлетень ХПГ «Свобода висловлювань і приватність» № 1, 2006 (січень-березень). Доступно на сайті ХПГ: www.khpg.org.

[37] «Впервые в Украине запрещен прокат художественного фильма»// Газета «"Киевские Ведомости"

www.kv.com.ua, 30 августа 2005, 12:07.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори