MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2005. X. Свобода пересування та вільного вибору місця проживання

08.07.2006   

[1]

Загалом забезпечення державою свободи пересування та вільного вибору місця проживання відповідає міжнародним стандартам, зокрема Протоколу № 4 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Ситуація протягом 2005 року суттєво не змінилася, проте є певний прогрес щодо гарантування свободи вибору місця проживання та забезпечення прав безпритульних.

Міністерство юстиції України розробило зміни до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» і 19 вересня 2005 року направило ці зміни до Кабінету Міністрів України для внесення його як проекту до парламенту в порядку законодавчої ініціативи. Проте до сьогодні даний законопроект так і не був зареєстрований у Верховній Раді України, а його зміст невідомий.

1. Свобода пересування

Обмеження свободи пересування можуть бути встановлені відносно:

а) пересування в межах території України;

б) міждержавного пересування (виїзду з України чи в’їзді до неї).

Законодавством України встановлені наступні обмеження щодо свободи пересування.

При пересуванні в межах території України:

1) На територіях, де запроваджено надзвичайний стан, може бути введено обмеження свободи пересування для громадян України та інших осіб.

2) У тих випадках, коли щодо осіб застосовано запобіжний захід – підписку про невиїзд, їх пересування буде обмежено в межах певної адміністративно-територіальної одиниці.

3) При застосуванні адміністративного нагляду щодо осіб, звільнених з місць позбавлення волі, за вироком суду може бути застосовано обмеження їх пересування.

4) У випадках, коли це необхідно для забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, громадського порядку, захисту прав та законних інтересів громадян чи інших осіб, можуть бути застосовані обмеження щодо іноземців та осіб без громадянства в частині їх прав на вибір місця проживання та свободи пересування.

5) Режим обмеження свободи пересування встановлюється також для всіх випадків транзитного проїзду по території України.

6) В інших випадках, передбачених законом.

Фактичною перепоною для вільного пересування є вимога Укрзалізниці, що встановлена відповідною Постановою Кабінету Міністрів[2] щодо оформлення проїзних документів (квитків) на залізничному транспорті виключно за документами, що посвідчують особу. У квитках відповідно зазначається ім’я та прізвище особи, яка буде користуватися квитком, і провідник вагону має право не пустити до вагону іншу особу, ніж це зазначено у квитку. Ця вимога була трохи послаблена внесенням змін до відповідної Постанови Кабінету Міністрів, що дозволила купувати проїзні квитки за копіями документів, що посвідчують особу.

Крім того, нам відомі випадки використання правоохоронними органами зібраної інформації про пересування громадян залізничним транспортом, що суперечить українському законодавству. Тому Укрзалізниця часто відмовляє міліції в наданні такої інформації. Надання такої інформації створює можливість для безконтрольного стеження правоохоронцями за особою, що може становити порушення права на свободу пересування в поєднанні з правом на приватність. Фактично, така інформація має надаватися правоохоронцям виключно на підставі санкції суду щодо конкретної особи та з обов’язковим повідомленням цієї особи, щоби вона мала право оскаржити ці дії правоохоронців до суду.

При виїзді з України та в’їзді до неї:

Громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у виїзді з України у випадках, якщо:

1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, – до закінчення терміну, встановленого чинним законодавством про державну таємницю;

2) діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов’язання – до виконання зобов’язань, або розв’язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов’язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;

3) проти нього порушено кримінальну справу – до закінчення провадження у справі;

4) він засуджений за вчинення злочину – до відбуття покарання або звільнення від покарання;

5) він ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, – до виконання зобов’язань;

6) він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості – до з’ясування причин і наслідків подання неправдивих відомостей;

7) він підлягає призову на строкову військову службу – до вирішення питання про відстрочку від призову;

8) щодо нього подано цивільний позов до суду – до закінчення провадження у справі;

9) він за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції – до погашення (зняття) судимості чи припинення нагляду;

10) в інших випадках, передбачених законом.

Певною перепоною для виїзду за кордон залишається існування окремого закордонного паспорту з огляду на тривалі терміни його виготовлення, вартість цієї процедури та недосконалість процедури його видачі.

Наприклад, органи МВС раніше вимагали надання довідок про відсутність судимостей у громадян. Надання таких довідок вимагали для отримання паспортів для виїзду за кордон працівники підрозділів служби громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб. Без довідки паспорт не видавали, тому деякі громадяни почали звертатися до суду, відстоюючи свої права, гарантовані статтями 24 і 33 Конституції України.

11 березня 2004 р. апеляційний суд м. Києва розглянув апеляційну скаргу громадянина Андросенка Є.П. на рішення Дарницького райсуду м. Києва за скаргою на неправомірні дії та бездіяльність посадових осіб відділу зі справ громадянства та реєстрації фізичних осіб Дарницького району м. Києва. Останні вимагали для отримання закордонного паспорта «довідку про судимість», яка не входить до затвердженого Кабінетом Міністрів України переліку документів, необхідних для оформлення закордонного паспорта. Своїм рішенням Апеляційний суд м. Києва скасував рішення Дарницького райсуду м. Києва від 10 грудня 2003 р., визнав дії працівників відділу зі справ громадянства та реєстрації фізичних осіб Дарницького району м. Києва неправомірними та зобов’язав видати громадянину Андросенку Є.П. паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Таким чином апеляційний суд визнав, що для видачі закордонного паспорта необхідні лише документи, передбачені чинним законодавством.

Проте залишилися проблеми із видачею посвідчення особи моряка, що діє замість закордонного паспорту для цієї категорії громадян. Чинне законодавство встановлює, що посвідчення особи моряка видається громадянинові України капітанами морських, річкових портів України за зверненням моряка чи керівників підприємств, установ та організацій, що уклали трудовий договір з моряком, який займає будь-яку посаду на борту судна (крім військового судна), зареєстрованого на території України чи інших держав-учасниць Конвенції 1958 р. про посвідчення особи моряків.

Для оформлення і продовження терміну дії посвідчення особи моряка капітан порту звертається із запитом щодо допуску, доступу до державної таємниці, а також наявності порушеної кримінальної справи проти особи, яка претендує на отримання посвідчення особи моряка, до відповідних регіональних управлінь СБУ. Тобто фактично СБУ дає дозвіл на видачу посвідчення особи моряка. Проте з якими державними таємницями пов’язана праця моряка на невійськовому судні? Ця практика йде від радянських часів, коли все, що стосувалося праці за кордоном, засекречувалося. На нашу думку, цей рудимент радянської системи має бути змінений.

Взагалі процедура видачі посвідчення особи моряка для багаторазового виїзду за кордон потребує значного доопрацювання.[3]

Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в’їзд в Україну.

Загалом дані обмеження відповідають міжнародним стандартам. Питання виникають лише щодо обмеження свободи пересування в зв’язку з обізнаністю з відомостями, що становлять державну таємницю. Дане положення є відвертим радянським рудиментом, що давно втратило своє значення після закінчення холодної війни в еру транскордонних інформаційних технологій, наприклад, Інтернету, електронної пошти тощо.

Міліція все ще часто порушує право на свободу вільного пересування в межах країни. Наприклад, звичною практикою є, коли працівники патрульної служби без жодних підстав перевіряючи документи громадян, можуть питати про цілі їхнього візиту до цього міста, якщо особа зареєстрована не в цьому населеному пункті, а також навіть можуть затримати таку особу. Іноді зустрічаються й більш брутальні випадки порушень.

Наприклад, 9 квітня 2005 року о 5.10 ранку на Думську площу м. Одеси, де розмістилося наметове містечко прихильників екс-мера Одеси Боделана, прийшли близько 200 міліціонерів, які оточили містечко. Судові виконавці зачитали «ухвалу» Приморського райсуду, згідно з якою на Думській площі заборонено проводити мітинги будь-яким фізичним і юридичним особам. Після цього група людей, які за словами мешканців містечка належать до організацій, що підтримують президента Ющенка та мера Гурвіца, заходилася трощити містечко. Багатьох учасників акції протесту було затримано міліцією. Тих із них, які мешкають поза Одесою, міліціонери примушували залишити місто.

Слід додати, що Законом України від 5 жовтня 2005 року Україна ратифікувала Європейську угоду про правила, що регулюють пересування осіб між державами-членами Ради Європи, укладену 13 грудня 1957 року в Парижі. Зокрема цією угодою передбачається спрощена система переїзду до країн-учасниць цієї угоди, якщо така поїздка не перевищує трьох місяців.

 

Міграційний рух населення України за січень-грудень 2005 року [4]

1. Абсолютні дані кількості прибулих, вибулих,
міграційного приросту з внутрішньої та зовнішньої міграцій (осіб)

 

У межах України

Зовнішня міграція

число
прибулих

число
вибулих

приріст

число
прибулих

число
вибулих

приріст

Україна

723642

723642

х

39580

34997

4583

Автономна
Республіка Крим

32831

33396

-565

6381

3043

3338

Вінницька

28858

31772

-2914

981

850

131

Волинська

18237

18897

-660

469

901

-432

Дніпропетровська

54493

52246

2247

2023

2188

-165

Донецька

61411

62742

-1331

4834

4702

132

Житомирська

22078

25057

-2979

601

797

-196

Закарпатська

9080

10608

-1528

222

1027

-805

Запорізька

25692

26865

-1173

1669

1697

-28

Івано-Франківська

15706

16376

-670

378

557

-179

Київська

28569

28132

437

916

503

413

Кіровоградська

12744

18112

-5368

330

483

-153

Луганська

35537

39271

-3734

1933

2910

-977

Львівська

32650

33966

-1316

537

944

-407

Миколаївська

19191

19896

-705

1022

848

174

Одеська

35060

34466

594

3704

1601

2103

Полтавська

29760

29676

84

726

803

-77

Рівненська

20362

21869

-1507

298

1069

-771

Сумська

20134

22738

-2604

596

712

-116

Тернопільська

13843

15264

-1421

287

546

-259

Харківська

52186

47817

4369

3050

2260

790

Херсонська

16509

19912

-3403

797

885

-88

Хмельницька

22230

25188

-2958

609

621

-12

Черкаська

25857

27076

-1219

880

670

210

Чернівецька

11383

11434

-51

497

790

-293

Чернігівська

18861

21323

-2462

602

796

-194

Київ

55129

26400

28729

4050

2139

1911

Севастополь

5251

3143

2108

1188

655

533

 2. Частота прибуття, вибуття, міграційного приросту
з внутрішньої та зовнішньої міграцій (на 1000 осіб)

 

У межах України

Зовнішня міграція

число прибулих

число вибулих

приріст

число прибулих

число вибулих

приріст

Україна

15,4

15,4

х

0,8

0,7

0,1

Автономна
Республіка Крим

16,5

16,8

-0,3

3,2

1,5

1,7

Вінницька

16,9

18,6

-1,7

0,6

0,5

0,1

Волинська

17,5

18,1

-0,6

0,5

0,9

-0,4

Дніпропетровська

15,7

15,1

0,6

0,6

0,6

-0,0

Донецька

13,2

13,5

-0,3

1,0

1,0

0,0

Житомирська

16,5

18,7

-2,2

0,4

0,6

-0,2

Закарпатська

7,3

8,5

-1,2

0,2

0,8

-0,6

Запорізька

13,8

14,4

-0,6

0,9

0,9

-0,0

Івано-Франківська

11,3

11,8

-0,5

0,3

0,4

-0,1

Київська

16,1

15,8

0,3

0,5

0,3

0,2

Кіровоградська

11,8

16,8

-5,0

0,4

0,5

-0,1

Луганська

14,7

16,2

-1,5

0,8

1,2

-0,4

Львівська

12,6

13,1

-0,5

0,2

0,3

-0,1

Миколаївська

15,7

16,2

-0,5

0,8

0,7

0,1

Одеська

14,5

14,3

0,2

1,6

0,7

0,9

Полтавська

19,0

19,0

0,0

0,5

0,5

-0,0

Рівненська

17,6

18,9

-1,3

0,2

0,9

-0,7

Сумська

16,3

18,4

-2,1

0,5

0,6

-0,1

Тернопільська

12,4

13,7

-1,3

0,3

0,5

-0,2

Харківська

18,3

16,8

1,5

1,1

0,8

0,3

Херсонська

14,6

17,6

-3,0

0,7

0,8

-0,1

Хмельницька

16,1

18,3

-2,2

0,4

0,4

-0,0

Черкаська

19,2

20,1

-0,9

0,7

0,5

0,2

Чернівецька

12,5

12,6

-0,1

0,5

0,8

-0,3

Чернігівська

16,0

18,1

-2,1

0,5

0,7

-0,2

Київ

20,6

9,9

10,7

1,5

0,8

0,7

Севастополь

13,9

8,3

5,6

3,1

1,7

1,4

2. Свобода вільного вибору місця проживання

Загалом в Україні забезпечується свобода вибору місця проживання, проте в правовому регулюванні існує низка недоліків, що залишилися із часів існування «прописки».

Проблеми існують у двох площинах:

–  реалізація багатьох прав та свобод і надалі залежить від офіційного місця реєстрації;

–  громадяни, які не мають власного житла, кількість яких постійно зростає, у більшості випадків не мають можливості реєструватися за місцем фактичного проживання через необґрунтовано вузьке тлумачення підстав для реєстрації.

Перша проблема фактично є опосередкованим додатковим заходом владного примусу до реєстрації. Іншою формою владного примусу є існуюча адміністративна відповідальність за проживання без реєстрації.

Можливість реалізації багатьох прав і свобод лише за місцем реєстрації походить, очевидно, ще з кріпосного права та радянської системи «прописки». Незважаючи на загальну декларацію, викладену в статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», дана система фактично зберігає свою дію.

Лише за місцем реєстрації реалізуються права громадян, передбачені Законами України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про пенсійне забезпечення», «Про освіту», «Основи законодавства України про охорону здоров’я», «Про захист населення від інфекційних захворювань», «Про зайнятість населення» тощо. Громадяни без місця проживання та реєстрації не можуть відновити документи, влаштуватися на роботу, отримати медичну та соціальну допомогу.

Андрій П., 19 років, вихованець інтернату, декілька років проживав «на вулиці» у Шевченківському районі м. Києва у покинутій будівлі (внутрішній двір будинків по вул. Івана Франка 5-7). Одноповерхова будівля знаходилась в захаращеному, антисанітарному стані. Це місце добре відоме міліції. Андрій звернуся до співробітника Міжнародного товариства з прав людини – Українська секція (МТПЛ – УС) з проханням допомогти у влаштуванні до лікувального закладу. Молода людина мала явні ознаки серйозного захворювання (надзвичайна виснаженість, температура біля 40 градусів). Двічі Андрій самостійно звертався до Київської обласної клінічної лікарні. В присутності співробітника МТПЛ – УС у нічний час йому було відмовлено у стаціонарному лікуванні, мотивуючи тим, що хлопець повинен отримувати медичну допомогу за місцем реєстрації в Макарівському районі Київської області. Лише за добу – через систему швидкої допомоги хворий опинився у інфекційній лікарні. Його захворювання було діагностовано як черевний тиф. Представнику МТПЛ – УС запропонували закуповувати ліки і допоміжні медичні засоби для Андрія П.[5]

Через проблему свободи вибору місця проживання слід розглядати й проблему бездомних.

Бездомні – це не тільки ті люди, що фактично живуть на вулиці. До групи ризику відносяться й громадяни, які не мають реєстрації, але поки що працюють та можуть знімати житло, а також ті, що не мають:

–  визначеного місця проживання;

–  реєстрації;

–  документів, що посвідчують особу.[6]

Проблема також у тому, що законодавець знехтував фактичними суспільними відносинами в Україні, звузивши коло підстав для реєстрації та поділивши людей на тих, що можуть зареєструватися у певній квартирі, і тих, які не можуть цього зробити. При цьому до другої групи потрапили мільйони громадян. Наприклад, до неї потрапили люди, котрі можуть мати нормальну роботу й орендувати житло в якомусь з обласних центрів. Абсолютна більшість таких договорів оренди квартир є нелегальними за українським законодавством. Робити їх легальними невигідно обом учасникам таких договорів. Орендодавцю, оскільки:

–  йому слід платити податки з таких договорів, отримувати консультації з оподаткування, мати додаткові стосунки з податковими органами;

–  він може втратити право на отримання державної субсидії на оплату комунальних послуг;

–  реєстрація таких договорів займає певний час, пов’язана зі значними бюрократичними проблемами;

–  існує проблема примусового виселення особи, яка була зареєстрована в квартирі, що здійснюється за рішенням суду і відповідно тягне додаткові витрати часу та коштів.

Для орендаря офіційні стосунки невигідні через суттєве зростання орендної плати, враховуючи проблеми, зазначені вище.

У такій ситуації особа живе, фактично, відповідно до законодавства нелегально. При цьому законодавець просто ігнорує цих осіб, приписуючи їх до бездомних, котрі, справді, не мають де жити. Частіше всього такі особи реєструються там, де це можуть зробити, а не там, де фактично проживають. Наприклад, екс-прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко в минулому році мала реєстрацію в місті Дніпропетровську, хоча всім відомо, що вона постійно проживає в місті Києві.

Вибір місця проживання бездомними

Оцінити точно кількість бездомних в Україні неможливо. Статистика діяльності спеціальних установ для бездомних ввелася лише у 2006 році. Опосередковано можна визначити мінімальну кількість бездомних, оглянувши статистику МВС щодо затриманих за бродяжництво.

Упродовж 2003 року в спецустановах органів МВС утримувалось 23, 6 тисячі осіб, які підозрювалися у занятті бродяжництвом і жебрацтвом, за 2004 рік – 32,2 тисячі, а за 6 місяців 2005 року – 8,7 тисяч. У середньому близько 17 % з них затримувались повторно.[7]

У 2005 році парламент, нарешті, звернув увагу на проблему бездомних. 2 червня 2005 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей». Даний закон був практично повністю підготовлений робочою групою, створеною Благодійним фондом «Дорога до дому». Закон набув чинності з 1 січня 2006 року.

Даний закон визначив права бездомних, процедуру та систему їх обліку, систему заходів щодо попередження безпритульності та бездомності, а також надання їм соціальних послуг через спеціально створені центри соціального захисту.

Проте Кабінет Міністрів України в порушення пункту 3 Прикінцевих положень цього закону не розробив і не прийняв нормативні акти, необхідні для реалізації цього закону. Хоча така робота розпочалася за участю тієї ж робочої групи, що працювала над самим законом, з жовтня 2005 року.

Паралельно цю проблему мав на меті вирішити й народний депутат Л.Черновецький, яким ще в 2004 році був зареєстрований законопроект № 5357 «Про внесення змін до статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Проект передбачав зміни до визначення понять «місце перебування» та «реєстрація» з додаванням нової ознаки «переважного перебування». Законопроект був прийнятий парламентом у першому читанні за основу 11 січня 2005 року. 22 вересня він спрямований на повторне друге читання. А 15 грудня 2005 року був схвалений парламентом у цілому як закон. Проте Президент наклав вето на цей закон і повернув його до парламенту зі своїми зауваженнями, вказавши, що даний закон суперечить раніше прийнятому закону про основи соціального захисту бездомних громадян. Тому 22 лютого 2006 року даний закон був скасований.

 

Благодійний фонд «Дорога до дому» в 2004 році провів дослідження з вивчення бездомних як цільової групи. Дослідження проводилися в 20-ти містах 16-ти регіонів України.[8]

За результатами досліджень, бездомні переважно належать до групи працездатного віку: 30-49 років – 57%, 20-29 років – 13%.

В основному, опитані бездомні мають повну загальну середню або професійно-технічну освіту (34,8%), початкову й неповну середню освіту мають 11,1% й 20% відповідно. Звертає на себе увагу той факт, що кожен п’ятий опитаний має вищу освіту (10,8% закінчили технікуми або вузи 1, 2-го рівнів акредитації й 9,5% вузи 3, 4-го рівнів акредитації).

52,1% опитаних за професією раніше були робітниками, у сільському господарстві були зайняті 6,9% респондентів. Також були названі інші професії, які припускають наявність вищої освіти, а саме: інженер (5,1%), економіст (2,7%), викладач, військовослужбовець (по 2,2%), державний службовець (2,1%), медик (1.7%). Власний бізнес мали 1,8% опитаних. Не мали професії 12,5%. Більшість опитаних були зайняті у виробничій сфері (45,1%), у сільському господарстві (13,3%) й у сфері послуг (12,3%). Ці підприємства були державної (59,8%), приватної й колективної форми власності (18,7%). Не працювали 7,1% респондентів.

Ґрунтуючись на відповідях інших респондентів, можна відзначити часовий «пік» припинення роботи: неухильний ріст починається в 1989 році, пік 1998-2000 роки. У наступні роки й дотепер спостерігається відносно стабільна кількість випадків припинення роботи.

Необхідно відзначити, що бездомні не є утриманцями, що живуть на засоби знайомих і родичів: 51,3% опитаних ніколи не звертаються до них за грішми. Також більшість бездомних відповіли, що вони не просять милостиню (64,7%) і не крадуть (57,7%). Складно говорити про рівень доходу бездомних з достатньою впевненістю, оскільки на це питання не дала відповіді приблизно третина опитаних. Проте, спираючись на наявні відповіді й результати групових дискусій, можна припустити, що середній заробіток на день становить близько 10 гривень (8,5%), і на місяць – від 100 до 200 гривень. Проте необхідно відзначити, що серед відповідей про суму заробітку максимальні суми склали 400 гривень у день (1 відповідь) і 3000 на місяць (1 відповідь).

Більшість опитаних хотіли б змінити спосіб життя в найближчі рік або два (66,9%). Оптимістичні й дані про те, що дуже невеликий відсоток бездомних улаштовує їхнє нинішнє становище (5,6%). Не вважають потрібним що-небудь міняти у своєму житті (4,4%). Проте частка песимістів досить велика – 21,4% вважають, що неможливо нічого змінити.

3. Рекомендації

1. Завершити створення автоматичної системи обліку реєстрації громадян із застосуванням кращих прикладів інших країн та дотриманням міжнародних стандартів захисту прав людини.

2. Забезпечити захист персональних даних особи щодо її реєстрації та пересування з метою забезпечення таємниці пересування та усунення можливості незаконного контролю за пересуванням особи. Це особливо стосується бази даних Укрзалізниці щодо власників проїзних документів (квитків) на залізничному транспорті, доступ до якої не регламентований законодавством.

3. Відповідно до Висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 щодо вступу України до Ради Європи необхідно передати функції реєстрації громадян, іноземців та осіб без громадянства на території країни до Міністерства юстиції України.

4. Завершити реформування законодавства у сфері реєстрації осіб з урахуванням позитивної міжнародної практики та закону України про свободу пересування й вільний вибір місця проживання.

5. Доцільно розглянути питання про розширення підстав для реєстрації, а також переглянути законодавство з метою усунення залежності реалізації прав від місця реєстрації. Слід також спростити процедуру скасування реєстрації в приватних помешканнях, а також усунути взаємозалежність факту реєстрації з правом на дане помешкання в державному та комунальному житловому фондах.

6. Удосконалити процедуру видачі посвідчення особи моряка з урахуванням положень Конституції України щодо свободи вільного пересування та чітко визначених підстав щодо обмежень виїзду за кордон.

7. Скасувати практику обмеження виїзду за кордон осіб, які мають допуск до державної таємниці.

8. Протягом 2006 року прийняти всі нормативні акти, передбачені Законом України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» з метою його належного застосування. Зокрема, йдеться про окремі Положення «Про центр обліку громадян без визначеного місця проживання», «Про будинок нічного перебування», «Про реабілітаційний центр», а також штатний розклад та посадові інструкції для даних установ соціального захисту. Слід передбачити витрати на їхнє фінансування окремим рядком у державному бюджеті.

 



[1] Підготовлено Володимиром Яворським, УГСПЛ.

[2] Постанова Кабінету Міністрів України «Про Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом» від 19 березня 1997 р. № 252 (зі змінами від 12 вересня 2002 року, 8 жовтня 2004 року). Дивіться також статтю 2.2.2 Наказу Міністерства транспорту України від 28 липня 1998 року № 297 «Про затвердження Правил перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України» (Із змінами і доповненнями, внесеними наказами Міністерства транспорту України від 21 грудня 1999 року № 611, від 22 лютого 2001 року № 109, від 21 листопада 2002 року № 831, від 14 липня 2003 року № 530, наказом Міністерства транспорту та зв’язку України від 6 грудня 2004 року № 1069).

[3] Дивіться, наприклад, «Оформлення посвідчень особи моряка по-українськи», І.Безносенко. «Юридичний журнал» № 11, 2004 рік. Доступно в Інтернеті на сайті: http://justinian.com.ua.

[4] Дані Державного комітету статистики України. Доступно в Інтернеті на офіційній сторінці комітету: http://ukrstat.gov.ua/ operativ/operativ2005/ds/mr/mr_u/arh_mr2005.html.

[5] Звіт про дотримання прав самоорганізованих дітей в Україні. Міжнародне товариство прав людини – Українська Секція. К., 2006.

[6] Як забезпечити виборчі права бездомних громадян України (методичні матеріали). Видання БФ «Дорога до дому». Одеса, 2006, стор. 3. Доступно на сайті організації в Інтернеті: www.homeless.org.ua.

[7] Лист МВС № 16/1К-С-409 від 26 вересня 2005 року «Про надання інформації» у відповідь на інформаційний запит.

[8] «Украинские бездомные – кто они?». Дивіться в Інтернеті: www.homeless.org.ua.

 Поділитися