пошук  
версія для друку
08.07.2006

Права людини в Україні - 2005. XI. Право власності

   

[1]

Категорія власності посідає особливе місце в суспільній свідомості й загалом у суспільному житті. Право власності є базисом та гарантією існування й розвитку громадянського суспільства.

Право громадянина на власність як важливий атрибут правової держави і демократичного суспільства закріплено в Конституції України, у якій установлено форми власності (статті 13, 41, 142 та 143 Конституції України), закріплено рівність усіх суб’єктів права власності (статті 1 та 13 Конституції України), гарантії права власності та обов’язки власників (статті 13 і 41 Конституції України). Крім того, стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.[2] Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, передбаченому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їхньої вартості.

Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Закон України «Про власність» закріпив основні засади права власності в Україні та визначив правомочності власника: передбачено можливості власника здійснювати стосовно майна будь-які дії, що не суперечать закону, зокрема щодо використання майна для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, право передавати його безоплатно або за плату у володіння або у використання інших осіб. Цей закон закріпив заборону державі безпосередньо втручатися в господарську діяльність суб’єктів права власності. Водночас передбачається, що при здійсненні своїх прав та виконання обов’язків власник зобов’язаний дотримуватись моральних засад суспільства. У законі також установлено, що склад, кількість та вартість майна, що може знаходитися у власності громадян не обмежується, крім випадків передбачених у законі. У той же час, також передбачено, що окремими законодавчими актами може бути встановлений спеціальний порядок набуття громадянами права власності на окремі види майна, а також визначені види майна, які не можуть знаходитись у власності громадян. Спеціальними нормами Закону України «Про власність» регулюється право приватної власності громадян на землю, право приватної власності на квартиру та інші види майна[3]. Пізніше новий Цивільний кодекс деталізував регламентацію права власності відповідно до Конституції України.

Поняття права власності та його
загальні обмеження

Аналізуючи українське законодавство про власність на предмет його відповідності європейським стандартам, насамперед Європейській конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зокрема, статті 1 Першого протоколу, слід акцентувати увагу на деяких дуже важливих аспектах.

Стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини визначає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»

За своєю структурою стаття 1 Першого протоколу Конвенції включає в себе три правила, які можна визначити таким чином:

–  перша норма, яка визначена в першому реченні першого абзацу, встановлює принцип поваги права власності;

–  друга норма, яка міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення майна і встановлює для цього певні умови;

–  третя норма, яка закріплена в другому абзаці, визначає право Договірних сторін, крім іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів.

У своїй практиці Європейський суд звертав увагу на те, що ці три норми є «різними», але це не можна розуміти в такому сенсі, що вони не пов’язані одна з одною: друга та третя стосуються особливих випадків посягання на право мирно володіти своїм майном і повинні, таким чином, тлумачитись у світлі загального принципу, який закріплений у першій нормі[4].

Як підтвердження цього, у рішенні «Совтрансавто-Холдинг» проти України» Європейський суд з прав людини наголосив, що ці норми органічно пов’язані між собою. Друге і третє положення статті 1 є окремими випадками «втручання в право власності», а відтак вони мають тлумачитися в контексті принципу, закріпленого у першому положенні.[5]

Важливу роль у вирішенні конкретних питань, пов’язаних із застосуванням положень Європейської конвенції відіграє практика Європейського суду. У контексті широкого застосування статті 1 Першого протоколу і юриспруденції Європейського суду з цього питання важливим є порівняльний аналіз поняття майна, що міститься в українському законодавстві про власність та в Європейській конвенції.

Як свідчить аналіз практики Європейського суду, у контексті Європейської конвенції до майна належать, крім рухомих і нерухомих речей, також:

–  акції компаній (пояснення Європейського суду за скаргами № 8588/79 та №8589/79 Бреймлід і Мальстром проти Швеції);

–  позови про відшкодування збитків за внутрішнім законодавством;

–  рішення арбітражного органу в зв’язку зі спором (Справа Грецькі нафтопереробні заводи «Стерн» проти Греції);

–  законні розрахунки на те, що існує певне становище (Справа Компанії «Пайн Веллі девелопментс Лтд» проти Ірландії);

–  господарські інтереси, пов’язанні з управлінням бізнесом, а також управління клієнтурою (ділова репутація, нематеріальні активи тощо) (Справа Іатрідіс проти Греції, Справа Ван Марле та інші проти Нідерландів);

–  право на пенсію (якщо протягом якогось періоду робилися внески) (Справа Мюллер проти Австрії) .

Як бачимо поняття «власності» і «майна» в значенні статті 1 Першого протоколу досить широке. Це цілий спектр економічних інтересів, які потрапляють у сферу дії права власності, включаючи рухоме й нерухоме майно, майнові та немайнові інтереси. І на практиці поняття власності отримало доволі широке тлумачення та застосування. При розгляді справ Хендісайд та Маркс, Суд пояснив, що різноманітні терміни відносяться до концепції власності в звичайному розумінні цього слова. Але в справі Маркс Суд висловив думку про те, що стаття 1 Першого протоколу застосовується лише до існуючої власності тієї чи іншої особи, а не до права набувати власність. Право наслідувати власність не є майновим правом до того часу, поки воно не оскаржується. А отже, гарантії статті 1 Першого протоколу не приводяться в дію до того часу, поки немає можливості заявити право домагання на власність, що є предметом спору. Правом оберігається лише реально існуюча власність, а не право набувати власність у майбутньому.

В українському законодавстві використовується наступне визначення: право власності – це право особи на річ (майно), яке вона реалізує відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (стаття 316 Цивільного кодексу України). А отже, до об’єктів права власності віднесено не тільки речі, що є предметами матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки (стаття 179 ЦКУ), але й майно, що визначається як особливий об’єкт права власності, до якого відносять окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки (стаття 190 ЦКУ). Окремими видами майна вважають підприємство, як цілісний майновий комплекс та валютні цінності. Але в той же час розуміння об’єктів права власності в українському законодавстві залишається дещо вужчим, що позначається на ефективності захисту права власності в Україні.

Потрібно зазначити, що Європейський суд самостійно оцінює визначення терміну «майно», при цьому оцінка може розходитися з визначеннями й оцінками, що зазвичай застосовуються у внутрішньому (національному) праві. Цей метод «автономного» тлумачення широко застосовується Європейським судом. Так, у справі Беєлер проти Італії від 5 січня 2000 року суд зазначив, що поняття «майно» у статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі. Воно є незалежним від формальної класифікації в національному праві: деякі інші права та інтереси, що складають активи, можуть розглядатися, як право власності та, таким чином, як «майно» в цілях даного положення.

Визначальними критеріями для оцінки майна є економічна цінність, тобто грошова його оцінка, виходячи з об’єктивних чинників, а також ознака реальності майна – майно має бути наявним, оскільки Європейська конвенція не захищає майбутні права.

Слід також зазначити, що Європейська конвенція однаково захищає право власності як фізичних, так і юридичних осіб, що часто не відбувається в українському законодавстві. Більше того, фактично створена конкуренція цих норм при застосуванні Цивільного кодексу (права власності фізичних осіб) та Господарського кодексу (права власності переважно юридичних осіб). Різні норми матеріального права знаходять подальші відмінності й у процесуальних гарантіях судового захисту права власності, що є відмінними в господарських судах і судах загальної юрисдикції.

Другим важливим аспектом застосування законодавства про захист права власності є межі допустимого (розумного) втручання держави у справи власника. Якщо звернутися до українського законодавства, то право власності визначається через класичну формулу: власник може володіти, користуватися і розпоряджатися майном у межах, передбачених законом. А оскільки, закон є продуктом перш за все державної діяльності, можна тлумачити цей принцип, як можливість використання майна на свій розсуд у межах, передбачених державою, або в межах, передбачених державою й закріплених у законі.

Так само вимога про те, що будь-яке вилучення чи позбавлення власності має здійснюватися в інтересах «суспільства», напряму згадане у другій нормі статті 1 Першого протоколу Конвенції. Третя норма цієї статті також згадує «загальні» інтереси. А отже, будь-яка форма втручання в право власності, незалежно від того, яка норма поширюється на неї, має відповідати вимогам про наявність законної мети – інтересів суспільства.

Крім того, відповідно до практики Європейського суду для того, щоб втручання в право власності вважалось допустимим, воно має служити не лише законній меті в інтересах суспільства, а має бути розумна співмірність між використовуваними інструментами й тією метою, на котру спрямований будь-який захід, що позбавляє особу власності. Розумна рівновага має зберігатися між загальними інтересами суспільства та вимогами дотримання основних прав особи (рішення в справі АГОСІ проти Об’єднаного Королівства). Іншими словами, заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх застосування.

Проблеми захисту права
на мирне володіння своїм майном

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Першого Протоколу забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.

Втручання має бути законним, тобто здійснене на підставі закону. При цьому під «законом» Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути «доступним» (accessible) та «передбачуваним» (foreseeable). Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність закону» означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та в окремих осіб. «Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв’язку із застосуванням закону.

Розглядаючи питання захисту права особи на мирне володіння майном, необхідно згадати позицію Європейського суду, за якою «позбавлення майна згідно із другою нормою може бути виправданим, тільки якщо доведена, крім іншого, наявність «інтересів суспільства» та «умов передбачених законом». Більше того, будь-яке втручання у володіння майном має задовольняти принцип пропорційності. Як Суд неодноразово зазначав, має бути встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства в цілому та вимогою захисту основних прав індивіда.

Найбільша кількість рішень Європейського суду з прав людини стосувалась невиконання або тривалого невиконання рішень національних судів, що були пов’язані із захистом володіння своїм майном. До цієї категорії справ можна віднести рішення по суті в справах: Півень проти України, Жовнер проти України, Войтенко проти України, Шмалько проти України, Науменко проти України, Дубенко проти України, Михайленки та інші проти України, Деркач та Палек проти України, Шаренок проти України, Кацюк проти України та інші. І кількість таких справ збільшується із кожним роком.

Наприклад, у грудні 2005 року Європейський суд з прав людини зобов’язав Україну виплатити 16 українцям 27,716 тисячі євро за невиконання рішень українських судів щодо їхніх справ. Ці рішення були ухвалені щодо 14 різних справ за скаргами українців. Вони подали скарги до Європейського суду з прав людини на невиконання рішень українських судів про виплату їм грошових компенсацій. Держава не здійснила ці виплати через відсутність коштів у державному бюджеті. Європейський Суд визнав порушення прав позивачів і зобов’язав Україну виплатити їм суми від 1 до 2,720 тис. Євро кожному.

Загалом, у 2005 році було винесено 120 рішень проти України, абсолютна більшість яких стосується порушення права мирно володіти своїм майном.[6]

Даний факт не викликає здивування, якщо взяти до уваги, що за останній рік виконавча служба України забезпечувала виконання лише 50% судових рішень, тоді як у країнах Європи цей показник досягає 80%. Про необхідність змін у сфері державної виконавчої служби чимало говорив екс-міністр юстиції Роман Зварич, який заявляв: «Якщо оцінювати роботу нашої виконавчої служби за п’ятибальною системою, то я б вагався, чи ставити навіть двійку».

Проблеми української виконавчої служби на місцях чимало фахівців пояснюють її фактичним підпорядкуванням місцевій владі та незахищеним правовим статусом її працівників. Очевидно, незважаючи на певні кроки в реформуванні, державна виконавча служба не служить захисту права власності громадян.

Основою для реформування виконавчої служби в минулому році став Указ Президента України від 20 квітня 2005 року № 701/2005 «Питання Міністерства юстиції України» та Постанова Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2005 року № 320 «Про утворення урядового органу державного управління в складі Міністерства юстиції України».

Указом Президента Кабінету Міністрів України було доручено подати пропозиції щодо внесення змін до відповідних актів законодавства стосовно утворення в складі Міністерства юстиції України урядового органу державного управління з питань державної виконавчої служби, передбачивши утворення відповідних територіальних органів для реалізації покладених на нього завдань. Постановою КМУ утворено в складі Міністерства юстиції України на базі органів державної виконавчої служби Департамент державної виконавчої служби, як урядовий орган державного управління.

На виконання цих документів були подані до парламенту й прийняті ним два закони: 22 лип­ня 2005 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до законів України «Про державну виконавчу службу», а 15 липня 2005 року – Закон України «Про виконавче провадження».

Законом визначається правовий статус Департаменту державної виконавчої служби та порядок призначення і звільнення його керівних та інших працівників. Департамент державної виконавчої служби визначається як урядовий орган державного управління, який діє в складі Міністерства юстиції України, на яке покладається реалізація єдиної державної політики у сфері примусового виконання рішень. Також Закон визначив питання порядку призначення і звільнення керівних та інших працівників органів державної виконавчої служби.

Таким чином, зміни, що відбулися в системі органів державної виконавчої служби, вибудували чітку схему ієрархічної підпорядкованості та виключили можливість подвійного підпорядкування регіональних та територіальних органів державної виконавчої служби одночасно Департаменту державної виконавчої служби та територіальним управлінням юстиції.

Проте систему недержавних установ виконання судових рішень так і не було дозволено, хоча давно слід докладніше вивчити це питання, з огляду на безпорадність державної служби.

Слід зазначити, що невиконання судових рішень щодо захисту права власності не пов’язані виключно з проблемами державної виконавчої служби, а часто пояснюються українським законодавством.

Наприклад, можна згадати проблему заборони продажу державного майна у відповідності до Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна». Проблема начебто проста. В Україні була поширена схема «приватизації», за якої за борги державного підприємства, що часто робилися навмисно, викуповувалось за безцінь майно цих підприємств. Оскільки нормально врегулювати ці стосунки парламент не зміг, то просто наклав заборону на відчуження у будь-який спосіб майна державних підприємств у рахунок боргів цього підприємства. Проте, держава є власником цих підприємств і, встановивши подібний закон, вона фактично позбавила права власності всіх фізичних і юридичних осіб, кому заборгувало дане підприємство. При цьому, останнім не було навіть чого чекати, оскільки борги навіть не обіцяли повернути. У таких умовах Європейський суд з прав людини, звісно, став на сторону осіб, яким було заборговано їхні виплати, що в розумінні Першого протоколу включається до права власності.

Мінюст декілька разів уже пробував змінити цей закон, проте народні депутати відхиляли пропозицію, мотивуючи це державними інтересами захисту власності, котру ще не розікрали. А тим часом, відповідно, все далі порушувалося право власності інших осіб.

На підставі цього Закону зараз не виконуються понад 20 тисяч судових рішень про повернення боргів по заробітній платні на суму близько 50 мільйонів гривень. Загалом же через дію цього Закону зупинено виконання 250 302 виконавчих проваджень на суму 10 мільярдів гривень, що складає половину від загальної суми боргів, які залишилися неповернутими. Європейський суд з прав людини завалений скаргами на невиконання судових рішень через цей закон, оскільки це є очевидним порушенням Протоколу № 1 Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод, а також може бути визнано й порушення статті 13 Європейської конвенції, що гарантує ефективні засоби захисту порушених прав і свобод.

Це стало однією із причин, що в даний Закон було внесено зміни, які виводили із цього мораторію рішення суду щодо виплати заробітної плати. Ці зміни були внесені 21 жовтня 2004 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати». Потрібно зазначити, що звернення стягнення на майно державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, здійснюється на загальних підставах у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження», тобто шляхом накладення арешту і продажу майна боржника. При цьому проблема захисту права власності інших фізичних чи юридичних осіб, яким такі підприємства заборгували інші, ніж заробітна плата, суми залишається актуальною, оскільки мораторій на продаж таких об’єктів зберігається.

Проте проблема власності інших осіб залишається, і всі вони також можуть скаржитися до Європейського суду з прав людини, оскільки їхнє право власності не може бути захищене в країні на підставі судового рішення національного суду, позаяк воно не виконується.

Схожою проблемою є проблема невиплати вчителям надбавок, що передбачені Законом України «Про освіту» (наприклад, відповідно до статті 57 цього Закону). Про це свідчить наступна справа.

Справа П. (м. Чернігів)[7]

У січні 2003 року громадянка Пашук Тетяна Василівна (далі Заявник), яка має загальний педагогічний стаж понад 30 років і все своє життя працювала в середній спеціалізованій школі № 1 з поглибленим вивченням іноземних мов міста Чернігова (спеціаліст вищої категорії), звернулася в Деснянський районний суд міста Чернігова з позовом про стягнення з Управління освіти Чернігівської міської ради надбавку за вислугу років, а також допомогу на оздоровлення в розмірі 4500 гривень.

За рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 7 квітня 2003 року з управління освіти Чернігівської міської ради на користь Заявника було стягнуто 3 068 гривень 84 копійок надбавки за вислугу років, 758 гривень 51 копійку допомоги на оздоровлення, індексації 1037 гривень 79 копійок, а всього 4 865 гривень 14 копійок.

Згідно з ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 1 липня 2003 року вищевказане рішення Деснянського районного суду від 7 квітня 2003 року залишено без змін, а скаргу міського управління освіти – без задоволення. Тобто, рішення суду від 7 квітня 2003 року набрало чинності та стало обов’язковим для виконання.

Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах Верховного Суду України від 3 листопада 2004 року було відмовлено в задоволенні касаційної скарги управління освіти Чернігівської міської ради на рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 7 квітня 2003 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 4 липня 2003 року.

17 грудня 2004 року виконавчий лист був пред’явлений Заявником у відділ державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції міста Чернігова для виконання. Спочатку виконавчий документ був повернутий з причин відсутності коштів на рахунку відповідача. Після скарг виконавче провадження було знову відкрите.

Тим часом, через масові скарги вчителів парламент приймає Закон України «Про реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачених статтею 57 Закону України «Про освіту» педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів». Тобто борг перед учителькою визнавався державним боргом і повинен був відповідно до Закону погашатися протягом п’яти років рівними частинами шляхом включення видатків відповідними законами України про Державний бюджет України, починаючи з 2005 року, у вигляді окремих цільових субвенцій з Державного бюджету України для категорій працівників, що фінансується з Державного бюджету України. Проте на 2005 рік таких коштів у Чернігівській області виділено не було.

На підставі цього та відсутності грошей на рахунку відповідача Державна виконавча служба вже втретє закрила виконавче провадження в цій справі.

Вичерпавши всі національні засоби захисту своїх прав П. восени 2005 року звернулася до Європейського суду з прав людини зі скаргою на порушення права володіння своїм майном через невиплату їй компенсацій у розумний строк, порушення права на справедливий суд через тривале невиконання судового рішення. При цьому вказувалося, що держава не може фактично в односторонньому порядку змінювати порядок виконання судового рішення, визначати порядок сплати своїх боргів, а, відповідно, даним національним законом порушувалося право громадянки П. мирно володіти своїм майном.

Як уже зазначалося, стаття 1 Першого протоколу Європейської конвенції дає дещо ширше тлумачення поняття майна, ніж те, що є в українському законодавстві. Акції та корпоративні права, які випливають з володіння акціями, розглядаються як один із видів майна, що підлягає захисту механізмами Європейської конвенції.

Аналізуючи українське корпоративне законодавство, можна навести декілька проблем, які сьогодні значною мірою можна розглядати як результат недосконалості регулювання права власності. Ідеться, насамперед, про захист акціонерів закритих акціонерних товариств.

Проблема закритих акціонерних товариств стала чи не найгострішою в розвитку поточного корпоративного законодавства. Вочевидь саме існування української моделі закритого акціонерного товариства, закріплене ще в Законі України «Про господарські товариства», який був прий­нятий у вересні 1991 року, поклало початок ескалації цього загострення, яке виявилось і в прий­нятих Цивільному і Господарському кодексах України. Достатньо сказати, що в Цивільному кодексі України, прийнятому 16 січня 2003 року, взагалі відсутня згадка про наявність закритих акціонерних товариств. Разом з тим, прийнятий одночасно Господарський кодекс України передбачає існування як відкритих , так і закритих акціонерних товариств.

Гострота проблеми визначається невирішенням питання про порядок відчуження акцій закритого акціонерного товариства. Ні прийнятий у 1991 році Закон України «Про господарські товариства», ні Господарський кодекс України не містять чіткої процедури відчуження акцій закритого акціонерного товариства. Не передбачені також умови компенсації вартості власникам акцій, які може викупити акціонерне товариство в акціонера в закритому товаристві при ненаданні йому права продати їх на свій розсуд (будь-якій третій особі). Таким чином, усе навантаження переноситься на корпоративне регулювання (тобто на закріплення відповідних положень у статутах). Але, як свідчить аналіз більшості статутів закритих акціонерних товариств, такі положення в них, як правило, відсутні.

Не вирішене питання і про правонаступництво в зв’язку зі смертю акціонера – фізичної особи, якій належали акції закритого акціонерного товариства. Не врегульовані питання про можливість застави акцій у закритих акціонерних товариствах. Яскравими прикладами порушення прав акціонерів можуть слугувати приклади з вилучення акцій в акціонерів, у тому числі за порушення трудової дисципліни, за звільнення з роботи без поважних причин тощо.

Якщо торкнутися проблеми функціонування відкритих акціонерних товариств, то і в цій сфері має місце значна кількість порушень прав акціонерів. Передусім ідеться про «розмивання» пакетів акцій. Поки що відсутні норми, які могли б надійно захистити інтереси міноритарного акціонера. Як приклад порушення корпоративних прав у контексті статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції можна навести справу Совтрансавто-Холдинг» проти України.

Необхідно відмітити, що право на мирне володіння майном тісно пов’язане з охороною даного права нормами цивільного, адміністративного та кримінального законодавства.

В Україні в 2005 році мали місце значні проблеми в тлумаченні та застосуванні відповідного законодавства. Зокрема, було внесено зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення (Закон України «Про внесення змін в Кодекс України про адміністративні правопорушення» № 2635-IV), якими було встановлено, що крадіжка чужого майна вважається дрібною, якщо вартість такого майна на момент здійснення правопорушення не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Таким чином, у відповідності до вищевказаних змін адміністративна відповідальність за дрібну крадіжку наступає, якщо винна особа посягала на всі форми власності, у тому числі приватну.

Але здивування викликало пояснення Верховного Суду України[8], який висловив позицію, що дані зміни зробили неможливими встановлення кримінальної відповідальності за окремі правопорушення, які раніше визнавалися злочинами. Суд дійшов висновку, що Законом здійснена часткова декриміналізація окремих злочинів, які передбачені ст. 185, 188, 190, 191, 193 КК України. І більше того, до дрібних крадіжок віднесли крадіжку, яка здійснена повторно, організованою групою, об’єднану із проникненням в житло чи інше приміщення, якщо вартість вкраденого на момент здійснення правопорушення не перевищує 393 грн.[9]

А це означає, що фактично держава знімає з себе відповідальність за захист громадян від крадіжок майна вартістю до 393 грн., оскільки знімає із них найбільш ефективний захист – кримінальну відповідальність. Поряд із цим виникли проблеми належної оцінки майна та, відповідно, застосування чи не застосування кримінальної відповідальності, що фактично залишено в багатьох випадках на вільний розсуд правоохоронців.

Проблеми позбавлення права
мирно володіти майном

У законодавчих актах України закріплені численні випадки вилучення майна у власників. Так, стаття 55 Закону України «Про власність» передбачає такі випадки примусового вилучення майна:

1) вилучення майна у власника допускається при зверненні стягнення на це майно за зобов’язаннями власника у випадках і порядку, передбачених Законом України «Про власність», Цивільним та Цивільно-процесуальним кодексами України;

2) вилучення (реквізиція) майна у власника в інтересах суспільства за обставин надзвичайного характеру (стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій) за рішенням органів державної влади в порядку і на умовах, установлених законодавчими актами України з відшкодуванням власнику його збитків у повному обсязі;

3) оплатне вилучення майна у власника за рішенням суду чи іншого компетентного органу у випадках, передбачених законодавчими актами України з виплатою власникові вартості цього майна в розмірі, встановленому законодавством;

4) безоплатне вилучення (конфіскація) майна у власника за рішенням або вироком суду чи іншого компетентного органу, як санкція за вчинення правопорушення.

Новий Цивільний кодекс України певною мірою впорядкував питання примусового відчуження майна від власника. Так, стаття 321 передбачає, що особа може бути позбавлена права власності або обмежена в його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості.

У статті 346 ЦКУ наводиться докладний перелік підстав припинення права власності. До цього переліку включені й підстави припинення права власності, незалежно від волі самого власника. Такими підставами, зокрема, є:

а) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

б) викупу пам’яток історії та культури;

в) викупу земельної ділянки в зв’язку із суспільною необхідністю;

г) викупу нерухомого майна в зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

д) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

е) реквізиції;

з) конфіскації;

У плані забезпечення гарантій права власності проблемним питанням є націоналізація майна. В Україні до цього часу відсутній законодавчий акт, яким би встановлювалися правові засади (підстави, умови, порядок і правові наслідки ) націоналізації майна. Варто нагадати, що можливість націоналізації майна, виходячи із принципів міжнародного публічного права, визнається одним із елементів суверенітету держави, а відтак не заперечується як можлива підстава припинення права власності приватних фізичних та юридичних осіб.

Інша річ, що за загальним правилом націоналізація здійснюється в інтересах суспільного (публічного) порядку і на комерційних засадах. Відсутність в Україні законодавства про націоналізацію, на нашу думку, слід оцінювати негативно, оскільки держава сама не обмежена нормативними приписами стосовно й самої процедури прийняття рішення про націоналізацію, і порядку реалізації цього рішення. І, що найголовніше, не закріплені права і відповідні гарантії для власника, чиє майно підлягає націоналізації. Така ситуація не може характеризуватися інакше, як стан правової невизначеності.

Важливою проблемою в сучасних умовах для України є й проблема реприватизації, оскільки, як відомо, в України до сьогодні активно йде процес приватизації державного майна. Порядок здійснення приватизації державних підприємств був передбачений пакетом приватизаційних законів та інших нормативно-правових актів і здійснювався під контролем і за прямої участі державних органів приватизації. Таким чином, презюмується, що саме ці органи і несуть відповідальність за дотримання законодавства в процесі приватизації майна державних підприємств (при прийнятті рішення, оцінці майна, проведенні конкурсів та аукціонів, продажу пакетів акцій, укладанні договорів купівлі-продажу тощо).

Разом з тим у судовій практиці в 2005 році виникли непоодинокі випадки, коли за позовами органів прокуратури, а інколи й самих державних органів приватизації, визнаються недійсними акти приватизації державних підприємств, тобто фактично проводиться «реприватизація» (повна або часткова).

Тут доцільно навести приклади реприватизації Криворіжсталі, Нікопольського феросплавного заводу, і низки інших державних підприємств, які були приватизовані з порушенням вищезазначених правил. Зокрема, щодо Криворіжсталі Господарський суд м. Києва[10], а згодом і Апеляційний господарський суд м. Києва і Верховний Суд України прийняли рішення про незаконну приватизацію металургійного підприємства, оскільки при здійсненні приватизації мали місце суттєві порушення законодавства України у сфері приватизації, зокрема, були порушені строки повідомлення про проведення конкурсу, також були допущені порушення у встановленні додаткових умов конкурсу, процедури допущення претендентів на конкурс, формування пакету акцій, експертиза і визначення переможця конкурсу. Приймаючи рішення по даній справі, суд базувався на вимогах законодавства України, але в той же час потрібно відзначити, що при прийнятті рішення суд стикнувся з проблемою недостатнього правового регулювання реприватизації в Україні та низкою правових норм, які суперечили одна одній, що є великою перешкодою в гарантуванні державою права особи на мирне володіння своєю власністю.

Взагалі скасування актів приватизації призводить до необхідності застосування двосторонньої реституції, тобто повернення сторін у первісний майновий стан, що значною мірою порушує права осіб, які брали участь у приватизаційних процесах, особливо в тих випадках, коли приватизація здійснювалася із застосуванням спеціальних засобів платежу (приватизаційних майнових сертифікатів, компенсаційних сертифікатів). Навряд чи можна погодитись, що при реституції, яка застосовується в таких випадках, зокрема, при реприватизації Криворіжсталі, забезпечується можливість отримання справедливої компенсації. Водночас, слід звернути увагу, що безпосередню відповідальність за ці правові наслідки має нести держава, оскільки її представники прямо чи опосередковано сприяли порушенню законодавства при здійсненні процесу приватизації. І до сьогодні дана проблема на законодавчому рівні залишається невизначеною.

Унаслідок цього власники цих підприємств можуть подавати скаргу до Європейського суду з прав людини щодо дотримання їх права власності через:

–  нечіткість закону, що регламентує подібну ситуацію;

–  відсутність ситуації правової визначеності при приватизації, оскільки в будь-який момент орган влади може повернути приватизоване майно;

–  питання суми компенсації за реприватизоване майно, що не включає зміни на підприємстві, які були зароблені цим власником та інші витрати;

–  можливість дискримінаційного підходу, оскільки не було порушено подібних справ щодо власників іншого майна, хоча були наявними такі ж порушення.

Аргументом у цій справі буде й те, що посадові особи, які здійснили приватизацію від імені держави, є не покараними: логічно припустити, що коли при приватизації наявні порушення законодавства, то мали б бути покарані посадові особи, котрі її здійснили. В іншому випадку факт незаконності приватизації є відверто сумнівним з огляду на суперечність певних норм національного законодавства.

Стягнення на майно за зобов’язаннями власника, як правило, накладається за рішенням суду або іншого уповноваженого органу в разі відмови чи неспроможності власника виконувати свої зобов’язання. Прикладами проведення такого стягнення є звернення стягнення на майно боржника, передане в заставу кредитору, звернення стягнення на майно, яке перебуває в податковій заставі, примусове виконання органами державної виконавчої служби судових рішень про відібрання речі або стягнення грошових сум з боржника на користь кредитора, задоволення вимог кредиторів з майна боржника при проведенні процедури банкрутства тощо.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану», у разі введення надзвичайного стану при виникненні особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, які створюють загрозу життю і здоров’ю значних верств населення, уповноважені органи можуть здійснювати низку заходів, у тому числі пов’язаних з обмеженням права власності та реквізицією майна. Зокрема, може здійснюватись мобілізація та використання ресурсів підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності, для від­вернення небезпеки та ліквідації надзвичайних ситуацій з обов’язковою компенсацією зазначених втрат. Яскравим прикладом недосконалостей у правовому регулюванні реквізиції майна є випадки знищення птиці в зв’язку із поширенням пташиного грипу та введенням надзвичайного стану в АР Крим.

Конфіскація майна є санкцією за вчинення злочину і застосовується виключно у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом України, на підставі вироку суду. Стаття 59 Кримінального кодексу України встановлює, що покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Встановлюється конфіскація майна за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині Кодексу. Слід зазначити, що законодавством України визначено перелік майна, що не підлягає конфіскації, а так само на нього не може бути звернено стягнення за зобов’язаннями власника.

Припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі, полягає в покладенні на особу, котра з підстав, що не були заборонені законом, набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати, обов’язку відчужити це майно протягом строку, встановленого законом (стаття 348 ЦКУ). У разі невиконання цього обов’язку у відповідний строк це майно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду. Це правило поширюється й на випадки, коли законом установлюється необхідність отримання особливого дозволу для придбання певного майна, а особі, яка володіє таким майном, у наданні дозволу було відмовлено.

Викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю регулюється статтею 350 ЦКУ. Підставою для викупу є рішення, яке приймається компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування. Здійснюється викуп за згодою власника або за рішенням суду в порядку, передбаченому законом. Викупна ціна за земельну ділянку включає вартість самої ділянки, нерухомого майна, що розміщене на ній, та упущену вигоду власника. Право власності на нерухоме майно, яке розміщене на земельній ділянці, що підлягає викупу, може бути припинено за рішенням суду шляхом його викупу і з обов’язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі (стаття 351 ЦКУ). Підставою для відповідного рішення суду є неможливість використання земельної ділянки, викупленої в зв’язку із суспільною необхідністю, без припинення права власності на це майно.

У контексті цієї підстави важливо виділити проблему дотримання прав власності громадян України в зв’язку із впровадженням програми комплексної реконструкції мікрорайонів застарілого житлового фонду. Законопроект №7483 (автор подання – Ю.В.Тимошенко, Кабінет Міністрів України)[11], який був підготовлений на друге читання у Верховній Раді, в багатьох моментах не забезпечував права на володіння, користування і розпорядження своїм майном для власників квартир у розумінні статті 1 Першого протоколу Європейської конвенції. Українська Гельсінська спілка з прав людини підготувала експертні зауваження та рекомендації до даного законопроекту[12] і надіслала їх до профільного Комітету Верховної Ради України з питань житлово-комунального господарства, транспорту і зв’язку та Міністерства юстиції України. Також критика цього закону відбулася з боку організацій, що протидіють незаконній забудові міст та інших громадських активістів. І як результат, даний законопроект, який був внесений у Верховну Раду України на друге читання, не був підтриманий депутатами.

Стаття 352 ЦКУ регулює питання викупу пам’яток історії та культури. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки історії і культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власникові пам’ятки відповідне попередження. Якщо незважаючи на це, заходи власником не будуть вжиті, за рішенням суду може бути здійсненний викуп цієї пам’ятки. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам’ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред’явлено без попередження. Викупна ціна визначається за згодою сторін, а в разі спору – судом. Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави.

Застосування реквізиції та конфіскації, визначені статтями 353 та 354 ЦК України, у цілому не змінюють регулювання умов і наслідків, що були закріплені в попередньому законодавстві.

Таким чином, як свідчить наведений аналіз законодавчих актів, що регулюють умови та порядок вилучення в приватного власника майна, зазвичай підставою для цього є забезпечення суспільних або державних потреб. Вочевидь, застосування такої оціночної категорії, як «суспільні або державні потреби», викликає труднощі й на практиці може створювати відповідні конфлікти.

До випадків фактичної експропріації слід віднести також застосування механізмів арешту активів та встановлення податкової застави стосовно майна платника податків, які передбачені Законом України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». У розумінні цього Закону податкове зобов’язання, яке розглядається як обов’язок платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів у порядку та строки, передбачені податковим законодавством України, у разі його невиконання створює податковий борг, який може бути забезпечений установленням податкової застави щодо активів або накладення арешту на активи боржника.

На підставі податкової застави орган стягнення має першочергове право в разі непогашення забезпеченого податковою заставою податкового боргу отримати задоволення з вартості заставленого майна перед іншими кредиторами. Правомочності власника щодо його майна, яке перебуває в податковій заставі, обмежуються шляхом покладення на нього обов’язку узгоджувати з податковим органом проведення ряду операцій із цим майном. Надання майна, що перебуває в податковій заставі, у наступну заставу іншим кредиторам або його використання для забезпечення дійсної чи майбутньої вимоги третіх осіб не дозволяється. А отже, встановлення податкової застави хоча і не має наслідком на першому етапі її застосування вилучення майна, однак фактично суттєво обмежує реальні можливості власника щодо його вільного використання та розпорядження.

У разі, коли заходи з погашення податкового боргу не дали позитивного результату, податковий орган здійснює за платника податків та на користь держави заходи щодо залучення додаткових джерел погашення суми податкового боргу шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а за їх недостатності – шляхом продажу інших активів такого платника податків.

І хоча активи платника податків можуть бути примусово стягнені в рахунок погашення його податкового боргу виключно за рішенням суду, вже сам факт встановлення податкової застави або накладення адміністративного арешту на кошти, які реалізуються державними податковими органами з використанням своїх владних повноважень, слід кваліфікувати як суттєве обмеження державою повноважень (а відтак і самого права) власника, яке значно знижує рівень контролю власника над його майном.

У даному аспекті важливо навести Рішення Конституційного Суду у Справі про податкову заставу[13]. Зокрема, пункт 4.2. Рішення визначає, що положення абзацу другого підпункту 8.2.1 пункту 8.2 статті 8 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» передбачає, що підставою виникнення права податкової застави є неподання або несвоєчасне подання платником податків податкової декларації. Тим самим законодавець фактично прирівнює неподання або несвоєчасне подання податкової декларації до факту несплати податкового зобов’язання. Але зазначена підстава ще не свідчить про існування податкового зобов’язання в платника податків, а тим більше про виникнення податкового боргу. Встановлюючи таку підставу для запровадження податкової застави, законодавець не врахував наявність чи відсутність існування податкового зобов’язання, а також наслідки, які можуть настати для платника податків у разі неподання або несвоєчасного подання податкової декларації і неправомірно обмежив право останнього розпоряджатися своєю власністю. І ці аргументи дали підстави Конституційному Суду визнати дане положення неконституційним.

Крім того, п. 4.3 вищезгаданого Рішення стосується також підпункту 8.2.2 пункту 8.2 статті 8 вказаного Закону, який передбачає поширення права податкової застави на будь-які види активів платника податків, які перебували на момент виникнення такого права в його власності (повному господарському віданні), а також на будь-які інші активи, на які платник податків набуде прав власності в майбутньому, до моменту погашення його податкових зобов’язань або податкового боргу. Зі змісту цього положення випливає, а практика його застосування підтверджує, що право податкової застави поширюється практично на всі види активів платника податків. При цьому не враховується адекватність суми податкового зобов’язання чи податкового боргу з розміром заставлених активів платника податків, що не сприяє справедливому вирішенню питань застосування права податкової застави між суб’єктами податкових правовідносин.

На думку Конституційного Суду України, розмір податкової застави, виходячи із загальних принципів права, має відповідати сумі податкового зобов’язання, що забезпечувало б конституційну вимогу справедливості та розмірності. Розмірність, як елемент принципу справедливості, передбачає встановлення публічно-правового обмеження розпорядження активами платника податків за несплату чи несвоєчасну сплату податкового зобов’язання та диференціювання такого обмеження залежно від розміру несплати платником податкового боргу. І даний пункт визнаний таким, що не відповідає Конституції України, оскільки поширює право податкової застави на будь-які види активів платника податків і може призвести до позбавлення такого платника не тільки прибутків, а й інших активів, ставлячи під загрозу його подальшу підприємницьку діяльність аж до її припинення.

Одним з відомих прикладів неправомірних обмежень права власності з боку податкових органів можна назвати справу видавництва «Такі справи», яка зараз розглядається Міжнародним центром з вирішення інвестиційних спорів. Суть її в неправомірному позбавленні й пошкодженні власності даного підприємства працівниками податкової інспекції та правоохоронних органів, блокуванні роботи підприємства протягом тривалого часу та іншого перешкоджання здійснення підприємницької діяльності. Дані дії здійснювалися начебто з метою розслідування кримінального злочину, хоча пізніше кримінальна справа була закрита за відсутністю складу злочину. Проте при цьому було завдано мільйонних збитків власникам видавництва. Конфлікт виник через те, що дане видавництво публікувало видання опозиційних авторів, проте вже й нова влада не має намір відновлювати право власності литовських інвесторів. Таким чином, на нашу думку, у даній справі державою було не забезпечено дотримання гарантій права власності іноземного інвестора, литовського підприємства ЗАТ «Tokios Tokelės», і, відповідно, це може вилитись у значну суму присудженої компенсації: на сьогодні сума позову складає – 75 560 541 доларів США. При цьому, уряд фактично не пропонує шляхів щодо розв’язання цієї суперечки мировим шляхом.

Практика Європейського суду виходить із того, що встановлення державою окремих заборон щодо реалізації права власності на майно, а також використання державою заходів забезпечення з метою домогтися сплати податків слід розглядати як факти втручання держави в мирне володіння майном, що визначається як одне з фундаментальних прав людини. Такі факти мають аналізуватися на предмет їх обґрунтованого застосування, тобто законності, доцільності та пропорційності. Як свідчить аналіз практики, у цій сфері державні податкові органи України часто-густо припускаються порушень і норм законодавства, і загальних принципів права в цілому.

Рекомендації

1.  Для ефективного захисту різних об’єктів права власності необхідно розширити коло об’єктів, які підпадають під захист права власності.

2.  Забезпечити ефективне функціонування виконавчої служби в Україні, яке має забезпечити належне виконання судових рішень. Введення в Україні інституту приватних виконавців.

3.  Необхідно усунути дискримінаційні норми щодо захисту права власності фізичних та юридичних осіб, зокрема, через поступове скасування Господарського кодексу чи уніфікацію його норм із Цивільним кодексом, внесення змін до Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», введення заборони змін норм щодо оподаткування заднім числом тощо.

4.  З метою забезпечення гарантій права власності необхідно усунути правові прогалини в регулюванні націоналізації, реприватизації майна.

5.  Усунути недоліки корпоративного законодавства, в тому числі шляхом прийняття Закону України «Про акціонерні товариства».

6.  Змінити або суттєво вдосконалити податкове законодавство в напрямку забезпечення рівності й захисту всіх форм права власності.

7.  Забезпечити ефективний захист права всіх форм власності, зокрема, нормами цивільного, адміністративного і кримінального законодавства.



[1] Підготовлено Максимом Щербатюком, Українська Гельсінська спілка з прав людини.

[2] Право на мирне володіння своїм майном. Прецеденти та коментарі. – Львів: «ТеРус», 2005. – с. 61-72.

[3] Європейська конвенція з прав людини: основні положення; практика застосування; український контекст. – Київ: Віпол, 2004. – с. 723-740.

[4] Рішення Європейського суду з прав людини в справі Спорронг та Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 р.

[5] Рішення Європейського суду з прав людини в справі «Совтрансавто-Холдинг проти України» від 22 липня 2002 року. Дивіться в Інтернеті на сайтіМінюсту:http://www.minjust.gov.ua/?do=d&did=164&sid=about_int_2_1

[6] «Україна програє в Євросуді», газета «Дзеркало тижня» № 49 (577), Субота, 17-23 Грудня 2005 року. Дивіться в Інтернеті: http://www.zn.kiev.ua/ie/show/577/52106/

[7] Дана справа підтримана УГСПЛ в рамках діяльності Фонду правового захисту жертв порушень прав людини (Фонду стратегіч­них справ), адвокат І.Ткач (м. Севастополь).

[8] Лист ВСУ «Про деякі особливості застосування Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення» від 2 червня 2005р під №1-5/599 від 21 липня 2005 р.

[9] У контексті Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» три неоподатковувані мінімуми доходів громадян становлять 393 грн.

[10] Рішення Господарського суду м. Києва від 22.04.2005 р. Юридична газета, 2005, 05, № 9

[11] Проект Закону України № 7483 від 16.05.05 «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житловогофонду»http://www.rada.gov.ua:8080/pls/zweb_n/webproc4_2?id=&pf3516=7483&skl=5.

[12] Аналіз законопроекту можна знайти на сайті УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1130933031.

[13] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповід­ності Конституції України (конституційності) положень пункту 1.17 статті 1, статті 8 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (справа про податкову заставу).

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори