пошук  
версія для друку
08.07.2006

Права людини в Україні - 2005. XIV. Права дитини

   

[1]

1. Деякі загальні проблеми

Цей розділ є оглядом лише деяких проблем, пов’язаних зі станом дотримання прав дитини в Україні. Діяльність неурядових організацій щодо проведення моніторингу дотримання прав дитини ще не має системного досвіду. Наведена інформація є висновком зібраних даних різних громадських організацій, що працюють у сфері захисту прав дитини або здійснюють соціальну підтримку сім’ї та дітей.

До цього часу більш поширеною практикою використання громадського контролю у сфері захисту прав дитини була діяльність коаліцій громадських організацій з підготовки альтернативних звітів до Комітету ООН з прав дитини. Конвенція ООН про права дитини є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини. Конвенція була ратифікована Україною 27 лютого 1991 року і набрала чинності для України 27 вересня 1991 року. На відміну від попередніх Декларацій, Конвенція про права дитини є обов’язковим документом для виконання державами, що його ратифікували і має механізм контролю. Цей механізм полягає в тому, що в Женеві працює Комітет з прав дитини – група експертів із 10 осіб, що розглядає періодичні доповіді урядів про виконання положень Конвенції.

Сучасне законодавство України та відповідні державні програми декларують широкі гарантії захисту та розвитку дитини. Втім, будь-яка діяльність у цій сфері має ґрунтуватися на загальному дотриманні прав людини та прав дитини, чого, на жаль, не відбувається. Це підтверджують й рекомендації Комітету ООН з прав дитини щодо періодичної доповіді України:

«...Комітет залишається занепокоєним тим, що державна молодіжна політика, яка охоплює соціальну допомогу, охорону здоров’я.... та захист дитини, не базується на основі прав дитини та не охоплює всіх прав, що містить Конвенція.»[2]

11 липня 2005 року Президентом України було видано Указ «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей», а 2006 рік в Україні оголошено роком прав дитини. Ситуація з правами дитини в Україні все більше підпадає під увагу держави, однак небезпека декларативності намірів залишається. Адже на сьогодні держава, декларуючи системні зміни, не звертає увагу на виконання елементарних завдань і важко йде на співпрацю з громадськістю. Наприклад, досі залишаються недоступними для громадськості тексти державних доповідей до Комітету ООН з прав дитини. Вони існують, але широкого їх розповсюдження не було. Існує лише неофіційний переклад українською мовою. Також важкодоступним є текст Рекомендацій Комітету ООН з прав дитини щодо другої періодичної доповідь України. Разом із тим, ратифікувавши Конвенцію ООН з прав дитини, держава взяла на себе зобов’язання широко розповсюджувати, зокрема, і тексти цих документів.

Державна програма адаптації законодавства України до законодавства ЄС визначає «пріоритетним» законодавство стосовно прав дитини[3]. Однак процес імплементації міжнародних стандартів до українського законодавства з багатьох пунктів зупинився в 2003 році. Підписано 15 травня 2003 р., але не ратифіковано Конвенцію Ради Європи про контакт з дітьми. Не ратифіковано Європейську конвенцію про здійснення прав дітей. Хоча за даними Міністерства юстиції цей документ є серед документів, які опрацьовані з метою підготовки до ратифікації підписаних документів Ради Європи ще у 2002-2003 рр.[4]

Проблемою залишаються процедурні механізми захисту прав дитини. Існуюча система державних інституцій, які працюють в інтересах дітей є дуже розгалуженою, але не скоординованою. Досі відсутні спеціалізовані суди (ювенальна юстиція), відсутній інститут Уповноваженого з прав дитини. Інститут Уповноваженого з прав людини, у свою чергу, не має чітких повноважень щодо захисту прав дитини.

Окремо слід відзначити проблему безпритульних дітей, котрі часто насправді живуть самоорганізовано поза будь-якими соціальними державними установами. На сьогодні, безпритульні діти[5], фактично, не мають чітко визначеного правового статусу, а тому позбавлені певних прав. Волевиявлення дитини, міркування стосовно свого статусу та своєї подальшої долі, її бажання на певний термін у тій чи іншій формі відстрочити процес інтенсивної соціалізації (наприклад, повернення у місце постійного проживання батьків чи законних опікунів) не мають юридичного підґрунтя, а тому не знаходять відгуку в представників державних структур, зокрема, органів МВС.[6]

Відповідно до даних МВС у 2005 році до органів внутрішніх справ доставлено понад 27 тисяч дітей, які займалися бродяжництвом та жебрацтвом. Водночас, на думку МВС, кількість притулків в державі (93) сьогодні недостатня, непоодинокі випадки, коли вони перевантажені. МВС було обстежено понад 30 тис. неблагополучних сімей і на профілактичні обліки поставлено 10,2 тис. таких сімей.

За невиконання батьками та особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей до адміністративної відповідальності притягнуто 22,5 тис. осіб. Складено та направлено до суду 3,5 тис. матеріалів стосовно позбавлення батьківських прав, більшість з яких уже задоволено судами.

Упродовж 2005 року до органів внутрішніх справ надійшло майже 7,5 тис. заяв про зникнення дітей. Залишаються нерозшуканими 279 дітей, з них 40 – більше року. Третина нерозшуканих дітей – вихованці навчально-виховних закладів. Основні причини самовільного їх залишення – непрофесійність вихователів та керівників закладів, байдужість, жорстокість та насильство з їх боку стосовно дітей.[7]

2. Свобода від принижуючого гідність
поводження чи покарання

«У дитячому будинку б’ють вихованців», – так починається повідомлення, що було розміщено на інформаційному Інтернет-порталі УГСПЛ 6 грудня 2005 року у розділі «Катування та нелюдське поводження» і яке ми наводимо далі:

«Вихователі славутського дитячого будинку «Затишок» закривали дітей у льох, били їх, а також сідали вихованцям на голову, якщо вони не хотіли спати в денний час. У побиттях брав участь черговий міліціонер. Про це повідомили члени об’єднання «Борці за справедливість». (…) Директор дитбудинку Лариса Рачунь карала грошовими штрафами педагогів, які розголошували випадки катування малолітніх. Зараз її звільнили з роботи, а вихователям оголосили догани. Славутська міжрайонна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом перевищення педагогами службових повноважень».[8]

«На початку нинішнього [2005] року Миколаївщина «засвітилася» дюжиною офіційно зареєстрованих випадків побиття дітей. Їх виховують штурханами на вулиці, в сім’ї і, що найганебніше, – в державних закладах, які покликані охороняти свободу, особисту недоторканність і достоїнство дитини... Український інститут соціальних досліджень дійшов висновку, що кожен другий (!) вихованець інтернатів стикався з порушенням його прав, тобто був принижений, ображений, а то і побитий...»[9]

Стаття 19 Конвенції про права дитини ООН наголошує, що «...держави-учасниці вживають усіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітницьких заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації».

Виходячи з особливих потреб дитини, Конвенція про права дитини ООН має досить велику кількість статтей, що забороняють будь-які форми насильства. Стаття 37 Конвенції забороняє катування чи інші жорстокі або принижуючі гідність види поводження чи покарання. Стаття 32 Конвенції забороняє економічну експлуатацію дитини в тому числі «...виконання будь-якої роботи, що представляє небезпеку для її здоров’я і фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку». Стаття 33 захищає дитину від незаконного вживання наркотичних засобів та психотропних речовин, а також від їх залучення до виробництва таких речовин і торгівлі ними. Стаття 34 захищає дитину від сексуальної експлуатації і сексуальних розбещень, включаючи проституцію і порнографію. Стаття 35 зобов’язує держави докладати всіх зусиль для попередження викрадення дітей, торгівлі дітьми та їх контрабанди. Захист від усіх інших форм експлуатації, що завдають шкоду будь-якому аспекту добробуту дитини, проголошує стаття 36 Конвенції. Стаття 39 Конвенції накладає на державу позитивний обов’язок уживати «… всіх необхідних заходів для сприяння фізичному та психологічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких видів нехтування, експлуатації чи зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження, покарання…».

Шкільна дисципліна, відповідно до статті 28 Конвенції про права дитини ООН має забезпечуватись методами, що ґрунтуються на повазі до людської гідності дитини та відповідно до Конвенції.

Зазначені нормативні положення відображені як у законодавчих, так і в підзаконних нормативних актах України. Забороняє будь-яке насильство над дитиною і стаття 52 Конституції України, а стаття 10 Закону України «Про охорону дитинства» закріплює право дитини на захист від усіх форм насильства.

Крім цього, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 р. № 364-р затверджена Концепція запобігання та викорінення найгірших форм праці дітей на виконання ст. 3 Конвенції 182 Міжнародної організації праці «Про заборону та негайні дії щодо ліквідації найгір­ших форм дитячої праці».

Існує Порядок розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення, який затверджений Наказом Державного комітету України в справах сім’ї та молоді, Міністерством внутрішніх справ України, Міністерством освіти і науки України, Міністерством охорони здоров’я України № 5/34/24/11 від 16 січня 2004, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22 січня 2004 р. за № 99/8698.

Важливою є практика Європейського суду з прав людини в контексті цієї проблеми: «До даного часу Європейський суд не осудив однозначно застосування всіх видів тілесних покарань, але одночасно, також, не постановив, що яка-небудь форма фізичного насильства є допустимою. У світлі статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод» («Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню») рішення суду стосовно застосування фізичних покарань, як то в приватних школах, так і вдома (справа А. проти Великобританії, 1998 р.), є ключовими, тому що однозначно стверджують відповідальність держави за захист від насильства більш слабких осіб, якими є також діти, як удома, так і в будь-якому іншому місці. Суттєвим є також той факт, що Суд розпочав посилатись у своїх рішеннях на Конвенцію про права дитини ООН. У справі А. проти Великобританії Суд посилається безпосередньо на статтю 37, що також, як і стаття 3 Європейської конвенції, покладає на державу обов’язок захисту від нелюдського та принижуючого гідність поводження або покарання, і на статтю 19, яка рекомендує державам здійснювати захист дітей, які перебувають під опікою батьків або інших осіб, від «усіх форм фізичного та психічного насильства». Внаслідок рішень Комісії і Суду стосовно застосування фізичних покарань в англійських школах уряд Великобританії був змушений увести заборону на застосування фізичних покарань у державних освітніх установах (діє з 1987 року). У 1999 році заборона була поширена також на приватні установи»[10].

Насильство над дітьми в сім’ї, у закладах освіти й охорони здоров’я, кримінально-виконавчій системі, на жаль, залишається проблемою для України. Ситуація ускладнюється тим, що випадки жорстокого поводження, насильства щодо дітей, дуже важко виявити. Діти рідко наважуються зізнатись, що стали об’єктом насильства. У багатьох випадках діти можуть сприймати погане поводження за нормальне явище, особливо, якщо вони із самого народження виховувались у подібній атмосфері. Важко й майже неможливо відстежити факти насильства в сім’ї.

На існування проблеми наголошує й Комітет ООН з прав дитини у своїх рекомендаціях Україні:

«…35. Комітет також занепокоєний скаргами, що продовжують надходити від дітей, зокрема, дітей ромів (циган), щодо жорстокого поводження та катування з боку працівників правоохоронної системи, та тим, що ці скарги не розслідуються незалежним органом.

36. Комітет рекомендує державі-стороні:

…b) Реагувати на заяви, які звинувачують у катуванні та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видах поводження чи покарання дітей;

…d) Ужити негайних заходів щодо припинення міліцейського насильства щодо дітей, які належать до національних меншин, зокрема, ромів (циган), та подолати безкарність, яка домінує в цих актах насильства;

е) Ужити всіх законодавчих заходів щодо заборони катування та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження чи покарання;

f) Забезпечити догляд, реабілітацію, реінтеграцію та компенсацію жертвам»[11].

Процедур захисту дитини від жорстокого, або такого, що принижує гідність поводження, не вистачає, або вони не працюють на практиці.

Так, наприклад, практично не діє Порядок звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення. Про цей документ, зазвичай, не знають або не розуміють його важливості й відповідної власної відповідальності педагогічні працівники, медичний персонал дитячих лікарень та відділень дитячих лікарень, працівники правоохоронних органів та інші представники професійних груп, які працюють в інтересах дітей. Фактично, за цим нормативним актом, якщо до будь-кого з працівників органів внутрішніх справ, органів та закладів освіти, охорони здоров’я, управлінь у справах сім’ї та молоді, центрів служб для молоді звернулась дитина з приводу жорстокого поводження з нею, то особа, до якої звернулась дитина (державний посадовець, лікар, учитель, вихователь, працівник соціальної служби, міліції й т. п.), зобов’язана оформити письмово звернення дитини й передати його до відповідного територіального підрозділу Служби в справах неповнолітніх протягом однієї доби з моменту отримання звернення (повідомлення).

Україна – одна з небагатьох держав, законодавство яких має норму, що прямо забороняє тілесні (фізичні) покарання: « ...фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається»[12].

Подібні норми існують ще у п’ятьох європейських країнах: «…Вперше така норма була прийнята у Швеції (1979 р.), потім у Фінляндії (1984 р.), Данії (1986 р.), Норвегії (1987 р.), Австрії (1989 р.). Відповідне положення шведського Сімейного кодексу проголошує: «Діти мають право на піклування, безпеку й відповідне виховання. У відносинах з дітьми необхідно проявляти повагу до особистості й індивідуальності. Дітей не можна піддавати фізичним покаранням або іншим видам жорстокого поводження».Важко сказати, як така норма діє на практиці. Однак, слід відмітити, що в Швеції більшість проблем вирішується на рівні соціального і психологічного втручання. Суд вирішує лише спірні справи, і такі, що є виключенням із загального правила.

Шведи вважають, що такий правовий припис допоміг у навчанні суспільства. У 1965 році 53% дорослих, з якими проводили дослідження, вважали, що фізичні покарання необхідні і покликані допомогти правильно виховати дитину. У 1994 році 89% опитаних були проти всіляких фізичних покарань. Потрібно, однак, відмітити, що в Швеції проводилась широка просвітницька кампанія, і не тільки в засобах масової інформації, що в значно більшій мірі, ніж правова норма, мало можливість вплинути на зміну соціальних установок і свідомість, що побиття дітей є поведінкою, яка не має суспільного схвалення».[13]

В Україні такої широкої просвітницької кампанії не проводилось, і ця норма залишається важко виконуваною, адже «…переслідування батьків, які застосовують фізичні покарання, за умови, зрозуміло, що вони не є катуваннями... було б важко здійснюваним, а можливі санкції повинні були б стосуватися також дітей… і можливість такого втручання у сімейне життя могла б у результаті спричинити більше шкоди, ніж декілька ляпанців…»[14]. Інша річ, коли йдеться про жор­стоке поводження і катування, що є злочином у світлі кримінального права. Хоча і тут прикладів практично немає.

Існує тенденція відправлення вихованців шкіл-інтернатів до психіатричної лікарні. Дослідження проблеми довели, що в більшості випадків таким дітям потрібна психологічна допомога. Більшість шкіл-інтернатів не мають можливості здійснити повноцінну психологічну допомогу, відправляють дітей на лікування до психіатричної лікарні. Втім, навіть у кращому випадку (якщо педагогічні працівники не надають таким діям статус покарання, лікарі не встановлюють діагноз), дитина сприймає це як покарання, зазнає серйозних психічних страж­­дань.

3. Право на повагу до особистого життя

У ході моніторингів «Права людини в школах інтернатах України» та «Права людини в дитячих будинках сімейного типу України»[15] були встановлені факти багатьох порушень права дитини на повагу до особистого життя. Найголовнішими із них є практика огляду особистих речей у присутності інших або у відсутності власників особистих речей, перегляд кореспонденції, публічне обговорення особистих проблем і сімейних справ, умови проживання, що порушують можливість приватності (спальні кімнати з прозорими скляними стінами, відсутність інтимності під час гігієнічних процедур і т.п.).

Проблемою є конфіденційність приватної медичної інформації в умовах сучасної школи. Зазвичай у шкільному журналі, який є доступним для учнів, батьків, інших учителів є листок здоров’я, що містить медичні діагнози всіх учнів класу.

Протягом 2005 року ситуація практично не змінилася.

4. Право на інформацію та право знати свої права

Серйозною проблемою є низький рівень поінформованості дітей, їхніх батьків або законних представників щодо прав дитини.

За законодавством України, держава, гарантуючи право на інформацію, зобов’язана створювати умови для вільного доступу до інформації.

У контексті міжнародного права, право на інформацію про свої права є особливим родом права на інформацію. Стаття 42 Конвенції про права дитини ООН зазначає: «Держави-учасниці зобов’язуються, використовуючи належні та дієві засоби, широко інформувати про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей». Відповідно до Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи[16] про Європейську стратегію стосовно дітей: «... Комітет Міністрів має наполегливо зобов’язати держави... інформувати дітей, а також їхніх батьків про права дітей шляхом широкої публікації та поширення тексту Конвенції про права дитини всіма доступними засобами, у тому числі через засоби масової інформації, та введення предмета про права й обов’язки дітей до шкільних програм, починаючи з початкового рівня... інформувати дітей про доступні для них засоби та прийоми у разі порушення їхніх основних прав...»

Сучасна українська школа дуже обмежена в можливостях забезпечити достатній рівень освіти щодо прав людини. Майже відсутня інформація просвітницького характеру стосовно прав людини, прав дитини в українських мас-медіа.

Рівень публічної освіти у сфері прав людини в Україні залишається досить низьким та таким, що вимагає серйозних змін. Відсутня цілісність освіти у сфері прав людини в системі шкіл та вищих навчальних закладів. Існує єдина програма з викладання прав людини для 10-11 класів шкіл для варіативної частини навчальних планів. Ця програма майже не використовується. Компоненти різних предметів («Основи правознавства», «Практичне право», «Громадянська освіта»), пов’язані з навчанням правам людини, не створюють цілісної системи навчання. До того ж, за винятком «Основ правознавства», ці предмети не є обов’язковими для викладання й рідко обираються для навчальних планів шкіл. Правам людини зазвичай навчають через природу конфліктів, у контексті первинності обов’язків громадянина перед правами людини, у контексті загального права, ніж через систему загальнолюдських цінностей, механізмів захисту та безпеки. Велика кількість викладачів, добре володіючи теоретичним матеріалом, мають прогалини в методиці навчання правам людини.

Статут навчального, медичного або іншого закладу, у якому певний час перебуває дитина, є не тільки документом, що визначає статус юридичної особи, але покликаний бути дієвим механізмом попередження і подолання можливих конфліктних ситуацій. Інформація, яку містить Статут, безпосередньо стосується дитини (учня, пацієнта, вихованця і т.п.), тому він має бути доступ­ним для дитини та для батьків або опікунів, осіб, які представляють інтереси дитини. Це передбачено й законодавством України. Втім практика є такою, що положення Статуту в багатьох випадках не є доступними для дітей, батьків або опікунів. У більшості закладів статут відіграє роль документа, що визначає лише юридичний статус закладу.

Суттєвим недоліком є той факт, що законодавство України, гарантуючи право на інформацію, зокрема, для дітей, і особливо доступ до такої інформації, що сприяє соціальному, духовному та моральному благополуччю, здоровому фізичному та психічному розвиткові дитини – не визначає тих, через кого держава здійснює дану свою функцію. Особливо така ситуація із законодавством стосується системи охорони здоров’я. Однак відсутність таких норм не знімає відповідальності з державних органів та посадових осіб надавати інформацію про внутрішні норми закладу, оскільки ці норми є такою інформацією, що впливає на здоров’я та благополуччя дитини.

Для системи охорони здоров’я характерними є проблеми доступності форми надання інформації, доступ до інформації, що може завдати шкоди дитині, захисту дитини від інформації, що може зашкодити її здоров’ю та благополуччю, конфіденційності медичної інформації. Хоча законодавство України регламентує всі ці питання, однак на практиці ці норми часто не дотримуються. У цьому контексті слід сказати, що проблемою є низький рівень знань медичних працівників щодо правових стандартів надання медичної допомоги.

Дітей, вік яких уже дозволяє орієнтуватись у своєму становищі, зазвичай не інформують про розгляд їхнього питання щодо опіки.

Неповнолітні рідко мають можливість ознайомитись зі своєю справою в суді, не завжди інформуються про хід процесу і належні їм процесуальні права.

5. Право на освіту

«Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань», – зазначено в статті 2 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав та основних свобод.

Право на освіту закріплене статтями 28 та 29 (цілі освіти) Конвенції про права дитини ООН. Стаття 31 Конвенції про права дитини ООН зазначає, що дитина має право на відпочинок, дозвілля й участь у культурному та творчому житті.

Стаття 53 Конституції України та стаття 19 Закону України «Про охорону дитинства», прийнятого у 2001 році, гарантують кожному право на освіту. Більш детально питання освіти регулюються Законом України «Про освіту» (1991 р.), Законом України «Про загальну середню освіту» (1999 р.), Законом України «Про дошкільну освіту».

Відповідно до статті 28 Конвенції ООН про права дитини «...Держави-учасниці вживають заходів для сприяння регулярному відвіданню шкіл і зниженню кількості учнів, які залишили школу».

Відповідно до пункту 3 статті 37 Закону України «Про освіту»: «... Для дітей, які потребують тривалого лікування, створюються дошкільні заклади освіти, загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки. Навчальні заняття з такими дітьми проводяться також у лікарнях, санаторіях, удома ...».

Проте, незважаючи на позитивну динаміку, за статистичними даними, понад 20 тис. дітей не відвідують школу. Найгостріша ситуація в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Кіровоградській, Луганській, Львівській, Харківській областях та Автономній Республіці Крим.

Проблемним є доступ до дошкільної освіти в сільській місцевості. Розширенню доступу до освіти сприятиме, серед іншого, налагодження регулярного підвезення дітей до навчальних закладів. На сьогодні в сільській місцевості організованим підвезенням забезпечено 83% учнів із числа тих, які цього потребують (таких у країні 257 тис. учнів).

Серйозною проблемою в Україні є повна реалізація обов’язкового навчання дітей, які мають психічні розлади, фізично неповноцінних дітей (дітей інвалідів). Індивідуальний підхід, який декларується, в багатьох випадках не працює. Фактом є те, що сучасна школа не має реальних можливостей організовувати навчання таких дітей на базі закладу. Для цього не існує й не передбачено спеціального персоналу. Педагоги також на практиці не готові до організації навчально-виховного процесу, побудови атмосфери толерантності в шкільному колективі в таких умовах, коли б діти-інваліди, які мають названі проблеми, навчалися в колективі звичайної школи.

Майже не працює й система індивідуального навчання вдома. У кращому разі школа обмежується тим, що дитина просто періодично здає заліки, до яких її власними зусиллями готують батьки. Системою є, взагалі, відмова проводити будь-яке навчання навіть удома. Поширеною є практика такої відмови за причиною, що стан дитини є таким, що вона «не піддається навчанню». Позитивним залишається те, що жодних законних підстав для такого висновку не існує. Сам факт такого висновку є грубим порушенням законодавства України й брутальним порушенням прав людини. На сьогодні не існує спеціальних програм, практично немає фахівців підготовлених для індивідуального навчання дітей, які мають вади розвитку, відсутнє відповідне фінансування. Єдина можливість для таких дітей – спеціалізовані державні заклади. Таким чином, державою не створені умови для соціальної інтеграції дітей, які мають вади розвитку, вони часто змушені виховуватись поза сім’єю, що є значним обмеженням їхніх прав без будь-яких розумних на те підстав.

Немає жодного нормативного документа щодо організації процесу навчання в лікувальному закладі. Існує лише Наказ Міністерства освіти і науки України від 20 грудня 2002 р. № 732, що затверджує «Положення про індивідуальну форму навчання». Відповідно до п. 1.7. даного Положення, право на індивідуальне навчання мають учні, які за станом здоров’я не можуть відвідувати навчальний заклад. Однак індивідуальна форма навчання не передбачає проведення навчальних занять на базі лікувального закладу: «... Індивідуальне навчання учнів, яким необхідно пройти лікування в лікувальному закладі більше одного місяця, організовується на базі найближчого за розташуванням до місця лікування навчального закладу, визначеного місцевим органом управління освітою, і починається не раніше 3-5 днів після того, як хворий поступає до лікувального закладу. При наявності в групі 5 і більше осіб навчання здійснюється за груповою формою (у міру потреби протягом навчального року) ...»[17]

Проблемою залишається незадовільна матеріальна база загальноосвітніх навчальних закладів. Заяви державних посадовців про те, що кожен учень сьогодні забезпечений підручниками, не відповідають дійсності. Держава не здійснює належний контроль за процесом підготовки та реального стану забезпечення шкіл матеріальною базою. Головні важелі такого контролю припадають переважно на самі навчальні заклади, у той час, коли частина передбаченої матеріальної бази «зникає», не потрапляючи до навчальних закладів.

Доступність освіти в Україні великою мірою залежить від економічного становища батьків. У свою чергу, держава взяла на себе зобов’язання щодо забезпечення обов’язкової загальної середньої освіти на рівні конституційного права.

Складовою проблеми є авторитет педагогічних працівників, які працюють в умовах, що у свою чергу не сприяють якості надання освітніх послуг. Дуже мало уваги приділяється навчанню педагогічних працівників правам дитини, підготовці спеціалістів, які здатні працювати з дітьми, що мають вади розвитку. Надмірні навантаження педагогів знижують не тільки якість освіти, але й рівень безпеки дитини.

У своєму ставленні до праці педагогічних працівників в Україні створена абсурдна ситуація, яка має такий вигляд, ніби держава не довіряє сама собі. Контролюючи й здійснюючи підготовку педагогічних кадрів, їх кваліфікація водночас ставиться під сумнів, ураховуючи обмеженість педагогів у самостійному виборі форм і методів навчання. Зокрема, вибір підручників залишається досить обмеженим. Одночасне існування державних стандартів загальної середньої освіти, відповідальності педагогічних працівників та державної «цензури» у механізмі затвердження підручників і навчальних посібників («рекомендовано» або «допущено» Міністерством освіти і науки) створюють перешкоди для використання, появи та вибору альтернативних підручників і ґрунт для корупційних дій державних чиновників.

Діти, які потрапляють до приватних притулків, не можуть відвідувати школу довгий час, оскільки відсутність визначеного чіткого правового статусу не дозволяє школі прийняти на навчання дитину. У свою чергу, збір документів, необхідних для визначення цього правового статусу дитини, передбачених законодавством, є тривалою процедурою. Як правило, цю процедуру на практиці майже неможливо здійснити у встановлені законом строки.

6. Право дітей, позбавлених можливості виховуватись
в натуральній сім’ї, на опіку в прийомних сім’ях
та в закладах сімейного типу

У 2004 році в Україні було створено коаліцію громадських організацій, що працюють в інтересах дітей, до якої увійшли представництва Міжнародної благодійної організації «Надія та житло в Україні», «Кожній дитини» та Християнський дитячий фонд.

Цими організаціями був адаптований та запроваджений в Україні кращий досвід зарубіжних країн, відпрацьовано ряд нових моделей та технологій соціальної роботи із сім’ями та дітьми, а саме:

  створені моделі роботи з кризовими сім’ями щодо реабілітації їх батьківських функцій;

  впроваджені моделі попередження відмов матерів від новонароджених дітей;

  створені центри «Мати і дитина разом» в Херсонський, Київський та Чернігівський областях;

  здійснюються підготовка, створення та супровід прийомних сімей;

  підтримується створення дитячих будинків сімейного типу;

  ініціюється залучення місцевих громад до надання соціальних послуг дітям та сім’ям;

  впроваджено модель реінтеграції вихованців інтернатних закладів у біологічну родину.

Одним із важливих доробків діяльності громадських організацій є розроблені/адаптовані та апробовані програми підготовки прийомних батьків та вихователів дитячих будинків сімейного типу, які запроваджуються Християнським дитячим фондом, організацією «Надія та житло для дітей», а також організацією «Сонячне світло». Уже впродовж декількох років, незважаючи на відсутність державних стандартів та програм, ці організації активно працюють у напрямку розвитку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки.

У лютому 2006 року Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту, Державною соціальною службою у справах сім’ї, дітей та молоді та Інститутом проблем сім’ї та молоді розпочато прискореними темпами проведення тренінгів для тренерів з підготовки потенційних прийомних батьків і розробки Національної програми з підготовки прийомних батьків без урахування напрацьованого протягом останніх років досвіду та ресурсів українських НДО в даній сфері.

Серед потенційних тренерів для прийомних батьків, підготовку яких з «нуля» розпочали Міністерство та Інститут, дуже обмежена кількість тих, хто має взагалі досвід як проведення тренінгів, так і безпосередній досвід роботи з прийомними батьками. Це при тому, що вищезазначені громадські організації у своїй сукупності об’єднують понад 100 кваліфікованих тренерів та фахівців, які спеціалізуються саме в роботі з прийомними батьками, батьками-вихователями, дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківської опіки.

Таким чином, можна констатувати факт, що замість того, щоб залучати існуючий потенціал, ресурси та досвід громадських організацій, відбувається «розбазарювання» державного бюджету. Відбувається повне ігнорування діяльності громадських організацій у цій сфері з боку держави. На сьогоднішній день діяльність Міністерства демонструє його незацікавленість у співпраці з громадськими організаціями (проте, як завдяки лобіюванню саме громадських організацій в Україні відбувся рух у напрямку реформування державної системи опіки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки). Але найгірше те, що постраждають у першу чергу від дій держави саме діти, оскільки погоня за показниками, як свідчить досвід, лише завдає чергової травми дітям, які вже знаходяться в кризовому стані.

Іншим прикладом «сприятливих» дій держави є презентований у грудні проект Концепції реформування державних закладів опіки для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Саме за цим документом держава збирається реалізовувати право кожної дитини проживати в сімейному середовищі шляхом закриття інтернатів на 250 – 300 осіб та відкриття нових інтернатів на 50 осіб. Сьогодні цей документ знаходиться вже на розгляді в Кабміні. Громадські ж організації були запрошені до обговорення цього документа на етапі, коли будь-які зміни чи доповнення внести вже було неможливо[18].

7. Рекомендації

Щодо свободи від принижуючого гідність поводження чи покарання

1.  Має бути створена система спеціалізованих судів (ювенальної юстиції). Це сприятиме покращенню й практичній дієвості процедур захисту прав дитини та відповідальності за їх недотримання відповідальними особами.

2.  Введення в дію нормативних актів стосовно заборони тілесних (фізичних) покарань необхідно супроводжувати широкими просвітницькими та інформаційними заходами, тренінгами серед професійних груп, які працюють з дітьми й в інтересах дітей, батьків або осіб, які їх замінюють.

3.  Потрібні зміни процедур ведення слідства і судового провадження. Дитина повинна спілкуватись з особами, які ведуть слідство, через психолога в безпечній обстановці. Умови мають бути максимальними до того, щоб дитина не брала безпосередньої участі в процесі судового провадження або слідства. Для цього, також, важливим є використання аудіо- та відеозасобів, «венеціанського дзеркала» під час допитів з метою запобігти багатократному повторенню показань.

4.  Мають бути розроблені або вдосконалені, а також уведені в дію реабілітаційні та лікувальні програми для жертв та винуватців насильства. Призначення умовного позбавлення волі має бути безпосередньо пов’язаним з участю обвинувачуваного в лікувальних заходах.

5.  Вирішення конфліктних ситуацій та методи виховання в закладах системи освіти мають відповідати стандартам дотримання прав дитини.

6.  «Статусні» покарання, тобто такі, за яких неповнолітні можуть бути покарані за проступок, скоєння якого дорослою людиною не тягне за собою юридичної відповідальності й, відповідно, покарання, не повинні існувати, як на рівні законодавчо закріплених норм, так і в практиці превентивного виховання.

Щодо права на інформацію

1.  Дітям, які можуть орієнтуватись у своїй ситуації, необхідно гарантувати доступ до інформації, що їх стосується в школі, виховному закладі, у лікаря, у разі судового провадження.

2.  Більше уваги слід приділяти навчанню дітей правам людини та дитини. Навчання правам людини є важливою складовою дисциплін громадянської освіти. Необхідними є розробка програм для різного віку дітей, підготовка підручників та можливість їх вибору.

3.  Представники професійних груп, які працюють з дітьми і в інтересах дітей повинні проходити спеціальне навчання стосовно прав дитини.

Право на повагу до особистого життя

Приватне життя дітей, які перебувають в освітніх, медичних або інших закладах має бути захищеним. Представники персоналу цих закладів мають поважати особисте життя учнів, вихованців та дітей-пацієнтів, особливо це актуально в умовах колективного проживання.

Щодо права на освіту

1.  Шанси для отримання загальної середньої освіти мають бути рівними для кожної дитини. Рівність освітніх шансів має починатись із дошкільної освіти.

2.  Держава має звернути особливу увагу на доступність освіти для дітей з вадами розвитку, максимальну можливість соціалізації таких дітей в умовах загальноосвітньої школи, забезпеченню індивідуального навчання для дітей, які цього потребують.

3.  Дитина, яка перебуває в лікувальному закладі, повинна мати можливість продовжувати навчання, якщо її стан здоров’я це дозволяє.

4.  Має здійснюватись належне фінансування навчальних закладів, оплата праці педагогічних працівників, забезпечення шкіл необхідною матеріальною базою.

5.  Органи державної влади мають розробити та впровадити окрему програму щодо дітей, котрі самостійно залишили школу та не бажають продовжувати навчання.

Щодо прав дітей-сиріт[19]

Усунути протиріччя в законах щодо прав дітей-сиріт, а саме:

1. За Законом «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005 року право на повне державне забезпечення в навчальних закладах мають діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, віком до 18 років, а особи із числа таких дітей при продовженні навчання – до 23 років. Випуск здійснюється в зв’язку із закінченням навчання (а не за віком). У той же час згідно з Наказом МОН та МССДМ «Про затвердження Положення про дитячі будинки і загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» від 21 вересня 2004 року в загальноосвітніх школах-інтернатах зазначені діти перебувають до здобуття ними базової або повної загальної середньої освіти, а в разі необхідності – до повноліття (досягнення 18 років). Тобто, не визначено точно вік, до якого діти можуть перебувати в таких закладах.

2. У документах дитини визначаються лише особи, що відповідають за збереження майна, яке залишилось після смерті батьків. Відповідальні щодо збереження іншого майна не зазначаються.

3. Згідно із Законом «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005 року головна функція щодо захисту майнових прав та інтересів дитини покладається на органи, підпорядковані Міністерству у справах сім’ї, дітей та молоді, а за «Правилами опіки та піклування» від 26 травня 1999 року – на органи, підпорядковані Міністерству освіти та науки.

4. Згідно із Сімейним Кодексом від 10 січня 2002 року та Законом «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005 року, за дитиною зберігається право користування житлом, у якому вона проживала до влаштування в школу-інтернат. Тобто право на житло на правах сумісної або приватної власності. При цьому відповідно до Закону «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року саме житлове приміщення зберігається за дитиною протягом усього часу її перебування в закладі незалежно від того, чи проживають у жилому приміщенні, з якого вибули діти, інші члени сім’ї. У той же час у Житловому кодексі вказано, що жиле приміщення зберігається за дитиною, якщо в будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім’ї. Тобто є протиріччя – не визначено, чи потрібна наявність проживання когось зі членів сім’ї дитини в житловому приміщенні, з якого дитину забрали в інтернат, для збереження цього житла за дитиною.

5. У Законі «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» говориться, що дитині надається житло «у разі відсутності в неї права на житло» – некоректне формулювання, оскільки за Конституцією (стаття 47) всі громадяни України мають право на житло. Може бути відсутність житла, а не права на житло.

6. За Цивільним Кодексом неповнолітньою вважається дитина від 14 до 18 років, а за Правилами опіки та піклування – від 15 до 18 років.

Щодо прав дітей, позбавлених можливості виховуватись в натуральній сім’ї,
на опіку в прийомних сім’ях та в закладах сімейного типу

1.  Реформування системи опіки в Україні є вкрай необхідним і має відбуватись, наскільки це можливо, інтенсивними темпами. Втім, цей процес має бути поетапним і професійним. Необхідним є широке громадське обговорення реформи на етапі формування концепції майбутніх змін, використання існуючого досвіду неурядових організацій, що професійно працюють у цій сфері.

2.  Державою мають бути створені умови для раннього виявлення «кризових» сімей з метою організації вчасного соціального супроводу. Значна частина дітей могла б залишатись у сімейному середовищі, якщо б такі сім’ї отримували більшу фінансову та психологічну підтримку.

3.  Підготовка прийомних батьків має бути обов’язковою і відбуватись на професійному рівні. Відповідальні органи державної влади мають розробити відповідні програми такої підготовки. У процесі підготовки таких програм необхідно залучати експертів неурядових організацій з метою організації всебічного процесу підготовки та базування цього процесу на принципах прав дитини.

 



[1] Підготовлено Сергієм Буровим, Громадська організація М’АРТ (м. Чернігів). Із детальнішою інформацією про окремі аспекти дотримання прав дитини в Україні, задокументованою інформацією можна ознайомитись з існуючих або тих, що готуються, доповідей громадських організацій. Не втратили своєї актуальності доповіді: «Права людини в школах України» (Севастопольська Правозахисна Група, 2001 р.), «Права людини в дитячих будинках сімейного типу України» (Харківська міська організація міжнародної організації «Жіноча громада», 2004 р.), «Права людини в дитячих медичних закладах та дитячих психіатричних лікарнях України» (Громадська організація М’АРТ, 2004 р.). Готуються доповіді: «Права людини в школах-інтернатах України» (Регіональний благодійний фонд «Резонанс», м. Львів та Громадська організація М’АРТ, м. Чернігів), «Підлітки на вулиці: моніторинг сучасного стану проблеми, аналіз державного забезпечення прав самоорганізованої дитини» (Міжнародне товариство прав людини – Українська секція. Комітет сприяння захисту прав дитини).

[2] «Розгляд доповідей, які подаються державами-сторонами відповідно до статті 44 Конвенції», CRC/C/15/Add. 191, 2002 р., Розділ D 4.

[3] Про програму адаптації дивіться на офіційному сайтіМін’юсту:http://www.minjust.gov.ua/?do=d&did=2039&sid=about_int_adapt

[4] Офіційний сайтМін’юсту:http://www.minjust.gov.ua/?do=d&did=201&sid=about_int_2

[5] Саме так визначаються такі діти відповідно до термінології законодавства.

[6] «Звіт про дотримання прав самоорганізованих дітей», Міжнародне товариство прав людини – Українська Секція. К., 2006.

[7] Криміногенна ситуація в Україні у 2005 році. Повідомлення Департаменту зв’язків з громадськістю МВС від 24 січня 2006 року. Доступно на офіційному сайті Департаменту: http://mvsinfo.gov.ua.

[8] Сайт УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua (посилання у статті на джерело: www.prima-news.ru)

[9] Олена Івашко, Іван Ілляш. Миколаїв. Газета «Голос України» № 1108 за 11 серпня 2005 року.

[10] Ельжбета Чиж, Гельсінська Фундація Прав Людини (Варшава, Польща), – Надхи, Варшава, 2003 р. Неофіційний переклад з російськомовного видання.

[11] «Розгляд доповідей, які подаються державами-сторонами відповідно до статті 44 Конвенції», CRC/C/15/Add. 191, 2002 р., Розділ D 4.

[12] Стаття 289 Цивільного кодексу України.

[13] Ельжбета Чиж, Гельсінська Фундація Прав Людини (Варшава, Польща), – Надхи, Варшава, 2003 р. Неофіційний переклад з російськомовного видання.

[14] Там же.

[15] Дивіться докладніше «Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій». К.: Фоліо, 2005. Доступна на сайті www.helsinki.org.ua.

[16] Рекомендація № 1286, прийнята на черговій сесії 1996 року.

[17] Пункт 2.2. Наказу Міністерства освіти і науки України №732 від 20 грудня 2002 року.

[18] Інформацію щодо ситуації стосовно права дітей, позбавлених можливості виховуватись у натуральній сім’ї, на опіку в прийом­них сім’ях та закладах сімейного типу надано Християнським Дитячим Фондом (м. Київ, Україна).

[19] Рекомендації щодо дотримання права власності дітей-сиріт підготовлені Оленою Грабовською (Регіональний благодійний фонд «Резонанс», м. Львів) за попередніми результатами моніторингу права власності дітей-сиріт в Україні, що здійснюється за фінансової підтримки МФ «Відродження».

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори