пошук  
версія для друку
08.07.2006

Права людини в Україні - 2005. XV. Права біженців та шукачів притулку

   

[1]

Геополітичне становище України сприяє надзвичайній інтенсивності міграційних потоків, що проходять її територією. Відповідно до офіційної статистики Державної прикордонної служби України в 2005 році державний кордон України перетнуло більше 73 мільйонів осіб, майже 17,5 мільйонів одиниць транспортних засобів. Традиційні шляхи нелегальної міграції в напрямку Західної Європи, які контролюються міжнародною мафією, також проходять через українську територію.

Привабливість України, як країни транзиту «живого товару» обумовлена цілою низкою чинників:

–   необлаштованість державного кордону держави на значній його частині;

–   традиційно високий рівень корумпованості правоохоронців, прикордонників та держ­службовців;

–   недосконале міграційне законодавство;

–   розпорошеність повноважень серед цілої низки державних структур, уповноважених контролювати та регулювати міграційні процеси в Україні;

–  низька професійна кваліфікація значної кількості міграційних чиновників тощо.

Інколи внаслідок різних причин групи нелегальних мігрантів затримують на території України, а самих мігрантів, серед яких, безумовно, є і біженці в розумінні Конвенції ООН 1951 року «Про статус біженців», позбавляють волі або депортують із території України. При цьому органи державної влади дуже часто порушують фундаментальні права цих осіб, що неодноразово викликало серйозну критику як усередині держави, так і з боку міжнародних правозахисних організацій.

В Україні існує дуже багато суперечливих законодавчих актів різних рівнів, які регулюють правовий статус іноземців, у тому числі й шукачів притулку. Частина цього законодавства, особливо підзаконні акти, такі, як деякі накази, інструкції чи постанови органів внутрішніх справ, прикордонної служби чи міграційної служби не відповідають не лише Законам, але й Конституції України та міжнародним договорам України в галузі прав людини, проте, попри цю невідповідність, вказані законодавчі акти продовжують активно застосовуватися і призводити до масових порушень прав людини.

Щодо законодавства про біженців в Україні, то воно насамперед представлене Конституцією України, міжнародними договорами України та Законом України «Про біженців».

На конституційному рівні визначено, що «іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом» (стаття 26), проте Закону України «Про притулок» наразі немає, тому притулок в Україні все ще не надається. Україна є учасницею цілої низки міжнародних договорів, що встановлюють її зобов’язання по захисту прав біженців та шукачів притулку: насамперед це стосується ратифікованої Україною в 2002 році Конвенції ООН 1951 року «Про статус біженців» та Протоколу до неї від 1967 року.

Питання регулювання набуття, втрати та позбавлення статусу біженця, правові та соціальні гарантії біженцям та шукачам притулку закріплені в положеннях Закону України «Про біженців». Першу редакцію Закону України «Про біженців» було прийнято Верховною Радою України в 1993 році після надзвичайно великого припливу біженців з зони військового конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова, другу редакцію закону було прийнято в 2001 році, саме до цієї редакції в 2005 році було внесено незначні зміни, і в такому вигляді вказаний закон є чинним і зараз.

У Доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2004»[2] ми вже зупинялися детально на аналізі правового регулювання забезпечення прав біженців і шукачів притулку та відповідних проблем, що в них виникають у країні. По суті ситуації із законодавчим регулюванням суттєво не змінилася, за винятком змін до закону про біженців, про що йдеться нижче.

Аналіз положень Закону України «Про біженців», з урахуванням змін і доповнень, внесених в 2005 році, дозволяє стверджувати, що вказаний закон в цілому відповідає духу міжнародних стандартів із захисту прав біженців та шукачів притулку, хоча в ньому все ще залишаються елементи, як суперечать міжнародним зобов’язанням України.

Позитивною зміною Закону України «Про біженців» є те, що нарешті скасовано так зване правило «трьох/п’яти днів», протягом яких раніше шукачі притулку були зобов’язані звернутися до відповідних державних органів з клопотанням про надання статусу біженця. Ненадходження такого звернення протягом часу, встановленого законом, використовувалося міграційною службою як формальна причина для недопущення шукачів притулку до процедури надання статусу біженця. Цей важливий недолік закону України «Про біженців» було усунуто Верховною Радою України в 2005 році.

Попри вказані позитивні зміни, у Законі України «Про біженців» усе ще залишається багато елементів, які утруднюють надання міжнародного захисту біженцям та шукачам притулку, а подекуди унеможливлюють справедливу процедуру встановлення статусу біженця. Процедура ж надання статусу біженця в Україні залишається дуже складною й багаторівневою.

Спочатку, відповідно до вимог частини 7 статті 9 Закону України про біженців органи міграційної служби вирішують питання про прийняття заяв від осіб, які хочуть набути статус біженця в Україні. Відмова можлива вже на цьому етапі після швидкого і поверхового розгляду заяв на підставі цілої низки формальних ознак, ніяк не пов’язаних з тим, чи дійсно є людина біженцем згідно з визначенням Закону та Конвенції ООН.[3]

Надзвичайно серйозною проблемою залишається питання належного документування шукачів притулку, які перебувають на різних етапах процедури надання статусу біженця відповідними документами, що посвідчують особу.

Закон «Про біженців» визначає кілька видів документів паспортного зразка, які видаються шукачам притулку на період знаходження в процедурі надання статусу біженця. Це так звані «Довідки про особу…», які містять фотокартку, основні біометричні відомості про особу, що видаються органами міграційної служби, підтверджують особу заявника і є дійсними на всій території України. Проте в разі, коли особа отримує відмову на будь-якому з етапів процедури надання статусу біженця вказані Довідки підлягають негайному вилученню, замість них особі видаються документи, які не є дійсними для посвідчення особи, не містять фотокартки та біометричних даних, не підлягають обов’язковій реєстрації місця проживання чи перебування тощо.

Таким чином, українська держава сама створила таку ситуацію, коли особи, які все ще легально перебувають на її території, оскільки рішення про відмову продовження процедури надання статусу біженця можна оскаржити в адміністративному чи судовому порядку протягом визначеного законом часу, позбавлені легальних документів, які засвідчують їхню особу, що створює підстави для щоденних жорстоких переслідувань цих осіб, вимагання від них хабарів, інших неправомірних дій суб’єктів владних повноважень щодо цих шукачів притулку. Відсутність документів з фотокарткою, які посвідчують особу шукача притулку, інколи унеможливлює отримання цією особою правової допомоги (крім дорогої адвокатської), оскільки без паспортного документа нотаріуси не можуть посвідчувати доручення та інші цивільно-правові правочини. Державні чиновники добре знають про цю проблему, більше того – для її вирішення не потрібно навіть змінювати закон, достатньо лише волі Державного Комітету України з національностей та міграції, проте такої волі немає, оскільки, на нашу думку, міграційні чиновники всіх рівнів разом із системою органів реєстрації громадянства та фізичних осіб МВС надзвичайно зацікавлені в збереженні status quo непевності, вразливості та безправності щодо біженців та шукачів притулку.

Наприкінці 2005 року в країні виникла криза з документами шукачів притулку, що посвідчують їхню особу. Закінчилися запаси надрукованих бланків довідок, проте внаслідок незрозумілої бюрократичної тяганини між міграційною службою, МВС та СБУ держава була позбавлена можливості оперативно виготовити нові документи. У результаті в деяких регіонах України підрозділи міграційної служби незаконно припинили прийняття заяв від шукачів притулку, мотивуючи це відсутністю необхідних бланків Довідок.

 

Шукачі притулку з республіки Узбекистан А. та Б. звернулися із заявами про надання статусу біженця до Відділу міграції Вінницької області ще наприкінці листопада 2005 року. Незаконно посилаючись на відсутність так званих «зелених довідок» (про подання особою заяви про надання статусу біженця) Начальник Відділу міграційної служби у Вінницькій області відмовив у прийомі заяви, порадивши «звертатися пізніше». Не було видано довідки і не було проведено міграційного інтерв‘ю і після того, як вказані особи направили заяви до Відділу міграційної служби у Вінницькій області поштою. В результаті майже два місяці вказані особи перебували на території України без легальних документів, процедуру статусу біженця щодо них розпочали лише через 2 місяці після звернення вказаних шукачів притулку до суду з позовом про визнання протиправними дій Відділу міграційної служби у Вінницькій області. Негайно після звернення до суду Відділ міграційної служби у Вінницькій області дивним чином віднайшов довідки і видав їх заявникам. Справа про визнання дій Відділу міграційної служби у Вінницькій області протиправними наразі не розглянута Замостянським райсудом м. Вінниці.

 

Навіть отримавши довідку, шукач притулку в українських умовах залишається безправною та вразливою особою. Термін дії довідки підлягає регулярному продовженню органами міграційної служби з проставлянням відповідної печатки в Довідці. Майже в кожному регіоні України органи міграційної служби вимагають від шукачів притулку повторної реєстрації місця проживання в органах міліції після кожного продовження терміну дії відповідних Довідок. На нашу думку, такі вимоги незаконні, оскільки не відповідають положенням Закону України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання». Розмір державного мита, яке сплачується за реєстрацію шукачів притулку, прямо не визначений в жодному законі чи декреті, в результаті в різних регіонах України органи міліції стягують із шукачів притулку свавільно встановлені суми держмита за реєстрацію. На цю проблему роками звертають увагу правозахисники та УВКБ ООН, проте схоже, що ніхто не збирається її вирішувати.

Загалом офіційна статистика щодо біженців та шукачів притулку в Україні має такий вигляд:[4]

Таблиця 1
Звіт щодо результатів здійснення процедури надання статусу біженця
в Україні в 2005 році (станом на 1 січня 2006 року)

Країна походження (громадянства, підданства) осіб,
які звертаються за наданням статусу біженця

Країни
Європи

Країни
Азії

Країни
Африки

Інші
країни

УСЬОГО:

 

Кількість поданих заяв про надання статусу біженця

111

1339

117

27

1594

 

Кількість заяв, у прийнятті яких відмовлено органами міграційної служби

28

357

11

4

400

 

Кількість заяв, прийнятих до розгляду
органами міграційної служби

87

986

106

23

1202

 

Кількість заяв, за якими прийнято рішення
про відмову в оформленні документів
про надання статусу біженця

55

451

39

9

554

 

Кількість заяв, за якими прийнято рішення щодо
оформлення документів про надання статусу біженця

40

300

86

13

439

 

Кількість заяв, надісланих до Держкомнацміграції
для прийняття остаточного рішення про надання
статусу біженця

28

313

116

7

464

 

Кількість заяв, за якими Держкомнацміграції
прийнято рішення

23

255

62

7

347

 

 

З них:

Надано статус біженця

1

29

4

3

37

 

 

Відмовлено в наданні статусу біженця

22

226

58

4

310

 

Таким чином, видно, що за весь 2005 рік в Україні було надано статус біженця лише 37 особам з майже двох тисяч звернень за наданням статусу біженця (слід зауважити, що рішення щодо оформлення документів для надання статусу біженця зовсім не означає, що статус буде наданий, – остаточне рішення за лишається за Держкомнацміграції). Така статистика свідчить про небажання органів міграційної служби об’єктивно розглядати заяви про надання статусу біженця, яскраво демонструє установку на недопущення шукачів притулку до отримання в Україні статусу біженця навіть за наявності підстав, передбачених міжнародним правом. Показовим на нашу думку є те, що одночасно за даними документування шукачів притулку, які зверталися до офісу УВКБ ООН в Україні після проведення співбесіди співробітники УВКБ майже в усіх випадках видавали шукачам притулку документи про те, що вони перебувають під захистом УВКБ, що означає визнання УВКБ конвенційних підстав для звернення за статусом біженця.

Результати здійснення процедури надання статусу біженця в Україні в 2005 році (станом на 1 січня 2006 року)

Статистика процедури втрати, позбавлення
статусу біженців в Україні, депортації,
набуття громадянства України в 2005 році
(станом на 1 січня 2006 року)

Країна походження (громадянства,
підданства) осіб,
які звертаються за наданням статусу
біженця

Кількість осіб,
які втратили статус біженця

Кількість осіб,
які позбавлені
статусу біженця
за клопотанням відповідних
органів

Кількість осіб, які набули громадянство України

Депортовано за межі України осіб, яким відмовлено в наданні статусу біженця, які втратили цей статус або позбавлені його та не мають інших законних підстав для перебування в Україні

 

Усього осіб

3 них:

Усього осіб

З них:

Заяв

З них:

Усього осіб

З них:

 

 

 

Діти в складі
сім’ї

Діти, розлучені
із сім’ями

Діти в складі
сім’ї

Діти, розлучені
із сім’ями

Усього осіб

3 них:

Діти в складі
сім’ї

Діти, розлучені
з сім’ями

Діти в складі сім’ї

Діти, розлучені із сім’ями

УСЬОГО:

176

30

0

1

0

0

64

86

22

0

24

0

0

Країни Європи

11

2

0

0

0

0

0

0

0

0

0

0

0

Росія

11

2

0

0

0

0

0

0

0

0

0

0

0

у т.ч. Чечня

11

2

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Країни Азії

149

27

0

0

0

0

60

82

22

0

24

0

0

Азербайджан

1

1

 

 

 

 

1

1

 

 

 

 

 

Афганістан

135

26

 

 

 

 

48

70

22

 

6

 

 

В’єтнам

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1

 

 

Вірменія

4

 

 

 

 

 

4

4

 

 

 

 

 

Грузія

4

 

 

 

 

 

3

3

 

 

 

 

 

Індія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

12

 

 

Ірак

2

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Іран

1

 

 

 

 

 

1

1

 

 

 

 

 

Пакистан

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1

 

 

Палестина

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1

 

 

Сирія

1

 

 

 

 

 

1

1

 

 

 

 

 

Шрі-Ланка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3

 

 

Таджикистан

1

 

 

 

 

 

2

2

 

 

 

 

 

Країни Африки

15

1

0

1

0

0

3

3

0

0

0

0

0

Ангола

1

 

 

1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Бурунді

1

 

 

 

 

 

1

1

 

 

 

 

 

ДР Конго

1

1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Конго

7

 

 

 

 

 

2

2

 

 

 

 

 

Руанда

2

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сомалі

1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Судан

2

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інші країни

1

0

0

0

0

0

1

1

0

0

0

0

0

без громадянства

1

 

 

 

 

 

1

1

 

 

 

 

 

Звіт про статево-віковий склад біженців в Україні
(станом на 1 січня 2006 року)

 

Країна виходу

 

 

Кількість біженців

У тому числі

молодші
працездатного віку

(0 – 15 років)

працездатного
віку

старше
працездатного віку

Усього осіб

Жінки

Чоловіки

Усього осіб

Жінки

Чоловіки

Усього осіб

Жінки 16-54 р.

Чоловіки 16-59 р.

Усього осіб

Жінки старші 55 р.

Чоловіки старші 60 р.

УСЬОГО:

2346

759

1587

558

285

273

1714

435

1279

74

39

35

Країни Європи

164

81

83

49

24

25

106

49

57

9

8

1

Боснія і Герцеговина

4

1

3

 

 

 

4

1

3

 

 

 

Білорусь

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Югославія

4

2

2

 

 

 

4

2

2

 

 

 

Росія

155

78

77

49

24

25

97

46

51

9

8

1

у т.ч. Чечня

155

78

77

49

28

25

97

46

51

9

8

1

Країни Азії

1862

626

1236

477

245

232

1320

350

970

65

31

34

Абхазія

3

2

1

2

1

1

1

1

 

 

 

 

Азербайджан

195

77

118

48

27

21

134

43

91

13

7

6

Афганістан

1213

371

842

308

153

155

865

198

667

40

20

20

Бангладеш

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вірменія

215

100

115

81

42

39

130

58

72

4

 

4

Грузія

78

46

32

22

11

11

51

32

19

5

3

2

Індія

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Ірак

40

6

34

3

1

2

36

5

31

1

 

1

Іран

ЗО

5

25

2

1

1

28

4

24

 

 

 

Йорданія

3

 

3

 

 

 

3

 

3

 

 

 

Казахстан

3

3

 

2

2

 

1

1

 

 

 

 

Ліван

4

 

4

 

 

 

4

 

4

 

 

 

Пакистан

3

1

2

2

1

1

1

 

1

 

 

 

Палестина

5

1

4

 

 

 

5

1

4

 

 

 

Сирія

39

3

36

4

3

1

34

 

34

1

 

1

Таджикистан

15

9

6

3

3

 

11

5

6

1

1

 

Туреччина

8

1

7

 

 

 

8

1

7

 

 

 

Узбекистан

1

1

 

 

 

 

1

1

 

 

 

 

Шрі-Ланка

4

 

4

 

 

 

4

 

4

 

 

 

інші

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Саудівська Аравія

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Країни Африки

311

49

262

30

16

14

281

33

248

0

0

0

Алжир

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Ангола

29

5

24

3

2

1

26

3

23

 

 

 

Бенін

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Буркіна-Фасо

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Бурунді

7

 

7

 

 

 

7

 

7

 

 

 

Гвінея

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Гвінея-Бісау

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

ДР Конго

2

1

1

 

 

 

2

1

1

 

 

 

Ефіопія

34

3

31

2

1

1

32

2

30

 

 

 

Єгипет

4

1

3

 

 

 

4

1

3

 

 

 

Заїр

10

3

7

1

1

 

9

2

7

 

 

 

Камерун

1

1

 

 

 

 

1

1

 

 

 

 

Конго

92

22

70

16

8

8

76

14

62

0

 

 

Кот-д’Івуар

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Ліберія

2

 

2

 

 

 

2

 

2

 

 

 

Лівія

2

 

2

 

 

 

2

 

2

 

 

 

Мадагаскар

1

1

 

 

 

 

1

1

 

 

 

 

Малі

2

 

2

 

 

 

2

 

2

 

 

 

Руанда

7

 

7

 

 

 

7

 

7

 

 

 

Сенегал

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Сомалі

25

1

24

 

 

 

25

1

24

 

 

 

Судан

67

5

62

3

 

3

64

5

59

 

 

 

Сьєра-Леоне

10

3

7

3

2

1

7

1

6

 

 

 

Уганда

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Чад

7

3

4

2

2

 

5

1

4

 

 

 

Мозамбік

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Тонга

1

 

1

 

 

 

1

 

1

 

 

 

Інші країни

9

3

6

2

0

2

7

3

4

0

0

0

Особи без
громадянства

8

3

5

2

 

2

6

3

3

 

 

 

 

Кількість біженців в Україні (за останнє десятиліття)

Наведені дані свідчать, що в 2005 році процедура розгляду клопотань шукачів притулку працювала в Україні ще повільніше, ніж у попередньому році. При цьому фактично не працювала процедура надання статусу біженця щодо вихідців з країн СНД, що викликає особливе занепокоєння, зважаючи на складну гуманітарну ситуацію в деяких країнах СНД та високий ризик порушень прав людини у разі повернення шукачів притулку до цих країн.

 

Шукач притулку з Республіки Бєларусь Щ. у квітні 2005 року звернувся до Відділу міграційної служби з заявою про надання статусу біженця в Україні. Попри те, що Щ. надав в міграційну службу велику кількість документів, які підтверджували численні факти переслідувань, яких зазнав Щ. у країні свого походження за опозиційну політичну та громадську діяльність (незаконне виключення з університету, затримання, порушення кримінальної справи, належність до заборонених громадських організацій тощо), попри те, що серед наданих у міграційну службу документів фігурував і лист, підписаний кількома народними депутатами України з проханням допомогти Щ. як жертві переслідувань існуючим у Білорусі режимом, лише через одну добу після проведення з Щ. інтерв’ю Відділ міграційної служби у Вінницькій області відмовив Щ. в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні. На оскарження вказаного протиправного рішення в судовому порядку пішов майже рік. Спочатку Ленінський райсуд м. Вінниці (суддя Король) незаконно відмовив Щ. в прийнятті скарги на неправомірні дії міграційної служби, посилаючись на порушення терміну оскарження. Щ. програв апеляцію і лише судом касаційної інстанції – Вищим Адміністративним Судом України незаконні ухвали Ленінського райсуду та Апеляційного суду Вінницької області було скасовано з передачею справи до суду першої інстанції для вирішення по суті. Три місяці тривав розгляд скарги Щ. в суді першої інстанції і лише в березні 2006 року Ленінський райсуд м. Вінниці визнав протиправними відмову в оформленні Щ. документів для вирішення питання про надання статусу біженця та неповідомлення Щ. причини відмови. На момент написання цього розділу доповіді рішення Ленінського райсуду ще не вступило в законну силу.

 

Жодне клопотання громадян Російської Федерації про набуття статусу біженця в Україні не було задоволене українською владою в 2005 році, що ставить під сумнів об’єктивність процедури визначення статусу біженця щодо цієї категорії шукачів притулку та незалежність уповноважених органів від впливу міркувань політичної доцільності.

Перманентне реформування міграційної служби України, яке відбувалося протягом 2004-2005 років, надзвичайно утруднило доступ до процедури надання статусу біженця, особливо на Сході України, що підвищувало загрозу депортацій шукачів притулку, які перебувають на території України нелегально, крім того, за нашими даними, в 2005 році значно ускладнилися технічні умови надання статусу біженця, проходження міграційних інтерв’ю, реєстрації в органах МВС тощо.

Персонал міграційної служби в регіонах і навіть співробітники Держкомнацміграції надзвичайно погано обізнані, не розбираються в основних принципах міжнародного захисту біженців та шукачів притулку, інколи не сприймають саму ідею захисту прав людини взагалі. У деяких регіонах почалася незрозуміла тенденція призначати на посади міграційних чиновників відставних офіцерів міліції, які працювали в підрозділах громадянства і реєстрації фізичних осіб, боротьби з нелегальною міграцією тощо. У 2005 році клієнти Вінницької правозахисної групи принаймні з двох регіонів України повідомили про факти вербальних ксенофобських чи расистських висловлювань на свою адресу з боку чиновників міграційної служби.

Надзвичайно серйозною залишається проблема недобровільного повернення (видворення чи депортації) шукачів притулку до країн їхнього походження. Екстрадиція в Україні відбувається без обов’язкового використання судового механізму. Навіть можливість судового контролю за справедливістю та законністю процедури депортації залишається дуже сумнівною. Законодавством України не передбачено обов’язкової участі адвокатів у процедурі екстрадиції.

Щодо депортації, то її також зазнають шукачі притулку та конвенційні біженці, що порушує міжнародні зобов’язання України в галузі прав людини. В момент, коли в шукача притулку вилучають передбачені законом довідки, він (вона) автоматично стають нелегальними мігрантами і часто зазнають адміністративної депортації в тому числі й примусової.

Оскільки Україна не виконує основних фундаментальних зобов’язань в галузі захисту прав біженців попри підписання та ратифікацію Конвенції ООН «Про статус біженців» та Протоколу до неї, вважаємо, що міграційні органи країн-учасниць Конвенції ООН «Щодо статусу біженців» не повинні визнавати Україну «безпечною країною» для повернення біженців та шукачів притулку.

З 1 вересня 2005 року набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України, одночасно з цим було внесено деяки зміни і доповнення в закони, якими регламентується порядок видворення іноземців за межі території України. Проте чинна адміністративна процедура видворення залишається малозрозумілою і є такою, що становить загрозу для прав людини.

Так, Кодексом адміністративного судочинства України не встановлено строки, за яких відбувається видворення після винесення рішення, не визначено, що присутність захисника (представника) є обов’язковою, не міститься заборони для санкціонування екстрадиції в ході закритих судових процесів, не наведено процесуальних гарантій осіб, які очікують виконання рішення про видворення або судового розгляду подання про видворення.

Досить унікальним українським різновидом порушення прав мігрантів є невмотивований свавільний недопуск іноземців на територію України органами Державної прикордонної служби. Так, за офіційною статистикою органами Державної прикордонної служби в 2005 році було відмовлено у в’їзді на територію України 11 358 особам, які називаються «потенційні незаконні мігранти». Хто ці люди, ким приймалося рішення про віднесення їх до категорії так званих «потен­ційних незаконних мігрантів», скільки серед цих осіб потенційних шукачів притулку, скільки з недопущених шукачів притулку зазнали згодом повернення до країн походження із подальшим порушенням їхніх прав? На ці питання немає офіційної відповіді. Проте лише в серпні 2005 року прикордонниками України було недопущено на територію України не менше 15 шукачів притулку з Узбекистану, які намагалися прибути на територію України саме з метою отримати статус біженця. В подальшому частині із цих осіб вдалося прибути на територію України.

Залишається таємницею і, отже, джерелом корупції, механізм створення та функціонування так званої «системи картотечного обліку» – або «чорного списку» осіб, яким заборонений в’їзд на територію України.

Складною проблемою залишається й питання умов тримання шукачів притулку в пунктах їхнього тимчасового розміщення. Ці умови можна віднести до рівня жорстокого або такого, що принижує гідність, поводження. Органи державної влади пояснюють ці жахливі умови недостатнім фінансуванням. Проте Рахункова палата України вказує на неефективність та незаконність використання бюджетних коштів, про що направила відповідні документи до Генеральної прокуратури.

 

«Золотий» мігрант за рахунок злиденного українця?[5]

 

Середньомісячна вартість утримання одного біженця в пункті тимчасового їх розміщення коштувала бюджету України в 2003 році 811 гривень, у 2004 – 848 гривень, – це встановила перевірка використання коштів державного бюджету, призначених на надання допомоги біженцям і створення пунктів розміщення незаконних мігрантів, проведена Рахунковою палатою України. Водночас задекларований рівень соціального захисту громадян України на ці роки становив 342 грн. та 362 грн. на одну особу й фактично державою не забезпечувався.

Аудитори виявили, що Держкомнацміграції та його установи на місцях на неналежному рівні здійснювали управління бюджетними коштами, що виділялися в 2003-2004 роках для надання допомоги біженцям та створення пунктів розміщення незаконних мігрантів. Не за цільовим призначенням використано 1,6 млн. грн. бюджетних коштів, неефективно – 1,3 млн. грн., з порушенням чинного законодавства – 6,8 млн. грн., у тому числі з недотриманням вимог Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» – 6,4 млн. гривень.

Використання Держкомнацміграції бюджетних коштів супроводжувалося необґрунтованими управлінськими рішеннями. Вкладання бюджетних коштів Держкомнацміграції у створення двох додаткових пунктів розміщення біженців, при тому, що заповнюваність функціонуючого Одеського пункту становить лише 18,4 %, спричиняє значні невиправдані витрати з державного бюджету.

Одеський пункт тимчасового розміщення біженців (ПТРБ) спроможний забезпечити тимчасовим житлом щорічно не менше 1000 осіб або втричі більше, ніж набули таке право в Україні в 2004 році. Рішення Держкомнацміграції щодо створення додатково ще двох пунктів (Яготинського, у Київській області, на 457 ліжко-місць, та Перечинського, у Закарпатській області, на 100 ліжко-місць) були необґрунтованими, а придбання та реконструкція приміщень під них зумовлює неефективне використання 13,7 млн. грн. бюд­жет­них коштів.

Розпорядженнями Кабінету Міністрів України № 803-р та № 637-р Держкомнацміграції (на його ініціативу) було передано від Міноборони два військові містечка (містечко №7, Журавичі, Волинська область, та № 1, Розсудів, Чернігівська область), що сприяло Держкомнацміграції в організації підприємницької діяльності, за напрямами, віднесеними до повноважень інших відомств.

Ці громіздкі майнові комплекси (військове містечко №7 включає 77 будівель та споруд, розміщених на земельній ділянці 601,4 га, містечко №1, відповідно, 49 будівель та споруд на 33,05 га) у декілька разів перевищують потребу приміщень для перебування незаконних мігрантів і вимагають значних витрат з державного бюджету для їх утримання та обслуговування.

Створення Держкомнацміграції пунктів тимчасового перебування незаконних мігрантів на базі містечок розформованих військових частин та ухилення від прийняття в Держприкордонслужби облаштованого для тримання незаконних мігрантів місця "Павшине", виходячи з пропозицій переможців тендерів, укладених з ними договорів підряду та проектно-кошторисної документації на реконструкцію об’єктів під ці пункти, спричинить неефективне використання бюджетних коштів у обсязі 52,7 млн. гривень.

Як виявили аудитори, Держкомнацміграції для розселення в майбутньому незаконних мігрантів у Волинському містечку № 7 відвів 10 будівель, а в Чернігівському – 9. Для використання решти державного майна керівництвом Держкомнацміграції було утворено три державні підприємства: Журавичівське лісомисливське господарство та два підприємства з надання комунальних послуг «Стратег» і «Розсудів», напрями діяльності яких не відповідають завданням, покладеним на цей центральний орган виконавчої влади.

Матеріали перевірки направлено в Генеральну прокуратуру України.

 

Прес-служба Рахункової палати

 

Рекомендації

Щодо рекомендації правозахисних організацій стосовно вдосконалення вітчизняної системи захисту біженців, які були оприлюднені в минулому році, то влада врахувала лише декілька з них:

 

Рекомендація українській владі щодо вдосконалення системи притулку зі Звіту українських правозахисних організацій – 2004

Чи враховано владою?

1

Ухвалити закон, який би визначав засади міграційної політики в Україні.

Не враховано

2

На рівні закону запровадити додаткові форми захисту в Україні для осіб, які вимушено залишили країну громадянської належності або країну постійного проживання (гуманітарний захист, тимчасовий захист).

Не враховано

3

Ухвалити Закон України «Про притулок».

Не враховано

4

Законодавчо визначити повноваження державної міграційної служби (для скорочення терміну розгляду заяв органи міграційної служби на місцях повинні отримати повноваження приймати остаточне рішення за заявами про надання статусу біженця).

Не враховано

5

Створити незалежну від виконавчої влади систему імміграційних трибуналів (спеціалізованих органів, наділених судо­вою владою).

Не враховано

6

Усунути суперечності в законодавстві України, які стають на перешкоді реалізації прав біженців відповідно до міжнародних зобов’язань України

Скасовано часові об­ме­­ження для подання заяв, більше ніяких по­кращень не відбулося

7

Здійснювати заходи щодо сприяння адаптації біженців в українське суспільство: забезпечувати інформаційну підтримку біженців щодо забезпечення їхніх прав відповідно до законодавства України; роз’яснювати права біженців та механізми їх реалізації державним службовцям, які повинні забезпечувати права біженців; сприяти біженцям у вивченні української мови, вирішенні проблеми працевлаштування.

Нічого не зроблено на рівні держави

8

Удосконалити підготовку фахівців у сфері міграції. Запровадити обов’язкове вивчення прав біженців для всіх працівників правоохоронних органів, прикордонників. Розпочати цілеспрямовану підготовку чи перепідготовку фахівців із питань міграції в системі державної вищої освіти.

Певні дії робляться з боку УВКБ ООН, недержавних організацій, Представництва Єврокомісії тощо

 

Усі рекомендації щодо вдосконалення вітчизняної системи надання притулку, наведені вище, на нашу думку, залишаються актуальними й зараз. Додатково подаємо рекомендації:

1.  Створити підрозділи міграційної служби в кожному регіоні України.

2.  Забезпечити цілодобове чергування співробітників цивільної державної міграційної служби в усіх міжнародних пунктах пропуску на державному кордоні України. Обладнати спеціальні приміщення для інтерв’ювання потенційних шукачів притулку міграційними офіцерами.

3.  Провести незалежний правовий аудит системи депортації та екстрадиції іноземців з території України, особливо в країни, які не є членами Ради Європи.

4.  Негайно припинити протиправну дискримінаційну практику ухиляння від надання статусу біженця шукачам притулку з певних країн (переважно – країн СНД), притягти до відповідальності співробітників міграційної служби, які практикують такі дії.

5.  Негайно припинити практику депортації/екстрадиції осіб, які є шукачами притулку до проходження ними усіх процедур оскарження.

6.  Забезпечити надання державними органами кваліфікованих перекладачів та юристів для забезпечення прав шукачів притулку, які перебувають в процедурі надання статусу біженця.

7.  Запровадити єдину форму Довідки про особу, яка перебуває у процедурі надання статусу біженця, замість чотирьох документів, які зараз використовуються.

8.  Удосконалити систему отримання шукачами притулку ідентифікаційних кодів та дозволів на працевлаштування.

9.  Збільшити кількість пунктів тимчасового проживання шукачів притулку та біженців, законодавчо передбачити можливість направлення в ці пункти шукачів притулку вже з моменту подання заяви про надання статусу біженця.

10.  Організувати навчання основам міграційного права суддів адміністративних судів, охопивши таким навчанням принаймні трьох суддів кожного адміністративного суду.



[1] Підготовлено Координатором Вінницької правозахисної групи, членом правління УГСПЛ Дмитром Гройсманом.

[2] Доповідь доступна в Інтернеті на сайті УГСПЛ: www.helsinki.org.ua.

[3] Відповідно до приписів положень п.7 Ст.9 Закону України «Про біженців»: «Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено в наданні статусу біженця за відсутності умов, передбачених абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися»

[4] Дані Державного комітету у справах національностей та міграції України станом на 1 січня 2006 року: http://www.scnm.gov.ua.

[5] Розглянуто Колегією Рахункової палати 5 квітня 2005 року. Доступно на сайті РПУ: http://www.ac-rada.gov.ua.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори