пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200620
12.07.2006 | Микола Горбаль

Зі своєї дзвіниці

   

Російськомовна рекламна газета «Нью Джерси» уже в чотирьох числах друкує серію статей Олександра Бураковського на тему українсько-єврейських стосунків.

Якщо в перших публікаціях ще значиться: «В той же час є абсолютно безпідставно стверджувати, що українці наскрізь просякнуті антисемітизмом», то четверта стаття («Нью Джерси» №372 14 Ияр 5766 г.) закінчується таким висновком: «…український антисемітизм уже, очевидно, нічим не витравити — він у крові. А це означає, що майбутнього в цій країні для євреїв немає». Така сентенція мала б окреслити Україну для цивілізованого світу як такого собі монстра.

Моя теперішня візита до Америки не передбачала ніяких громадсько-політичних жестів у цій країні — приїхав з іншою метою, але названі вище публікації таки змусили взятися за перо. Я щойно з України і добре знаю суспільні настрої в ній; вважаю добір і висвітлення матеріалів Олександра Бураковського на тему українсько-єврейських взаємин упереджено тенденційними, що певною мірою принижують мене як громадянина України і українця.

Щоправда, автор попереджає про свою упередженість: «Я, наприклад, — пише Бураковський, — не можу стояти осторонь, оскільки почуваюся євреєм не лише «за паштортом», а й усією свідомістю своєю, вихованням і світосприйняттям. Ба більше, не хочу і не можу бути ніким іншим — ні українцем, ні росіянином… І завжди (може, це далеко не всім до вподоби) дивлюся на все зі своєї єврейської «колокольні».

Ні, пане Бураковський, мені це якраз імпонує, що Ви хочете бути самим собою; турбує інше, — що Ви виключаєте будь-яке право дивитися мені на ті самі речі і події зі своєї української «дзвіниці».

Ось Ви пишете: «Щойно минуло 60 років після закінчення Другої світової війни, а Європа (в тому числі й Україна) знову стає ареною цинічної політичної боротьби, що дуже нагадує 1933». Маєте на увазі, очевидно, прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістів, що спричинило потім жахіття світової війни тощо. А з моєї «української дзвіниці» 1933 рік нагадує передусім про те, що цей рік забрав (не мільйон, не півтора) — сім з половиною мільйонів українців. Чи це не мало б теж жахати світ?

В іншому місці автор натякає, що в Україні навіть ставлять пам’ятники тим, хто вбивав євреїв. І хоч я, киянин, не можу згадати, що це за пам’ятники і де вони стоять, Бураковський зі своєї дзвіниці їх бачить. Я ж зі своєї дзвіниці бачу, що в Києві досі стоять пам’ятники Постишеву, Якіру та іншим більшовицьким вождям, особисто причетним до масового терору й голодомору, і що таких пам’ятників в Україні ще сотні в Донецькій, Луганській, Харківській, Запорізькій та ін. областях. А скільки пам’ятників натхненникові й організаторові терору Леніну? З цього приводу чомусь не видно обурення автора згаданих статей…

Гадаю, Олександрові Бураковському не завадило б прочитати книжку талановитої і чесної американської журналістки Енн Епплбом «Історія ГУЛАГу», де вона однозначно ставить знак рівності між злочинами фашизму і більшовизму.

По мільйонах жертв цих злочинних режимів мав би бути один поминальний дзвін і одна дзвіниця. Але, на жаль, не так воно є…

У статтях Бураковського не видно жодного докору в бік московського тоталітаризму (в усіх єврейських бідах винна Україна), автор цитує лише тих дослідників, які мали б показати, що в Україні для євреїв умови нестерпніші, як у Росії. Наприклад: «До речі, з України емігрувало значно більше євреїв, ніж із Росії (з 1970 до 1977 рр.) із Росії виїхало 308 500 осіб, а з України — 420 000). Цікаво, — пише Бураковський, — що тільки 53 % (євреїв) вважають Україну своєю батьківщиною (Росію — 78 %)». Що, за автором статей, мало б означати: Росія — цяця, Україна — б’яка. Але цього разу дитяча логіка явно підвела автора — він забув уточнити, що 1970—1977 рр. — роки найважчої стагнації совєтського тоталітарного режиму й розгулу КГБ. У той час бути «отказніком», відмовитися від совєтського громадянства і подати заяву на виїзд, вимагало певної громадянської мужности, і це робить честь євреям України — тут сміливих виявилося більше, ніж у Росії. А щодо визнання батьківщини, то Бурковський забув уточнити, що тоді «батьківщина» була одна – Совєтський Союз. А що в Україні знайшлося таких євреїв, хто це імперське утворення хотів би називати своєю батьківщиною, також робить їм честь.  Бураковський цих нюансів не зауважує, і це дає підстави думати, що на той час він був «іскреннє совєтськім гражданіном».

Педалюючи тему «поганої України», Бураковський вириває цитату в іншого історика: «…Адже євреїв, які жили в Україні 1000 років, майже не залишилось». Отака погана, мовляв, Україна.

Певна річ, в Україні, яка після століть колоніяльного гніту щойно починає підніматися з колін, яку, за Шевченком, «в огні, окраденую, збудять», і справді не все гаразд. І тут треба б усією громадою закасувати рукави та братися до роботи. І Бураковського ніхто не виганяв з України, але в час економічної скрути (1994 р.) Америка видалася йому лакомішою. Виявляється, тут, в Америці, за невеликий гонорар і потоптатися по Україні можна в проросійських виданнях. Сказати щось проти Росії ще страшнувато — все-таки імперія! — а Україна стерпить.

Як на мене, сумнівний то підзаробіток — лізти зі шкіри, аби оплюгавити країну і народ, серед якого ти вийшов у люди. Боюся, що це (шпетення України) стане тепер другим фахом Бураковського, де вже не буде ні Сталіна, ні Гітлера, а лише погані українці.

Відстежуючи всі українські видання, які порушують тему єврейства в Україні, Бураковський безоглядно зачисляє їх усі до розряду антисемітських. Наприклад, він пише: «Навіть елітарний журнал «Сучасність» не обминув нагоди сполоскати ноги у «єврейській річці». Спершу на сторінках цього видання почав учити євреїв, як жити, Л. Шульман, відомий астроном і колишній активість НРУ, назвавши свій матеріал «Стандартна помилка соціально-політичної орієнтації євреїв» (№9, 2003). Він висуває повторюване тисячі разів звинувачення євреїв у прислужництві владі, в недружньому ставленні до українців, що, на його думку, й стало причиною всіх єврейських бід (самі, мовляв, винні). «Якщо зібралися емігрувати, — пише Л. Шульман, — не витрачайте часу на антиукраїнську діяльність. Їдьте. Якщо залишаєтесь жити в Україні, то мусите відмовитися від інтернаціоналізму і перейти на націоналістичну платформу. Упередженість українців щодо вас зароблена десятками попередніх генерацій євреїв. Змініть свою поведінку, станьте українськими патріотами».

Як бачимо, Бураковський не лише не збирається стати українським патріотом, а дорікає Шульману за його український патріотизм і загалом трактує його статтю як антисемітську. Щоправда, він забув уточнити, що Леонід Шульман — єврей.

Цей епізод найбільше вразив. За Бураковським виходить, що справжній єврей — це той, хто ненавидить Україну, а якщо українець такого єврея не поважає, то він — антисеміт.

Не хочу радити Бураковському, «члену Союза писателей СССР» (так значиться у довідках про автора перед кожною його статтею в газ. «Нью Джерси». — М. Г.), що йому писати і що досліджувати, але переконаний, що «к вопросу украинско-еврейских отношений», яким він так активно останнім часом переймається, було б корисніше дослідити, за що і яких євреїв в Україні не люблять, а яких і за що поважають і шанують.

Мені завжди були дорогими приятельські стосунки з Романом Корогодським, я глибоко шанував цю людину. Пишаюся товариськими взаєминами з поетом Мойсеєм Фшбейном і правозахисником Євгеном Захаровим. Завжди радий зустрічі з Леонідом Фінбергом, а тепер із винятковою шаною ставлюся і до Леоніда Шульмана, якого донедавна менше знав.

Із киянином Семеном Глузманом нас побратали совєтські концтабори, як і з десятком інших славних і відважних хлопців — євреїв, що тепер в Ізраїлі.

Бураковському цього не збагнути.

Російська імперська пропаганда завжди воліла подавати Україну в непривабливому світлі. Особливо коли йшлося про визвольні процеси. Вона не лише фізично знищувала нашу еліту (так сталося з Коновальцем, Петлюрою, Ребетом, Бандерою; московські агенти знаходили їх на краю світа і вбивали), вони всіляко намагалися дискредитувати національних лідерів — різуни, погромники і т. ін.

Україна вже незалежна, а імперські стереотипи продовжують жити. Прикро за деяку писучу братію. У народі кажуть: «Якщо собака звик бігти за возом, то він і за саньми побіжить». Давно відомо, що Петлюру вбив агент ЧеКа, але світові подано це вбивство як афектну помсту єврея за погроми. І світ це проковтнув. Нібито не було білої гвардії Колчака, а є хороша Росія і погана Україна.

Хоча в уряді УНР було створено спеціальне міністерство з єврейських питань, хоча Петлюра в часи розрухи і бандитизму в Україні видав декілька наказів про суворе покарання за найменшу наругу над єврейським населенням, хоча Петлюра був відомий як гуманіст і юдофіл, хоча Володимир Жаботинський (засновник сіонізму) як сучасник Петлюри висловив бажання: «Коли я помру, я хочу, щоб на моєму пам’ятнику було написано таке: «Тут лежить людина, яка приятелювала з Петлюрою…».

Але стереотип живе інший, імперський. Боюся, що Бураковський належить не до тих, хто готовий ламати імперські стереотипи. Він далі біжить за імперським возом.

Уже на декількох українських інформаційних сайтах пройшла аргументована інформація, що «ідейне подвижництво» Георгія Щокіна (ректора МАУП) інспіроване російськими спецслужбами, але цієї інформації Бураковський ну, ніяк не хоче бачити зі своєї дзвіниці. Чи російськомовній газеті таке не личить писати?

Так, Щокін як лідер УКП (Українська консервативна партія), що постійно педалює єврейське питання в Україні, був зі своєю партією суб’єктом виборчого процесу до Парламенту. І що ж? Скільки ж він набрав голосів? Здається, не нашкріб навіть одного відсотка прихильників. Отут би Бураковському й крикнути на весь світ: «Ось де справжній рівень юдофобії в Україні!»

Але цієї статистики він воліє не зауважити, бо це не вписується в його «літературний» стиль «страшної України». Ще б пак, коли у текстах Бураковського значиться: «Серед євреїв домінує думка, що Україна — оплот антисемітизму», то не писати ж йому, що таку думку формують самі ж бураковські!

Зате про Верховну Раду він напише: «Їм не вистачило 17 голосів, щоб,  по суті, санкціонувати в Україні погроми, прикриваючись гаслом про «свободу слова». Бачите, як страшно? Хоч, як на мене, за такі цинічні «літературні» вихиляси «члену Союза писателей СССР» треба було б «держать ответ» перед українським парламентом.

Для читача уточню, що йшлося там про правомірність закриття судом газети «Сільські вісті». Я ніколи не передплачував цієї газети — не тому, що вже давно не селянин, а тому, що вважав її «колгоспно (читай — рабсько)-комуністичною». І раптом Вадим Рабинович (здається, Голова єврейських організацій в Україні) піднімає галас на весь світ: «Сільські вісті» — антисемітська газета!» (Газета надрукувала статтю, потрактовану як антисемітська).

Очевидно, є речі і теми, від яких редакторам газет варто було б утримуватися. І напевно, мав рацію Мирослав Маринович, виступивши з осудом тієї статті. Можна зрозуміти і його закид: «Мовчанню української інтелігенції, з цього приводу я не знаходжу пояснень».

За всю інтелігенцію не беруся сказати, відповім за себе. Направду, мені також хотілося з цього приводу щось написати, але відчуття, що тим самим стаю на бік Рабиновича, не позволило взятися за перо.

Ніколи не міг змусити себе ставати в один ряд із пройдисвітами чи шахраями. Солідаризуватися ж із Рабиновичем як із колишнім арештантом не дозволив статус: коли нас, дисидентів, арештовували за правозахист або художню творчість (антирадянську), то Рабиновича — за «розкрадання в особливо великих розмірах». І ще одна відмінність — я ніколи не був стукачем.

Так, він сьогодні олігарх. Став фантастично багатим у той час, коли більша частина населення України опинилася на межі крайньої бідности.

Але є вартості, які не вимірюються грішми. Я висловив свою думку щодо цього пана, але хто має очолювати єврейські громади, є справою самих громад.

Гадаю, що з тією газетою більше шкоди наробив сам Рабинович. Народ мудріший, ніж про нього думають, і сам розібрався б, де правда, а де — навпаки. Прочитав би, викинув би. А тут такий галас. Дійшло аж до Верховної Ради.

Кажуть, після того тираж газети зріс.

Наголошу — вживані в моєму тексті означення «шахрай», «пройдисвіт» не мають жодного етнічного забарвлення, ці поняття інтернаціональні.

І ще: не вважаю, що антиукраїнізм чимось кращий від антисемітизму.

Від редакції «ПЛ.»: На додаток до статті ми отримали листа від шановного п. Горбаля:

«Шановний редакторе!

Пропоную до Вашої газети невеликий відгук на серію статей Олександра Бураковського у рекламній газеті «Нью Джерси» (США).

Будь-які скорочення чи редакторські втручання в текст є небажаними без згоди автора.

Мій телефон у Києві: 452-11-57, моб. 8 050 3567139»

Доводка: Інформація про автора: Микола Горбаль — киянин. Колишній політв’язень  совєтських концтаборів. Член Української Гельсінської групи. Відбув 16 років у неволі. Член Українського відділення ПЕН-клубу. Лауреат премії імені Василя Стуса.

Довідка про опонента Олександра Бураковського (з газети «Нью Джерси») Мовою оригіналу.

Александр Бураковский родился в Киеве. Окончил Московский электротехнический институт,

Автор нескольких книг прозы — романов, повестей, рассказов, эссе. Член Союза писателей СССР, один из лидеров еврейского и украинского возрождения. В 1989 году был избран членом ВААДа. Возглавлял Совет национальностей Народного Руха (1990—1993) Украины. В Америке с 1994 года. Последние 7 лет — преподаватель технического института.

P.S. Стаття «Зі своєї дзвіниці» ще  три тижні тому була надіслана в український тижневик «Свобода», але на час мого повернення зі США в Україну (15 червня)вона  так і не була надрукована. Пропоную її Вашому виданню.

З пошаною М. Горбаль

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори