Слово до земляків за океаном під час прощання з Надією Світличною
Дорогі земляки! Вельмишановна українська громадо!
Український звичай велить під час похорону сказати те слово прощання, яке, як можна припускати, сказала б сама покійниця. Вочевидь, ніхто з нас не відтворить тих особливих слів любові, якими обдаровувала нас Надійка, – чар її голосу неповторний. Неповторним є і той слід, який залишила вона в серці й у житті кожного з нас. Проте, перш ніж тіло Надійки на вічний спочинок прийме земля українська – земля зболена й скривджена і водночас терниста і потолочена, – я хотів би сказати слово до землі американської і до тих прекрасних людей, що на ній живуть.
Вітер історії періодично стає буревієм для ніжного українського цвіту й жене його або на Схід, аж до Сибіру й Зеленого Клину, або на Захід, до далеких просторів Америки та Канади. Надійку вітер прибив до того другого берега, і великою ласкою Бога було те, що цей берег став для неї новою гостинною домівкою. Ми всі знаємо, що життя її тут складалося непросто. Однак налагодити потужну, я б сказав, місійну працю для України вона змогла лише тому, що в неї були ви – її велика й надійна опора. Уста Надійки вже замовкли навіки, але ми, її друзі, можемо засвідчити, якою вдячністю повнилося її серце до всіх вас. Це ви зцілили її рани, нагодували вигнанницю і прихистили. Це ви знаходили для неї притулок і ділили з нею свій тяжко зароблений гріш. У вас вона знайшла ту жертовність, якої так бракувало їй в Україні серед її духовно занапащеного народу.
Майже з кожним із вас Надійка встигла попрощатися під час свого мужнього збирання в свій останній на світі етап. Мало хто з людей спроможний піти з життя так гідно і так по-християнськи, як вона! Сьогодні пагінець славного роду Світличних, що всій українській діаспорі був знаний близьким і родинним ім’ям «Надійка», прощається з усіма вами востаннє. Хай же відступлять у тінь усі земні справи, які вас ділили. Хай забудуться ті хвилини, у які голосніше, ніж треба було, промовляла людська природа. Хай прийме Господь її душу вибіленою й омитою нашою любов’ю і доброю пам’яттю, бо всі ми свідчитимемо перед Богом про її воістину гідне й жертовне життя.
Прошу вас: не гнівайтеся, що ми відбираємо у вас Надійку. Вона справді була культурним аташе України, а такого роду дипломати зобов’язані повернутися на рідну землю. Але докладіть до її домовини і грудочку американської землі. Хай буде вона благословенною за те, що прихистила нашу незабутню Надійку!
Мирослав Маринович