пошук  
версія для друку
22.08.2006 | Олександр Білецький
джерело: maidan.org.ua

Про партію нового типу

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Звернення до Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Безпам’ятство за етнічною ознакою

Марш-бросок со дна ада

"Мамо, мене тут кончають"

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Конституційна реформа 2004 року і права людини

   

Воістину, Аллах не змінює становища людей,

поки вони самі не змінять себе

Коран, 13:11

El Pueblo unido jamas sera vencido!

04.08.2006 р. на Вільному форумі інтернет-сайту “Майдан” була розміщена невелика стаття добродія П.Тарасевича “Проект створення Помаранчевої партії” [1]. В ній піднімається питання про чергові завдання “помаранчевої” частини нашого суспільства, котрі виникають у зв’язку з відомими змінами суспільно-політичної обстановки, що сталися на початку серпня цього року в країні.

Головним завданням поточного моменту автор цієї статті вважає створення нової партії. Але, на жаль, він не надає належного аналізу ситуації, що склалася в Україні. Фактично, головний його висновок-пропозиція зводиться до того, щоб “зібрати усіх помаранчевих в одній партії”. При цьому добродій П.Тарасевич засновується на власному баченні деяких окремих інтересів (які навіть важко назвати цілями) тактичного і тимчасового характеру, що переважним чином обертаються навколо питань про вибори та ставлення “електорату” до БЮТ. Те саме можна сказати про запропоновані ним Програму та принципи організації Помаранчевої Партії. Отже, думається, що в цьому випадку було б цілком справедливим, вслід за У.Черчіллем, сказати: відмінність державного діяча від політика в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч – на майбутні покоління.

Треба зауважити, що сказане вище аж ніяк не слідує сприймати як докір особисто добродію П.Тарасевичу. Тим більше, що саме такий підхід зараз є у нашому суспільстві дуже поширеним, і для цього існують певні поважні причини об’єктивного та суб’єктивного характеру. Посиланням на думку У.Черчілля мені хотілося вказати на існування значної розбіжності між розповсюдженим у нас рівнем відображення і усвідомлення важливих суспільних проблем і тим більш грунтовним підходом, який необхідно застосовувати при їх обговоренні та вирішенні. Однак, все ж таки позитивним здається той факт, що дана проблема (створення нової партії) узагалі когось нині хвилює, і що вона була за ініціативою добродія П.Тарасевича поставлена для обговорення на майданівський форум.

У зв’язку з цим, треба зауважити, що об’єктивно існуюча історична необхідність появи в Україні якісно нової суспільно-політичної сили, яка змогла би взяти на себе важливу і відповідальну роль народного авангарду в справі побудови саме у цій конкретній частині Земної Кулі нового й досконалого суспільства, відчувається вже давно.

Так, у роботі “Нова ідеологія для нової України”, яка була закінчена ще 12 грудня 1995 року, мною була висловлена така думка:

“Стає все більш очевидним, що рішуче переломити сучасну "застійну" ситуацію в Україні, допомогти подолати загальносистемну кризу, консолідувати суспільство і мобілізувати його на виконання нових історичних завдань змогла би поява в Україні цілком нової, могутньої соціально-політичної сили в особі всеукраїнського, широкого й масового народно-патріотичного руху гуманістичної орієнтації. Його ядром і авангардом могла би стати загальнонародна партія нового типу, яка у своїй теоретичній та практичній діяльності неухильно буде керуватися ідеями наукового гуманізму (умовно назвемо її "Український народний конгрес – УHК"). Cвоєю соціальною базою цій новій партії треба було б розглядати не якісь окремі суспільні верстви чи групи, а весь Український народ у цілому. Справжнє та послідовне служіння власному народу, співгромадянам мало би бути сенсом існування і всієї діяльності УНК” [2].

З моменту написання цих рядків минуло вже понад десять років. Однак, ще й досі в Україні, незважаючи на існування великої кількості різного роду партій і партійок, такого суспільно-політичного руху і такої партії немає. Так само, як і немає в ній ані справжнього народовладдя, ані демократичної, правової та соціальної держави, яка повинна існувати за нашою Конституцією. Більше того, незважаючи на перемогу народної революції на рубежі 2004-2005 років, в Україні встановився й панує політичний режим, який за своєю системною якістю виявляється навіть ще гірше горезвісного “кучмізму”...

Отже, сьогодні, коли ми відзначаємо 15-ту річницю нашої Незалежності, є необхідність знову повернутися до проблеми партії нового типу. І саме тому я хотів би висловити ряд власних думок з цього приводу, переважно зосередившись на кількох питаннях, які звичайно залишаються поза увагою української громадськості.

Два основні типи суспільної організації

Ще на самому початку створення нової соціальної структури, в тому числі і цієї партії, об’єктивно постає питання про тип її організаційного устрою. Це питання є дуже важливим, бо тип створюваної структури повинен визначатися тими цілям і завданням, які перед нею стоять. Ігнорування цього питання або його неадекватне вирішення чревате тим, що реалізований проект може виявитися невдалим, неефективним і, в решті решт, потерпить фіаско.

У своїй роботі “Принципи демократії” мені вже доводилося вказувати на те, що загалом існують лише два основні типи суспільної організації, що є діаметрально протилежними один до одного. Це – децентралізований (демократичний, общинний, громадянський, “горизонтальний”, розосереджений, функціональний, конструктивний, etc.) і централістичний (авторитарний, монархічний, державний, військовий, “вертикальний”, ієрархічний, неефективний, деструктивний, etc.) типи. Основні їх відмінності полягають в абсолютно протилежних фундаментальних принципах (Свобода – Рабство), в типі організаційної структури (“горизонтальна” – “вертикальна”), в домінуючому типі взаємодії компонентів (координація – субординація), у вищому керівному органі (ціла колективна єдність – елементарна одиниця чи окрема група) [3].

У зв’язку з цим, наведу один вельми красномовний приклад із нашої історії. Основний конфлікт анархістів із більшовиками, який свого часу завершився поразкою перших та перемогою других, по суті, мав ідеологічний, тобто світоглядний, характер і виник саме навколо питання вибору типу організації нової соціалістичної держави. Ось як про це розповідається в книзі В.Воліна “Невідома революція, 1917-1921”:

“Порівняємо загалом обидві ідеї. Більшовицька ідея полягала в тому, щоб на руїнах буржуазної держави побудувати нову “робітничу державу”, створити “робітничо-селянський уряд”, установити “диктатуру пролетаріату”. Анархісти пропонували трансформувати економічні і соціальні основи суспільства, не прибігаючи до яких то не було політичної держави, уряду, “диктатури”, тобто здійснити Революцію і вирішити поставлені нею проблеми не політичними і державними засобами, а в процесі природної і вільної економічної та соціальної діяльності об’єднань трудящих, що скинули останній капіталістичний уряд.

Для координації дій перша концепція передбачала центральну політичну владу, що організує державне життя за допомогою уряду і його уповноважених, а також формальних указівок “центра”. Інша концепція припускала: безумовну відмову від політичної та державної організації; прямі домовленості та співробітництво на федералістській основі між економічними, соціальними, технічними та іншими об’єднаннями (профспілками, кооперативами, різного роду асоціаціями й ін.) на місцевому, регіональному, національному і міжнародному рівнях; тобто централізацію не політичну і державну, яка виходить від повновладного центрального уряду зверху вниз, а економічну і технічну, що йде знизу нагору, що враховує реальні потреби та інтереси, установлену природним і логічним шляхом відповідно до конкретної необхідності, без панування й влади...

Одні стверджують, що варто сформувати центральну керівну групу – “еліту” – покликану керувати тим, що відбувається, у відповідності зі своїми ідеями, нав’язати їх усьому суспільству, створити уряд і організувати державу, диктувати населенню свою волю, силою установлювати свої “закони”, боротися проти тих, хто з нею не згодний, до повного їх знищення. Інші вважають, що подібна концепція абсурдна, суперечить основним тенденціям розвитку людства і, в остаточному підсумку, абсолютно марна, тобто згубна для справи Революції. Зрозуміло, стверджують анархісти, суспільство повинне бути організоване. Але ця нова, природна і відтепер можлива організація повинна здійснюватися в суспільстві вільно і, головне, знизу. Організаційний принцип повинний виходити не з заздалегідь створеного центра, що нав’язує свою волю всьому суспільству, а – відмінність саме в цьому – звідусіль і завершитися утворенням координаційних органів, природних центрів, покликаних служити всьому народу” [4].

Отже, cлідує зауважити, що справжніми демократами і комуністами (бо комуністична теорія, у її основі, передбачає на меті побудову Комунізму – нового, вільного, бездержавного, безкласового та самокерованого людського суспільства) були саме анархісти, а не більшовики. Останні ж на практиці виявилися типовими державниками-тоталітаристами та прихильниками так званого “азіатського способу виробництва” (за Марксом). Саме тому перемога в цьому ідейному конфлікті більшовиків мала своїм наслідком побудову в СРСР аж ніяк не комунізму, а його протилежності – централістичного, дуже неефективного та ще більш антагоністичного, ніж попереднє, суспільства. По суті, у радянському суспільстві були лише два основні антагоністичні класи – експлуатованих (народ, трудящі) та експлуататорів (професійні партійно-державні керівники, “номенклатура”) [5].

Саме цей останній факт нам необхідно зараз всіляко осмислити та врахувати. Тому що в сучасній Україні (яка є ще більш антагоністичним суспільством, ніж СРСР) фактично існує вельми специфічна форма суспільно-політичного ладу, який є логічним і послідовним розвитком попереднього радянського “номенклатурного соціалізму”. І думається, що його цілком можливо визначити як деякий “номенклатурно-олігархічний капіталізм”. А головна відмінність між першим та другим, певне, полягає в тому, що основна частина колишньої “загальнонародної” власності, котра раніше знаходилася у колективній власності всього панівного класу “номенклатури”, після 1991 р. була нею “роздержавлена” і тепер знаходиться у приватній власності її окремих представників.

Таємниця беззаконня

Звичайно ми сприймаємо навколишній світ не таким, яким він є у дійсності. Світ сприймається нами так, як ми самі хочемо його бачити або здатні відобразити своїми органами почуттів та свідомістю. Крім того, нас ще й навмисно, за допомогою цілеспрямованої “промивки мозків”, привчають сприймати світ певним чином – саме так, як це потрібно нашим маніпуляторам (добрим тому прикладом є відома “Матриця”). Ось чому багато з нас навіть не усвідомлює того, що в реальності всяка держава, яка організована за централістичним типом, є по відношенню до свого народу (нації) типовою АНТИСИСТЕМОЮ або “химерою”, яка засновується на принципі брехні та ним же приводиться в дію.

“Різниця між етносом та химерою на погляд є невловимою, – слушно зауважує Л.Гумільов у праці “Етногенез та біосфера Землі”. – ...Це значить, що співвідношення між етносом і химерою таке саме як між організмом і раковою пухлиною. Остання може розростатися до меж організму, але не далі, і живе вона тільки за рахунок організму, що її вміщає. Подібно до пухлини, химерна антисистема... (химери бувають і нешкідливими, тобто пасивними) висмоктує з етносу або суперетносу засоби для підтримки існування, використовуючи принцип брехні, що описаний вище” [6].

Та хіба ж ми самі цього не відчуваємо повсякденно на протязі всіх 15 років нашої Незалежності? Відчуваємо! Бо дуже швидко вимираємо. І в першу чергу через нестачу необхідних нам засобів для існування, які за допомогою системної брехні висмоктує з нас існуюча державна антисистема усіма своїми раковими органами та клітинами. Зухвале нехтування нормами суспільної моралі, права і Конституції, бюрократизм, корупція, кумівство, порушення прав і свобод людини, чиновницька та суддівська сваволя, брехня політиків, постійне підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги і тому подібне, – для даної антисистеми є не аномальними відхиленнями, а штатним режимом її функціонування. Більше того, все це – характерні та необхідні складові її власної природи. Однак, ще й досі ми цей факт належним чином не усвідомили і не зробили необхідних “оргвисновків”.

І також ми ніяк не зрозуміємо того, що за своєю природою держава є способом і засобом існування соціальних паразитів, котрі використовують саме цей тип суспільної організації як специфічний інструмент для насильницького вилучення у народу всіляких ресурсів із метою надійного забезпечення власного комфортного життя. Причому, головним знаряддям для досягнення цієї провідної мети їм слугує легальне ПРАВО НА ВЛАДУ, яке отримується за допомогою вельми лукавої псевдодемократичної процедури, що називається “вибори”...

Отже, суть революційної справи полягає не в заміні якихось особистостей в існуючій державній антисистемі, а в повному демонтажі самої цієї антисистеми. Бо якщо все у нас буде залишатися по-старому, то оця антисистема-паразит перетравить і перелицює на свій лад ще дуже багато нових людей, які до неї увіллються, та буде і далі цілком легально грабувати наш народ та безкарно привласнювати собі його ресурси. І тому думається, що головним історичним завданням, яке сьогодні об’єктивно стоїть перед українцями, є аж ніяк не вибори, а радикальна заміна МИРНИМ ШЛЯХОМ існуючої антинародної і антилюдської суспільно-політичної системи насправді демократичною, справедливою, народницькою та гуманною системою. І досягти цього можливо, в тому числі, через безпосереднє здійснення самим суверенним Українським народом своєї верховної влади, в повному її обсязі, у відповідності до ст. ст. 1, 5, 38, 69 Конституції України від 1996 року.

Українські партії – прямі нащадки КПРС

Найбільш характерним практично для всіх сучасних українських політичних партій та громадських об’єднань (включаючи, на жаль, і БЮТ) є те, що в основу їх організаційного устрою та діяльності закладений старий керівний принцип КПРС – “демократичний” або державно-бюрократичний централізм. В першу чергу, цей старий ленінський принцип проявляється у специфічній централістичній структурі цих організацій – наявності центрального апарату, який, як правило, розташований в Києві (де саме й концентрується державна влада), у “вертикальній” ієрархічній мережі строго підпорядкованих центру регіональних осередків і такому іншому. Дух цього старого державно-бюрократичного централізму також добре проглядається у менталітеті, психології та способах діяльності багатьох українських “партійних лідерів”, або, кажучи по-старому, “вождів”.

Треба зауважити, що цьому вельми сприяє недосконале українське законодавство про політичні партії та об’єднання громадян, яке фактично вимагає при утворенні громадських організацій керуватися саме цим старим централістичним принципом.

Для того щоб можна було ясно побачити, наскільки недемократичними за своєю суттю є українські партії та громадські об’єднання, що улаштовані у відповідності до номенклатурного принципу “демократичного централізму”, порівняймо їх, наприклад, з американськими.

У якості типового прикладу організаційного ладу американських об’єднань громадян можна привести дві провідні політичні партії США – Демократичну та Республіканську. За своїм організаційним устроєм обидві ці партії однаково представляють собою потужні суспільно-політичні децентралізовані структури федералістського (тобто союзного, асоціативного) типу, у яких широко діє демократичний принцип автономізму. Обидві вони не мають формального та постійного членства. Проте, за даними соціологічного опитування, яке проводилося у 1986 році, на той час самостійно (!!!) зараховували себе до демократів 38%, а до республіканців – 23% американських виборців. Партійний механізм американських демократів, який не має жорстко централізованої вертикальної структури, представляє собою “горизонтальне” об’єднання парторганізацій штатів. Кожна з них має свої виборчі осередки у всіх виборчих округах та ділянках США. Республіканська партія також представляє собою сукупність штатних, окружних, міських партійних організацій, що мають досить високий ступень автономності. Вищими органами обох партій є національні з’їзди. Поточне керівництво партіями у масштабах всієї країни та між виборами у органи державної й місцевої влади здійснюють їх національні комітети. Останні виконують, головним чином, координаційні та ідеологічно-пропагандиські функції, організують проведення загальнопартійних з’їздів і конференцій, а також виборчих кампаній [7].

Отже, між українськими політичними партіями та їхніми американськими колегами існує досить істотна, навіть принципова розбіжність. І полягає вона якраз у тому, що американські партії, на відміну від українських, побудовані на основі цілковито інших організаційних принципів – принципів свободи, автономізму та федералізму.

Як уже було сказано вище, практично всі українські партії улаштовані за централістичним (державним) типом суспільної організації та згідно принципу “демократичного централізму”, що йому відповідає. Отже, фактично, всі вони за своєю суттю є такими ж антисистемами-паразитами, як і держава. Ці партії створені та існують заради того, щоб забезпечувати комфортне життя та легітимацію свого власного керівництва. Оце якраз і є справжньою метою та основною функцією цих неефективних “міні-держав”, які руйнують та гублять усяку конструктивну справу, за яку беруться. Ось тому вони в принципі не можуть бути виразниками загальнонародних інтересів, ефективним захисником прав і свобод наших громадян, провідниками історично назрілих, позитивних і величних соціальних перетворень. А для виконання нових історичних завдань українському суспільству потрібні вже цілковито нові суспільно-політичні структури, які мають бути організованими за іншими принципами, а також повинні щиро керуватися у своїй діяльності загальнонародними інтересами та цілями.

Мережеві структури – світле майбутнє людства

У моїй статті “The Revolution: Reloaded” (січень 2005 р.) вказувалося на те, що сьогодні в глобальному масштабі у сфері організації суспільної взаємодії людей усе більше дає себе знати певна цивілізаційна тенденція. Уже відносно скоро вона може призвести до зникнення вельми поширених нині соціально-політичних структур централістичного типу (зокрема, традиційних держав і партій), яких замінять організаційні структури більш ефективного децентралізованого типу – мережеві структури.

Найбільш характерними рисами структур такого роду є:

а) відсутність локалізованого керівного центру, роль якого виконує певна загальна ідея;

б) відсутність багаторівневої ієрархічної піраміди (управлінського апарату);

в) наявність розосередженого управління, яке відбувається через процеси безперервної особистої взаємодії членів спільноти;

г) співучасть в управлінні структурою одночасно всіх її компонентів, що утворюють цілісну колективну єдність - надсистему.

“Слід також враховувати, – сказано у статті, – що останнім часом на нашій планеті відбувається так звана “інформаційна революція”, яка має просто таки вибуховий характер. За висновками ряду відомих у світі аналітичних центрів (того ж RAND) і соціологів (зокрема, М.Кастельса), завдяки їй у соціальній і економічній структурі людства сьогодні йдуть дуже масштабні революційні зміни. Очевидно, що вони призведуть і до якісних структурно-функціональних змін у галузі державного управління. Адже сьогодні, у нових історичних умовах, суспільству об’єктивно стає непотрібною та величезна, громіздка і неефективна “державна машина”, котра існує, наприклад, у нас в Україні” [8].

Радикальні та комплексні внутрішні зміни, суттю яких є перетворення України на вільне, народовладне, потужне та ефективне інформаційно-мережеве суспільство, є об’єктивною потребою нової історичної епохи. На мою думку, саме ці суспільні зміни є нашим головним стратегічним резервом. І от якби ми тепер свідомо та цілеспрямовано застосували їх “на випередження”, то це не лише дозволило б нам відносно швидко подолати наші нинішні негаразди, але й вивело б Україну на достатньо передові позиції у світі. Однак, сподіватися на те, що ці революційні, по суті, зміни стануть належним чином запроваджуватися нинішніми державними структурами та особами, які кревно зацікавлені якраз у збереженні сучасного незадовільного стану речей, цілком даремно.

Чудо Майдану

Безумовно, що народно-революційний Помаранчевий Майдан став однією з найбільш видатних і величних подій за останні 15 років не лише в Україні, але й у цілому світі. На мій погляд, есхатологічне чудо Майдану, яке одних змусило пережити великий духовно-емоційний підйом, а інших дуже перелякало, можна було б порівняти, хіба що, із Богоявленням.

Далі хотів би пояснити, чому я так вважаю.

У вiдповiдності до поглядiв системології, абсолютно все, що є у Всесвiтi (у тому числi кожний з нас), являє собою певнi cистеми – вiдносно вiдокремленi вiд оточуючого середовища, суцiльнi комплекси взаємодiючих компонентiв (елементiв і частин). Взаємодiючи мiж собою, системи утворюють так звану "надсистему", тобто систему бiльш високого рiвня органiзацiї. Будь-яка надсистема (а вона є цiлiсною сукупнiстю не тiльки систем, котрi входять до неї, але також їх взаємних зв’язкiв та вiдносин) володiє, у порiвняннi зi своїми компонентами, новою якiстю та новими властивостями, власною автономною метрикою, специфiчними законами збереження та функцiонування, бiльшою кiлькiстю ступенiв свободи й таким iншим. Надсистема також має i деякий "колективним розум", який безпосередньо керує всiма її компонентами. У неї часто може зовсiм не існувати якоїсь локалiзованої системи управлiння (на зразок уряду чи парламенту). Проте вона все ж таки успішно керує всiма своїми компонентами, а вiдбувається це через процеси безперервної прямої взаємодiї її компонентiв одного з одним (розподiлене управлiння). Причому, звичайно компоненти надсистеми навіть не усвідомлюють того, що "згори" ними "хтось" управляє. Вони вважають, що це нiбито вони самi приймають тi чи iншi рiшення та дiють самостiйно на основi своїх власних вiдображень ситуацiї. Отже, як на мене, Помаранчевий Майдан став очевидним проявом і доказом існування вселенського феномену надсистемності, який cаме і лежить в основі явища демократії [9].

Хоча, звичайно, певне управління Майданом із боку його організаторів мало місце, але в цілому він виявився такою соціальною структурою, що сама організовувала себе та собою ж управляла. Більше того, ця структура управляла тими, хто вважався її керівниками. Майже весь той час, поки Помаранчевий Майдан жив і діяв, не залишало відчуття того, що загальне керівництво ним здійснює якась могутня надіндивідуальна духовна сила. Не виключено, що це міг бути деякий надсистемний “колективний розум” (скажімо, наш національний егрегор – Ненька Україна). В усякому випадку, та відверто-демонстративна присутність надсистемної (Вищої) сили, яка звичайно у нашому буденному житті залишається для нас непомітною, є справжнім і величним чудом Майдану.

І ще є деякі важливі моменти, на які неодмінно слідує звернути увагу.

Фактично, Помаранчевий Майдан виявився справжнім соціальним СУПЕРОРГАНІЗМОМ, єдність і цілісність якого забезпечувала спільна для всіх його учасників ідеологія. Центральним її стрижнем стала ідея народної Свободи, яка є фундаментальним принципом народовладдя.

Крім того, Майдан став своєрідною народною партією нового типу. При чому, ця партія не була обмежена лише тими людьми, що безпосередньо зібралися у Києві на реальному Майдані Незалежності. Одночасно цим Майданом були Майдани в інших українських містах. Ним також стала і кожна людина в Україні та за її межами, яка хоч і не була особисто присутня на фізичному Майдані, але внутрішньо підтримала його ідеї, коли дізналася про них за допомогою сучасних засобів інформації. І все це був один і той же Помаранчевий Майдан!

Самоорганізований і самокерований народний Майдан був сильніше та діяв ефективніше за централізовану державу та її “вертикальні” структури.

Нарешті, чудо та урок Майдану полягають у тому, що він, фактично, виявився певною діючою моделлю суспільства зовсім іншого організаційного типу, ніж той, що існує у нас зараз. Складалося таке враження, що це була сама прийдешня Нова Україна. І що вона спеціально матеріалізувалася в нашому часі в образі Помаранчевого Майдану для того, щоб показати українцям: ось, саме це і є ваше справжнє світле майбутне! Воно зараз реально знаходиться з вами і серед вас, і якраз до нього ви тепер маєте прагнути! Та як, у зв’язку з цим, не пригадати мудрий вислів Христа про те, що не треба нам шукати Царство Боже “тут” або “там”, тому що воно вже сьогодні є з нами, всередині нас (Лук.-17:21)...

Тож, завжди пам’ятаймо про цей великий урок Майдану!

Проблема “свій – чужий”

Оскільки у статті добродія П.Тарасевича достатньо чітко поставлена важлива проблема своїх і чужих, вважаю необхідним окремо приділити увагу і їй. Загалом, мої погляди на цю проблему були висвітлені у роботах “Феномен “Alien” та “Методи протидії злу в Новому Заповіті” [10]. Тому зараз хотів би привернути увагу до того методологічного підходу, який існує для розв’язання цієї проблеми в християнстві, бо він здається мені конструктивним.

Якщо говорити коротко, християнство пропонує розпізнавати своїх та чужих лише за плодами їхніх практичних учинків, а не за словами чи обіцянками. Характерні ознаки при цьому такі: кожен, хто є від Бога, тобто свій, завжди чинить праведно, не грішить і любить брата свого. А кожен, хто праведності не чинить, брата свого ненавидить та творить щодо нього усілякі гріхи й беззаконня – той від диявола, тобто чужий. (1Ів.–3:1-18).

У зв’язку з цим, також доцільно навести думку М.Бердяєва, який у 1923 році писав:

“Відмінність між добром і злом у людях не має майже жодного відношення до політичних напрямків людей. Морально оцінювати людей у залежності від того, “праві” вони або “ліві”, є найгіршим духовним збоченням. “Правість” або “лівість”, монархізм або республіканізм суть цілковито нікчемні й жалюгідні речі, речі третьорядні перед лицем Божим, перед справжнім духовним життям. Люди бувають духовно близькі та об’єднані або далекі та роз’єднані зовсім не тому, що вони “праві” або “ліві”… зовсім не в цій зовнішній області визначаються стосунки людей” [11].

Отже, думаю, що нам тепер необхідно відступитися від нашої старої й хворобливої звички ділити людей за якимись зовнішніми ознаками: словами, кольорами прапорів, політичними або релігійними поглядами, місцем проживання, національністю і таким іншим. Нашим об’єктивним критерієм оцінки будь-якої фізичної чи юридичної особи повинно стати головне: ЩО і ЯК ця конкретна особа ПРАКТИЧНО ЧИНИТЬ по відношенню до Українського народу та українських громадян – чинить вона щодо них праведно або творить беззаконня. І ось у залежності від цього, враховуючи це, відповідним повинно бути і наше ставлення до цієї конкретної особи.

Що робити?

На мою думку, тепер настав той час, коли у нас повинна, нарешті, з’явитися принципово нова, ідейно та організаційно самостійна суспільно-політична структура, така собі “партія нового типу”, яка зможе перейняти революційну естафету народного Майдану та стане своєрідною системною “закваскою” для майбутньої Нової України.

Ця партія за своїм організаційним типом неодмінно повинна бути громадянською, децентралізованою, “горизонтальною” інформаційно-мережевою структурою. Саме тому в основу цієї партії мають бути закладені організаційні принципи мережевих структур, про які вже сказано вище.

Провідною метою цієї партії, на мій погляд, слідує вважати побудову в Україні нового, демократично розвинутого, досконалого та ефективного суспільства. Моє особисте бачення нового українського суспільно-політичного ідеалу (національної ідеї), в основному, викладено у роботі “Нова Україна: Якою їй бути?”, котра опублікована на сайті “Майдан”. Тому всім, кого це питання цікавить, пропоную звертатися за тими адресами, які наводяться нижче в примітках [12].

Будівництво нового суспільства має свою особливість, тому що окремими блоками у ньому є нові люди, а сполучним розчином, що кріпить ці блоки між собою – нова загальна ідея та нові суспільні відносини.

Я стверджую: нові люди, які внутрішньо готові для цього будівництва, в Україні є, їх нині досить багато, і цей факт однозначно доведений на Майдані. Тому, у принципі, Нову Україну можна починати будувати вже прямо зараз. Скажімо, спочатку у віртуальному просторі Інтернету і паралельно існуючим офіційним структурам. І для цього потрібно усього лише відчути себе вільними людьми та справжніми господарями своєї країни, проявити сміливість і рішучість, повірити у власні сили та у свою здатність самостійно творити нове суспільство на цій землі заради спільного блага. Так само, як це було на Помаранчевому Майдані.

Отже, якщо ми станемо змінювати себе – Бог неодмінно допоможе Україні!

P.S. Створення нової партії треба з чогось починати. Тому в якості конкретної пропозиції додаю до цієї статті розроблений мною ще у 1997 році (зі змінами від 1999 і 2001 років) проект Програми Українського Народного Конгресу. Звичайно, він не є досконалим і потребує певної доробки. Однак, у його преамбулі, в основних рисах, викладена нова ідеологічна концепція патріотичного гуманізму. Отож, пропоную розглянути цей проект на “Майдані” та, можливо, взяти його за основу Програми нової народницької партії.

19 серпня 2006 р.

Харків

ПРИМІТКИ

1. Тарасевич П. Проект создания Помаранчевой партии. –

http://www2.maidanua.org/news/index.php3?bn=maidan_free&key=1154678579&action=view

2. Білецький О.В. Нова ідеологія для нової України. –

http://maidan.org.ua/static/mai/1102883752.html

3. Білецький О.В. Принципи демократії. –

http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/01/25/pryntsypy-demokratii.html;

4. Волин В. Неизвестная революция, 1917-1921. –

http://novsvet.narod.ru/volin-index.htm

5. Докладніше див.: Восленский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. - http://bookz.ru/authors/voslenskii-m/woslenskij.html

6. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 1977. – С.561.

7. Современные Соединенные Штаты Америки: Энциклопедический словарь. – М.: Политиздат, 1988. – С.94-97.

8. Білецький О.В. The Revolution: Reloaded. –

http://maidan.org.ua/static/mai/1105740795.html

9. Білецький О.В. Феномен надсистемності й демократія. –

http://www.vox.com.ua/data/osnovy/2006/02/10/fenomen-nadsystemnosti-i-demokratiya.html

10. Білецький О.В. Феномен “Alien”. (Нарис з езотеричної політології). –

http://maidan.org.ua/static/mai/1107048963.html;

Білецький О.В. Методи протидії злу в Новому Заповіті. –

http://www.siac.com.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=920&Itemid=31

11. Бердяев Н. Царство Божье и царство кесаря // Путь. – № 1, сентябрь 1925 г. – С.37.

12. Білецький О. В. Нова Україна. Якою їй бути? –

Частина 1: http://maidan.org.ua/static/mai/1111322840.html

Частина 2: http://maidan.org.ua/static/mai/1112036179.html

Частина 3: http://maidan.org.ua/static/mai/1112540528.html

 

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Звернення до Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Безпам’ятство за етнічною ознакою

Марш-бросок со дна ада

"Мамо, мене тут кончають"

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Конституційна реформа 2004 року і права людини

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори