пошук  
версія для друку
27.08.2006 | Тетяна ДЕНІСОВА

МОЛЮСЯ ЗА ВАС ЩОДЕННО

   

За бурхливими подіями в суспільному та політичному житті України залишається у тіні суспільного інтересу проблема реформування кримінально-виконавчої системи. Разом  з тим у цій сфері існує чимало проблем, які стосуються не тільки близько 180 тисяч ув’язнених ат близько 44 тисяч працівників системи, але й їх родин, а певною мірою – й усієї країни. Адже ситуація в місцях позбавлення волі опосередковано впливає й на суспільство, на міру його безпеки та навіть на рівень його толерантності та моральності.

На жаль, до сьогодні серйозної розмови у суспільстві про проблеми системи  мови не йдеться. Поодинокі заходи, ініційовані зазвичай керівництвом Департаменту з питань виконання покарань, як і раніше, скоріше створюють  імітацію процесу обговорення проблем та пошуків шляхів їх вирішення, ніж насправді реально сприяють вирішенню цих болючих питань. Чому ця традиція така усталена та незмінна – це потребує окремих досліджень та аналізу.

Разом з тим, пошук шляхів вирішення проблем системи не зупиняється.

За ініціативою Пенітенціарного Товариства України та за підтримки громадської правозахисної організації “Донецький Меморіал” видана брошура зі статтею Тетяни Денисовой,  професора, декану юридичного факультету Гуманітарного університету «ЗІДМУ» (м. Запоріжжя) “МОЛЮСЯ ЗА ВАС ЩОДЕННО”. Протягом більше двадцяти років Т.Денисова працювала на різних посадах в установах кримінально-виконавчої системи, тому знає її досконало і не стільки як науковець, скільки як практик. До того ж, вона є членом Правління Пенітенціарного Товариства України. Тому висловлені нею думки, питання та пропозиції варті бути взятими до уваги не тільки науковцями, які переймаються проблематикою відбування кримінальних покарань, але й тими посадовцями та політиками, на яких сьогодні покладена відповідальність за належне функціонування системи. 

Букалов Олександр
голова Пенітенціарного Товариства України,
голова ради громадської
правозахисної організації
“Донецький Меморіал”



Присвячується тим, хто стоїть
по різні сторони „барикад”:
співробітникам кримінально-виконавчих
 установ та засудженим

Передмова. Кримінально-виконавча система України знаходиться на зламі, коли з одного боку очевидним є протиріччя між консервативністю діючого законодавства і всієї системи виконання покарань, а з іншого – прагнення держави до гуманізму та демократії. Слід відзначити, що за всі роки незалежності Україна так і не зробила кардинальних змін назустріч соціальним перетворенням. Вона, як і раніше, залишається одним із „лідерів” по застосуванню кримінальних покарань і особливо тих, що пов’язані з утриманням осіб в місцях позбавлення волі.

Статистичні дані Державної Судової адміністрації України свідчать про те, що в 2004 р. засуджено 224 226 громадян. Це на 11,5% більш, ніж в 2003 р. і на 15,5% більше, ніж у 2002 р. В останні 12 років застосування позбавлення волі складає 28 – 38% до осіб, що „проходять” у кримінальних справах, а за вчинення злочинів в Україні засуджено за цей період більш, ніж 2 млн. 500 тис. громадян. 

Засуджені складають більш ніж 0,413% населення України, яке постійно зменшується (за останніми даними Держкомстату України чисельність населення на 01.06.2005 р. становить 47100419 осіб, тоді коли у 1990 р. їх було 52 млн.). Четверо з однієї тисячі осіб, - жителів України, утримується в місцях позбавлення волі, знаходяться під слідством або затримані. Президент України В.А.Ющенко вважає недопустимо високим показник кількості засуджених в Україні, що на 100 тис. населення  складає 413 [[i]].

Сьогодні ми вимушені констатувати і зростання латентної злочинності, а також невиправдано високий рівень рецидиву злочинів. Ці та інші фактори полегшили формування відповідного середовища для подальшої криміналізації суспільства – від переходу до „тіньової” та нелегальної діяльності значних верств населення до криміналізації найбільш важливих сфер функціонування держави.

На 01.07.2005 р. за даними Державного департаменту України з питань виконання покарань (надалі - Департамент) у 180 установах утримувалось 187,6 тис. засуджених, а на обліку майже 700 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції перебувало понад 191 тис. осіб [[ii]].

  Як відомо, покарання опосередковано впливає не тільки на засуджених та їх найближче оточення, його вплив охоплює великі групи населення і в цілому суспільство. Оскільки покарання  несе не тільки позитив для суспільства (застосуванням кримінального покарання суспільство виконує захисну функцію), а й залишає низку негативних наслідків, саме громадськість разом з Департаментом повинна комплексно реформувати всю кримінально-виконавчу систему і привести її у відповідність до міжнародних стандартів, як того потребує час.

  Будуючи кримінально-виконавчу політику, слід відмовитися від усталених стереотипів, келійності, відомчих інтересів, необ’єктивності в оцінці поведінки засуджених, боротися з непрофесіоналізмом, некомпетентністю та професійною деформацією співробітників.

  Ці кроки слід робити негайно, але підходити до них дуже виважено, щоби завоювати авторитет і у законослухняних громадян своєї держави, і у засуджених.

  Сьогодні у керма кримінально-виконавчої системи стоїть оновлений кадровий склад, багато хто з нього не знайомий з тонкощами роботи установ такого типу, з їх побутом, потребами, з „тюремними традиціями” та „звичаями”. Робота в системі потребує великого досвіду, знань, особистих зусиль, а в деяких випадках і героїзму.

„Вживаючись в систему”, одночасно необхідно контролювати кожен крок, щоб зберегти людяність, мати терпіння і взаємоповагу. Адже засуджені, особливо ті, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, незважаючи на те, що вироком суду вони визнані винними у вчиненні злочинів, інколи досить тяжких (вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, розбійні напади і т.ін.) є людьми, членами нашого суспільства. Ізольованість від нього, примусовий спосіб життя, обмеження реалізації своїх інтересів як особистості, тривале знаходження у негативному середовищі, призводять до невідворотних змін у психіці, поведінці, зменшують соціальну цінність такої особи. В процесі відбування покарання розриваються зв’язки засуджених із суспільством. Ті, хто до засудження мали дім, родину, роботу, можуть їх втратити, а натомість придбати тавро судимості.

Щодня я підношу молитву щоби дві сили, співробітники і засуджені, знайшли порозуміння між собою, уникали гострих конфліктів, які могли б призвести до масової непокори, проявляли терпіння, співчуття і людяність, могли навчитись слухати і чути один одного.

Для досягнення успіху які ж кроки повинні бути першими?

Перш за все, починати треба з того, щоб адекватно оцінювати ситуацію і правильно визначати стратегічні напрямки.

 Незважаючи на те, що Україна визначає метою свого існування людину, декларує її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканість та безпеку як найбільшу соціальну цінність, в ім’я лозунгу «Salus populi suprema lex»* (Благо народу – вищий закон) здійснюються не тільки благі вчинки.

Саме в ім’я спокою громадян, для захисту та охорони кожної людини від злочинних посягань, у 2001 р. прийнято Кримінальний кодекс України, що містить 35 розділів (447 статей), значна частина яких має санкції, пов’язані з видом покарання – позбавленням волі  [[iii]].

Системні дослідження науковців Л.Багрія-Шахматова, М.Бажанова, О.Беци, Я.Гілінського, О.Герцензона, В.Грищука, І.Даньшина, В.Дрьоміна, О.Колба, А.Закалюка, М.Мелентьєва, О.Наташева, Г.Радбруха, Г.Радова,  О.Ременсона, М.Стручкова, А.Степанюка, В.Трубнікова, Б.Утевського, Е.Феррі, І.Фойницького, І.Шмарова та ін.[iv] інституту покарання, практики його призначення та реалізації, свідчать про те, що жорсткість кари та санкцій, тривалі терміни покарання, збільшення кількості установ виконання покарань, не приносять бажаних результатів у боротьбі зі злочинністю. 

Аналіз застосування кримінальних покарань показує і те, що домінує, як зазначалося раніше, такий вид покарання, як позбавлення волі. Цьому сприяє усталена практика судів, нерішучість у застосуванні альтернативних видів покарань, моральна індиферентність суспільства і, загалом, відсутність чіткої політики з питань призначення та виконання покарань. 

  Кримінальна політика – багатопланове поняття, зміст якого може бути розкрито лише при розгляді всіх його аспектів. Вона включає в себе кримінально-правову, кримінально-процесуальну, кримінально-виконавчу та профілактичну складові, які направлені на протидію суспільно небезпечним діянням. Не викликає сумніву, що кримінальна політика  знаходиться в основі кримінального законодавства, особливо в частині застосування кримінальних покарань. У відповідності до вимог кримінальної політики ставляться завдання, а саме: формується коло кримінально караних діянь, встановлюється вид і розмір санкцій та  порядок застосування кримінальних покарань, проводиться вибір найбільш суспільно небезпечних діянь, які підпадали б під ознаки складу тих чи інших злочинів, за які призначається кримінальне покарання; окреслюється вибір найбільш оптимально побудованих санкцій, які б відповідали ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину та особистості злочинця; застосовується принцип економії репресії і подальше впровадження санкцій, не пов’язаних з позбавленням волі; створюється модель кримінально-виконавчої системи.

Виходячи з поняття покарання, його сутності та цілей можна визначити основні напрямки (функції) держави, а саме:

·  захисну (яка окрім державного примусу у вигляді кари, виконує загальну та спеціальну превенцію)

·  виховну (має педагогічний та соціальний зміст, одночасно направлена на засудженого, його оточення та суспільство)

·  компенсаційну  (захист потерпілого та відшкодування йому шкоди, що завдана злочином)

·  функцію ресоціалізації засуджених та їх соціальної адаптації після звільнення від покарання

·  соціального контролю (негативна моральна та правова оцінка особи, яка вчинила злочин, громадський контроль за відбуванням покарання та нагляд у постпенальний період).

Реалізація цих напрямків передбачає виконання комплексу забезпечувальних функцій, а саме: фінансування, медичне, комунально-побутове обслуговування і т.п.

Особливу роль у виконанні основних та другорядних функцій покарання покладено на кримінально-виконавчу службу України (надалі - КВС), ефективність діяльності якої залишається достатньо низькою: умови виконання покарання так і не вдається наблизити до міжнародних стандартів (особливо це стосується слідчих ізоляторів); якість виховного процесу практично зведена нанівець; відсутні елементарні умови для соціальної адаптації засуджених, які відбули кримінальне покарання. Суттєвим фактором впливу на ситуацію стало й оновлення кадрового складу установ та органів КВС, який не має не тільки достатнього досвіду роботи, а й належних умов набуття такого досвіду.

Переважна більшість засуджених потребує постійної, ретельної уваги до себе з боку суспільства. Але суспільство, а конкретніше, кожен з нас, не тільки не бере активної участі в долі засуджених, але й відмежовується від виконання функцій виховної та соціального контролю. В такій ситуації позиція членів суспільства (в тому числі і співробітників КВС) є вельми незрозумілою, тому що саме участь у виконанні вказаних функцій є життєвою необхідністю з позиції подальшого існування суспільства і захисту його від поширення  криміналізації. 

Багаточисельні кримінологічні та пенітенціарні дослідження [[v]] свідчать про те, що в місцях позбавлення волі існує, так би мовити, два правила виконання та відбування покарання. Ці правила (їх називають іноді законами)  приблизно однакові в більшості тюрем світу, тому немає нічого дивного, що вони притаманні і використовуються в установах виконання покарань в Україні.

Норми першої групи  – офіційні, встановлені законодавством, спеціально передбачені правила для конкретного закритого колективу засуджених. За своїм змістом вони виступають або у якості заборони, або як обов’язкові правила поведінки. Ці правила ґрунтуються на положеннях діючих кримінально-виконавчих законів та інших нормативно-правових актів.

Другий порядок (неофіційний) спирається на так званий „тюремний закон” – комплекс неписаних правил, норм, санкцій для засуджених. Їх зміст виражається у вигляді обмежень або заборон. Від цих так званих неписаних тюремних „правил” і „традицій” відійти практично неможливо.

Як вже зазначалося, громадянське суспільство не тільки не бере активної участі у виправленні особи, яка вчинила злочин, а й відмежовується від проведення будь-яких заходів по усуненню негативних проявів її поведінки у майбутньому. Таким чином, реальні умови існування за гратами сприяють тому, щоб засуджені в період відбування покарання могли створювати свої, специфічні групи, які допоможуть розподілити сфери впливу, захищатимуть від нападів та знущань, підтримають у виборі місця в середовищі засуджених, де існує чітка ієрархія, а по закінченню терміну покарання допоможуть влаштувати життя на волі, знайти роботу і, при необхідності, продовжити спільну злочинну діяльність.

   У місцях попереднього ув’язнення та в УВП існує постійна атмосфера напруги, що в кожну мить може призвести до правопорушень. Згідно з неформальними „кодексами поведінки”, що існують у злочинному світі, починаючи з короткочасного позбавлення волі (наприклад, утримання під вартою у слідчих ізоляторах), особа повинна негайно обирати свою, специфічну форму поведінки серед собі подібних. Особи, які утримуються під вартою або засуджені вперше, як правило, проходять у місцях позбавлення волі перевірку насильством. Вони мусять на нього адекватно реагувати, навіть вчиняючи правопорушення або злочини. Якщо ж протидії з їхнього боку не буде, то затримані або засуджені можуть й надалі зазнавати додаткового насилля.

  За підсумками дослідження автора статті було встановлено, що переважна більшість засуджених (74,6%) вважає неприпустимим втручання у внутрішні справи засуджених або захист їх з боку адміністрації установ. Та він практично й відсутній, бо в УВП, як правило, існує атмосфера нейтралітету між співробітниками та засудженими і розподіл сфер впливу. Як наслідок, „захист” засуджених від насильства, зґвалтування, заступництво їм – є пріоритетною сферою діяльності не адміністрації, а груп різної спрямованості (наприклад, „земляцтва”). Саме з них в подальшому формуються і функціонують організовані групи та злочинні організації, що створюються для вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів як в місцях позбавлення волі, так і за їх межами.

  Співробітники КВС, в свою чергу, поставлені у досить складні умови. З одного боку, необхідно підтримувати дисципліну серед засуджених, з іншого – неможливо не рахуватися з тим неофіційним порядком, який засуджені  намагаються встановити в кожній установі. Тільки величезний досвід працівників установ, їх чесність, справедливість і довіра засуджених допомагають адміністрації утримувати величезну кількість специфічного колективу, не наражаючись на небезпеку. Хоча слід зазначити, що в таких установах існує постійна напруга, яка може кожну мить через неправильні кроки перерозподілити ролі. 

  Як неодноразово зазначалося юристами, психологами, педагогами та соціологами, практика виконання покарань свідчить, що тривалі строки покарань негативно відбиваються на особистості, знижують ефективність виховного впливу, унеможливлюють підтримку соціально корисних зв’язків, підвищують агресивність і ризик психічних захворювань. Тому більша частина засуджених під час відбування покарання та по його закінченню прагне триматися свого “колективу”, в якому вони є соціально значущими фігурами. Таким чином, за вироком суду не тільки призначається покарання на три, п’ять, сім та більш років. Суспільство відриває злочинців від близьких родичів, місця проживання та роботи і направляє їх у спеціальні установи. Для того, аби почувати себе комфортно, бути захищеними від усіляких негараздів,  відновити цінність своєї особистості, не відчувати себе відірваним від суспільства ізгоєм, особи, які вчинили злочин, поєднуються в спільноти собі подібних людей, створюють власну ідеологію, модифікуючи існуючи в державі цінності і виробляючи свої, які протиставляють законослухняному суспільству. Нам широко відомі специфічні „тюремні” закони (звід „законів”, правил та норм поведінки, обов’язковий для всіх засуджених)  та „злодійські” закони (традиції, ритуали, правила, звичаї, які є обов’язковими для „злодіїв у законі”).  Ідеологія та комунікативні атрибути (жаргон, татуювання, клички) злочинного світу зараз знаходяться у „широкому попиті” – відтворюються в піснях, віршах і т.ін.

Такі традиції активно підтримуються раніше судимими особами і саме вони поступово підточують устої загальнолюдської моралі.

Групи засуджених в місцях позбавлення волі створюються, як правило, на основі принципу земляцтва, що в подальшому захищає їх від іншого контингенту. Однак стрижнем об’єднання можуть виступати й інші мотиви - спільна трудова діяльність (до засудження або в УВП), спільне проживання, об’єднаність схожими діями вчинення злочину та ін. За допомогою таких об’єднань засуджені намагаються знайти свій подальший життєвий шлях, використати їх для досягнення авторитету та матеріального благополуччя серед рівних собі, зайняти високе місце в кримінальному світі або просто зберегти життя.

  Слід сказати, що життя в неволі виробило і інший варіант поведінки, який частіше за все  обирають засуджені зрілого віку і з багатим життєвим досвідом, а саме: нейтральне відношення до офіційного та неофіційного порядку відбування покарання. 

   Також загальновідомо, що певна частина засуджених страждає тими або іншими видами захворювань (туберкульоз, психічні відхилення, венеричні або інші загальні хвороби). Особливу небезпеку представляють засуджені з психічними відхиленнями, поведінка яких відрізняється агресивністю, конфліктністю, схильністю до нових протиправних вчинків. Слід враховувати, що неналежні умови утримання, обмеженість побутових, медичних, виробничих умов, сприяють не тільки розповсюдженості захворювань в установах виконання покарань, а й виходу їх за межі даних установ.

Сучасне суспільство страждає амбівалентністю, бо саме покарання викликає у нього подвійне почуття: з одного боку – зростання злочинності підштовхує наше суспільство до активної протидії через застосування широкого спектру каральних засобів  (криміналізація діянь, збільшення санкцій і т.ін.). З іншого, ми прагнемо уникнути криміналізації суспільства, і задля цього пропагуємо ліберальний підхід до покарання, застосування заохочень, амністій, помилувань, намагаємося зменшити рецидив, розробляємо комплексні профілактичні програми тощо.

Сьогодні не створено достатньо аргументованих програм виправлення засуджених, а сама система, на жаль, не може протистояти небезпечній масі злочинців. Якщо ж особа, яка відбула покарання, обирає нове життя, намагається розірвати зі злочинним минулим і відмовитися від протиправної поведінки, то робить вона це не завдяки, а скоріше всупереч “системі”. Тому держава і суспільство мають розуміти, що злочинна поведінка не повинна стати нормою для життя, бо це може призвести до самознищення і держави, і суспільства.

Все зазначене говорить про те, що співробітники КВС, а саме її керівники разом з громадськими організаціями та колишніми і нинішніми засудженими,  повинні поставити перед владою першочергове завдання

(перший напрямок*), а саме: необхідність прийняття комплексу законодавчих та організаційних заходів, направлених на реформування кримінальної та кримінально-виконавчої політики України.

________________________________

·  Нумерація напрямків не означає, що лише за умови виконання першого, треба переходити до іншого. Всі напрямки паралельні, нумерація їх лише розставляє пріоритети в роботі.

Тут повинно найти своє місце і визнання недоцільності тривалих строків покарання у виді позбавлення волі для більшості засуджених, і удосконалення санкцій Кримінального кодексу, і обмеження перебування під вартою підсудних в період розгляду кримінальних справ до вступу вироку в законну силу, і застосування видів покарань, альтернативних позбавленню волі, а також застосування таких запобіжних заходів, як підписка про невиїзд, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава.

Другий стратегічний напрямок треба шукати, виходячи з аналізу звітів Департаменту про діяльність КВС.  До нього включені питання про наявність і рух спецконтингенту, виконання виробничих планів, виховну роботу, оперативно-розшукову діяльність, про кадрову політику і т.ін.  

  Згідно останнього опублікованого звіту Департаменту, недоліків в роботі достатньо, а часу на їх виправлення практично немає.

  Основними проблемними питаннями, зазначеними головою Департаменту, як і раніше, залишаються:

- кадрові (їх недостатність та низький професійний рівень, наявність фактів порушення дисципліни, професійна деформація, психічні перевантаження та перенапруга  і т. ін.);

- перенаповненість установ спецконтингентом (неналежні матеріально-побутові умови, недостатня кількість місць для утримання у слідчих ізоляторах, недостатня кількість грошей для побудови нових установ та наближення старих до міжнародних стандартів, відсутність повноцінного медичного забезпечення та ін.) ;

-  малоефективна соціально-виховна робота із засудженими (дисциплінарна практика носить репресивний уклін, потребує значного поліпшення організація загальноосвітнього навчання);

- виробничі показники більшості установ залишаються низькими (нерентабельність, відсутність збута готової продукції, послаблення сільськогосподарського виробництва, борги по заробітній платні, відсутність гнучкої маркетингової політики).

  Нині голова Департаменту, як і попередні керівники, ставить основне завдання (як видно з тексту вищезазначеного звіту) – до кінця 2005 р. необхідно мати позитивні результати роботи по всім показникам.

Як колишній практичний працівник кримінально-виконавчої системи (полковник у відставці, яка починала службу від курсанта та начальника загону), я звикла до того, щоб:

1) ставити перед собою реальні плани; 2) вміти відрізняти стратегію від тактики, бо це допомагає виконувати такі плани; 3) витрачати зусилля не тільки на вирішення проблем сьогодення, але й впливати на корінні зміни самої системи виконання покарань. Все це дає підстави для пошуку шляхів щодо досягнення позитивних результатів. 

  Другим стратегічним напрямком вбачається ліквідація проблеми перенаповнення установ.

 Вирішити цю проблему на перший погляд просто, а саме шляхом  капітального будівництва та проведення ремонтних робіт (про що, до речі, згадувалося і в останньому звіті). Однак, як відомо, у державному бюджеті не передбачається стільки коштів, щоб обладнати установи по нормах та хоча б більш-менш наблизитися до міжнародних стандартів. Крім того, як вже видно з аналізу, соціально-економічне становище, тиск силових структур, громадська думка, а також інші чинники, сприяють тому, щоб вислів „не буває багато тюрем” не втрачав своєї актуальності. 

  Можна регулярно впроваджувати амністії та помилування. Адже відповідно до Закону України від 01.10.1996 г. «Про застосування амністії в Україні» передбачається й звільнення певної кількості засуджених. Тільки протягом 1992-2003 рр. було звільнено за актами амністії 151 940 осіб [[vi]].

Завдяки черговій амністії, яка проходила з 23 червня 2005 року, з місць позбавлення волі могли звільнитися за прогнозами до 17,5 тис. засуджених[[vii]]. Підсумкові дані опубліковані у газеті "Закон и обов’язок" № 42 (жовтень), де повідомляється, що під дію амністії підпадало 32 281 особи, з яких 8 414 звільнені з установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, а 24 942 зняті з обліку кримінально-виконавчої інспекції. Незважаючи на те, що правоохоронні органи запевняють громадян, що в країні не передбачається погіршення криміногенної ситуації, досвід показує, що вже з перших місяців третина звільнених повертається до місць попереднього перебування. Цей прогноз ґрунтується на тому, що більша частина засуджених за період відбування покарання втрачає своє житло, роботу, соціально-корисні зв’язки, частина з них є непрацездатними.  Місцеві органи влади не мають можливостей розподілити всіх бажаючих в кризові центри, служб пробації не існує, а Закон України „Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання в місцях позбавлення волі”, завдяки якому можна було б полегшити долю звільнених, практично не працює.

  Але перший та другий шляхи можливо застосовувати лише як одномоментний крок на складному тернистому шляху радикальних змін в каральній політиці держави. Як зазначалося, необхідна зміна законодавства, поступове скорочення кола діянь, які вважаються суспільно небезпечними, і відповідно зменшення кількості установ виконання покарань. Слід також змінювати традиції суспільства, вчитися проявляти терпимість, визнавати, що засуджені – такі ж люди, як і ми, піднімати правову культуру і моральність. Тоді заходи держави по скороченню та лібералізації кримінально-правового примусу будуть сприйняті суспільством, як такі, що мають відбуватися. В УВП повинні утримуватись лише особи небезпечні для суспільства, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, а позбавлення волі має застосовуватись, як найтяжче, виключне покарання.  Цей шлях відомий більшості вчених та практиків світу[[viii]]. Саме завдяки йому КВС зможе звільнитися від тягаря перенаселеності своїх установ.

  Сказане не означає, що за вчинений злочин суспільство не повинно покарати злочинця. Принцип невідворотності покарання є якраз обов’язковим, і за вчинення будь-якого злочину винний повинен бути покараний. Покараний, але не покалічений.

  І тут слід приєднатися до позиції Д.А.Шестакова, видатного російського кримінолога, який послідовно пропагує лібералізацію кримінального та кримінально-виконавчого законодавства, про новітній підхід та цивілізовані взаємовідносини суспільства зі злочинністю. «Уголовный закон постепенно освобождается от цели возмездия и от чрезвычайно суровых средств воздействия на нарушителя уголовного закона, в его основе медленно, но неотвратимо занимает место концепция цивилизованного взаимоотношения общества с преступностью, опирающаяся на принципы возмещения вреда и удержания от новых преступлений. Осознается, что центр тяжести, а следовательно, и большую часть финансирования контроля преступности надлежит переместить в сферу образования и социальной помощи людям в разрешении их проблем (противоречий), обуславливающих преступную деятельность»[[ix]].

  Цілком очевидно, що обмеження застосування такого виду покарання, як позбавлення волі і застосування його як виключення, що сulpaepoenaparesto* (Нехай покарання відповідає злочину), потребує глибокого переосмислення, а то й мужності з боку судових органів, суспільства та законодавчої влади.

  Третій напрямок роботи – підбір та розстановка кадрів, підвищення їх професійного рівня та соціальний захист. Незважаючи на те, що існує лозунг „кадри вирішують все”, на який спирається і шановний голова Департаменту, я віддаю цьому напрямку лише третє місце. Чому? Саме тому, що в КВС вже працюють співробітники, що мають певний стаж роботи, досвід та навички. Не беруся стверджувати, що все гаразд (зі згадуваного Звіту голови Департаменту) вбачається що певна кількість особового складу не відповідає професійним і моральним якостям), але саме завдяки простим працівникам установ тримається порядок і не допущено масових правопорушень серед засуджених.

Розроблено чимало концепцій реформування кадрової системи такого типу, тому треба зробити з них квінтесенцію і пристосувати до умов сьогодення КВС. Для досягнення позитивних результатів у третьому напрямку роботи, слід постійно впроваджувати тактичні функції, на частину з яких хотілося б звернути увагу.

  Як зазначалося, проблеми у кадровій політиці є: відсутність престижу в роботі співробітника КВС, низький професійний рівень на всіх ступенях, мізерна заробітна платня, соціальна незахищеність і т.ін. В деяких випадках співробітники просто виявились неготовими до роботи в нових умовах.

  З урахуванням нових тенденцій в керівництві КВС, слід починати з упорядкування компетенцій центрального та територіальних апаратів, а саме розширення самостійності територіальних ланок. Це дозволить підвищити відповідальність місцевих органів за організацію процесу відбування покарань, враховувати особливості місць утримання.

  Проектування розвитку територіальних систем слід проводити з використанням комплексного підходу: слід розрахувати приблизну чисельність засуджених, співробітників, а також витрати на утримання установ на рік, а можливо і на більший термін.

  Прогноз чисельності засуджених (маю надію, що для керівництва Департаменту це не буде складною проблемою, тому що порядок розрахунків загальновідомий) можливо буде використовувати не тільки для досягнення стабільності колективів співробітників, але й для планування форм і методів роботи із засудженими, удосконалення діяльності КВУ, координації профілактичної роботи тощо. До речі, всупереч прийнятому нещодавно закону про КВС, штатна чисельність співробітників, повинна зберігатися стабільною два, а не один рік, навіть за умови зменшення чисельності засуджених.

Через атестування кадрового складу можна виявити кількість співробітників, які за своїми діловими, організаторськими, моральними якостями відповідають вимогам, що висуваються суспільством та державою, а також  провести ротацію кадрів (якщо така ротація буде необхідною та виправданою). З метою поліпшення професійного ядра, слід встановити вікові межі і фахові вимоги для заняття відповідних посад у КВС.

Важливим напрямком є підготовка відповідних кадрів: керівної ланки, соціально-виховних служб, психологів, медичного персоналу, інспекторів служб безпеки тощо. Навіть такий невичерпаний перелік співробітників, що повинні працювати безпосередньо в УВП, дає підстави стверджувати, що два чи навіть п’ять навчальних закладів не зможуть забезпечити їх підготовку. На сьогодні в Україні лише в двох навчальних закладах готуються співробітники для КВС, але й ці заклади є загальнопрофільними.  Тому слід негайно переглянути концепцію підготовки кадрів та систему навчальних закладів і по-можливості наблизити навчання до специфіки роботи в місцях позбавлення волі.

Необхідно розробити кваліфікаційні моделі співробітників КВС і підготувати підручники та навчальні посібники для основних категорій таких співробітників. До роботи в навчальних закладах обов’язково залучати висококваліфікованих спеціалістів, застосовувати світовий досвід, і, головне, запроваджувати наближення навчання до практики (стажування в період навчання, працевлаштування після закінчення навчального закладу лише в КВС протягом п’яти років тощо).

Не є секретом, що співробітники через знаходження у специфічному оточуючому середовищі набувають певних негативних якостей, що може призвести до професійної деформації особистості. Уникнути цього не вдається практично нікому, якщо не зуміти захищатися. Тому перед науковцями, психологами, педагогами та медичними працівниками доречно було б поставити завдання про створення спеціальної навчальної програми  по запобіганню таким явищам.

   Але всі зусилля будуть марними, якщо не запроваджувати соціальних програм для співробітників та не забезпечувати охорону їх життя, здоров’я, честі та гідності. 

   Наступна складова (напрямок) діяльності Департаменту – виховна робота.

 Одним із завдань кримінальної та кримінально-виконавчої політики є виправлення особи, яка вчинила злочин. Зміст поняття виправлення змінювався в залежності від реформування суспільства, стану його економіки, правопорядку та ін. [[x]]. Поняття мети виправлення засуджених повинно оцінюватись з урахуванням політичних, економічних, соціальних та моральних реалій сьогодення. Враховуючи загальні тенденції в практиці застосування кримінальних покарань, більш перспективним вбачається добровільне виправлення засудженого, але це не виключає застосування частково елементів примусу. Таке виправлення повністю відповідає виховній кримінально-виконавчій функції. Проте даний процес не повинен здійснюватись лише в рамках кримінально-виконавчого права. Необхідне комплексне застосування основ педагогіки, психології, кримінології, соціології для розробки та впровадження добровільного виправлення засудженого шляхом стимулювання правомірної поведінки.

 При переході від примусового виправлення до добровільного повинна бути розроблена спеціальна доктрина, яка включатиме в себе положення про допомогу засудженим в період відбування покарання та в постпенітенціарний період.

Тактичними, допоміжними кроками можуть стати загальноосвітнє та професійно-технічне навчання.

Стимулювання засуджених до правомірної поведінки і некримінального життя в суспільстві після звільнення від кримінального покарання повинно бути основою при застосуванні виправного впливу на засуджених. Засуджений не повинен себе відчувати ізгоєм. Саме за його безпосередньою участю суспільство і Департамент мусять створювати відновлювальні програми, які давно використовуються в країнах Західної Європи, але для нашого суспільства видаються парадоксальними. Видатний вчений Н.Крісті описав зустрічі та збори в горах Норвегії, де предметом обговорення стають питання кримінально-виконавчої політики, життя засуджених, проблеми їх соціальної адаптації тощо. На ці збори приїздять видатні політики, представники преси, духовенства, посадові особи установ виконання покарань, науковці, колишні ув’язнені та засуджені, які отримали відпустку[[xi]]. Зараз навіть неможливо собі уявити подібну ситуацію в нашій країні. Але саме тоді, коли щось подібне буде проходити в Україні, ми фактично, а не на папері, зможемо змінити політику держави при призначенні і виконанні покарань і отримаємо право називатись цивілізованим суспільством. Слід цілком підтримати позитивні ініціативи, що постійно висловлювались Л.В.Багрієм-Шахматовим, О.В.Бецою,  О.П.Букаловим, І.М.Даньшиним, В.М.Дрьоміним, О.Г.Колбом, А.П.Закалюком, М.П.Мелентьєвим, Г.О.Радовим, А.Х.Степанюком, В.М.Трубніковим та ін. щодо пошуків шляхів реформування не тільки КВС, а й суспільства.

 Висловлене дає підстави запропонувати розробити та прийняти наступне:

·  Національну пенітенціарну доктрину;

·  Закон України „Про пенітенціарну політику”;

·  Закон України „Про профілактику злочинів”;

·  Закон України „Про постпенальну діяльність”;

·  Закон України „Про попереднє ув’язнення” (в новій редакції). В ньому передбачити, зокрема, що особи, які утримуються під вартою, повинні постійно мати у своєму розпорядженні питну воду, доступ до туалету у необхідний момент, прогулянки на свіжому повітрі тощо);

·  внести зміни в КПК України, якими передбачити, що затримання не повинно перевищувати 24-години, а також про нього обов’язково повідомляти адвоката або близьких родичів підозрюваного або обвинуваченого. Короткочасне затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, потрібно регулювати виключно нормами закону, а не  положеннями та інструкціями та ін.

Безумовно, важливим стратегічним напрямком в діяльності КВС є і виробнича діяльність установ, бо вона допомагає утримувати  нормальні матеріальні та побутові умови, забезпечувати працевлаштування засуджених, підвищує ефективність виховного впливу.

Нажаль, обсяг публікації не дозволяє детально і досконало розглянути всі тонкощі кримінально-виконавчої служби. Проте автор сподівається, що дана стаття приверне увагу читача, і запрошує до дискусії всіх небайдужих до визначеного кола питань: нинішніх та колишніх працівників КВС, засуджених або звільнених та їх родичів, представників громадських організацій, науковців та пересічних громадян.

 

Адреса автора статті: Денисова Тетяна Андріївна, професор, декан юридичного факультету Гуманітарного університету „ЗІДМУ”, вул. Жуковського, 70-Б, 69002 Запоріжжя, Україна. Тел. 8(061) 220-12-83. Факс: 8 (0612) 64-57-15; Е-mail:dta@education.zp.ua


[i]Див.: Аналіз роботи суддів загальної юрисдикції у 2001 році за даними судової статистики //Вісник Верховного Суду України. – 2002. - № 4 (32). – С.15-25; Маляренко В.Т. Про покарання за новим Кримінальним кодексом  України. – К.: Фонд „Правова ініціатива”, 2003. – С.15-23; Статистика судимості та призначення мір кримінального покарання  //Вісник Верховного Суду України. – 2003. - № 4 (38). – С.36-41; Ющенко представил нового председателя Госдепартамента по вопросам исполнения наказания  //http: //www.proua.com.

[ii]Звіт Голови Державного департаменту з питань виконання покарань за ІІ півріччя 2005 р. „Про діяльність системи – відкрито”. Нотатки з колегії //Закон і обов’язок. № 34-35, серпень 2005.

[iii]Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 4-те вид., переробл. та доповн. /Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2005. – 848 с. 

[iv]Див.: Бажанов М.И. Назначение наказания по совет_скому уголовному праву. – К.: Вища школа, 1980; Багрий-Шахматов Л.В. Система наказаний по совет_скому уголовному праву, их классификация и правовое ре_гулирование исполнения: Авто_реф. дис. … докт. юрид. наук. – Минск: Белор. гос. ун-т, 1969; Гальперин И.М. Наказа_ние: социальные функции, практика применения. – М.: Юрид. лит., 1983; Денисова Т.А. Функции уголовного наказания: Монография. – Х.: Изд-во Нац. ун-та вн. дел., 2004; Шаргородский М.Д. Наказа_ние: его цели и эффективность. – Л.: ЛГУ, 1973; Тацій В., Сташис В. Принцип економії репресії // Голос України. – 2002.- 28 серп.; Степанюк А.Х. Актуальні проблеми виконання покарань (сутність та принципи кримінально-виконавчої діяльності: теоретико-правове дослідження): Авто_реф. дис. ... д-ра юрид. наук. – Х., 2002 та ін.

[v]Див.: Бандурка А.М., Денисова Т.А., Трубников В.М. Общая теория социальной адаптации освобожденных от отбывания наказания (правовой и социально-психологический анализ уголовно-исполнительной политики по реабилитации осужденных). – Харьков-Запорожье: НУВД, ЗГУ, 2002. – С.24-27; Организованные преступные группы в Украине: традиционное и типичное (социологический очерк): Монография /Под общ. ред. д-ра юрид. наук, проф. А.Н. Ярмыша. – Х.: Нац. ун-т внутр. дел, 2002. – С.28, 55-60; Шурухнов Н.Г. Неформальная дифференциация в исправительно-трудовых учреждениях //Социологические исследования. - 1992. - № 7. - С.73-83 и др.

[vi]Див.: Школа С.М. Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні: Автореф. дис. …канд. юрид. наук. – К.: НАВСУ, 2004. – 20 с.

[vii]Див.: Амнистия –2005.  «Вышел, украл – в тюрьму»? //Суббота. – 2005. – 25 авг.

[viii]Див.: Кризис наказания и проблемы ресоциализации (Материалы Международной научной конференции Санкт-Петербургского криминологического клуба 26-28 мая 2002 г.) //Криминология: вчера, сегодня, завтра: Труды Санкт-Петербургского криминологического клуба. – Бишкек, 2003. – С.11-106; Гилинский Я.И. Кризис системы уголовных наказаний //Социологические исследова_ния. – 1993. - № 8. – С. 72, 73; Кури Х. Имеет ли наказание превентивный эффект? // Правоведение. – 2001. - № 3. – С.149; Хохряков Г. Уголовное наказание: благо или зло? Размышления ученого //Вестник Верховного Суда СССР. - 1991. – № 9.  – С. 4; Велиев С.А. Принципы назначения наказания. – СПб: Изд-во Р.Асланова «Юрид. центр Пресс», 2004. – С.273-341 и др.

[ix]Шестаков Д.А. Криминология. Краткий курс. Преступность как свойство общества. – СПб: СПБ гос. ун-т, изд-во: «Лань», 2001. – С.152.

[x]Див.: Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Общая часть. СПб., - 1902. – С.49-57; Утевский Б.С. Тюрьма или место заключения //Административный вестник. – 1928. - № 9. – С.37; Монахов В.И. Воспитательная система А.С.Макаренко и перевоспитание заключенных. – М., 1956. – С.9;  Корнейчук В.М. Украинский вариант (реформа пенитенциарной системы в Украине) // Воспитание и правопорядок. 1991. - № 10; Денисова Т.А. Ще раз про виправлення засуджених//Вісник Львівського ун-ту. Серія юридична. - 2004. - Вип.39. - С.587-594.

[xi]  Див.: Кристи Нильс. Борьба с преступностью как индустрия. Вперед, к Гулагу западного образца / Пер. с англ. А.Петрова, В.Пророковой. Предисл. Я.Гилинского. 2-е изд. – М.: РОО «Центр содействия реформе уголовного правосудия», 2001. - С.38-40.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори