MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

АНАЛІЗ ВІДПОВІДНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА, ЯКЕ РЕГЛАМЕНТУЄ ПОРЯДОК ТА УМОВИ ТРИМАННЯ ОСІБ, ЩОДО ЯКИХ ОБРАНИЙ ЗАПОБІЖНИЙ ЗАХІД У ВИДІ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ В СІЗО СТАНДАРТАМ Й РЕКОМЕНДАЦІЯМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ ІЗ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЯМ ТА ЖОРСТОКОМУ ПОВОДЖЕННЮ

27.08.2006   
Михайло Романов

 

1.  Вступ
2.  Аналіз й сутність зауважень та рекомендацій, які були зроблені Комітетом після проведення відвідування СІЗО на території України
3.  Аналіз вітчизняних нормативних актів щодо їх відповідності європейським стандартам та іншим міжнародним нормативним актам та приведення вітчизняного законодавства у відповідність до рекомендацій, здійснених Комітетом.
4.  Висновки.

 

1. Вступ

Україна ратифікувала основні міжнародні нормативні акти, які регламентують та вимагають, щоб тримання засуджених та підозрюваних осіб здійснювалося в таких умовах, котрі забезпечують людяність, дотримання прав особи, дотримання гідності людини, її честі та повагу до особистості.

Такими основним нормативними актами є:

-  Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод

-  Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання

-  Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню

-  Європейські в’язничні правила (Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями).

Основною метою вказаних нормативних актів є, як вказано в преамбулі до Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями:

А) встановити низку мінімальних стандартів для всіх тих аспектів управління в’язницями, які є суттєво важливими для забезпечення людських умов утримання та належного поводження із в’язнями в сучасних та прогресивних системах;

В) заохочувати адміністрації в’язниць до розвитку політики, стилю та практики управління на основі сучасних принципів забезпечення справедливості;

С) розвивати у персоналу в’язниць професійні навички, що віддзеркалюють важливі соціальні та моральні якості його роботи, та створити умови, за яких цей персонал міг би якнайефективніше виконувати свою роботу в інтересах усього суспільства, в’язнів, що знаходяться під його наглядом, та його власного професійного задоволення;

D) забезпечити основні реальні критерії, за допомогою яких адміністрації в’язниць та особи, відповідальні за інспектування умов утримання та управління в’язницями, могли б об’єктивно оцінювати стан справ та ступінь просування до більш високих стандартів.

Отже, головною метою вказаних нормативних актів є – формулювання тих вимог та критеріїв, яким повинні відповідати умови тримання засуджених у будь-яких установах. Тобто це той minimum minimorum, який повинен бути реалізований та забезпечений у будь-якому місці, де особа зазнає обмежень. Тут слід звернути увагу на те, що йдеться не лише про права особи, а й про дещо більше ніж права – йдеться про сприйняття особи людиною, про повагу гідності цієї людини та ставлення до цієї людини саме як до людини.

Враховуючи той факт, що всі вказані конвенції ратифіковані Україною, остання тим самим прийняла на себе обов’язок дотримуватися тих положень, які сформульовані в конвенціях. Таке дотримання, перш за все, повинно виразитися в приведенні вітчизняних нормативних актів у відповідність до міжнародно-правових норм, а також дотримання повинне бути втілене у життя суспільства шляхом зміни ставлення до людини, її особистості.

І якщо зміна ставлення до людини – це процес дуже складний, повільний та багаторівневий, який торкається свідомості особи, суспільства та соціокультурних шарів держави та людської спільноти, то процес приведення нормативно-правових актів, навпаки, є порівняно керованим та передбачуваним. Саме таку мету – з’ясувати, наскільки вітчизняні нормативні акти відповідають вимогам міжнародно-правових – й переслідує це дослідження.

Стаття 3 Конституції України встановлює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Ця норма закріплює соціальну спрямованість держави та є нормою прямої дії, тобто для її застосування не потрібні додаткові нормативні акти, які б встановлювали механізми реалізації тих положень, що закріплені у вказаній статті.

Таким чином, Україна задекларувала принцип поваги та забезпечення прав людини, поваги до її честі та гідності. Але цей принцип повинен “працювати” й в місцях позбавлення волі та місцях попереднього ув’язнення.

Відповідно до положень пп. 64, 65 Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями, оскільки ув’язнення передбачає позбавлення волі, воно вже само по собі є покаранням. Тому умови ув’язнення та в’язничні режими не повинні посилювати страждання, за винятком випадків, коли це виправдовується необхідністю ізоляції або підтриманням порядку.

Крім того, необхідно докладати зусиль для того, щоб режими в установах запроваджувалися з метою:

а) забезпечити відповідність умов життя вимогам людської гідності та нормам, прийнятим у суспільстві;

б) мінімізувати негативні наслідки ув’язнення та різницю між життям у в’язниці та на свободі, яка послаблює почуття особистої гідності та відповідальності в’язнів;

в) підтримувати та посилювати ті зв’язки з родичами та зовнішнім світом, які якнайкраще слугують інтересам в’язнів та їх родин;

г) забезпечити в’язням можливості розвивати професійні навички та здібності, які поліпшуватимуть перспективи їхньої успішної соціальної реінтеграції після звільнення.

Наведені положення є дуже важливими у сенсі того, що вони визначають основну концепцію (парадигму) всієї пенітенціарної системи, яка базується на цих міжнародних актах. Як видно з наведених положень, ця концепція (парадигма) дуже відрізняється від тієї, яку формулює вітчизняний законодавець.

Ця різниця полягає у тому, що європейська в’язнична концепція (парадигма) покаранням враховує сам факт позбавлення волі, а не режим. Саме тому режим у європейських в’язницях більше нагадує режим санаторію, вихід із якого заборонений. І саме тому, людина, яка потрапляє в європейську установу позбавлення волі, утримується там як людина, з відданням необхідного не тільки людським потребам в їжі, сні, праці та фізичним відправленням, але й людській гідності, тому факту, що це людина, а не будь-яка інша істота. Європейська парадігма не тільки допускає, а вона “впевнена” в тому, що навіть злочинець повинен залишатися людиною та жити в суспільстві і складати його невід’ємну частину.

Вітчизняна парадігма робить засудженого/підозрюваного особою “поза суспільством”, особою, яку необхідно покарати та виправити за допомогою безособистісної системи, яка не враховує, що має справу з людиною, та не націлена на повагу..

У вітчизняному законодавстві основними нормативними актами, які регламентують порядок та умови тримання засуджених та підозрюваних осіб в визначених для цієї мети установах є:

-  Кримінальний кодекс України;

-  Кримінально-виконавчий кодекс України;

-  Закон України “Про попереднє ув’язнення”;

-  Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань;

-  Правила тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного

-  департаменту України з питань виконання покарань;

-  Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засуджених.

Наведені нормативні акти регламентують порядок виконання (реалізації) покарань або попереджувальних засобів та умови, в яких відбиваються правообмеження, що властиві тому чи іншому засобу впливу. Тобто саме ці акти й повинні містити положення аналогічні тим, які сформульовані в міжнародно-правових актах.

У цьому дослідженні буде зроблено спробу зіставити та провести порівняльний аналіз норм міжнародно-правових актів та вимог норм вітчизняного законодавства, щодо умов тримання засуджених та підозрюваних осіб у слідчих ізоляторах. Нам необхідно з’ясувати чи відповідають норми вітчизняного законодавства вимогам норм міжнародних актів, та чи мають норми вітчизняного законодавства механізм реалізації тих положень, які вони закріплюють. Іншими словами, чи можливо реалізувати права та досягти законних інтересів, можливість яких закріплена в чинних вітчизняних нормативних актах. Крім того, на мою думку, важливим є питання, і його потрібно з’ясувати, чи змінюється відповідно до вимог міжнародних стандартів, правозастосовча практика, правова доктрина та правосвідомість осіб, які застосовують законодавство до засуджених та підозрюваних.

Для того, щоб порівняння обіймало однаковий об’єм, а також для забезпечення єдності тлумачення, необхідно визначити та окреслити понятійний апарат.

Основними для даного дослідження є поняття “катування” та “жорстокого поводження”, а також поняття “гідність”. Оскільки предметом розгляду цієї доповіді є, перш за все, умови тримання та поводження з особами, які утримуються в слідчих ізоляторах (далі – СІЗО), поняття “покарання” ми не розглядаємо, так як воно, як правило, не відбувається в слідчих ізоляторах.

Поняття “катування” дає лише один з міжнародних актів. Конвенція ООН проти катувань та інших форм жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання визначає катування як будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, яки вчинила вона або третя особа чи у вчинені яких вона запідозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди.

Наведене поняття містить низку ознак, які повинні бути притаманні діянню для того, щоб воно могло бути визнане катуванням. Це наступні ознаки:

-  наявність будь-якої дії;

-  спричинення страждання будь-якого виду та характеру;

-  мета спричинення страждання – примус або покарання;

-  до такої дії має безпосереднє відношення державні посадові особи.

Вітчизняне законодавство містить визначення поняття “катування” в ст. 127 КК України. Згідно з вказаною статтєю катування – це умисне заподіяння фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі.

Як вбачається зі змісту статті українських законодавець в основу поняття “катування” покладає наряду з тотожними і дещо інші критерії, а саме:

-  наявність умисної дії;

-  спричинення страждання будь-якого виду чи характеру або фізичного болю;

-  спосіб спричинення страждань;

-  мета спричинення страждань – примус до дій, які суперечать волі особи.

Критерії наведених понять відрізняються. Пояснюється це перш за все тим, що норми українського законодавства спрямовані на будь-яку особу, тому закон не містить вимог щодо наявності спеціального суб’єкта.

Що стосується Конвенції, то з системного аналізу її змісту можна дійти висновку про те, що норми Конвенції спрямовані на такі ситуації та випадки, коли особа з якихось причин попадає в залежність від іншої особи, яка є посадовою особою держави. Це, наприклад, такі випадки, як відбування покарання особи, затримання або арешт особи, перебування особи у відносинах підлеглості та т. ін.

Але, на мою думку, різниця, яка наявна у нормативних визначеннях поняття “катування” не є вирішальною та не може суттєво вплинути на кваліфікацію дій як таких, що мають ознаки катування. Особливо це вірно для незахищених верств населення, таких як засуджені, затримані, арештовані.

Поняття “жорстокого поводження” не містить ані міжнародні нормативно-правові акти, ані акти чинного законодавства України.

Єдине поняття, яке міститься у вітчизняному законодавстві, щодо якого можна проводити аналогію – це поняття “жорстоке поводження з дитиною”. Сформульовано воно як – будь-яка форма фізичного, психологічного, сексуального або економічного насилля над дитиною в сім’ї або поза нею (“Порядок розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення”, Наказ Державного комітету у справах сім’ї та молоді, МВС, Міністерство освіти та науки; МОЗ від 16.01.2004 р. № 5/34/24/11). Але повну аналогію проводити неможливо, оскільки, по-перше, жорстоке поводження з дитиною має специфічні риси, обумовлені психофізіологічними характеристиками дитини, її соціальним становищем, а також колом суб’єктів, які можуть здійснювати таке поводження. По-друге, аналогія є не зовсім доречною у зв’язку з недоліками самого визначення поняття “жорстоке поводження з дитиною”. Недоліки визначення полягають в тому, що поняття містить ряд термінів, які самі потребують визначення. Це такі: дитина, насилля, психологічне насилля.

Що стосується відсутності визначення поняття “жорстоке поводження”, то на мою думку, пояснити це можна тим, що це поняття має явно виражене етичне та моральне забарвлення та багато в чому залежить від культурних, соціальних та законодавчих традицій конкретної держави. Але з огляду на ту мету, яку формулюють міжнародні акти, було б доцільно все ж таки сформулювати в нормативно-правових актах найбільш властиві ознаки жорстокого поводження. Формулювання цього поняття дасть імпульс для подальшої уніфікації законодавства та дозволить зафіксувати у вербальній формі певні аспекти загальнолюдських цінностей.

Таким чином здійснена постановка завдання, яке ця доповідь спробує висвітлити та вирішити. Зокрема, завданням дослідження є:

  1. З’ясування, наскільки вітчизняне законодавство відповідає вимогам міжнародно-правових актів та загальновизнаним людським цінностям;
  2. Чи можливо в умовах держави Україна реалізувати ті права та можливості, які містять в собі нормативні акти;

2. Аналіз й сутність зауважень та рекомендацій, які були зроблені Комітетом після проведення відвідування СІЗО на території України

Всі міжнародні акти, які орієнтовані на забезпечення додержання прав та свобод людини та регламентують поводження із засудженими та підозрюваними мають певну структуру, так би мовити, основні критерії та ознаки. Ці ознаки встановлюють певну межу, пересікаючи яку поводження з людиною втрачає ознаки людяності, поваги до гідності особи та набувають ознак жорстокості або, навіть, катування.

Необхідно також звернути увагу на те, що такі акти як Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, а також Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання взагалі не містять якихось правил. Вони спрямовані на те, щоб забезпечити можливість інспектування місць утримання осіб, а визначення того, чи є поводження з особою жорстоким та принизливим покладається на розсуд спеціального органу – Комітету, до складу якого входять високоморальні особи.

Це положення є специфічним, оскільки саме в ньому полягає одна з суттєвих розбіжностей між вітчизняними нормативними актами та міжнародними. Пояснюється розбіжність тим, що правова доктрина, правозастосовча та правотворча діяльність України йде шляхом тотальної регламентації та врегулювання суспільних відносин. Саме цим пояснюється наявність в нашому законодавстві такої кількості нормативних актів, їх суперечливість та неузгодженість. Дійсно, за умови існування такої кількості актів (більш ніж 205000 актів), важко собі уявити, що весь цей масив законодавства можливо привести у єдність, узгодженість та несуперечливість. Крім того, саме у зв’язку з існуванням різниці в правових доктринах України та Європи, процес приведення законодавства України у відповідність з міжнародними актами йде дуже повільно та непослідовно. Приймаючи нормативний акт, який по духу відповідає міжнародним актам, ми зіштовхуємось з проблемою неможливості його реалізувати (так як принцип “розумності” в правозастосовчій діяльності в Україні не спрацьовує, а якщо йти іншим шляхом, то необхідно прийняти цілу низку нормативних актів, які встановлюють механізм реалізації положень міжнародних актів). І саме на цій стадії з’являються протиріччя, невідповідності та складності.

Проаналізувавши положення основних актів, можна виділити наступні ознаки та вимоги які є визначальними при з’ясуванні питання про відповідність умов тримання людяності, повазі до людської гідності:

-  прийом та реєстрація осіб;

-  розміщення та класифікація засуджених та підозрюваних;

-  приміщення;

-  особиста гігієна;

-  одяг та постільні речі;

-  харчування;

-  медичне обслуговування;

-  дисципліна та покарання;

-  засоби приборкання;

-  інформування в’язнів та подання ними скарг;

-  контакти із зовнішнім світом;

-  релігійна та моральна допомога;

-  зберігання майна в’язнів;

-  повідомлення про смерть, захворювання, переведення, і т. ін.;

-  перевезення в’язнів;

-  мета виправлення та режим;

-  праця;

-  освіта;

-  фізичне виховання, тренування, спорт і відпочинок;

-  підготовка до звільнення;

-  особливості тримання в’язнів певних категорій.

Аналізу вимог щодо конкретних ознак та відповідність їм вітчизняного законодавства, буде присвячений 3 розділ цього дослідження.

Враховуючи те, що предметом цього дослідження – є порівняльний аналіз норм міжнародних актів та вітчизняного законодавства щодо умов тримання засуджених та підозрюваних у слідчих ізоляторах, інші установи та умови тримання в них розглядатися не будуть.

Зараз ми розглянемо ті зауваження, які були зроблені комітетом та які є найбільш типовими для місць попереднього ув’язнення на протязі кількох років.

1.Наповненість установ та матеріальні умови у слідчих ізоляторах.

Цей показник є найбільш болісним для вітчизняних установ, де тримаються особи, відносно яких обраний запобіжний захід у виді взяття під варту.

У своїх доповідях комітет неодноразово відзначав та наводив приклади:

Кількість осіб в деяких камерах була надмірною (наприклад, 9 жінок в приміщенні площею 16 м2, 24 жінки в приміщенні площею 35 м2) і, окрім того, не всі жінки мали власні ліжка. Інший спецконтингент (чоловіки, більшість із яких перебували під слідством) перебував у набагато гірших матеріальних умовах. Ці ув’язнені тіснилися в надміру переповнених спальних приміщеннях (наприклад, 22 чоловіки знаходились в приміщенні площею 18 м2, 32 чоловіки – в приміщенні площею 26 м2) фактично без денного освітлення, з недостатнім штучним освітленням та неналежною вентиляцією. Задуха в камерах була настільки сильною, що більшість ув’язнених змушена була залишатись у натільній білизні. Окрім цього, установа не могла забезпечити кожного ув’язненого окремими ліжком, і, як наслідок, в багатьох камерах ув’язнені мали спати по черзі.

У камері біля 14 м2 сиділо п’ять чи шість ув’язнених, а в камері завбільшки з 20 м2 – до дев’ятьох ув’язнених. Переповнення сягало надзвичайних розмірів: у будівлі № 1, наприклад, 25 ув’язнених, що чекали суду, були змушені ділити камеру завбільшки 43 м2, а камерах завбільшки 50 м2 мало пробувати від 27 до 59 чоловік. У будинку № 2, в камерах завбільшки 8-9 м2 сиділо по шість ув’язнених, а в 55 м2 камерах розміщалося по 35-44 осіб; в одній з цих камер (№ 71) було аж 60 ліжок. Санвузол у камерах (умивальник і туалет) лише деінде цілком відгороджений, звичніше, його відділяють по обидва боки дві стіни заввишки 1,10 м. В цілому, у санвузлах бруд і антисанітарія, інколи з них тече так, що навкруги поширюється майже нестерпний сморід. Чистота в переважній більшості камер у цих двох будівлях також дає підставу для серйозної тривоги: стіни і стелі руйнуються, вражені цвіллю, нехитрі меблі в поганому стані, і бруд навколо, що словом не описати. А ще в камерах повно тарганів, бліх та інших паразитів. У деяких камерах можно було побачити гризунів.

Фактично, умови існування і санітарний стан у більшості приміщень СІЗО становлять серйозну небезпеку для здоров’я[1].

Отже, під час інспектувань місць попереднього ув’язнення, Комітет дійшов висновку про переповнення слідчих ізоляторів та невідповідність матеріальних умов тримання в них міжнародним стандартам. Основні недоліки, які були виявлені Комітетом – це переповнення, тобто недотримання вимог нормативних актів щодо норми площі приміщень, яка повинна припадати на одну особу. Якщо міжнародні акти вимагають, щоб на одну особу в місцях утримання в’язнів припадало 4 м2, то фактична ситуація свідчила про те, що на одну особу розраховано від 1,5 до 2 м2, залежно від регіону та кількості приміщень у самому слідчому ізоляторі.

Наступний недолік – це матеріальні умови, а саме: наявність та якість освітлення взагалі та природного освітлення зокрема, вентиляція та опалення, меблювання камер та інших приміщень, стан туалетів в камерах, а також стан самих камер та інших приміщень.   Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями вимагають, щоб в місцях, де в’язні повинні жити та працювати:

-  вікна були достатньо великими для того, щоб в’язні, крім іншого, могли читати або працювати при природному освітленні в нормальних умовах. Вікна мають забезпечувати доступ свіжого повітря, за винятком тих випадків, коли функціонує належна система вентиляції. Крім того, з належним урахуванням вимог безпеки вікна за своїм розміром, розміщенням та конструкцією повинні мати нормальний вигляд;

-  штучне освітлення має відповідати технічним нормам;

-  всі приміщення мають відповідати санітарно-гігієнічним нормам;

-  усім засудженим забезпечується можливість користування ваннами та душовими, щоб вони могли підтримувати особисту гігієну так часто, як це необхідно, але не рідше одного разу на тиждень;

-  засудженим видається одяг, який повинен бути у належному стані, відповідати місцевому клімату та бути таким, щоб не ображати засудженого або принижувати його;

-  кожному в’язню забезпечується окреме ліжко та спальні речі, які повинні бути у належному стані;

-  засуджений забезпечується їжею та питною водою, якість якої повинна відповідати дієтичним нормам та вимогам гігієни, з урахуванням віку, стану здоров’я, характеру роботи.

Під час інспектування Комітетом було встановлено ряд порушень, які стосувались матеріальних умов тримання засуджених. Серед них Комітет відзначав недоліки, а в деяких СІЗО відсутність природного освітлення, а також штучного освітлення, яке вмикалося в темну пору доби. Недостатня вентиляція приміщень, відсутність доступу до свіжого повітря. Саме недотримання цієї вимоги міжнародних нормативних актів призводило до підвищення рівня захворювань осіб, які утримуються у СІЗО, на туберкульоз. Крім того, приміщення, в яких в СІЗО тримаються підозрювані та засуджені особи, знаходилися в жахливому стані – багато з цих приміщень вимагали ремонту та переобладнання, туалети в камерах перебували в антисанітарному стані та не були відокремлені від житлової частини камери. Меблювання камер є дуже убогим та не відповідає мінімальним людським потребам у комфорті.

Після проведення інспектування Комітет зробив висновки, вказав на недоліки та виніс певні рекомендації, які можуть бути корисними під час реформування кримінально-виконавчої системи України та створення належних умов для тримання засуджених та підозрюваних осіб у СІЗО.

Рекомендації щодо наповнення установ та матеріальних умов в них наступні:

-  якомога швидше збільшити норми корисної площі на особу в місцях попереднього ув’язнення і, за потреби, в інших типах пенітенціарних установ. Нормою має стати принаймні 4 м2 на особу (а будь-які камери, що мають менш як 6 м2, слід вилучити з фонду приміщень для тримання в’язнів);

-  негайно забезпечити ув’язнених достатньою кількістю предметів особистої гігієни і засобів для прибирання камер;

-  ужити заходів для забезпечення якомога швидшого поліпшення матеріальних умов у всіх камерах, принаймні до такого рівня санітарії, гігієни, природного і штучного освітлення, вентиляції й устаткування, які забезпечують мінімальний рівень комфорту. Слід ужити невідкладних заходів на забезпечення кожному ув’язненому окремого ліжка або спального місця. Так само слід невідкладно переобладнати жалюзі, що затуляють вікна камер у деяких будівлях СІЗО, так щоб поліпшити доступ до природного світла і повітря;

-  подбати про те, щоб під час реконструкції будівель установи відгородити туалети в камерах;

-  переглянути порядок використання двориків для прогулянок і, за потреби, їхнє планування;

-  розглянути можливість використання незабудованих ділянок у межах периметра установи з метою організації спортивних змагань і дозвілля.

-  для осіб, які утримуються в СІЗО, слід запроваджувати програми корисної діяльності. Треба вважати за мету стан, за якого ув’язненим забезпечено можливість проводити належну частину дня (тобто вісім годин або більше) поза камерами, займаючись різноманітною змістовною діяльністю (відновлення здоров’я / спілкування; трудова діяльність, причому така, що здатна дати людині фах; освіта; спорт). Маючи більш конкретно на увазі неповнолітніх, їм слід запропонувати насичену програму освітніх, оздоровчих та інших змістовних заходів, покликаних виявити їхню спроможність до соціальної інтеграції або реінтеграції; важливу частину такої програми має становити фізичне виховання.

Всі наведені зауваження та рекомендації мають здоровий глузд та повинні бути відтворені в подальшій діяльності з реформування умов тримання осіб в СІЗО.

2. Охорона здоров’я

В галузі охорони здоров’я в СІЗО існує чимало проблем. Держава, якщо вона взяла на себе функцію покарання осіб та обмеження можливості пересування, шляхом поміщення у спеціалізовані установи (зокрема, СІЗО) повинна надавати можливість таким особам проходити медичне лікування та огляди. Пояснюється це тим, що можливість особі пересуватися обмежена не умовами, які призводять до втрати здоров’я, а самим фактом поміщення її в спеціальні установи та ізоляції від доступу до благ, які надає суспільство. Тому обов’язок держави – надавати таким особам можливість та доступ до медичного обслуговування та повернути у суспільство фізично здорову людину.

Під час інспектувань Комітет виявив багато фактів, які свідчать про те, що медичне обслуговування осіб, які тримаються в СІЗО, находиться у неналежному стані. Зокрема:

Працівники СІЗО назвали головною проблемою цих установ туберкульоз. Вони підкреслювали, що в останні роки істотно збільшилось число захворювання на туберкульоз насамперед через переповнення в’язниці та брак відповідних санітарних умов для того, щоб контролювати захворюваність. Також було сказано, що ліки проти туберкульозу зараз на ринку дорогі, а асортимент доступних вужчає. До того ж в українських пенітенціарних установах зростає кількість випадків полірезистентності до ліків проти туберкульозу (хоча в службі охорони здоров’я пенітенціарної системи бракує точних даних щодо масштабів цієї тенденції). Наприклад, у Харківському СІЗО, за оцінкою лікаря, який керує медсанчастиною, десь 20 % зареєстрованих в установі в’язнів, хворих на туберкульоз, мають важку його форму, спричинену, зокрема, резистентністю до антибіотиків.

Штат медиків у Харківському СІЗО складали сім лікарів (головний лікар, три лікарі загальної практики, пенолог, дерматолог-венеролог і психіатр), дантист і рентгенолог. Окрім того, регулярні консультації – звичайно раз на тиждень – проводять спеціалісти (гастроентеролог, гінеколог, другий психіатр, загальний хірург, хірург-спеціаліст з щелепно-лицьових травм тощо). До того ж, за невідкладних обставин, ув’язнених можна госпіталізувати в державні лікарні установи Міністерства охорони здоров’я. До штатних працівників медико-санітарної частини також належать дев’ять фельдшерів, що отримали чотирирічну спеціальну освіту. Двоє з них виконують постійне завдання: один – лаборант, а другий – асистент рентгенолога. Лікарям і фельдшерам допомагають десять помічників з 2-3 річною спеціальною освітою (двоє з них виконують дезінфекційні заходи), які, загалом, відповідають за взяття лабораторних аналізів. Проте, в штаті немає фізіолога .

 Такий штат не можна вважати за достатній для забезпечення адекватного рівня охорони здоров’я в такому великому СІЗО (майже 4000 в’язнів), зокрема беручи до уваги високий рівень обороту контингенту – новоприбулих і етапованих. Надто вражає нестача фельдшерів і допоміжного персоналу. Делегація сама могла засвідчити, що персоналу не вистачає і що це, попри всю його доброзичливість і зусилля, погано відбивається на якості медичного обслуговування.

Медсанчастина в Харківському СІЗО як така також залишає бажати кращого. Вона скромно обладнана і замала, щоб задовольняти потреби установи[2].

Із наведеного витягу із звіту Комітету вбачається, що основними недоліками медичного забезпечення та охорони здоров’я у СІЗО є: неналежні умови для утримання людей, що призводить до створення сприятливих умов для поширення хвороб, зокрема, туберкульозу. Відсутність необхідних ліків, яка викликана недостатнім фінансуванням цього напрямку діяльності СІЗО. Неукомплектованість штату медичних працівників, їх недостатність для тієї кількості осіб, яка тримається в слідчих ізоляторах. Як результат недостатності медичного персоналу – нерегулярні огляди ув’язнених, виявлення, діагностування та профілактика захворювань.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими висувають такі вимоги до медичного обслуговування осіб, які тримаються в установах, подібних СІЗО:

-  Медичне обслуговування організовується у тісному співробітництві із загальною адміністрацією охорони здоров’я місцевого або національного рівня.

-  Хворі в’язні, які потребують допомоги спеціаліста, госпіталізуються у спеціалізовані установи або звичайні лікарні. Якщо установа має своє власне лікувальне відділення, його приладдя, обладнання і ліки мають бути достатніми для забезпечення медичного обслуговування та лікування хворих в’язнів, і таке відділення має бути укомплектоване належним чином підготовленим персоналом.

-  Кожен в’язень повинен мати можливість отримувати допомогу кваліфікованого зубного лікаря.

-  В’язні не повинні використовуватися для проведення експериментів, що можуть призвести до фізичної або моральної шкоди.

-  Лікар здійснює нагляд за фізичним та психічним станом здоров’я ув’язненого та здійснює прийом хворих.

-  Лікар доповідає начальникові кожного разу, коли він вважає, що подальше тримання або будь-який режим мав або матиме негативні наслідки для фізичного або психічного стану здоров’я особи.

-  Лікар регулярно здійснює інспекції та консультує начальника з питань: а) кількості, якості, приготування та подання їжі та води; б) стану санітарно-гігієнічних умов та чистоти в установі та серед в’язнів; в) санітарно-технічного обладнання, опалення, освітлення та вентиляції установи; г) придатності та чистоти одягу, спальних речей в’язнів.

-  Медичне обслуговування в установі забезпечується з метою виявлення та лікування будь-якого фізичного або психічного захворювання чи негараздів, які можуть перешкоджати соціальній реадаптації в’язнів після їхнього звільнення.

Після перевірок, які провів Комітет в слідчих ізоляторах України, були виявлені недоліки і ряд невідповідностей вимогам чинних міжнародних актів та надані практичні рекомендації по усуненню виявлених недоліків.

Серед рекомендацій Комітет, зокрема, зазначив:

-  здійснити належний санітарно-гігієнічний стан й вентиляції в камерах для хворих на туберкульоз. Також слід потурбуватися про те, щоб такі ув’язнені могли підтримувати особисту гігієну, яку вимагає їхній стан здоров’я;

-  забезпечити розміщення ув’язнених, хворих на туберкульоз – незалежно від категорії, – виключно на підставі суворих діагностичних (медичних) критеріїв;

-  організувати належний порядок роздачі і відповідного контролю за прийманням ліків проти туберкульозу;

-  покласти на МОЗ більшу відповідальність щодо забезпечення послуг охорони здоров’я в українській пенітенціарній системі, включно з наймання на роботу медичного персоналу та наглядом за його діяльністю;

-  необхідно, щоб клінічні рішення лікарів цих установ спиралися виключно на медичні критерії і щоб оцінку якості та ефективності їхньої роботи здійснювали органи охорони здоров’я.

3. Харчування.

Міжнародні акти висувають до харчування дуже стислі але змістовні вимоги:

-  Відповідно до норм, встановлених органами охорони здоров’я, адміністрація забезпечує в’язням у нормальні часи належним чином приготовлену та подану їжу, яка відповідає за якістю та кількістю дієтичним нормам та вимогам сучасної гігієни і враховує вік, стан здоров’я, характер роботи в’язнів, а також, у міру можливості, їхні релігійні або культурні переконання.

-  Кожному в’язню забезпечується питна вода.

Щодо харчування, то під час перевірок Комітет отримав багато скарг від ув’язнених на кількість та якість харчування, а також виявив багато прикладів порушення вимог міжнародних стандартів.

Делегація чула багато скарг від ув’язнених у СІЗО щодо нестатку харчування (особливо це стосується тваринних білків, як-от: м’яса й масла), хоча ті й підкреслювали, що за декілька днів до візиту раціон харчування дещо поліпшився за рахунок масла й цукру. На практиці ув’язнені значно покладаються на передачі, принесені відвідувачами. Шість використовуваних норм харчування спираються на старий наказ Міністерства внутрішніх справ, дія якого не подовжена і який і далі слугує для розрахунку норм та обліку харчування (від 2726 кКал на день для заарештованих під слідством до 3062 – для тих, що відбувають вирок; для туберкульозних пацієнтів ця щоденна норма була підвищена до 3144 кКал, а для вагітних жінок і матерів-годувальниць – до 3284 кКал.). Щотижневе меню, складене дієтологом для головного кухаря, містить вимоги щодо калорійності, вмісту жирів і вуглеводів у грамах на особу для кожного продукту (наприклад, норма, встановлена для ув’язнених за вироком суду передбачає 80 г м’яса на особу на день).

Проте, як стало зрозуміло з бесіди з працівниками, що відповідають за постачу продовольства, попри їхні зусилля, вони не могли б дотримати ці норми. Зокрема це, як вважають, є наслідком фінансової скрути установи. Перевірка запасів продовольства і процесу готування їжі, яку здійснив спеціаліст з медицини у складі делегації, підтвердило цей стан справ. Перевірка показала, що з 380 кг м’яса, запланованого на той день для 3760 осіб контингенту, приготувати можна було тільки 130 кг (тобто 34,57 г на особу).

Крім того, залишають бажати кращого санітарно-гігієнічні умови приготування їжі на кухнях. Те ж саме можна сказати й про місця зберігання продовольства: холодильна камера і морозильники не обладнані температурним регулятором (або там, де він був, то не працював), деякі з гаків на м’ясо були іржаві, не було якогось способу перевірити дату придатності до вживання на бляшанках. З погляду гігієни такий стан речей – незадовільний.

Лікарі делегації, крім того, констатували, що видрукуване меню, яке було підготовлене в день візиту і в якому було вказано на 3.756 калорій, не відповідало тому, чим насправді годували ув’язнених. До того ж, було встановлено, що м’ясо, яке збирались готувати, було непридатним для споживання як через зовнішній вигляд, так і через запах[3].

І це лише мала частина з тих негараздів, які були виявлені під час інспектування СІЗО Комітетом.

З урахуванням виявлених недоліків Комітет зробив рекомендації:

-  невідкладно забезпечити чітке дотримання всіх норм, встановлених для щоденного раціону;

-  забезпечити готування їжі у відповідних санітарно-гігієнічних умовах;

-  усунути недоліки в порядку зберігання продовольчих продуктів (особливо щодо холодильних камер/ морозильників, а також контролю за терміном придатності консервованих харчових продуктів).

 

4. Персонал, підтримання дисципліни та ізоляція

Стосовно вказаних категорій, Комітет відзначив наступне:

Персонал повинний бути професійним та мати багатий досвід міжособистого спілкування. Необхідно орієнтувати персонал на створення позитивних взаємин з ув’язненими. Крім того, держава повинна підвищувати та підтримувати престижність професії працівника кримінально-виконавчої системи.

Дисциплінарні питання в слідчих ізоляторах регламентуються статтею 14 Закону „Про попереднє ув’язнення" та пунктом 17 Правил поведінки затриманих та засуджених осіб у місцях попереднього ув’язнення. Найсуворішою дисциплінарною мірою є поміщення дорослих в’язнів в карцер на строк до 10 діб (15 діб для працюючих засуджених) і до 5 діб – для неповнолітніх. Умови тримання в карцері Харківського СІЗО не прийнятні. Камери надто малі (3,8 м2) та в них немає денного світла. Крім того, за винятком жінок та неповнолітніх, ув’язнені, яких переводять у карцер, не отримували на ніч ані матрацу, ні простирадла. Більш того, за винятком неповнолітніх, їм не дозволяють прогулянок на свіжому повітрі. Відповідним можна вважати лише електричне освітлення та вентиляцію.

Щодо підтримання дисципліни Комітет рекомендував вжити необхідних заходів для забезпечення всіх в’язнів, які перебувають в карцерах:

– матрацом та простирадлом уночі;

– одногодинною прогулянкою на свіжому повітрі.

Також рекомендується вжити заходів на забезпечення доступу всіх в’язнів до читання.

Крім того, КЗК рекомендує, щоб українські органи влади збільшили площу карцерів в СІЗО та забезпечили там доступ до денного світла.

 

5. Контакти із зовнішнім світом

Пункт 43.1. Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими встановлює положення, відповідно до якого в’язні повинні мати можливість спілкуватися з їхніми сім’ями та з урахуванням вимог виправлення, безпеки та порядку особами або представниками позав’язничних організацій, а також вони повинні мати можливість бачитися з цими особами якнайчастіше.

Тобто правила орієнтують на те, щоб надати в’язням можливість зберігати свої стосунки з рідними та близькими друзями, і зокрема зі своїми дружинами і дітьми. Підтримання таких стосунків є вирішальне важливим для всіх цих осіб, тим більш в контексті соціальної реабілітації. Основний принцип – сприяння контактам із зовнішнім світом. Будь-які обмеження таких контактів мають ґрунтуватися виключно на досить очевидних міркуваннях безпеки чи бути пов’язані з наявними ресурсами.

Делегація Комітету в Харківському СІЗО зустрічалася з багатьма затриманими і заарештованими в порядку слідства, які протягом тривалого часу не мали дозволу на зустріч з родичами та друзями або не мали права на листування.

Щодо побачення з особами, яких тримають у СІЗО, то Комітет розуміє, що в інтересах правосуддя інколи можливо обмежувати відвідання окремих в’язнів. Ці обмеження мають бути суворо обґрунтовані потребами справи та мають застосовуватися на якомога коротший термін. З жодних підстав не можна на тривалий час обмежувати побачення особи, що перебуває в СІЗО, зі своєю сім’єю. Якщо існує ризик змови, краще побачення дозволяти, але під суворим наглядом. Цей підхід має також поширюватися на листування з родичами.

У Харківському СІЗО побачення відбуваються в 8 вузьких кабінках, обладнаних скляними перегородками. Як правило саме в цих кабінках відбуваються усі побачення затриманих та всі побачення засуджених, включаючи тих, хто працює. Під час візиту делегації тривали роботи із збільшення площі приміщень для побачення до 12 кабінок та кількох кімнат (останні призначені на те, щоб засуджені, які працюють, могли мати побачення в більш відкритих умовах).

Комітет цілком усвідомлює, що в деяких випадках є необхідність надавати побачення в закритих кабінках. Проте Комітет пропонує українським органам переглянути умови, за яких відбуваються побачення, з метою забезпечити якомога більше, щоб не тільки працюючі в’язні, але й особам, яких тримають у попередньому ув’язненні, могли бачитися з відвідувачами в відносно відкритих умовах[4].

Виявлені порушення стосуються, перш за все того, що надання побачень поставлено в залежність від рішення особи, яка веде дізнання або слідство. Отже не можна сказати, що побачення і інші контакти особами, які тримаються в СІЗО, гарантовані.

 

6. Подання скарг

Мінімальні стандарти поводження із ув’язненими вимагають, щоб кожна особа, яка утримується, зокрема в СІЗО, мала можливість звертатися із проханням або подавати скарги у конфіденційному порядку до центральної в’язничної адміністрації, судового органу або інших відповідних органів.

Під час проведення інспектувань СІЗО України, Комітет приділяв значну увагу можливості ув’язнених подавати скарги, оскільки ефективний порядок оскарження та перевірки за скаргами є основною гарантією проти жорстокого чи незаконного поводження у місцях позбавлення волі.

Комітет відзначив:

В’язням треба забезпечити змогу оскаржувати ті чи ті дії як у межах пенітенціарної системи, так і поза ними, та право звертатися з дотриманням конфіденційності до відповідного органу.

Особа, яку тримають у слідчому ізоляторі, може скаржитися начальникові установи та має право конфіденційного звертання до прокурора. Комітет пропонує українським органам додати до переліку тих інстанцій, з якими в’язні можуть спілкуватися на конфіденційних засадах, і Президента Комітету.

Щодо перевірок слідчих ізоляторів, то їх проведення належить до компетенції прокурора, відповідального за здійснення нагляду за дотриманням законності в цих закладах. Відповідно до інформації, отриманої делегацією, ці перевірки відбуваються раз на місяць, а за їхніми наслідками готується звіт. Представники Генеральної Прокуратури України зазначали, що прокурори, які інспектують місця позбавлення волі, вповноважені відвідувати місця попереднього ув’язнення з метою перевірки умови тримання, контролю дисциплінарних мір, а також дотримання відповідного законодавства та правил[5].

Розглянувши основні вимоги міжнародних актів та окресливши ті недоліки, які є найбільш типовими для кримінально-виконавчої системи України, необхідно перейти та розглянути питання про те, чи відповідає вітчизняне законодавство та практика його застосування вказаним вимогам та стандартам.

3. Аналіз вітчизняних нормативних актів щодо їх відповідності європейським стандартам та іншим міжнародним нормативним актам та приведення вітчизняного законодавства у відповідність до рекомендацій, здійснених Комітетом.

За основними блоками, які було виділено в розділі 2, ми розглянемо та порівняємо вимоги вітчизняних нормативних актів з нормами міжнародних актів.

1.Наповненість установ та матеріальні умови у слідчих ізоляторах

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про попереднє ув’язнення” попереднє ув’язнення є запобіжним заходом щодо обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. Попереднє ув’язнення здійснюється в слідчих ізоляторах, які входять до структури кримінально-виконавчої служби України.

Метою попереднього ув’язнення є запобігання можливому ухиленню особи, взятої під варту, від слідства і суду, перешкоджанню встановленню істини в кримінальній справі або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироку.

Законодавець відзначає основні ознаки попереднього ув’язнення, які є вирішальними при визначенні та підтриманні умов в слідчих ізоляторах. Такими ознаками є:

1)  попереднє ув’язнення – це запобіжний захід;

2)  цей запобіжний захід застосовується до обвинуваченого, підсудного, підозрюваного, тобто до осіб, які не є засудженими;

3)  цей запобіжний захід застосовується до підозрюваних у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі;

4)  цей запобіжний захід застосовується до засуджених, вирок щодо яких не набрав законної сили.

Виходячи з наведених ознак, у триманні в СІЗО є суттєва специфіка, яка повинна відбиватися на умовах тримання осіб в СІЗО. Ця специфіка зумовлена, перш за все тим, що особа ще не є засудженою, і відповідно, на неї розповсюджуються положення про презумпцію невинуватості.

Частина 2 ст. 1 Закону України “ Про попереднє ув’язнення” встановлює, що тримання осіб, взятих під варту, здійснюється на принципах неухильного додержання Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув’язненими і не може поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.

Нам потрібно встановити, чи насправді під час попереднього ув’язнення дотримуються вказані принципи.

За чинним законодавством в слідчих ізоляторах утримуються дві категорії осіб:

1)  особи, щодо яких обраний запобіжний захід у виді тримання під вартою на термін проведення слідства та суду;

2)  засуджені особи, які залишені в СІЗО для роботи з господарського обслуговування слідчого ізолятора за їх письмовою згодою.

Основними вимогами режиму в місцях попереднього ув’язнення є ізоляція осіб, взятих під варту, постійний нагляд за ними і роздільне тримання їх з урахуванням таких критеріїв, як стать, вік, характер та тяжкість вчиненого злочину, правовий стан особи (засуджений, підозрюваний).

Виходячи з цього положення Закону “Про попереднє ув’язнення”, можна стверджувати, що на законодавчому рівні закріплені основні правила роздільного тримання, які загалом відповідають положенням пп. 11-13 Мінімальних стандартів поводження із ув’язненими. Але є й деякі розбіжності. Зокрема, стаття 8 Закону “Про попереднє ув’язнення” встановлює, що неповнолітніх тримають окремо від дорослих. У виняткових випадках, з метою запобігання порушенням режиму в камерах, де тримають неповнолітніх, допускається з санкції прокурора тримання не більше двох дорослих, які вперше притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, що не є тяжкими та особливо тяжкими. Таке положення вітчизняного законодавства суперечить міжнародному досвіду та стандартам. Як відзначає Комітет у своїх доповідях, які виконані за результатами інспектування СІЗО України:

У камері завбільшки 8 м2 на розподіли чекало навстоячки 12 чоловіків та неповнолітніх. Комітет повинен також зазначити, що він не підтримує практику, яка спостерігалась у деяких СІЗО, коли дорослого засудженого поміщували до камери неповнолітніх і доручали йому нагляд за останніми. Розміщення разом неповнолітніх та дорослих, які не є родичами, безперечно, несе в собі можливість домінування дорослих та експлуатації ними неповнолітніх. Тому Комітет рекомендує переглянути подібну практику[6].

Здається, що таке зауваження цілком справедливе, оскільки неповнолітні – це специфічний контингент, який відрізняється від інших осіб, які утримуються в місцях попереднього ув’язнення не лише віковою ознакою, а й фізіологічними, психологічними та інтелектуальними ознаками. Відповідно до цієї різниці неповнолітня особа, перш за все, потребує більшої уваги та участі з боку співробітників установ. З ними необхідно проводити більше часу, займати таких осіб соціально-корисною діяльністю, включати до навчального процесу. Неповнолітні на відміну від дорослих мають набагато більшу та інтенсивну моторність та потребу в переміщенні і прогулянках, тому їх потрібно притягати до спортивних ігор та більш частих прогулянок. Неповнолітні особи у більшості не пройшли належну соціалізацію і тому у ставленні до них виховальний процес повинен мати ознаки більшої інтенсивності та мотивування самих неповнолітніх. Щодо інтелектуальних та психологічних здібностей неповнолітніх, то їх можна охарактеризувати як найбільш нестабільні. На них легше здійснювати вплив, в тому числі і негативний, легше нав’язувати авторитети, в тому числі і кримінальні. Саме тому неприпустимо, щоб до неповнолітніх в приміщення направляли дорослих осіб, які завдяки своїй фізичній, психічній та кримінальній “зрілості” можуть домінувати серед неповнолітніх та, фактично, примушувати неповнолітніх до вчинення певних дій.

Крім того, щодо роздільного тримання, якого вимагає ст. 8 Закону «Про попереднє ув’язнення”, треба вказати на те, що викликає певні сумніви можливість забезпечити всі вимоги роздільного тримання, враховуючи той ступень переповнення СІЗО, яке існувало протягом останніх років.

 

„Особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни” – ця вимога закріплена в Законі України „Про попереднє ув’язнення”. Аналогічне за змістом положення містять і мінімальні стандарти. Чинне законодавство України встановлює норму площі в камері для однієї взятої під варту особи не менше 2,5 м2, а для вагітної жінки або жінки, яка має при собі дитину, – 4,5 м2. Ці положення вітчизняного законодавства вступають в пряму протилежність з вимогами міжнародних актів. Відповідно до положень, до яких апелює Комітет, норма площі повинна бути не менш ніж 4 м2, а приміщення менш 6 м2 взагалі не повинні використовуватися для тримання людей. Отже, не зважаючи на те, що Україна прийняла на себе обов’язок дотримуватися всіх вимог міжнародних актів, у цій частині норми національного законодавства на відповідають положенням Європейських стандартів.

Взагалі, проблема розміру площі, яка повинна припадати на одну особу, є однією з найбільших в національній кримінально-виконавчій системі. Пояснюється це тим, що із-за браку фінансування нові будівлі для розташування взятих під варту та засуджених не будуються, а будівлі, що вже є, зазнають значного зносу, що робить їх фактично не придатними для тримання людей. Але попри вказаним тенденціям кількість місць для тримання взятих під варту зросла. Так, станом на 1998 рік під час візиту Комітету ситуація в Україні була така: 44000 громадян тримали в 32 слідчих ізоляторах із загальною кількістю 34000 місць. Така ситуація залишалась майже незмінною до 2003 року. За даними Державного департаменту з питань виконання покарань станом на 11.02.2006 року слідчі ізолятори України розраховані на 36992 місця (лист Державного департаменту України з питань виконання покарань від 11.02.2006 р. № 16-С-128). Тобто за п’ять років, з 1998 по 2003 рік, було створено 2992 додаткових місця для тримання взятих під варту. Але залишається незрозумілим, яким чином були створені ці місця, якщо нові будівлі на зазначену кількість місць не будувалися. Складається враження, що таке “збільшення” було зроблене або за рахунок “ ущільнення” існуючих місць, або за рахунок відведення під тримання людей інших приміщень, які не були пристосовані для тримання людей. На цю обставину звертав увагу в доповіді щодо прав в’язнів Є.Захаров[7]. Таку ситуацію не можна назвати рішенням проблеми переповнення, оскільки вона фактично привела до зменшення норми площі на одну особу та зменшила площі інших приміщень, які були пристосовані для інших потреб (наприклад, для занять, праці, спорту і т. ін.). Крім того, за даними Департаменту динаміка зміни кількості осіб, які утиримувалися в СІЗО була така: у 2001 році в СІЗО трималося 46,5 тис. осіб, у 2002 році – 41087 осіб, у 2003 році – 43223 особи, у 2004 – 40743, у 2005 – 38768, з них 2 659 жінок та 1 992 неповнолітніх [8]. Враховуючи дані про кількість місць та про те, що ця кількість майже не змінювалася до 2003 року, можна констатувати, що до 2006 року вона теж змінилися не суттєво.

Все це свідчить про те, що переповнення СІЗО в середньому знаходилася на рівні: на 1 місце – 2 взятих під варту, тобто в два рази і лише за останні 2-3 роки ситуація дещо покращилася. Такий стан існує незважаючи на пункт 1.3.2. Правил тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань, який встановлює, що фактична чисельність узятих під варту і засуджених осіб не може перевищувати наявну кількість індивідуальних спальних місць згідно з установленими чинним законодавством санітарними нормами. Але і на сьогоднішній день наповнення СІЗО є надмірним.

Особам, взятим під варту, надаються безплатно за єдиними нормами, встановленими Кабінетом Міністрів України, харчування, індивідуальне спальне місце, постільні речі та інші види матеріально-побутового забезпечення. В необхідних випадках їм видається одяг і взуття встановленого зразка. Наведені положення за своїм змістом також відповідають нормам міжнародних актів, але не мають механізму реалізації. Так, незрозумілим залишається що мається на увазі під “іншими видами матеріально-побутового забезпечення”. Зміст цього терміну не має наповнення і практичних працівників ні до чого не зобов’язує. Ситуація виглядає наступним чином – норма є, але застосовувати її не обов’язково, вона нікого ні до чого не зобов’язує.

В лютому 2006 року Державний департамент вніс доповнення до цілої низки нормативних актів, серед яких опинилося і наступне доповнення: пункт 8.1.1. Правил тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань: кожній особі, узятій під варту, і засудженому надаються індивідуальне спальне місце і постільні речі: матрац, подушка, наволочка, два простирадла, ковдра і рушник.

Таким чином, можна констатувати, що умови тримання осіб в СІЗО не відповідають вимогам європейських стандартів за ознаками норми площі на одну особу (наповненості СІЗО), а також за механізмом втілення та реалізації умов матеріального забезпечення засуджених.

2. Охорона здоров’я

За загальним правилом, яке сформульоване в ст. 11 Закону України “Про попереднє ув’язнення”, медичне обслуговування, а також лікувально-профілактична і протиепідемічна робота в місцях попереднього ув’язнення організуються і проводяться відповідно до законодавства про охорону здоров’я. Порядок надання ув’язненим медичної допомоги, використання лікувальних закладів органів охорони здоров’я, залучення з цією метою їх медичного персоналу та проведення медичних експертиз визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань, Міністерством оборони України і Міністерством охорони здоров’я України. На цей час вказані органи видали спільний наказ від 18 січня 2000 р. № 3/6 "Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань". Вказаний нормативний акт містить правила щодо змісту, періодичності, порядку та умов проведення медичних оглядів осіб, які тримаються в СІЗО. В ньому сформульовані загальні положення про проведення медичних оглядів, вимоги гігієни та санітарії, а також вимоги щодо проведення медичних оглядів та профілактичних дій відносно окремих видів захворювань.

Для здійснення медичних оглядів та надання медичної допомоги в слідчому ізоляторі організується медична частина.

У слідчому ізоляторі здійснюються:

-  медичний контроль за станом здоров’я ув’язнених і засуджених шляхом проведення оглядів та обстежень;

-  виявлення осіб, які потребують лікування та постійного медичного нагляду, проведення щодо них лікувально-оздоровчих заходів з метою збереження здоров’я і працездатності;

-  амбулаторне і стаціонарне лікування методами і засобами, які рекомендовані інструктивно-методичними вказівками Міністерства охорони здоров’я України.

За формальними ознаками всі положення вітчизняних нормативних актів щодо медичного обслуговування осіб, які тримаються під вартою, відповідають положенням міжнародних актів. Тут треба відзначити, що положення, які стосуються медичного обслуговування взятих під варту, сформульовані дуже нечітко та неконкретне. Наприклад, такі положення:

“У спеціально обладнаному приміщенні бані або в камері дозволяється голитися безпечною з касетними головками чи електричною бритвами”. А також:

“Для лікування хворих осіб дозволяється, за висновком лікаря, отримувати від родичів ув’язнених та засуджених позачергові передачі з необхідними для лікування медикаментозними препаратами (у фабричній упаковці) за відсутності їх у медичній частині установи. Отримані ліки підлягають обліку в медичній частині та видаються хворому згідно з аркушем призначення”.

Наведені приклади з Правил тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань з точки зору юридичної техніки, сформульовані як диспозитивні положення. Тобто вони не надають в’язням  відповідних прав і викликаний ними обов’язок адміністрації СІЗО забезпечити у певному обсязі підозрюваних або засуджених медичним обслуговуванням певної якості, у певному обсязі та з певною частотою. Вказані положення лише дають адміністрації СІЗО можливість на свій розсуд дозволити або не дозволити засудженому, зокрема, голитися, та отримувати ліки, яких немає в установі.

Крім того, залишається відкритою проблема можливості реалізувати ті положення, які сформульовані в Законі та підзаконних нормативних актах. Особа, яка тримається в СІЗО, не має відповідних важелів, за допомогою яких вона мала би змогу приводити у дію механізми забезпечення та отримувати доступ до медичного працівника та до медичних послуг. Свідченням про те, що система медичного обслуговування в СІЗО є неефективною є інформація, яка надається ув’язненими та їх родичами. Так, мати одного ув’язненого, взятого під варту розповідала: “Передавала она сыну таблетки от болезни почек, но медикаменты к нему так и не дошли, затерявшись где-то в лабиринтах СИЗО” (щотижневик «Событие» № 41, 12 жовтня 2005 р.)[9].

У зв’язку з вищенаведеним потрібно звернути увагу на те, що спільний наказ від 18 січня 2000 р. № 3/6 "Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань" містить чимало норм (десь близько 1/3), які спрямовані на організацію системи звітності медичної частини СІЗО. Це означає, що робота медичної частини слідчих ізоляторів значною мірою бюрократизована.

Ще однією проблемою є фінансування СІЗО, точніше брак фінансування, який є причиною неукомлектування медичних частин СІЗО необхідним обладнанням, ліками, технікою та кваліфікованим персоналом.

Комітет відзначав:

Ситуація щодо медичного обслуговування арештованих у СІЗО багато в чому залишається такою ж, як та, що була описана в доповіді про візит 1999 року[10].

З огляду на таке становище можна стверджувати, що існуюча в Україні система медичного обслуговування осіб, які тримаються в СІЗО, за формальними ознаками відповідає вимогам міжнародних актів, але реально не дає цим особам доступу до медичних послуг, оскільки сформульована диспозитивне та не регламентує механізму вимагання з боку утримуваних в СІЗО осіб надання таких послуг.

3. Харчування

Інститут забезпечення харчуванням осіб, які тримаються в СІЗО, має декілька проявів. По-перше, це власно, забезпечення харчуванням; по-друге, це можливість придбавати особами, які тримаються в СІЗО, продуктів харчування в магазинах, які створюються в СІЗО, і по-третє, можливість отримувати вказаними особами продуктів харчування в посилках та передачах.

Зазначені прояви в вітчизняному законодавстві сформульовані наступним чином:

Відповідно до статті 11 Закону України "Про попереднє ув’язнення" особи, узяті під варту, і засуджені щоденно забезпечуються триразовим харчуванням за встановленими нормами і приймають їжу, як правило, в камерах. Засуджені, залишені для роботи з господарського обслуговування чи благоустрою слідчого ізолятора, харчуються в їдальні.

На 2006 рік зупинено дію пунктів, присвячених обмеженню кількості посилок і передач, що одержуються особами, взятими під варту. За загальним правилом особам, взятим під варту, дозволяється одержувати два рази на місяць передачі або посилки та грошові перекази.

Для придбання особами, узятими під варту, і засудженими продуктів харчування і предметів першої потреби в слідчому ізоляторі створюється магазин. Купувати в магазиніпродуктихарчуванняіпредметипершоїпотребидозволяєтьсянеменшедвох разів на місяць, а жінкам, які мають при собі дітей, і вагітним жінкам –неменше чотирьох разів на місяць.

Наведені положення не заважають адміністрації СІЗО надавати ув’язненим особам таке харчування, яке було виявлене Комітетом під час інспектування і про яке ми вказували вище. Мова йде про те, що осіб, які тримаються в СІЗО кормлять неякісною, некалорійною та нездоровою їжею. До того ж законодавство не передбачає будь-якої відповідальності для посадових та службових осіб установ кримінально-виконавчої служби за порушення вимог щодо харчування ув’язнених.

Тут ми зіштовхуємось з тією проблемою, на яку вже вказували вище. Мова йде про те, що умови тримання не повинні бути покаранням, тим більш, що особи, які тримаються в СІЗО не є засудженими тобто не є покараними.

Крім того, пункт 25.1. Мінімальних стандартів поводження з ув’язненими містить вказівку на те, що їжа повинна відповідати не лише нормам, встановленим органами охорони здоров’я, але й відповідати за якістю та кількістю нормам та вимогам сучасної гігієни і враховувати вік, стан здоров’я та характер роботи осіб. Отже, відповідно до цих вимог норми їжі, яка надається ув’язненим, повинні переглядатися з певною періодичністю. В Україні існує один нормативний акт, який регламентує норми харчування. Це Постанова Кабінету Міністрів України № 336 від 16.06.1992 року „Про норми харчування осіб, які тримаються в установах кримінально-виконавчої системи, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках Міністерства внутрішніх справ”. Така ситуація є прямим порушенням вимог міжнародних актів, оскільки цей акт не містить сучасних норм та вимог гігієни щодо продуктів харчування та їх норм. За 14 років, на протязі яких цей акт існує, в нього вносилися зміни лише двічі. Перший раз у 2001 році були внесені доповнення, щодо норм харчування для хворих на туберкульоз та в 2004 році були внесені зміни в назву норм та наведений перелік категорій осіб, на яких ці норми розповсюджуються. Отже, норми харчування, які існують в Україні, не відповідають тим вимогам та стандартам, які сформульовані в міжнародних актах.

Також важливим є присутність в числі персоналу СІЗО дієтолога, на якого необхідно покласти здійснення щоденного контролю за калорійністю, якістю та кількістю їжі. Відсутність такої службової особи у складі персоналу СІЗО фактично не дає змоги встановити та з’ясувати чи відповідає їжа, яку готують для утримуваних в СІЗО вимогам санітарії, гігієни та калорійним показникам, а також чи є вона придатною для споживання та якісною. До речі, їдальні в СІЗО повинні відповідати всім вимогам, які ставляться до об’єктів громадського харчування. Тобто ув’язнені повинні отримувати інформацію про те, що вони споживають (меню та склад їжі), ця їжа повинна бути відповідної температури, якості та ґатунку. В СІЗО повинні мати доступ контролюючі органи з питань якості їжі та її відповідності санітарним та гігієнічним вимогам.

Що стосується посилок і передач, якщо не розглядати їх в аспекті контактів із зовнішнім світом, то є незрозумілою заборона та обмеження кількості таких посилок і передач, особливо стосовно їжі. Вважаю, що кількість посилок та передач (продуктових) не має потреби обмежувати. Таке обмеження можливе лише з огляду на асортимент продуктів харчування, який, безперечно, не повинен містити ті продукти, передача яких до СІЗО заборонена.

Щодо придбання продуктів харчування у магазинах СІЗО, то вітчизняне законодавство встановлює вимогу, відповідно до якої ув’язнені самостійно не здійснюють придбання продуктів у магазинах СІЗО. Придбання продуктів здійснюється за безготівковим розрахунком за допомогою подання заяви особою, яка тримається в СІЗО, через працівника СІЗО з проханням придбати певний асортимент продуктів. В подальшому куплені продукти вручаються ув’язненому під розписку. На мою думку, такий порядок придбання продуктів є незрозумілим та недоцільним, оскільки він залишає багато “простору” для зловживань з боку персоналу СІЗО та позбавляє ув’язненого змоги самостійно робити вибір.

Вважаю за потрібне дозволити особам, які тримаються в СІЗО, самостійно відвідувати магазин з дотриманням правил ізоляції та розподілу ув’язнених, та придбавати там продукти на ті гроші, які знаходяться на рахунках цих осіб. Такий порядок допоможе збільшити час, протягом якого ув’язнені перебувають на свіжому повітрі, а також надасть цим особам можливість зберігати навички спілкування, здійснення дрібних побутових правочинів, та буде підтримувати відчуття власної значущості, під час здійснені вибору у магазині СІЗО.

Враховуючи наведене, можна стверджувати, що на сьогодні вітчизняне законодавство, в частині харчування осіб, які тримаються в СІЗО, не відповідає міжнародним стандартам, та не сприяє підтриманню у цих осіб почуття власної гідності і збереженню соціально-корисних навичок.

4. Персонал, підтримання дисципліни та ізоляція

Закон України “Про попереднє ув’язнення” в ст. 21 встановлює, що до персоналу місць попереднього ув’язнення належать особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої системи та військовослужбовці Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, а також особи, які працюють в цих установах за трудовими угодами.

Працівники місць попереднього ув’язнення в межах повноважень, наданих цим Законом та іншими законодавчими актами, самостійно приймають рішення і несуть за свої протиправні діїа бо бездіяльність дисциплінарну чи кримінальну відповідальність, у тому числі за невиконання або неналежне виконання обов’язків, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, порушення прав осіб, взятих під варту.

Як видно із наведеного визначення, вітчизняний законодавець основними ознаками персоналу називає службові ознаки. Аналогічні положення містяться в Законі України “Про Державну кримінально-виконавчу службу”. У вказаному законі, в частині 4 ст. 14 наведений текст присяги, яку приносять працівники кримінально-виконавчої служби. Зі змісту присяги вбачається, що вона орієнтована на виконання службового обов’язку та наказів. Присяга майже не торкається ув’язнених та засуджених осіб, в неї не йдеться про дотримання та зміцнення прав та свобод людини, підвишення та поваги до гідності особи. Отже можна констатувати, що за своїм духом присяга відповідає принципам радянських часів, коли головним було виконання службового обов’язку.

На відміну від вітчизняних пріоритетів, міжнародні акти називають пріоритетом – багатий досвід міжособистісного спілкування, створення позитивних взаємин з ув’язненими. В частині завдань та пріоритетів, які формулюються у вітчизняному законодавстві та у міжнародних актах, положення законодавства України суперечать міжнародним стандартам поводження із ув’язненими.

Для виправлення вказаного становища необхідно на законодавчому рівні визначити пріоритети кримінально-виконавчої служби України, підвищити престижність професії працівника кримінально-виконавчої системи, в тому числі й шляхом суттєвого підвищення рівня оплати труда працівників цієї системи, а також підвищити вимоги до кандидатів на посади робітників кримінально-виконавчої служби. Однією з основних з вимог до кандидатів на ці посади повинна стати наявність досвіду міжособистісного спілкування, наявність досвіду роботи в колективі та вміння налаштовувати цей колектив на позитивний лад.

Щодо заходів підтримання дисципліни, то на основні недоліки цього інституту ми указали вище. Під час інспектувань Комітет зробив чимало зауважень. Але фактично всі зауваження торкалися організації та виконання цих заходів у аспекті матеріальних умов в СІЗО (зокрема, замалі приміщення, брак свіжого повітря та денного освітлення, вентиляції, т. ін.).

Станом на момент складання цієї доповіді на нормативному рівні всі протиріччя, які відносилися до заходів дисципліни, були усунені. Зокрема, в законодавство були внесені відповідні доповнення, відповідно до яких ув’язненим, що в дисциплінарному порядку поміщуються до карцеру, надається матрац та простирадло уночі, одногодинна прогулянка на свіжому повітрі.

Можна стверджувати, що за формальними ознаками вітчизняне законодавство, в частині заходів дисциплінарного характеру та ізоляції ув’язнених, приведене у відповідність до міжнародних стандартів.

5. Контакти із зовнішнім світом

Міжнародні нормативні акти під контактами із зовнішнім світом розуміють можливість для ув’язнених бачитися з сім’ями та представниками позав’язничних організацій, можливість вести листування, отримувати тимчасові звільнення з місць тримання, а також можливість отримувати інформацію про події та явища, які відбуваються в суспільстві, державі та за її межами.

У цій сфері вітчизняне законодавство має цілу низку протиріч та невідповідностей міжнародним стандартам.

Стаття 12 Закону України “Про попереднє ув’язнення” встановлює, що побачення з родичами або іншими особами може надавати взятим під варту адміністрація місця попереднього ув’язнення лише з письмового дозволу слідчого, органу дізнання або суду, в провадженні яких знаходиться справа, як правило, один раз на місяць. Тривалість побачення встановлюється від однієї до чотирьох годин. У той же час Правила поведінки затриманих та засуджених осіб у місцях попереднього ув’язнення встановлюють, що у разі отримання дозволу, тривалість побачення становить 1 чи 2 години на місяць. Як видно, навіть в самому законодавстві України містяться положення, які суперечать одне одному. І хоча ці розбіжності вирішуються на користь дії нормативного акту вищої юридичної сили, сама їх наявність говорить про те, що кримінально-виконавча система України не має єдності та узгодженості.

Отже, проведення побачень для осіб, які тримаються в СІЗО, цілком залежить від волі особи, яка веде слідство. З юридичної точки зору, побачення для ув’язнених не є, навіть, правом, оскільки їх обов’язковість не передбачена законом. Цей інститут має якесь невизначене становище. Він не залежить ані від настання певних обставин або подій, не залежить від поведінки ув’язненого, ані від інших факторів. Іншими словами, цей інститут цілком “підконтрольний” слідчому. Така регламентація інституту побачень для осіб, які тримаються в СІЗО, дає підґрунтя для зловживань з боку посадових осіб, що ведуть слідство, та ставить ув’язненого в невизначений стан щодо можливості побачити рідних та близьких. Це, як було вказано вище, є прямим порушенням вимог міжнародних актів.

Вважаю, що було б доречно передбачити в законі право ув’язненого на побачення, які повинні надаватися “автоматично” з певною періодичністю, а у виключних випадках такі побачення в інтересах слідства можуть бути заборонені за мотивованим поданням слідчого, яке повинно бути санкціоноване судом.

Аналогічна ситуація з листуванням осіб, взятих під варту. Також незрозуміле бажання законодавця не давати ув’язненому можливості спілкуватися з зовнішнім світом. Тим більш враховуючи наявність інституту так званого “перегляду” кореспонденції взятих під варту.

Вважаю, що для приведення вітчизняного законодавства у відповідність до міжнародних актів необхідно надати взятим під варту право на листування без обмежень, яке може бути обмежене в інтересах слідства з певним колом осіб за мотивованим поданням слідчого, яке повинно бути санкціоноване судом.

Як вказував Комітет у своїх доповідях за 1998, 1999, 2000, 2002 роки делегація під час інспектування СІЗО зустрічалася з багатьма затриманими і заарештованими в порядку слідства, які протягом тривалого часу не мали дозволу на зустріч з родичами та друзями або не мали права на листування.

Що стосується надання взятим під варту можливості отримувати інформацію про події у суспільстві, державі та світі, то така можливість взагалі не передбачена чинним вітчизняним законодавством.

Таки чином, на сьогоднішній день можна констатувати, що норми вітчизняного законодавства не гарантують і не забезпечують надання можливості особам, які тримаються в СІЗО, здійснювати контакти із зовнішнім світом у тих формах, на які було вказано вище. І у цій частині чинне законодавство України суперечить вимогам міжнародних нормативних актів.

6. Подання скарг

Цей інститут чинним законодавством України врегульований та зафіксований дуже ретельно. Відповідно до ст. 13 Закону України “Про попереднє ув’язнення” особи, які тримаються в СІЗО мають право звертатись із скаргами, заявами та листами до Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, державних органів і службових осіб, до суду, інших посадових осіб держави та недержавних установ. Закон України “Про попереднє ув’язнення”, Правила поведінки затриманих та засуджених осіб у місцях попереднього ув’язнення та Правила тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань передбачають процедуру подання ув’язненими заяв, скарг та звернень, їх перегляду, направлення, отримання відповідей та ознайомлення ув’язнених з цими відповідями.

Здавалося б можливість засудженого звертатись з вказаними документами до компетентних органів, установ, організацій передбачена та регламентована. Але тут також є недолік. Цей недолік полягає, перш за все, в тому, що особам, взятим під варту не надають допомогу в складанні звернень, заяв та скарг. Звернення, заяви та скарги ув’язнених складаються таким чином, що з їх змісту не можна дійти однозначного висновку про те, що саме бажає ув’язнений і, відповідно, не завжди така особа може бути обізнана про те, кому необхідно адресувати таке звернення, заяву або скаргу. Все це може привести до того, що звернення ув’язненого або не буде розглянуто (на нього надійде “відписка”), або не надійде до потрібного адресата, або можуть бути пропущені строки звернення до відповідного органу (якщо подання таких заяв, звернень та скарг обумовлено строками). З огляду на те, що в умовах волі для складання таких документів кожна особа має можливість скористатися допомогою юриста або іншого фахівця, необхідно на законодавчому рівні, для запобігання дискримінації ув’язнених осіб та забезпечення принципу рівності перед законом та принципу презумпції невинуватості, передбачити обов’язок посадових осіб СІЗО надавати ув’язненим необхідну допомогу при складанні звернень, заяв та скарг. Такий порядок допоможе вирішити й питання про “перегляд” кореспонденції ув’язнених, який, до речі, є другим проблемним моментом інституту подання звернень, заяв та скарг особами, взятими під варту.

Однією із суттєвих ознак реалізації права на подання звернень, заяв та скарг ув’язненими, міжнародні стандарти визначають ознаку конфіденційності подання вказаних документів. Щоправда міжнародні акти не дають визначення меж цієї конфіденційності. Але вітчизняне законодавство всупереч міжнародним нормам та власній Конституції (в якій міститься заборона будь-якої цензури) вводить таке поняття як “перегляд” кореспонденції утримуваних під вартою. Об’єм цього поняття чинне законодавство не визначає, що не дає змоги вести мову про забезпечення права на листування та можливість його порушення, оскільки не можна встановити чи є “перегляд” кореспонденції порушенням умов листування, чи ні. Розділ 4 Інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, дозволяє зробити висновок про те, що фактично кореспонденція осіб, які тримаються під вартою, підлягає цензурі, яка, зрозуміло, не передбачає ніяких можливостей для конфіденційності листування ув’язнених. Таке становище є порушенням вимог міжнародних нормативних актів.

Взагалі система подання звернень, заяв та скарг побудована таким чином, що за допомогою інституту “перегляду” будь-яке звернення, заява або скарга ув’язненого може бути відправлена або не відправлена адресату, їй або дадуть “хід” або ні, в залежності від того, чи “загрожує” вона посадовим особам СІЗО, інтересам слідства, третім особам чи ні.

Комітет в своїх доповідях відзначав:

В’язням треба забезпечити змогу оскаржувати ті чи ті дії до відповідного органу з дотриманням конфіденційності.

Особа, яку тримають у слідчому ізоляторі, може скаржитися начальникові установи та має право конфіденційного звертання до прокурора[11].

З огляду вищенаведеного можна стверджувати, що чинне законодавство України не забезпечує особам, які тримаються під вартою можливості подання звернень, заяв та скарг компетентним органам, установам, організаціям та посадовим і службовим особам, оскільки врегулювання цього питання носить ознаки дискримінації та відсутності ефективного механізму реалізації права на звернення, подання заяви або скарги.

 

4. Висновки

Розглянутий матеріал дозволяє зробити висновки та надати рекомендації, які можуть стати у нагоді в процесі подальшого реформування кримінально-виконавчої системи України.

1. Серед осіб, які тримаються в слідчих ізоляторах, переважну більшість складають особи, які не є засудженими, тобто не мають спеціального статусу, котрий зобов’язує їх зазнавати обмеження. На цю обставину звертає увагу і Голова Державного департаменту України з питань виконання покарань В. Кощинець. В своїй доповіді в газеті “Голос України” від 20 червня 2006 року він відмічає: “Предмет нашої особливої уваги – діяльність слідчих ізоляторів, оскільки люди, які потрапили туди, не є засудженими”.

Це дуже важливе зауваження, оскільки ст. 62 Конституції України встановлює, що особа вважається невинуватою, доки її винуватість не буде доведена та встановлена на підставі рішення суду. У зв’зку з цим, виникає питання: наскільки, взагалі, правильною є практика обрання щодо особи такого запобіжного заходу, як тримання під вартою? Тут потрібно вирішувати не лише юридичне питання необхідності такого затримання в інтересах слідства, а й питання морально-етичні. Що лежить у підґрунті права держави на позбавлення підозрюваної особи волі? Коли йдеться про засудженого тут все зрозуміло – якщо вина доказана, то особа повинна нести певну міру покарання, яка відповідає мірі вини. А якщо вина особи не встановлена і, можливо, не буде встановлена? Чи має хтось право, фактично позбавляти таку особу волі, щоб у цей час, для зручності, здійснювати розслідування злочину?

Питань забагато, однозначну відповідь на них дати не можливо, але й відмахнутися від них також неправильно, оскільки компенсувати особі, щодо якої вина підтверджена не буде, строк та умови перебування в СІЗО неможливо ніякими засобами, так як у особи відібрана частина її життя, яку вона за примусом вимушена була провести в знеособленому, антисанітарному, неприродному для людини місці.

Вважаю за можливе рекомендувати внести у Закон України “Про попереднє ув’язнення”, Кримінально-процесуальний кодекс України зміни, відповідно до яких взяті під варту можуть бути лише ті особи, по відношенню до яких слідчим (органом дізнання) зібрані такі дані та докази, які безумовно свідчать про бажання та спроби підозрюваного уникнути слідства та суду. У якості таких фактів та доказів можуть бути: спроби змінити місцеперебування, роботу, надання неправдивих свідчень, відсутність документів, які посвідчують особу, реєстрації, наявність фальшивих документів, відсутність центру явних життєвих інтересів та т. ін. Причому такі фактори повинні бути у наявності одночасно та у сукупності.

 

2. Другим висновком є те, що законодавству України в сфері регламентування умов тримання осіб під вартою притаманна, поряд з надмірною урегульованістю, недоцільна диспозитивність та невідпрацьованість механізмів реалізації тих норм та положень, які закріплені в нормативних актах.

Ці дві обставини зводять нанівець багато позитивних положень, які останнім часом з’явилися у кримінально-виконавчому законодавстві. Мова йде про декларації, які стосуються закріплення прав та свобод ув’язнених, поваги до їх честі та гідності, дотримання міжнародних актів під час ув’язнення осіб. Такі положення потрапляють до законодавства, але вони або сформульовані таким чином, що нікого ні до чого не зобов’язують, або немає механізмів контролю їх виконання та притягнення до відповідальності посадових осіб кримінально-виконавчої служби, які їх порушили, або начебто й сформульовані зрозуміло, але їх неможливо реалізувати, оскільки такі норми не утворюють системи, яка дозволяє за допомогою інших норм приводити їх у дію та користуватися ними.

Вище ми вказували на подібні випадки. Вважаю, що будь-які положення, що вносяться в законодавство повинні узгоджуватися з вже існуючими нормами та передбачати порядок та механізм їх реалізації та застосування. Прикладом таких положень може бути медичне обслуговування осіб, які тримаються в СІЗО, харчування, всі форми контактів із зовнішнім світом.

У цьому зв’язку, як ми раніше відмічали, необхідно вказати на різницю, яка існує в системах права і правових доктринах України та інших країн Західної Європи. Різниця полягає у тому, що українська правова доктрина йде шляхом тотального врегулювання суспільних відносин. Це породжує певні складнощі та непорозуміння. Основні складнощі, які виникають у цьому зв’язку це те, що врегулювати всі суспільні відносини неможливо, а спроби зробити це приводять лише до плутанини та породження мертвих та суперечливих норм. Крім того, врегульовані суспільні відносини для їх застосування вимагають врегулювання й інших відносин. Наприклад, положення про харчування ув’язнених вимагає, щоб були сформульовані норми харчування. Закріплення норм харчування підштовхне до врегулювання механізму контролю за дотриманням цих норм та якості їжі. Наявність контролю покличе до життя необхідність виділення відповідних посадових осіб. Особи, які будуть контролювати харчування, повинні будуть нести відповідальність за здійснення своїх функцій і т. ін.

Європейській правовій доктрині властивий принцип, який можна назвати принципом “розумності”. Зміст цього принципу не розшифровується і саме в цьому полягає його сутність, що законодавець багато в чому покладається на здоровий глузд, життєвий досвід та інші фактори, які мають, з огляду на нашу систему права, випадковий характер. Можна цю відмінність охарактеризувати й по іншому – країни Європи більше довіряють своїм громадянам і особі взагалі.

 

3. Із попереднього виплаває наступне зауваження. Мова йде про, так би мовити, концепцію (парадигму) покарання. Основною тезою висновку, до якого вдалося дійти, провівши це дослідження – це те, що основною концепцією (парадигмою) вітчизняної системи покарання є ідея виховання комплексу вини у особи, яка взята під варту, або засуджена. Всі умови, порядок, механізми реалізації правообмежень (щодо взяття під варту) та каральних елементів (щодо покарання) спрямовані на те, щоб відрізнити ув’язнену особу від інших членів суспільства, занурити її в негативні наслідки вчиненого не з метою самокорекції, а з метою “усвідомлення” вчиненого. А це тягне за собою те, що особа відчуває відчуження від суспільства, відокремлення від нього та неможливість “повернутися” в нього. Тобто держава не “прощає”, і це вбачається у всіх інститутах, які спрямовані на так звану ресоціалізацію (адміністративний нагляд, соціальне та побутове забезпечення таких осіб, існуючі проблеми при працевлаштуванні і т. ін.). Ці інститути не носять характеру підтримки, а скоріше характер тотального контролю та недовіри.

Навіть мета покарання формулюється через категорію “свідоме відновлення” особи, її “повернення до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя”. Ці категорії, знову ж таки, свідчать про недовіру до особи, оскільки вони фактично вказують на те, що особа, яка вчинила злочин, діяла “несвідомо” та “несамостійне”. Але як вона тоді діяла, хто її спрямував на ці вчинки?

Вважаю, що уникнути виховання у особи комплексу вини можливо за допомогою формування такого відношення до ув’язнених, яке позиціонує їх як рівноправних членів суспільства, котрі у зв’язку з певними факторами вчинили злочин, але це не робить їх відчуженими та неповноцінними. Як вказувала делегація Комітету, потрібно стосунки з ув’язненими будувати на основі міжособистисніх стосунків та підтримки. Для реалізації такої концепції, на мою думку, потрібно вилучити такі поняття, як виправлення та ресоціалізація, які фактично лише більш чітко проводять межу між “нормальним” членом суспільства та ув’язненим. Мета покарання та застосування інших обмежень до особи повинні обмежуватися виконанням певної процедури, яка не може містити елементів відокремлення, відчуження особи від суспільства, поміщення її в неприродні умови. У особи не повинна формуватися впевненість – “я – злочинець, я винуватий”, скоріше він повинен усвідомити, що то була помилка, яку можливо виправити, але не потрібно повторювати. Можливо, доцільною буде допомога професійних психологів та психоаналітиків.

 

4. Основною проблемою, яка породжує невідповідність норм вітчизняного законодавства міжнародному, на мою думку, є й те, що в Україні немає культури та традицій ставлення до особи як до людини та особистості, поважання її як такої. Історично склалося так, що в Україні не було проміжків часу, на протязі яких формувалося б громадянське суспільство та основні суспільні, соціальні, демократичні та юридичні цінності, притаманні такому суспільству. Так було, коли Україна входила до складу Росії, Польщі, Австрії та Угорщини, так було і в радянські часи. Відповідно, у свідомості сучасного громадянина та члена українського суспільства не існує, а якщо існує, то не має змісту таке поняття, як “гідність”, “честь” та “людське ставлення”. Така ситуація призводить до того, що відношення до взятих під варту та засуджених складається суто в негативному сенсі. Ці люди є “бандитами” і до них необхідно ставитися жорстко. Таке становище підтверджується й тим, що у часи недавньої помаранчевої революції одним із революційних гасел було: “бандити повинні сидіти в тюрмах!” Саме в цій фразі сконцентроване відношення суспільства до особи, яка тримається під вартою, а тим більш до засуджених. Вони повинні випасти із суспільства, не мати до нього доступу та сидіти в тюрмах. І саме таке ставлення зафіксоване в чинному кримінально-виконавчому законодавстві. Ця теза підтверджується також наявністю у чинних нормативних актах такого поняття як „спецконтингент”, яким позначають засуджених та взятих під варту осіб. Незрозуміло навіщо вводити до законодавства таке поняття, яке лише додає плутанини. Якщо користуватися юридичною лексикою та понятійним апаратом, то таких осіб потрібно називати або „засуджений”, або „підозрюваний”, або „взятий під варту”, оскільки це відповідає їх правовому статусу. І такий стан справ буде правильним. Тому пояснити наявність поняття „спецконтингент” можна лише атавізмами, які йдуть ще з табірної системи радянських часів, коли ув’язнені в прямому сенсі відрізалися від суспільства, рідних та близьких (заборона побачень, листування, ін.), метою було саме приниження, знеособлення людини, її знецінення та, в кінцевому підсумку, знищення. Іншого пояснення не має, оскільки особи, які знаходяться в установах кримінально-виконавчої системи не мають якихось „спеціальних” ознак, і тому іменувати їх „спецконтингентом” не потрібно. У зв’язку з цим, вважаю, що термін „спецконтингент” необхідно вилучити з чинного законодавства, як такий, що не має юридичного змісту та суперечить Конституції України та міжнародним нормам.

 

Проблема приведення умов тримання взятих під варту та засуджених у відповідність до міжнародних стандартів не буде вирішена доти, доки не буде змінено ставлення суспільства до особи, яка потрапила до місць позбавлення волі або слідчих ізоляторів. І лише потім суспільство сформулює ці положення в законодавстві не лише на папері, а й за допомогою реальних правових механізмів, буде розуміти ці положення та виконувати їх не із страху перед відповідальністю, а саме із поваги до людини та особистості.

 

5. Ще однією з причин, яка зумовлює відсутність поваги до людської гідності є наявність субкультури, яку в суспільстві поважають та культивують. Сенс цієї субкультури як раз і полягає в тому, що ув’язнені – це відчужені особи, які знаходяться під постійним пресом з боку держави, і тому вони дуже романтизовані, заслуговують на жалість та, в той же час, недоторканні. В українському суспільстві існують, навіть радіокомпанії, які підтримують та пропагують тюремну субкультуру.

 

Якщо підводити загальний підсумок та оцінювати умови тримання осіб в СІЗО з огляду на пп. 64, 65 Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями, то треба констатувати, що в Україні не забезпечено відповідності умов життя вимогам людської гідності та нормам, прийнятим у суспільстві; не мінімізовані негативні наслідки ув’язнення та існує суттєва різниця між життям у в’язниці та на свободі і не підтримуються та не посилюються ті зв’язки з родичами та зовнішнім світом, які якнайкраще слугують інтересам в’язнів та їх родин. Отже, всі три основні вимоги вказаних пунктів не реалізовані в Україні.

 

Даючи відповіді на ті завдання, які були сформульовані на початку цієї доповіді треба вказати, що за допомогою системних змін в законодавстві, кримінально-виконавчій службі України, системі підготовки фахівців для кримінально-виконавчої служби України можливо досягти того рівня, який дозволить реалізувати положення міжнародних актів та актів вітчизняного законодавства, котрі передбачають додержання прав і свобод людини, повагу до честі та гідності особи, створення належних та гідних умов тримання ув’язнених.

 

З огляду на проведене дослідження та наведені висновки і рекомендації можна зробити загальний висновок, що чинне кримінально-виконавче законодавство України не відповідає міжнародним стандартам і ця невідповідність полягає, перш за все, у відсутності системності, узгодженості, відсутності реальних механізмів реалізації тих положень, які у якості декларацій, все ж таки потрапили до законодавства.



[1] Звіт Комітету із запобігання катувань в України за 1998 рік. http://cpt.coe.int/en/

[2] Звіт Комітету із запобігання катувань в України за 1998 рік. http://cpt.coe.int/en/

[3] Звіт Комітету із запобігання катувань в України за 1998 та 1999 рік. http://cpt.coe.int/en/

[4] Звіт Комітету із запобігання катувань в України за 1998 та 1999 роки. http://cpt.coe.int/en/

[5] Звіт Комітету із запобігання катувань в України за 1998 рік. http://cpt.coe.int/en/

[6] Звіт Комітету із запобігання катувань в України за 1999 рік. http://cpt.coe.int/en/

[7] Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій. – с. 297.

[8] Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій. – с. 296-297.

[9] Права людини в Україні – 2005. Доповідь правозахисних організацій, с.

[10] Звіт Комітету із запобігання катувань в України за 2000 рік. http://cpt.coe.int/en/

[11] Звіт Комітету із запобігання катувань в України за 1998 та 1999 роки. http://cpt.coe.int/en/

 Поділитися