Українська Прес-Група проти України

КОЛИШНЯ ДРУГА СЕКЦІЯ

(Заява №72713/01)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

29 березня 2005 року

Ця версія була виправлена відповідно до Правила 81 Регламенту Суду. Виправлення призвело до зміни нумерації сторінок оригінальної версії

У справі "Українська Прес-Група” проти України” Європейський Суд з прав людини (Друга секція) засідаючи палатою у складі суддів:

п. Дж.-П. Кости (Mr J-P. Costa), Голова,

п. А.Б. Баки (Mr A.B. Baka),

п. Л. Лукаідеса (Mr L. Lucaides),

п. К. Юнгвірта (Mr K. Jungwiert),

п. В. Буткевича (Mr V.Butkevych),

пані В. Томасен (Mrs. W. Thomassen)

п. М. Угрехелідзе (Mr M. Ugrekhelidze),

п. Т.Л. Ерлі (Mr T.L. Early ), заступник секретаря секції,

Після обговорення у нарадчій кімнаті 18 травня 2004 та 8 березня 2005 року виносить таке рішення, яке було прийняте у останній з зазначених днів:

1. Справу було порушено проти України на підставі заяви № 72713/01, поданої до Суду 12 грудня 2000 року у відповідності до ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі -Конвенція), компанією “Українська Прес-Група” (далі - заявник).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими пані Валерією Лутковською та її наступницею пані Зоряною Бортновською.

3. Ухвалою від 18 травня 2004 року Суд оголосив заяву частково прийнятною.

4. Заявник і Уряд надали свої зауваження щодо суті справи (правило 59 § 1). Після консультаціїї зі сторонами Палата вирішила провести усні слухання щодо суті (правило 59 § 3 in fine). Слухання були призначені на 6 липня 2004 року.

5. 2 липня 2004 року сторони надіслали до Суду пропозицію щодо дружнього врегулювання справи.

6. 5 липня суд відклав усні слухання справи для вивчення дружнього врегулювання, якого досягли сторони.

7. 5 жовтня 2004 року Суд вирішив обійтись без усних слухань у справі та відмовити у прийнятті дружнього врегулювання, запропонованого сторонами, оскільки вважав, що принцип поваги до прав людини, визначений у Конвенції, вимагав подальшого розгляду справи відповідно до § 1 статті 37 in fine та § 1 (b) статті 38 Конвенції.

8. 1 листопада 2004 Суд змінив склад своїх секцій (правило 25 § 1). Проте було вирішено залишити цю справу на розгляді у колишньої Другої секції (правило 52 § 1)

   ФАКТИ

9. Заявник, ЗАТ “Українська Прес-Група”, є приватною юридичною особою, яка зареєстрована та знаходиться в м. Києві, Україна. Ця юридична особа є власником щоденної газети “День”.

   І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

10. Факти справи, представлені сторонами, можуть бути викладені таким чином.

    А. Провадження щодо публікації від 21 серпня 1999 року

11. 21 серпня 1999 року в газеті “День” було опубліковано статтю Тетяни Коробової під назвою ”Другий Юрік для бідних Йориків чи Українська модифікація Лебедя?” У статті зазначається:

    “Эпиграф: И это все о ней, о нашей и вашей Наташе. О месте, которое прогрессивная социалистка Наталия Витренко может занять либо не занять – в зависимости от того, какой из сценариев Банковой победит в конечном итоге на “тендере” в кабинете № 1. И, конечно, со скидкой на степень погрешности в прогнозировании управляемости объекта.

    Первый вариант был обозначен еще весной и строился на положении, что Петр Симоненко, по мнению Банковой, недостаточно “красив и ярок” для исполнения роли “страшилки” в предвыборном сценарии “а ля рюс” – “реформатор против красной угрозы”. Наталия Витренко с ее “урановыми рудниками” и Владимиром Марченко гораздо более впечатляюща. И потому лучшие политологи и социологи вдруг стали нам рассказывать, что она единственная способна победить Кучму во втором туре с 33 процентами. Политологов и социологов вскоре поправили, и процент Наталии Михайловны резко пошел вниз. Но это, скорее, видимо, говорит об уровне свободного развития наук и склоках в окружении главного тел, нежели о реальных показателях пани Витренко. Конечно, поверить в то, что треть населения страны, видя по телевизору, как наша Наташа лупит депутата, уложенного на пол кулаками Марченко, и при этом бежит не вызывать санитаров, а, наоборот, голосовать за прогрессивный социализм – невозможно. Ну, очевидно придется, если учесть, что “жириновский процент” 10-11 – это норма в нормальной стране, а не в той, где общество уже преимущественно состоит из больных и нищих. О том, что Наталии Витренко отводится особая роль, подтвердилось и при мучительном подсчете Центризбиркомом подписей в ее поддержку. Это сегодня нам рассказывает многоуважаемый председатель ЦИК Михаил Рябец, как не прав Верховный Суд, обошедший вопрос о миллионе подписей и заставивший ЦИК зарегистрировать кандидатами в президенты претендентов, по сути, без учета этой нормы. Но совсем недавно тот же Рябец делился с обществом откровениями, которые в переводе с доверительно-эмоционального звучат так: все зарегистрированные ЦИК (добровольно!) кандидаты не должны были быть зарегистрированы, потому что серьезной проверки не выдержали бы подписные листы ни одного из претендентов, в том числе и Кучмы? Тогда что же было критерием? Представление ЦИК и ее председателя о том, какой именно расклад на предвыборной сцене будет наиболее целесообразен? Тогда и для ЦИК, видимо, не секрет, какие дискуссии предшествовали решению Банковой в конечном итоге регистрировать Наталию Михайловну, у которой проблемы были по многим причинам – может, здесь поделился бы подробностями безвременно и очень не вовремя покинувший нашу страну Вадим Рабинович? Или доверенное лицо Кучмы, господин Волков, вышедший победителем в борьбе за регистрацию Наташи?

    Как выясняется, не спасение получить в лице Витренко, в случае нерегистрации, сорвавшуюся с цепи дикую силу продиктовало окончательное решение Банковой, а сценарий “Кучма – Симоненко”, в который срочно вносятся коррективы по причине “ненадежности” Петра Николаевича. Дело в том, что постоянно демонстрируемая спикером Ткаченком уверенность – дескать, с Симоненко удастся договориться, а также довольно устойчивая позиция некоторых компартийных идеологов, которые полагают, что КПУ не нужны сегодня ни чистый (компартийный) проигрыш, ни, те более, чистая (с проекцией на болгарский вариант) победа, спровоцировали усиление суеты на Банковой. Сыпется б/у российский сценарий, а больше- то ничего нет! Поэтому в дело пошел улучшенный вариант: довести именно Наталию Витренко до второго тура, выставить ее против Кучмы – с уверенностью, что в конечном итоге сработает страх перед тем, что Витренко с Марченко придут к управлению страной, и тогда все, в том числе и разнообразные левые, дружно проголосуют за Кучму.

    Рисковые ребята на Банковой, конечно. Потому что на их авантюру можно было бы ответить адекватно. К примеру, все штабы основных претендентов, выбывших из борьбы, договариваются и отпускают свои электоральные массы на вольное голосование. Не призывая, разумеется, голосовать за Витренко, но проведя работу с активом: дескать, лозунг “только не Кучма!” актуален как никогда. В конце концов, аморальности в этом ни чуть не больше, чем в самой разработке сценаристов кучминских штабов. И если наша юная демократия должна переболеть свинкой, то чем раньше, тем лучше – крепче будет иммунитет, детские болезни должны случаться в детском же возрасте.

    В стране при президенте Витренко будет жутко и весело, но не долго. Как в Крыму при Юрике Мешкове. А уж какое всенародное помешательство было… Сначало страшно, а потом смешно. Он выйдет, покричит перед народом, стройно так, артистично, голос уверенный, металлический, все понятно, бабушки визжа и плачут, руки целовать пытаются… А ни одна контора не слушается. Хвать за автомат – побежал главного милиционера менять. Поменял. А на нового все чихают. Хвать – в СБУ. А там с ним вежливо поговорили, а его вновь назначенных – с лестницы пинком и пообещали что-то оторвать… Время идет, разноцветная оппозиция объединяется, разъехавшиеся было бандиты возвращаются, чиновничество от ЖЭКа до правительства саботирует, Верховный Совет полномочия президентские ограничивает – все дружат между собой против Юрика, жизнь лучше не становится, харизма рассыпается, народ трезвеет. Некоторые говорят: то Крым, у него за спиной Киев был. Ну, кто был за спиной, когда появился – не будем сегодня ворошить. А то, что автономия – не государство, так в том то и дело. Была бы армия – быстрее бы все кончилось, граждане… Марченко, генерала Кузьмука, конечно, строить будет и отставлять, но очень посмотреть хочется… И Верховная Рада какая дружная останется, и как быстро конституционные поправки пойдут! Рассвет парламентаризма!.. Досрочные выборы президента, видимо, будут весной?.. Наталия Михайловна, дай Бог здоровья, окончательно поставит точку в спорах, способна ли украинская земля рождать собственных “ньютонов” в юбке. И единственное перспективное зло от этого эксперимента будет состоять в сложностях, которые на следующих выборах постигнут Юлию Тимошенко, как очередного кандидата женского пола…Тут некоторые говорят: а страна, а народ!? Господа, не мешайте народу осуществлять свое святое право выбора, если вы демократы. И не мешайте тому же народу в полной мере ощутить последствия своего выбора и ответственности за него…

    Но, скорее всего, радость и триумф нашей Наташи мы в полном объеме не увидим, поскольку “настолько буйных” на Банковой все таки мало. И в результате, очевидно, тупо будет реализовываться разработка российского штаба – калька с российского же сценария. И здесь нас ждет большая новость, так как, наконец, определилось, кто в нашей стране может претендовать на роль российского Лебедя, между турами получившего назначение в Совбез, сдавшегося действующему президенту и в немалой степени определившего его победу на новых выборах. Сценарный график нарождения нашей “доморощенной Лебеди” уже до 1 – тура , по сообщению информисточника, таков. В конце августа планируется начало кампании в СМИ по поддержке идеи создания Комитета народного контроля (Ба! А Наталия Михайловна, кажется, уже говорила о необходимости возрождения этой структуры!). В первой половине сентября, по просьбе трудящихся, президент этот комитет своим указом создает. Он тут же приступает к действию – одна из громких акций планируется совместно с ЦИК по предотвращению нарушений предвыборного законодательства в СМИ. Параллельно вдруг в прессе начинается антивитренковская кампания (реализовать этот замысел можно обязать только пропрезидентские СМИ, они и будут этим заниматься). И тут президент по плану должен выступить с резкими требованиями прекратить грязную пропагандистскую возню против народной защитницы. Народ рукоплещет президенту, а он затем, в конце сентября, назначает благодарную Наталию Михайловну председателем Комитета народного контроля. После чего следует официально заявление кандидатов Кучмы и Витренко, в результате – кандидат остается только один, а Наталия Михайловна танцует Сен-Санса. То есть, может быть она еще не вслушивается в лебединую песню своей политической карьеры, но российские сценаристы потирают ручки и ждут завершения избирательной кампании с чувством исполненного долга. Вариант, надо признать, не слабый. Вопрос в том, до какой степени Наталия Михайловна готова к оригинальности тех, кто ее пользует, и в какой мере она осознает уровень цинизма системы, пять лет готовившей фронт работ, на котором прогрессивная социалистка должна от имени народа продемонстрировать свои замечательные способности учета и возможности контроля? Цепь становится короче, поводок натягивается…Но, ведомый Березовским Лебедь-то, быстро убранный с “продажи” и поста, в конечном итоге приземлился с его же помощью в богатом краю. Вряд ли в операции с Наташей у российского олигарха командированных штабных сценаристов столь же долгосрочные и перспективные замыслы… Но вполне возможно, что, даже ощущая опасность для себя этого предприятия, Наталия Михайловна вынуждена будет понять: ей сделано предложение, от которого невозможно отказаться. Вряд ли случайно уже сейчас сумской губернатор Щербань рассказывает в прессе, что финансово помогал ПСПУ провести съезд. Потом господин Пинчук вспомнит, как содействовал пани Витренко в Днепропетровске. А тут,возможно, господин Рабинович, вдруг взявшийся работать на рейтинг Мороза (“Рабинович против Мороза” - не надо быть родиной Макашова, чтобы тем не менее сообразить, какие чувства это вызывает у большинства народонаселения), по совету АП займется более перспективными воспоминаниями, связанными с ПСПУ… А потом, вдруг, документально всплывет, что Банковая всяческим обрзом помогала Наталии Михайловне вовсе не потому, что они семьями, по ее щедрым рассказам, дружат с господином Разумковым. И, может быть, не останется сомнений ни у кого, что крутая оппозиционерка – на самом деле “громкоговоритель” администрции Президента, исполняющий в Украине роль российского Жириновского (как утверждают клеветники!) на персональной ставке. Роль-то простая: говори, что угодно, но действуй “правильно”, не огорчая главного папу, а подрывая, наоборот, его врагов.

    Таким образом, если тема “народного контроля” обозначится, следовательно, российский план запущен в производство. И основным конкурентом Кучмы назначается все - таки Петр Симоненко… Костенко – Онопенко стали инициаторами блока, альтернативного союзу “трех китов” – Марчук – Мороз – Ткаченко – по вполне понятным причинам. У Костенко Рух то ли есть, то ли нет, но точно есть Заяц и другие верные последователи тактики свергнутого ими Черновила. Суетится под властью на идеологической подстилке антилевого цвета. И именно здесь определяется сегодня, какой рух “русее” в борьбе за национал-патриотические массы. Бедный же Онопенко, привыкший к разнообразному “кидалову”, вряд ли сегодня мог бы искренне ответить на вопрос: “Пообещают вице-премьера – пойдете под Кучму?” А уж как только к двум этаким правоцентристам присоединился зеленый Кононов, главная идея которого состоит в желании избежать гнева Кучмы, не работая в то же время на него, сомнений в том, что идеология блока заключается в самосохранении – уже не остается. И примкнувший к нему “неопознанный объект” Олийнык, который себе на уме, общее ощущение пока не меняет.

    Следовательно, на линии огня у Банковой остается только “тройственный союз” Марчука – Мороза – Ткаченко, к которому присоединился “активный штык – Юрий Кармазин, а именно от этого союза зависит, сколь удачно все остальные кандидаты смогут выполнять отведенные им роли в игре Банковой на победу Кучмы. Иногда и в самом деле кажется, что родная страна заслужила то ли Кучму – 2, то ли второго Юрика… Неужели мы и в самом деле бедные Йорики? И если бы не дружно высказываемые пропрезидентскими людьми “опасения” по поводу отмены результатов выборов, можно было бы подумать, что все у них хорошо…”

12. 21 серпня 1999 року Наталія Вітренко (лідер Прогресивної Соціалістичної Партії України) звернулася зі скаргою до Мінського районного суду м. Києва на публікацію в газеті “День”, вимагаючи компенсацію моральної та матеріальної шкоди, оскільки інформація, яка містилася в статті, опублікованій 21 серпня 1999 року, була неправдивою та зашкодила її гідності та репутації як члена Парламенту. 3 березня 2000 року Мінський районний суд м. Києва частково задовольнив її вимоги та присудив стягнути з газети “День” на користь Наталії Вітренко дві тисячі гривень як компенсацію моральної шкоди. Суд також дійшов висновку, що вся стаття, опублікована в газеті “День”, була неправдивою, оскільки заявник не довів правдивість інформації, яка була опублікована. Зокрема, суд зазначив:

    “…суд не погоджується з аргументами, наданими відповідачами, оскільки інформація, викладена ними 21 серпня 1999 року в газеті “День”, була неправдивою. Ця стаття була опублікована на четвертій сторінці в рубриці “подробиці” та “прогноз”, таким чином вона не була чітко визначена для читача газети, як він чи вона могли розглядати “прогнози на майбутнє”, виходячи з фактів, та, більше того, “подробиць”…

    …вищезгадана стаття 42 Закону України “Про друковані засоби масової інформації” містить конкретний перелік обставин, що звільняє редакцію від відповідальності. В цей перелік “прогноз подробицями”, і тому відповідальність відповідачів в даному випадку настає незалежно “чи вони мали намір дати оцінку розвитку подій останніх виборів Президента в Україні…

    … цитати “второй Юрик для бедных Йориков, или украинская модификация Лебедя”, “наша и ваша Наташа”, “страшилка”, “громкоговоритель Администрации Президента, исполняющий роль Жириновского в Украине”, які використав автор, може бути…вигадкою автора та не являється “загальноприйнятою політичною риторикою”, а тим більше оціночним судженням автора…

    …також, суд не погоджується…, що дана стаття стосується Наталії Вітренко як кандидата в Президенти України, а не її приватного життя… Стаття стосується не особисто Наталії Вітренко, а має відношення до існуючого визначеного плану “Банкової” (Адмінітрація Президента України) та як могли маніпулювати Наталією Вітренко... Суд вирішує, що особисте життя відповідача як особи тісно пов’язане з її політичними поглядами та переконаннями та з її роллю в політичному житті суспільства. Тому роль “страшилки” , яку, відповідно до прогнозів відповідача, пані Тетяни Коробової, було сплановано Адміністрацією Президента України, була не виправданою. Суд вважає це є уявою автора...

    Суд вважає, що таке (що розповсюджено в статті) “оціночне судження” є наклепом на честь, гідність та ділову репутацію позивача в той час, коли вона була лідером Прогресивної Соціалістичної партії України, ... народним депутатом України, та кандидатом на пост Президента України... Це означає, що стаття стосується як публічного, так і особистого життя особи. ...”

13. 12 липня 2000 року Київський міський суд залишив це рішення без змін. Зокрема, суд констатував, що висновки Мінського районного суду м. Києва були правильними, оскільки відповідачі не надали доказів і суд не встановив, що розповсюджена інформація була правдивою.

    В. Провадження щодо публікації 14 вересня 1999 року

14. 14 вересня 1999 року в газеті “День” була опублікована стаття Тетяни Коробової під назвою “Про священную корову и воробышка: лидер КПУ как последняя надежда Кучмы”. У відповідному уривку статті міститься таке:

    “... к Петру Николаевичу пожаловал человек, похожий на доверенного Кучмы Олександра Волкова, и будто бы он сказал лидеру КПУ: “Если снимешься с гонки, останешься без головы. Сегодня снимаешь свою кандидатуру – завтра тебя хоронят...

    ... готовы идти до “конца”, опираясь на решение съезда (Коммунистической Партии), и после избрания Кучмы сотрудничать с ним, приняв в дар за услугу правительство…

    ...Петр Николаевич опять, наверное, на газету “День”обидится. Зря. Тут притча одна на ум пришла и не уходит. Лютой стужею замерз на лету воробышек и упал. Идет мимо корова – плех лепешку прямо на воробышка. Он отогрелся, головку высунул, чирик-чирик, радостный такой. А тут кошка – подкралась, цап-царап и нет воробышка. Мораль: попал в дарьмо – сиди и не чирикай. И помни: не всяк тот враг, кто на тебя кладет, и не всяк тот друг, кто тебя из дерма вытаскивает... Извините. За прямоту.”

15. У грудні 1999 року Петро Симоненко (лідер Комуністичної Партії) звернувся до Мінського районного суду м. Києва зі скаргою на газету “День” та Тетяну Коробову, заявляючи, що інформація, яка містилася в публікації, була неправдивою. Він також вимагав захистити його честь, гідність та ділову репутацію та отримати компенсацію моральної шкоди. 8 червня 2000 року Мінський районний суд м. Києва частково задовольнив вимоги Симоненка та присудив стягнути з газети “День” на його користь одну тисячу гривень¹ як компенсацію моральної шкоди. Зокрема, суд відзначив:

    “... при розгляді справи необхідно брати до уваги той факт, що Петро Симоненко є політичним лідером і стаття стосується сфери його діяльності як політика, а не як пересічного громадянина...

    Щодо інших цитат із статті, згаданих позивачам в його скарзі, суд вирішує, що при судовому розгляді було виявлено, що вони були неправдивими, оскільки відповідачі не змогли надати суду доказів, що підтверджували б правдивість опублікованої інформації. (...)

    Представник відповідача стверджував протягом судового слухання, що ці цитати були просто припущенням автора статті, а не стверджуванням того, що це було так. Суд критично відноситься до даних пояснень, оскільки із тексту статті не вбачається, що журналіст вказує на це як на припущення і читач повинен розуміти даний текст в контексті припущення. Порівняння позивача (Петра Симоненка) з “горобчиком” являється принизливим ображенням. Більше того, не було надано доказів підтвердження існуючої угоди між П.Симоненком та діючою владою на передодні виборів, як це вбачається із заголовку статті “Лідер КПУ як остання надія Кучми.”

    ...така (моральна) шкода визначалася на підставі того факту, що стаття була опублікована напередодні президентських виборів, в яких позивач також брав участь як кандидат. Тому (...) він був змушений на зустрічах з виборцями давати пояснення з питань, що мали місце в статті. Отже, ЗАТ “Українська прес-група” опублікувало неперевірену інформацію та поширило відомості, які не відповідають дійсності (...), а Коробова Т. вигадала та розповсюдила неправдиву інформацію...”

16. Суд також дійшов висновку, що такі твердження мають бути визнані неправдивими:

    “... заголовок статті на першій сторінці “Про священную корову и воробышка: Лидер КПУ как последняя надежда Кучмы.”

    “... к Петру Николаевичу пожаловал человек, похожий на доверенного Кучмы Олександра Волкова, и будто бы он сказал лидеру КПУ: “если снимешься с гонки, останешься без головы. Сегодня снимаешь свою кандидатуру – завтра тебя хоронят...”

    “... готовы идти до “конца”, опираясь на решение съезда (Коммунистической Партии), и после избрания Кучмы сотрудничать с ним, приняв в дар за услугу правительство..”

17. 16 серпня 2000 року Київський міський суд залишив рішення Мінського районного суду м. Києва без змін. Зокрема, суд зазначив, що Мінський районний суд м. Києва дійшов правильного висновку, що відповідач у цій справі не надав доказів щодо правдивості інформації, яка була розповсюджена відносно Петра Симоненка. Суд також вирішив, що висновки Мінського районного суду м. Києва базувалися на матеріалах справи та відповідали чинному законодавству.

    II.Відповідне міжнародне право

    А.Нещодавні Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи

18. Нещодавня Рекомендація Парламентської Асамблеї ”Свобода слова в засобах масової інформації Європи” (№1589 (2003)) стосується переслідування в Україні засобів масової інформації та журналістів через критичні публікації про політиків та посадових осіб.

    В. Резолюція Парламентської Асамблеї 1346 (2003) ”Про виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань”

19. У відповідних частинах Резолюції ПАРЕ № 1346 зазначено:

    “ 1. Парламентська Асамблея Ради Європи (далі – Асамблея) звертає увагу на свої Резолюції №№ 1179 (1999), 1194 (1999), 1239 (2001), 1244 (2001) та особливо Резолюцію № 1262 (2001) щодо виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань.

    11. Асамблея засуджує дуже часті випадки насильства проти журналістів (найвизначнішими серед яких є вбивства Георгія Гонгадзе в 2000 р. та Ігоря Александрова у 2001 р.) та низький рівень розкриття цих злочинів. Асамблея також схвильована зловживаннями, особливо в регіонах, з боку податкових, регуляторних органів та органів внутрішніх справ, спрямованими на залякування опозиційних ЗМІ. Асамблея повторює свій заклик до органів влади України проводити свою політику щодо засобів масової інформації таким чином, щоб переконливо продемонструвати свою повагу до свободи слова в країні. У цьому відношенні Асамблея також закликає органи влади України забезпечити опозицію справедливим доступом до державних загальнонаціональних та регіональних каналів телебачення.

    12. Асамблея схвильована спробами президентської адміністрації встановити ще щільніший контроль над державними, контрольованими олігархами та незалежними засобами масової інформації. У цьому відношенні Асамблея вітає постанову Верховної Ради України, прийняту 16 січня 2003 р., з питань політичної цензури в Україні та зміни, внесені Верховною Радою України 3 квітня 2003 р. до деяких законів щодо свободи слова, оскільки ці зміни спрямовані на посилення захисту прав журналістів, зокрема в питанні їхньої відповідальності за поширення інформації та доступу до офіційних документів. Асамблея має сильну надію, що ці положення виконуватимуться належним чином органами влади всіх рівнів (національного, регіонального та місцевого).”

    С. Резолюція Європейського Парламенту щодо України (2004)

20. У відповідних частинах Резолюції Європейського Парламенту зазначено:

    “... Е. Беручи до уваги, що свобода слова продовжує знаходиться під загрозою, усе частіше мають місце серйозні порушення проти ЗМІ та журналістів, такі як прямий тиск та втручання у діяльність окремих ЗМІ з боку державних службовців, свавільні адміністративні та правові заходи проти телевізійних станцій, інших ЗМІ, утиски та насильство проти журналістів,

    ... 2. Закликає органи влади України поважати свободу слова і постійно вживати ефективних заходів задля попередження та покарання випадків втручання у діяльність незалежних ЗМІ, свавільних адміністративних та правових дій проти телевізійних станцій, інших ЗМІ, а також утисків і насильства проти журналістів...”

    D. Звіт Комітету міністрів Ради Європи про місію Секретаріату з питань інформування й допомоги до Києва 16-19 березня 2004 р.: “Виконання зобов’язань: становище в Україні” ( SG/Inf(2004)12, 8 квітня 2004 р.).

21. Звіт від 8 квітня 2004 року містить такі положення, які стосуються свободи слова:

    “47. Свобода вираження поглядів і свобода засобів масової інформації в Україні, які вже висвітлювалися в експертних звітах та коментарях українських органів влади ..., і далі є підставою для серйозної стурбованості…

    ... 55. Згідно з відомостями, зібраними Делегацією Секретаріату, деякі з норм нового Цивільного кодексу, що набув чинності на початку 2004 року (тексту якого в розпорядженні немає), здається, так само створюють проблеми щодо свободи вираження поглядів і інформації. Це стосується, зокрема, статті 277, яка встановлює, що “негативна інформація вважається недостовірною”, і статті 302, яка передбачає, що “інформація, повідомлена державними органами, вважається достовірною”. Ці норми можуть призвести до того, що журналісти вдаватимуться до самоцензури, аби уникнути обвинувачень за цими статтями. Хоча українські суди ще не ухвалювали рішень, спираючись на ці норми, бо новий Цивільний кодекс набрав чинності лише недавно, але цей факт становить ще одну причину для занепокоєння.

    Конкретні рекомендації: …Українські органи влади мали б втілити в життя рекомендації Ради Європи, спрямовані на узгодження українських законів у галузі засобів масової інформації з відповідними стандартами Ради Європи. Вони мають забезпечити суворе дотримання стандартів, які зокрема встановлені в статті 10 Європейської конвенції з прав людини, у будь-якому законопроекті, що має відношення до свободи вираження поглядів і інформації.”

    III. Внутрішнє законодавство та практика

    А. Конституція України від 28 червня 1996 року

22. Відповідно до положень Конституції:

    Стаття 32

    “...Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

    Стаття 34

    “Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

    Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

    Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.”

    В. Цивільний кодекс 1963 року

23. Відповідно до положень Цивільного кодексу:

    Стаття 7

    Захист честі, гідності та ділової репутації

    “Громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони не відповідають дійсності.

    ...Громадянин або організація, відносно яких поширені відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам, честі, гідності або діловій репутації, вправі поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої їх поширенням. Щодо вимог про спростування цих відомостей та компенсацію моральної шкоди встановлюється строк позовної давності в один рік.”

    С. Цивільний Кодекс 2003 року

24. Відповідно до положень Цивільного кодексу:

    Стаття 23

    Відшкодування моральної шкоди

    “1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав ...”

    Стаття 277

    Спростування недостовірної інформації

    “... 3. Вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною.

    ... 6. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.

    Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.

    7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.”

    D. Закон України “Про інформацію”

25. Відповідно до положень Закону України “Про Інформацію”:

    Стаття 47

    Відповідальність за порушення законодавства про інформацію

    “...Відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як:

    ...надання інформації, що не відповідає дійсності;

    ...поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи; ...”

    Е. Закон України “Про друковані засоби масової інформації”

26. Відповідно до положень Закону України “Про друковані засоби масової інформації”:

    Стаття 26

    Права та обов’язки журналіста редакції

    “…Журналіст зобов’язаний:

    ... 2) подавати для публікації об’єктивну і достовірну інформацію;…”

    Стаття 37

    Спростування інформації

    “Громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність.

    Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов’язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою. …”

    Стаття 42

    Звільнення від відповідальності

    “Редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо:

    1) ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновників);

    2) вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації, наданої відповідно до вимог Закону України "Про інформацію";

    3) вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян;

    4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього;

    5) в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом”.

    F.Практика Верховного Суду України

27. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”:

    “... 11. ...Критична оцінка певних фактів ... не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди...”

28. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 28 вересня 1990 року “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій”:

    “...17. Відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України відповідач повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності. На позивача покладається обов’язок довести лише факт поширення відомостей, які його порочать, особою, до якої пред’явлений позов. Проте позивач має право подати докази невідповідності дійсності таких відомостей.”

29. Відповідно до ухвали Верховного Суду України від 11 вересня 2002 року у справі “С. проти газети “Сім’я та Дім”:

    “...розглядаючи справи про захист честі й гідності (суди), мають брати до уваги, що критична оцінка фактів і недоліків, думок та поглядів,(чи) критичні огляди витворів мистецтва не можуть бути підставою для задоволення позовів про відшкодування моральної шкоди.”

    G.Рішення національних судів, надані Урядом

30. Уряд надав Суду рішення національних судів, які, на його думку, містять оцінку оціночних суджень, а саме:

• рішення Старокиївського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2000 року;

• рішення Радянського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2000 року;

• рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 20 листопада 2000 року;

• рішення Лубенського районного суду Полтавської області від 21 січня 2001 року;

• рішення Артемівського міського суду Донецької області (підтримане Донецьким апеляційним судом 17 грудня 2001р.);

• рішення Мінського районного суду м. Києва від 24 липня 2001 року;

• рішення Володарського міського суду від 18 вересня 2001 року;

• рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2001 року;

• рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2003 року;

• рішення Ленінського районного суду м. Севастополя від 15 травня 2000 року;

• витяги з рішень щодо застосування ст. 10 Конвенції національними судами, які наведені в книзі заступника Голови апеляційного суду Миколаївської області В. Паліюка "Застосування судами України Конвенції про захист прав та основних свобод людини" (стор. 146 - 212)

1. Відповідний витяг зі статистики Верховного Суду за 2002 рік зазначає таке:

   "У 2002 році судами розглядалося близько 6177 справ щодо захисту честі, гідності та ділової репутації. З них 1978 позовів розглядалися по суті, що становить 49,4 % від загальної кількості справ, процедури в яких були припинені; позови були задоволені в 1116 справах, або 56,4 % від загальної кількості справ, у яких прийнято рішення. Позивачам у цих справах компенсовано близько 4224000 грн. До судів подано приблизно 1109 позовів проти засобів масової інформації, з яких 356 справ розглядалося по суті, 223 позови було задоволено, або 62,6 % від справ, що розглядалися, і... були прийняті рішення. Загальна сума задоволених позовів становила 1191000 грн.".

2. Відповідний витяг зі статистики Верховного Суду за 2003 рік зазначає таке:

   "У 2003 році судами розглядалося близько 6200 справ щодо захисту честі, гідності і ділової репутації; 2000 справ розглядалися по суті, і процедури щодо них були припинені. У 1100 справах позови були задоволені (53,5 % від загальної кількості справ). Загальна сума задоволених позовів сягнула 8419000 грн. Серед вказаних справ 927 справ було ініційовано проти засобів масової інформації, що на 16,4 % менше, ніж попереднього року. З цих позовів розглядалося 308 справ і 187 заяв було задоволено, що становить приблизно 60,7 % від усіх справ, що розглядалися. Загальна сума задоволених позовів дорівнювала 4535000 грн.".

   IV. ВІДПОВІДНІ ЗВІТИ ЩОДО СТАНУ СВОБОДИ СЛОВА В УКРАЇНІ

   А. Звіт Human Rights Watch від березня 2003

3. У звіті Human Rights Watch (березень 2003, том 15, N 2 (D)) зазначається про систематичний "правовий утиск" українських ЗМІ з боку Уряду та про спроби останнього контролювати ЗМІ та інформацію, що ними поширюється.

   B. Звіт Державного департаменту США про ситуацію щодо ЗМІ в Україні (2003 р.)

4. У відповідних положеннях Звіту Держдепартаменту США зазначається:

   "a. Свобода Слова та Преси

   ... Неурядова організація "Freedom House" знизила рейтинг країни з "частково вільної" до "невільної" через державну цензуру на телебаченні, постійний утиск і підрив роботи незалежних ЗМІ та неспроможність органів державної влади адекватно розслідувати випади проти журналістів.

   ...Використання погрози подання позовів щодо наклепу продовжували придушувати свободу преси, однак спостерігається, що кількість позовів упродовж року зменшилася.

   ...3 квітня Верховна Рада прийняла закон, який встановлює межу щодо суми компенсації, яку можна вимагати за позовами щодо наклепу. Закон вимагає, аби позивач вносив плату від 1 до 10 % від розміру компенсації, яку він вимагає, у формі мита, яка йому не повертається, якщо позивач програє справу. Крім того, закон звільняє пресу від відповідальності за необразливі висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критику. Незважаючи на ці заходи, служба уповноваженого ВР з прав людини висловила занепокоєння щодо "астрономічних" сум, присуджених як компенсація за стверджуваний наклеп.

   ... Для впливу чи залякування преси урядові установи використовували кримінальні справи щодо наклепу та позови, які ґрунтувалися на стверджуваному завданні шкоди "особистій честі та гідності". Відповідно до даних Інституту Масової Інформації впродовж року було подано 46 позовів проти ЗМІ та журналістів. За оцінками ІМІ 90 % цих позовів були подані посадовими особами. Стаття 7 ЦК дозволяє кожному, включаючи посадовців, вимагати відшкодування шкоди , якщо поширена інформація є недостовірною або завдає шкоди честі й гідності особи.

   Новий ЦК, прийнятий цього року, який має набрати чинності в 2004 році, передбачає, що негативна інформація про особу має вважатися недостовірною, якщо особа, яка поширила інформацію, не доведе протилежне. Журналісти та правові аналітики висловили занепокоєння тим, що цей кодекс матиме негативний вплив на свободу слова та преси".

   C. Тиск, політика та преса (витяг зі Звіту Статті 19 щодо свободи преси в Україні)

5. У відповідних частинах Звіту за Статті 19 щодо свободи преси в Україні (§ 3.6 "Свобода слова та наклеп") зазначене таке:

   "4.1.3 Україна: ...У 1999 році було зареєстровано 2258 позовів проти ЗМІ на суму понад 90 млрд. грн., з яких приблизно 55 % було подано посадовими особами. Близько 70 % цих справ були фіктивними й ініційовані з метою здійснення впливу на діяльність ЗМІ. Як повідомлялося, в 2001 році проти газети "День" було подано 45 позовів на загальну суму 3,5 млн. грн. Така сама ситуація була й у 2002 році. Деякі суди першої інстанції навіть видають накази про замороження рахунків газети на час розгляду в суді цивільних справ щодо наклепів, а майно газети може бути конфісковано для того, щоб змусити її сплатити штрафи.

   ...Відповідно, багато журналістів публікуються анонімно, використовуючи псевдонім, аби при висвітленні політично чутливих питань уникнути особистих нападок. Зокрема, журналісти відчувають, що критика Верховної Ради та Кабінету Міністрів є відносно безпечною, на відміну від критики Президента.

   Стаття 8 (3) ЦК ... наклеп містить подвійну вимогу. Твердження має бути недостовірним та завдавати шкоди репутації для того, щоб вважатися наклепом відповідно до міжнародних стандартів дифамації. Однак стаття також містить положення про захист інших "інтересів", що є досить розмитим і тому дає підстави для неоднозначного тлумачення та можливого зловживання: інші інтереси, такі як приватність, мають захищатися шляхом спеціальних гарантій, тоді як межі законодавства про дифамацію мають бути чітко й однозначно визначені.

   ...Крім того, ст. 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” констатує, що у справах щодо наклепів може вимагатися спростування, якщо інформація є недостовірною або шкодить репутації особи.

   ...Навпаки, з метою дотримання права відповіді у справах щодо наклепів інформація має бути недостовірною і шкодити репутації особи... Ст. 440¹ щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди зазначає: “Моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди.” ... Тягар доведення покладається на особу, яка поширює інформацію.

   Позитивним кроком стало прийняття Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова”, який зазначає, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Той же закон вніс гарантію "щодо державної підтримки засобів масової інформації", де вказувалося, що у справах за позовами публічних посадових осіб до ЗМІ суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації., та що негрошові заходи, такі як спростування, мають пріоритет над грошовими. Закон чітко вказує, що журналісти повинні мати переваги під час захисту обґрунтованої публікації.

   Журналісти отримають краще правове представництво в суді і, таким чином, здатні вигравати більше справ, в тому числі й завдяки правовому навчанню, що забезпечується міжнародними організаціями.

   ...Стаття 277 ЦК України… що набирає чинності 01.01.2004, встановлює, що “негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною.” Під "негативною інформацією" розуміється будь-яка форма критики чи змалювання особи в негативному світлі.

   Ця гарантія є не лише порушенням свободи вираження думки, а й перевертає дійсність із ніг на голову таким чином, що будь-що правдиве, але негативне твердження вважатиметься недостовірним. Це не може бути виправдане як необхідне, оскільки поширення негативних фактів, так само як і думок про людей, часто-густо буде справою значного громадського інтересу. Наприклад, викриття корупції вимагатиме обох згаданих аспектів.

   ...Як висновок, ситуація залишається критичною... Україна досягла певного прогресу в напрямі свободи преси, однак журналісти щоденно стикаються з величезними проблемами, що може поставити професійну журналістику в розряд небезпечних професій. Для поглиблення демократичних процесів та для створення умов, за яких ЗМІ зможуть плідно працювати, життєво важливими є єднання та солідарність серед членів журналістської професії, груп ЗМІ та громадянського суспільства за підтримки міжнародних інституцій. У цьому контексті корисними можуть стати міжнародні регіональні ініціативи, що сприяють переданню досвіду та ноу-хау задля взаємного посилення демократичного поступу".

   ПРАВО

   I. ПОДАЛЬШИЙ РОЗГЛЯД ЗАЯВИ

6.  Уряд та заявник досягли дружнього врегулювання (див. § 7 вище), у прийнятті якого Суд відмовив 5 жовтня 2004 року. При цьому Суд посилався на серйозність природи заявлених у справі скарг, які стосувалися стверджуваного втручання у свободу заявника на вираження поглядів. Тому Суд не визнав за необхідне викреслити заяву із свого реєстру справ. Суд вирішив, що у справі наявні особливі обставини, які стосуються поваги до прав людини, що встановлена Конвенцією та Протоколами до неї, і які потребують подальшого розгляду заяви щодо суті. (статті 37 § 1 in fine та 38 § 1(b) Конвенції).

   II. СТЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

7.  Заявник скаржився, що при аналізі оціночних суджень національні суди не застосували практику Європейського суду з прав людини щодо статті 10 Конвенції, зокрема справу Lingens v. Austria (рішення від 8 липня 1968 року, Серія А, № 103). Заявник також скаржився, що національні суди визнали публікації, які становили предмет спору, такими, що не відповідали дійсності. Він стверджував, що суди не змогли розрізнити „оціночні судження" та „факти", які містились у відповідних публікаціях від 19 серпня 1999 року та 14 вересня 1999 року. Заявник також стверджував, що рішення судів становили втручання в його право вільно поширювати інформацію. Заявник посилався на статтю 10 Конвенції, яка у її відповідній частині проголошує:

   „1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватись своїх поглядів, одержувати та передавати інформацію та ідеї без вручання органів державної влади незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державі вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних та кінематографічних підприємств.

   2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язано із обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, Обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони громадського порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві."

   A. Практика Суду

8. Преса відіграє суттєву роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати певні межі, зокрема щодо репутації та прав інших осіб, тим не менш, її обов’язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов’язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань загального інтересу (див. De Haes and Gijsels v. Belgium, рішення від 24 лютого 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997-I, стор. 233-34, § 37). На пресу не лише покладено обов’язок поширювати таку інформацію та ідеї: суспільство також має право отримувати їх. Якби було інакше, преса була б неспроможна відігравати свою важливу роль “вартового суспільства” (див. Thorgeir Thorgeirson v. Iceland, рішення від 25 червня 1992 р., Серія A, № 239, стор. 28, § 63).

9. Суд нагадує, що відповідно до § 2 статті 10 Конвенції сфера для обмеження політичних висловлювань чи дебатів щодо питань, які становлять загальний інтерес, є дуже малою (див. Sürek v. Turkey (№. 1) [GC], no. 26682/95, § 61, ECHR 1999-IV). Крім того, межа допустимої критики щодо політика, який виступає у своїй публічній якості, є ширшою ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо відкриває кожне своє слово та вчинок для ретельної уваги журналістів та всього суспільства і тому має виявляти більшу терпимість. Звичайно, право на захист репутації поширюється і на політиків, навіть коли вони виступають не як політики, проте вимоги такого захисту мають бути збалансовані з інтересами суспільства до відкритої дискусії з політичних питань (див. рішення у справі Lingens v. Austria, від 8 July 1986, Серія A, №. 103, стор. 26, § 42).

10. Стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надані (див. Oberschlick v. Austria (№ 1), рішення від 23 травня 1991, Серія A, № 204, стор. 25, § 57). Журналістська свобода передбачає також використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або, навіть, провокаційних (див. рішення у справі Prager and Oberschlick v. Austria (no. 1), від 26 квітня 1995, Серія А, № 313, стор. 19, § 38). При дотриманні умов § 2 статті 10 Конвенції, право вільно передавати інформацію поширюється не лише на “інформацію” та “ідеї”, які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такі є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає “демократичного суспільства” (див. рішення у справі Handyside v. the United Kingdom, від 7 грудня 1976, Серія А, № 24, стор. 23, § 49).

11. У своїй практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції (див. наведене вище рішення у справі Lingens v. Austria, стор. 28, § 46).

12. Однак навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (див. згадане вище рішення De Haes Gijsels v. Belgium, стор. 236, § 47).

43. Завданням Суду при виконанні його наглядової функції є не заміна собою національних органів, а скоріш аналіз (у світлі статті 10 та справи в цілому) рішень, які вони прийняли відповідно до своїх повноважень. Зокрема, Суд має визначити, чи було втручання "пропорційним законним цілям, що переслідувалися" та чи були причини, наведені національними органами для виправдання такого втручання, “відповідними та достатніми”. При цьому Суд має переконатися, що національні органи застосували стандарти, що відповідали принципам статті 10 і, крім того, що вони ґрунтували свої рішення на належній оцінці відповідних фактів (див. рішення у справі Jerusalem v. Austria, заява N 26958/95, § 33, ECHR 2001-II).

1. Чи мало місце втручання

44. Уряд погодився, що у цій справі мало місце втручання у права заявника, передбачені статтею 10 Конвенції. Проте він стверджував, що це втручання було виправданим.

45. Суд повторює, що це втручання становитиме порушення статті 10 Конвенції, якщо воно не підпадатиме під одне з виключень, встановлених § 2 статті 10 Конвенції. (див. рішення у справі Handyside v. the United Kingdom, від 7 December 1976, Серія А, №. 24, стор.21, § 43). Тому Суд по черзі має розглянути чи було втручання у цій справі “визначене законом”, чи переслідувало воно мету/мети, яка/які є законною/ними відповідно до § 1 статті 10, та чи було воно “необхідним у демократичному суспільстві” задля досягнення зазначеної мети.

2. a. Чи було втручання передбачене законом

46. Заявник стверджував, що втручання, яке є предметом спору, не було передбачене законом. Це втручання не було передбачуваним, оскільки положення Цивільного кодексу 1963 року та стаття 42 Закону України “Про друковані засоби масової інформації” (§§ 23, 26 вище) могли тлумачитися по-різному. У цій справі українські суди кваліфікували твердження, висловлені в оскаржуваних статтях, як факти, хоча, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, вони мали б кваліфікувати їх як оціночні судження.

47. Уряд, у свою чергу, стверджував, що стаття 7 Цивільного кодексу України та розділ 47 Закону України “Про інформацію” (див. §§ 23, 25 вище) становили правову підставу для проголошення оскаржуваних тверджень неправдивими та для виникнення відповідальності заявника перед стверджуваними жертвами. Ці положення та практика українських судів були достатньою мірою доступними, що робило їх застосування передбачуваним. Крім того, Уряд стверджував, що національні суди діяли у відповідності з практикою Конвенції, розглядаючи питання пропорційності втручання у свободу вираження поглядів, та збалансовуючи його з захистом честі, гідності та репутації осіб у публічному житті.

48. Суд зауважує, що однією з вимог, яка випливає з вислову “передбачений законом” є передбачуваність відповідних заходів. Та чи інша норма не може вважатись “законом”, якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість – за необхідності за належної правової допомоги – передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія (див., наприклад, Rekvényi v. Hungary [GC], заява № 25390/94, § 34, ECHR 1999-III, та Feldek v. Slovakia, заява № 29032/95, § 56, ECHR 2001-VIII).

49. Рівень передбачуваності значною мірою залежить від змісту заходу, сфери, яку він має охопити, а також кількості та статусу тих, до кого він застосовується (див. рішення у справі Groppera Radio AG and others v. Switzerland від 28.05.90, серія A, N 173, стор. 26, § 68).

50. Суд зазначає, що саме по собі твердження про те, що практика українських судів чи та частина, яка стосується цих питань, не відповідали, на думку заявника, практиці Суду, може критикуватися, однак це не впливає на "передбачуваність". Крім того, на думку Суду, аргументи заявника щодо якості права стосуються питання того, чи було втручання "необхідним у демократичному суспільстві", яке Суд розглядатиме нижче. Взявши до уваги свою практику щодо вимог чіткості та передбачуваності (див. рішення у справі Markt Intern Verlag GmbH and Klaus Beermann v. Germany від 20.11.89, серія A, N 165, стор. 18, § 30; Mueller v. Switzerland від 24.05.88, серія A, №133, стор. 20, § 29) та з огляду на той факт, що існує значна національна судова практика з цього питання (§§ 27 - 31 вище), Суд вважає, що втручання у право заявника було "передбачене законом" в розумінні § 2 статті 10 Конвенції.

    b. Чи переслідувало втручання законну мету

51. Заявник стверджував, що втручання не переслідувало законної мети, як того вимагає § 2 статті 10 Конвенції, оскільки національні суди не могли чітко розмежувати оціночні судження і факти. Заявник стверджував, що він критикував п.Симоненка та Вітренко як публічних осіб і не зачіпав їхнього приватного життя.

52. На думку Уряду, законна мета існувала, тобто йшлося про захист репутації та прав інших осіб.

53. Суд погоджується з Урядом і встановлює, що втручання, що є предметом спору, переслідувало законну мету - захист репутації та прав інших осіб, тобто п.Симоненка та п.Вітренко. Однак залишається питання, чи було воно необхідним.

    C. Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним законним цілям, яке воно переслідувало

54. Справа обмежується скаргою заявника про те, що рішення українських судів, якими його було зобов’язано визнати неправдивість певних висловлювань, зроблених щодо п.Симоненка та п.Вітренко, спростувати ці висловлювання та сплатити позивачам компенсацію моральної шкоди, становили порушення статті 10 Конвенції.

55. Суд вважає, що скарга має два пов’язаних між собою аспекти:

• по-перше, чи національне право та практика як такі були сумісними з правом Конвенції та практикою Суду щодо § 2 ст. 10;

• по-друге, чи мав місце той факт, що, як наслідок у цій справі, національні суди не змогли забезпечити свободу вираження поглядів заявника.

56. Суд розглядатиме ці елементи по черзі.

2. (і). Сумісність національного права та практики

3. 1. Доводи сторін

4. 57. Уряд стверджував, що якість права та практика національних судів доводить, що порушення статті 10 Конвенції не було, оскільки стандарти, встановлені українським правом і практикою (див. §§ 22 - 31 вгорі), повністю узгоджуються з практикою Суду у сфері свободи вираження поглядів.

5. 58. Заявник не погодився. Він вказував, зокрема, що право та національна практика були не передбачуваними щодо оціночних суджень.

6. b. Оцінка Суду

7. 59. Суд вважає, що на момент оскаржуваних подій українське законодавство з дифамації не проводило різниці між оціночними судженнями та фактами (див. звіти щодо свободи слова в Україні, §§ 34 - 36 вище), оскільки в ньому говориться лише про загальні “відомості”, і воно виходить із припущення, що будь-яке твердження підлягає доведенню за правилами цивільного судочинства. Суд також бере до уваги останні Рекомендації ПАРЄ (§§ 18 - 19 вище), Резолюцію Європарламенту (§ 20 вище), Звіти Комітету міністрів РЄ (§ 21 вище), Human Rights Watch (§ 34 вище), Держдепартаменту США (§ 35 вище) та “Статтю 19” (§ 36 вище) щодо свободи слова Україні.

8. 60. Суд знаходить, що відповідно до статті 7 ЦК "особа, яка поширювала [оспорювану] інформацію, має довести її правдивість" (див. постанову Пленуму Верховного Суду від 31.03.95, § 27 вище). Такий самий тягар доведення вимагається і для опублікованих оціночних суджень. Цей підхід визначений у статті 37 Закону "Про друковані засоби масової інформації": засоби масової інформації повинні спростувати поширену інформацію, якщо вони не довели її правдивість (§ 26 вище). Стаття 23 нового ЦК, прийнятого в червні 2003 року, тобто після подій у цій справі, яка, як наслідок, немає значення для неї, встановлює відповідальність за моральну шкоду, спричинену наклепом. Відповідно до § 3 ст. 277 нового ЦК “негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною " (§ 24 вище). Проте § 6 ст. 277 переклав тягар доведення неправдивості чи наклепницької природи такої інформації на позивача. Водночас тягар доведення правдивості поширеної інформації покладений на відповідача.

9. 61. Суд зазначає, що загалом національні суди сприйняли підхід практики за Конвенцією, що "критична оцінка фактів... не може слугувати підставою для задоволення позовів щодо моральної шкоди" (див., наприклад, рішення у справі Marasli v. Turkey від 09.11.2004, заява N 40077/98, §§ 17 - 19). Проте якщо порушено право на добру репутацію особи, навіть якщо наклеп був оціночним судженням, суди можуть призначити компенсацію моральної шкоди. Таким чином, національне право виходить з того, що захист честі, гідності та репутації публічної особи переважує можливість відкритої критики щодо нього/неї (§§ 25, 27 та 34 - 35 вище).

10. 62. Таким чином, Суд доходить висновку, що українське право і практика чітко запобігали тому, щоб суди розрізняли оціночні судження, справедливі коментарі чи твердження, що не піддаються доказуванню. Таким чином, національне право та практика містили негнучкі елементи, які в разі їх застосування могли стати причиною прийняття рішень, що не узгоджуються зі статтею 10 Конвенції.

    (іі). Наслідки для цієї справи

11. a) Доводи сторін

12. 63. Уряд стверджував, що оскаржуване "втручання" було необхідним у демократичному суспільстві, оскільки воно відповідало "нагальній суспільній необхідності". Далі Уряд стверджував, що втручання було пропорційним законній меті, яку воно переслідувало, та що доводи, надані національними органами на виправдання втручання, були відповідними і достатніми.

13. 64. Заявник не погодився. Він наполягав, що втручання не було необхідним, оскільки статті зверталися не до фактів, а до оціночних суджень, які не підлягають доведенню. Рішення судів були фактично формою цензури думок журналіста і спрямовувалися на їх вилучення з політичної дискусії щодо публічного життя осіб. Крім того, накладені санкції були спрямовані на недопущення суджень як джерела інформації та контрольного механізму громадськості над владою. Заявник вказував, що головним питанням у оспорюваних публікаціях була оцінка особистісних та управлінських якостей кандидатів на пост Президента, а також їхньої здатності формувати команду однодумців, виконати те, що вони пообіцяли, та забезпечити моральне та інтелектуальне лідерство заради процвітання країни. Крім того, відкрита критика політиків і обговорення їхніх якостей є необхідними умовами для проведення вільних і демократичних виборів. Відповідно, заявник дійшов висновку, що фундаментальні гарантії, зазначені у ст. 10 Конвенції, були порушені.

15. b) Оцінка Суду

16. 65. Суд зазначає, що обидві оспорювані статті містили критичні твердження про Наталію Вітренко та Петра Симоненка (позивачів), лідерів Прогресивної соціалістичної та Комуністичної партій відповідно. Вони обоє були кандидатами на президентських виборах 1999 року й обоє були, і досі є, активними політиками. Статті головним чином сфокусовані на домовленостях, начебто досягнутих між Адміністрацією Президента Кучми з цими політиками під час передвиборної кампанії, і критикують їх як політичних осіб.

17. 66. Щодо першої статті під заголовком "Второй Юрик..." (§ 11 вище), Суд зазначає, що національні суди визнали весь текст наклепницьким, незважаючи на те, що встановили, що твердження журналіста, які містилися у статті, були оціночними судженнями. Суд вважає, що твердження, зроблені у статті, які містили такі вислови, як “второй Юрик для бедных Йориков, или украинская модификация Лебедя”, “наша и ваша Наташа”, “страшилка”, “громкоговоритель Администрации Президента, исполняющий роль Жириновского в Украине”, є оціночними судженнями, використаними в ході політичної риторики, і не підлягають доведенню. Хоча національні суди встановили, що зазначені твердження завдали шкоди публічному і приватному життю п.Вітренко, Суд завважує, що скарга обмежувалася лише шкодою, яка ніби-то була спричинена її репутації як депутата (§ 13 вище). Крім того, контекст статті чітко стосувався її професійної діяльності. Щодо другої статті під заголовком "Про священну корову..." (§ 15 вище) Суд вказує, що національний суд також визнав цей заголовок та інші елементи неправдивими і наклепницькими для позивача, Петра Симоненка, хоча й визнали їх оціночними судженнями. Однак Суд знову встановлює, що вони підпадають під визначення оціночних суджень журналіста у формі політичної риторики, яка не підлягає доведенню.

18. 67. Суд вважає, що публікації містили критику двох політиків, яка була викладена жорсткою, полемічною, саркастичною мовою. Немає сумніву, що для позивачів вони були образливими і навіть шокуючими. Проте, обираючи свою професію, вони залишили себе відкритими для суворої критики і пильного нагляду; це той тягар, який політики мають прийняти в демократичному суспільстві (§§ 40 - 41 вище).

19. 68. Беручи до уваги відповідні тексти в цілому і зважуючи конфліктні інтереси, Суд знаходить, що українські суди перейшли межу розсуду, надану національним органам Конвенцією. Визнання заявника винним у наклепі було вочевидь непропорційним меті, що переслідувалась.

20. 69. Суд доходить висновку, що оскаржуване втручання не відповідало нагальній суспільній необхідності, яка б переважувала інтерес суспільства у законній політичній дискусії щодо передвиборчої кампанії та політичних фігур, залучених до неї. Крім того, стандарти, що застосовувалися українськими судами в цій справі, не узгоджувалися з принципами, зазначеними у статті 10, а пояснення, які використовувалися для виправдання втручання, не можуть вважатися "достатніми".

21. 70. Відповідно, мало місце порушення статті 10 Конвенції.

23. ІІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 Конвенції

71. Стаття 41 Конвенції проголошує:

    "Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

    А. Шкода

72. Заявник стверджував, що матеріальна шкода відповідає сумі, яку він мав сплатити позивачу за рішеннями національних судів. Заявник вимагав 3000 гривень (588,12 ЄВРО) компенсації матеріальної шкоди.

73. Заявник вимагав 33 000 ЄВРО компенсації моральної шкоди. Він стверджував, що в результаті винесення рішень національними судами редакторський склад видання та журналісти були піддані тиску та цензурі і не могли вільно висловлювати свої погляди стосовно головних соціальних та політичних подій, які сталися в країні. Відповідно, газета втратила свою гостроту і глибокі аналітичні погляди. Як наслідок, тираж газети впав, декілька провідних журналістів і працівників залишило газету. Більше того, винесення судами таких рішень означало, що заявник опублікував неправдиву інформацію, що негативним чином позначилося на його репутації як засобу масової інформації.

74. Уряд вважав обґрунтованою суму, яку вимагав заявник як компенсацію матеріальної шкоди. Проте Уряд стверджував, що сума, яку вимагав заявник як компенсацію моральної шкоди, була надмірною і необґрунтованою. Більше того, Уряд наполягав на відсутності причинно-наслідкового зв’язку між шкодою та стверджуваним порушенням статті 10 Конвенції. Уряд стверджував, що сама констатація порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію для заявника1

75. Суд знаходить, що існує причинно-наслідковий зв’язок між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, яку зазнав заявник в результаті порушення його прав, передбачених статтею 10 Конвенції. Відповідно Суд присуджує заявнику повну суму вимоги, тобто 3000 грн. (588.12 ЄВРО) як компенсацію матеріальної шкоди. Крім того, керуючись принципами справедливості та враховуючи всі обставини справ, Суд присуджує заявнику суму в 33000 ЄВРО за завдану моральну шкоду.

    В. Судові витрати

76. Заявник вимагав 8337,07 ЄВРО судових витрат, яких він зазнав під час провадження в національних судах та під час провадження у Суді, щодо яких надав детальний звіт.

77. Уряд стверджував, що сума, яку вимагав заявник, була надмірною і необґрунтованою. Він стверджував, що судові витрати не були понесені заявником насправді та не були необхідними.

78. Суд переконався, що судові витрати були понесені насправді, були необхідними для того, щоб отримати відшкодування за встановлене порушення Конвенції або щоб попередити таке порушення, та також є розумними щодо суми. Відповідно до критеріїв, викладених в практиці Суду, Суд присуджує заявнику всю суму, яку він вимагав в цьому зв’язку, за винятком суми, яка вимагалася як відшкодування витрат, понесених у зв’язку з участю в усних слуханнях у Суді (2816 ЄВРО), які врешті-решт не відбулися. Таким чином, в цій частині Суд присуджує заявнику 5521,07 ЄВРО.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОСТАЙНО

1. Постановляє, що мало місце порушення статті 10 Конвенції;

2. Постановляє:

a) протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові в українських гривнях за курсом на день винесення цього рішення 588,12 (п’ятсот вісімдесят вісім євро дванадцять центів) ЄВРО компенсації матеріальної шкоди, 33000 (тридцять три тисячі) ЄВРО компенсації моральної шкоди та 5521,07 (п’ять тисяч п’ятсот двадцять один євро сім центів) ЄВРО відшкодування судових витрат, а також будь-який податок, який може підлягати сплаті із зазначених сум;

b) після сплину вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на названі суми нараховуватиметься відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.

3. Одностайно відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено письмово 29 березня 2005 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

(підпис) (підпис)

С.Долє Дж.- П. Коста

Секретар Голова