пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200623
01.09.2006 | Любов Потапенко
джерело: www.highway.com.ua

Чи дочекаються наші німці публічної реабілітації від наших?

   

З майже 500 тисяч етнічних німців довоєнної України, за переписом 2001 року, лишилося близько 33-х тисяч. Отож, кому «сильно болить», нехай реабілітується приватним порядком?

Невже нас викинуто з життя назавжди?

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1941 року радянських громадян німецької національності було офіційно звинувачено у зраді, шпигунстві на користь німецького фашизму і тому подібних гріхах. Відразу ж після цього указу близько півмільйона німців, які жили на території України ще з часів російської імператриці Катерини Другої, було переселено до Сибіру, Казахстану, на Урал та інші східні території Союзу. Їх везли через усю країну – дітей, жінок, старих, хворих – не як евакуйованих громадян, а як ворогів: у закритих вагонах, під озброєною охороною, ганебно...

– Був серед них і я, 10-річний хлопчина Йоган Гуменик, – розповідає сивочолий чернігівець Іван Іванович Гуманюк. – Коли нас привезли на нове місце проживання, в село Банновка Кустанайської області Казахстану, там уже лежав сніг. А в нас немає нічого – ні теплого одягу, ні запасу їжі на зиму. Все лишилося вдома, в колгоспі німецького села Марієнгейм на Запоріжжі. Ми не знали, де будемо жити, що робити, як довго такий стан триватиме. Цього не знали й ті, хто нас туди привіз…

Проте одразу було покладено на кожного без винятку трудову повинність, з усією суворістю воєнного часу. Місцеві жителі, ясна річ, поставилися до переселенців насторожено, але їм було наказано розміщувати прибулих німців у своїх господарствах. Декільком німецьким родинам не вистачило місця в сільських хатах, тому їх розмістили просто на колгоспному дворі. Від моєї великої родини на той час лишилося тільки п’ятеро людей – бабуся, мама і троє хлопців: 10-ти, 7-ми і 2-х років. Чоловіків-німців на початку війни забрали в так звану трудову армію: батько з двома братами, дід по лінії матері з сином працювали на заводах Уралу та Сибіру. Згодом забрали на роботи і молодих жінок нашої родини – двох батькових сестер і трьох материних. А батьків старший брат на ім.’я Фридрих був арештований ще в 1937-му як «ворог народу».

У колгоспі, де жили «вороги-німці» з України, було заведено правило: щодня всім німцям відмічатися в оперуповноваженого. Не можна було відлучатися за межі села без особливого дозволу. У той час активно розповсюджувалися чутки про те, начебто німці переховують у своїх родинах «ворогів народу та радянської влади». І, мовляв, якщо траплятимуться якісь надзвичайні події або факти псування народного майна – влада застосує каральні акції проти всього німецького населення. Пам’ятаю, як ми всі боялися, щоб, не дай Боже, хтось не підпалив десь якусь скирту соломи…

Мені, як старшому, доводилося ходити з мамою в поле вночі, щоб ніхто не бачив, розкопувати глибокий сніг і шукати колоски. У ту тяжку зиму ми з мамою обморозили собі ноги і вся родина мало не вимерла з голоду.

Місцеві жителі ставилися до своїх «чужоземців» по-різному: хтось насторожено, хтось стримано, інші відверто вороже. Адже демонструвати лояльність до «ворогів» було небезпечно – можна було самому швидко ввійти в їх число. У тій місцевості тоді жило чимало розкуркулених у 30-ті роки українців. Розумні люди поважали прибулих з України за працьовитість і відповідальність. Певно, що по-людськи жаліли, але ж усі перебували в жахливій системі, де «стукали» всі на всіх і навпаки. З боку ж місцевого і районного партійного начальства, як я тепер розумію, були часті спроби посварити місцеве населення з німцями. Якщо приходила в чиюсь хату «похоронка», то, ясна річ, ми були в тому винні... Добре, що не багато людей піддавалося таким настроям.

З 11 років я працював у колгоспі, як дорослий, а взимку трохи ходив до школи. Ми всі дуже раділи, коли скінчилася війна, мріяли, що всі повернемося нарешті додому і все буде, як раніше. У казахстанських німців тоді була надія, що їх повернуть у рідний український край, однак сталося інакше.

Справжня каторга почалася після війни

– У 1945 році, коли я мав уже 15 років, мене разом з іншими однолітками забрали на шахту «Петро-Центральна» Джезказганського мідного рудника, – продовжує розповідь пан Гуманюк. – Зразу ж поставили на облік у спецкомендатурі, де кожні 10 діб треба було особисто відмічатися. Робочою силою на цих шахтах були політичні в’язні та спецпереселенці: естонці, литовці, українці, яких називали бандерівцями. Там, до речі, я вперше і побачив справжніх патріотів. На жаль, у копальнях їх більшість і лишились...

Шахта була обгороджена колючим дротом, а на вишках по периметру стояли вартові з автоматами. В’язнів приводили на роботу і відводили назад через спеціальну прохідну строєм, а спецпереселенці, тобто ми, могли ходити з бараків, де жили, самі, за спеціальними перепустками. Але без дозволу покидати поселення не дозволялося. Всі працювали в дві зміни по 12 годин, практично без вихідних, а на спецодязі красувалися три літери КТР. Це розшифровувалося так: «Каторжні трудові роботи». Вентиляція в шахті була відсутня, буріння велося по сухому, тому кварцовий пил заповнював увесь простір шахти. Не існувало жодних правил безпеки та санітарних норм. Діяло єдине правило – норма видобутку. Виснажені люди гинули від непосильної праці, нещасних випадків, професійних захворювань. Та хто їх там рахував?

26 листопада 1948 року вийшов новий указ, у якому говорилося, що німці, кримські татари, чеченці, інгуші вважаються «виселеними зі своїх територій навічно», а тому виїзд із місць спеціального поселення без особливого дозволу карається каторжними роботами терміном до 20 років. Таким чином кілька поколінь радянських німців було викреслено з нормального життя: позбавлено права на рідну мову і нормальну освіту, науку, кар’єру, відірвано від культури. Зате від Уралу по всьому Сибіру працювали трудармійці, які щось добували, прокладали, будували.

У 1954 році я просився відвідати хвору маму, яка жила в сусідній області Казахстану і яку я не бачив дев’ять років. Написав, як треба, заяву, а дозволу так і не одержав і до мами не з’їздив.

13 грудня 1955-го вийшов черговий указ, але без публікації в пресі. Цього разу німців було звільнено від адміністративного нагляду, але попереджено, що повертатися туди, звідки були виселені, вони все одно не мають права. Точно так же, як і претендувати на повернення конфіскованого в них майна.

У якості довідки

Тим часом 10 грудня 1948 року урядом СРСР було урочисто підписано «Загальну декларацію прав людини». В цьому міжнародному документі є слова про те, що ніхто не може бути незаконно арештований, затриманий або вигнаний, а також ніхто не може бути незаконно позбавлений свого майна

У 1964 році вийшов ще новіший указ, у якому повідомлялося, що всі попередні звинувачення на адресу радянських громадян німецької національності «були необґрунтованими і стали проявом культу особи Сталіна». У тому ж документі широко роз’яснювалась суть «міцної дружби всіх радянських народів» і «дотримання прав і свобод національних меншин»... Без сумніву, у сотень тисяч радянських німців від болю і несправедливості защеміли серця, та що було робити?

Але це ще не всі знущання. У 1972-му було видано черговий указ на цю тему. Таємний указ, оскільки його не опублікували навіть у «Відомостях Верховної Ради СРСР», як це завжди робилося доти. Про що в ньому йшлося – напевно, більш точно знають фахівці, що займаються цими справами. Репресовані ж твердять, що після появи цього документа радянським німцям жодного разу не було надано права і можливості публічно захищатися від звинувачень попередніх років. Взагалі цю тему почали вперто замовчувати і ніхто не збирався нікого реабілітувати – куди б наполегливі не зверталися, всюди наштовхувалися на стіну мовчання.

Радянських німців, на додачу до всього, було використано й у так званій «холодній війні» СРСР із Заходом: у газетах, журналах і книжках друкували листи «вдячних партії за щасливе життя радянських німців», які «засуджували спроби імперіалістів ФРН зруйнувати дружбу радянських народів». Скільки ж цинізму, непорядності, брехні і бруду було у тому державному устрої?

Зневажених радянською владою німців (по всьому Союзу їх було два з половиною мільйони) тішили тоді навіть незначні обставини -- в «Історії Великої Вітчизняної війни» було сказано: «У 1943 р. Уральський завод, Кіровський (у Челябінську), завод № 183 випускали 2/3 всієї продукції Наркомату танкової промисловості». Бо з інших офіційних джерел було відомо, що в лютому 1942-го на будмайданчик майбутнього Челябінського металургійного комбінату прибуло понад 25 тисяч трудомобілізованих радянських німців. За рік і два місяці було збудовано і введено в дію електросталеплавильний цех №1 та ряд інших крупних об‘єктів і фронт одержав якісний метал.

Сучасні дослідники «німецького питання» мають у своєму розпорядженні текст телеграми Сталіна періоду війни: «Прошу передати робітникам, інженерно-технічним працівникам і службовцям німецької національності, … які зібрали 353765 рублів на будівництво танків і 1млн. 800тис. рублів на будівництво ескадрилії літаків, мій братерський привіт і вдячність Червоної Армії».

«Закрити німецьке питання в СРСР» хотів перший і останній президент – Михайло Горбачов – у серпні 1990 року він видав указ «Про поновлення прав усіх жертв політичних репресій 20-50-х років». Документ помер разом із Союзом у статусі декларації, але особливо наполегливі німці почали добиватися реабілітації приватно.

У квітні 1991 року було прийнято Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». А в грудні 1994 року Верховна Рада прийняла постанову «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Документ формально дає змогу реабілітувати себе і своїх родичів, якщо є всі відповідні документи. А якщо не всі? А хто і де їх мусить тепер шукати? А якщо вже немає сил і здоров’я займатися паперовою тяганиною? А якщо ще з десяток подібних «якщо»? Словом, питання досі не виходить назвати вирішеним...

«Ганьбили і переслідували публічно, а публічно вибачатися нікому не хочеться...»

З гіркотою констатує історичний факт Іван Іванович Гуманюк – німець з українським прізвищем, який однаково вільно розмовляє німецькою і українською, якому пощастило повернутися до України, бодай і не на південь, звідки родом, а на північ.

– Такі, як я, боліють душею за честь і добре ім’я свого народу, – говорить він. – Дуже тяжко жити з тавром несправедливих і незаслужених звинувачень. Ми нічим не завинили перед своєю батьківщиною – в українській землі лежить 5–6 поколінь моїх родичів, для яких Україна з 1804 року була домівкою, і вони чесно дбали про її добробут. Невже як заслуга за працьовитість і слухняність могили всієї близької рідні розкидані по Сибіру та Казахстану?

Проте я вдячний Богові, що кращі свої роки я прожив на батьківщині, на Україні, і з дружиною-українкою (з донькою «ворога народу» доля звела на казахстанському мідному руднику понад 50 років тому), разом виховали трьох дітей, маємо дев’ять онуків і п’ятеро правнуків. Молоде покоління німців має право чесно дивитися в очі співвітчизникам-українцям і пишатися своїми предками нарівні з іншими народами. Вони хочуть будувати спільний український дім з довірою одне до одного, а не з підозрами і недомовками. Наші онуки не винні ні в чому, як і наші батьки. Отож заради історичної справедливості, на мою думку, про це своїм громадянам має сказати батьківщина – Україна. Невже ми не заслужили того, щоби суспільству публічно було оголошено: «Радянські німці не мають жодного стосунку до фашизму і не винні в розв’язанні війни»? Це – дуже важливо. Адже ми, етнічні німці України, ніколи ні на що більше не претендували!

Цікава штука життя: я – не почесний, не заслужений, без звань і нагород, хоча 24 роки, фактично з дитячого віку, тяжко працював, у якості «нагород» маю інвалідність і втому від принижень, а десь же беруться сили для відновлення справедливості. Ось у кінці 2003 року, через 62 роки, після довгих митарств одержав реабілітацію з прокуратури Запорізької області. Хоча це мала б робити Москва. Реабілітовано і моїх батьків та брата...

Шкода, правда, що за стільки років каторжанського життя багато німців втратило свою ідентичність: забули мову і культуру, розчинилися поміж інших. Хтось ненавмисно, а хтось і свідомо, щоб не чути поза спиною слова «фашист». Хіба хтось має право засуджувати когось за слабкість? Ось і я жодного разу після виселення не був у рідному селі на Запоріжжі – не хочу втрачати дорогі серцю спогади дитинства.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори