пошук  
версія для друку
14.09.2006 | Юрій Чумак

Ідеальний клієнт

   

Василь – назвемо його так, – привабливої зовнішності ще відносно молода людина, «косий сажень у плечах», високий брюнет із світлими очима. Втім, психічна вада ледь не відкинула його на узбіччя життя.

Справа в тому, що Василю ще з кінця 90–х років поставлено діагноз «шизофренія». Хоча, в період ремісії він поводиться нормально і нічим не видає своєї хвороби.

Раніше мешкав разом з батьками у 3–кімнатній квартирі, що була приватизована в рівних долях, в тому числі – й на нього. Потім закохався, одружився та перейшов жити до дружини. Василь розповідав їй про своє захворювання, проте, молода жінка, виходячи з його поведінки,  не бачила підстав для того, щоб не жити разом двом люблячим людям.

І все було гаразд, аж допоки хвороба одного разу не загострилася. Молода жінка не витримала, злякалася і подала на розлучення. Дітей вони нажити не встигли, тому їх шлюб розірвали без проблем.

Осінню 2005 року Василь вирішив повернутись до батьків. Але, не тут–то й було. За час відсутності у його кімнаті вже оселилася сестра з її чоловіком. До того ж, під ударами долі Василь став дратівливим, почав випивати, ніде не працював. Отже, навіть батьки аж ніяк не мріяли про повернення «блудного сина». До того ж, новоявлений шурин зайняв дуже жорстку позицію, він наполягав на тому, що «такий» Василь тут нікому не потрібний, від нього, мовляв, усім життя не буде.

Але життя не стало самому Василеві. Найрідніші, найближчі на світі люди не пустили його на поріг рідної хати! – Тут і у здорової людини руки можуть поволі опуститись. Він не вірив своїм очам і вухам і продовжував приходити, стукати в двері, однак, його не пускали. А одного разу навіть сказали, щоб ішов геть, відсуджував частину квартири у колишньої дружини. «Ще раз прийдеш – викличемо міліцію», – кричали йому вслід.

Василь не послухав, постав знову, а куди, звісно, йому було діватись?! І родичі таки викликали правоохоронців. Хоча, викликали у дуже дивний спосіб – не за телефоном «02», а подзвонивши знайомим міліціонерам із іншого райвідділу УМВС. Ті, як «хлопчики за викликом», приїхали не на службовій машині, а на власному транспорті, запхали його (за словами самого Василя) до багажника та й відвезли до свого райвідділу. Там доблесні міліціянти Василеві роз’яснили, що він повинен покинути батьківську квартиру та виписатись з неї. Результат «роз’яснювальної роботи» – 4 зламаних ребра, надірвана барабанна перетинка, багато синців та саден.

Молодий чоловік обурився такими діями «охоронців закону» та заявив, що він це так не полишить, буде звертатися до прокуратури, СБУ і посадить кривдників за грати. Звісно, міліціонерів такий розвиток подій не влаштовував. Маючи інформацію про хворобу побитої ними людини, вони вирішили запроторити його до психічної лікарні. Певно, що на їх розсуд, тільки психічно хвора людина може собі дозволити під ударами кулаків щось там патякати про справедливість закону та невідворотність правосуддя. Отже, вони викликали швидку допомогу з 15–ї лікарні.

Там Василеві надали першу медичну поміч. Проте, позаяк пацієнт ніякої агресії і проявів рецидиву захворювання не виявляв, його швидко виписали.

Василь опинився на вулиці, без засобів для існування, побитий, безробітний, розчарований в усьому людстві. Насувалася зима, а в нього навіть не було теплої одежі. І от в такому стані він у листопаді 2005 року і з’явився у громадській приймальні ХПГ.

В принципі, прийшов не по допомогу, а щоб поскаржитись на долю та розповісти про нестерпне бажання покінчити з немилосердним життям. Дуже великих зусиль, терпіння, психологічного такту, делікатності й часу коштувало завідуючий приймальнею ХПГ пані Людмилі Клочко добитися хоча б того, щоб Василь більш–менш виразно пояснив суть його справи.

Позитивним моментом було те, що молодий чоловік виявився дуже акуратним та уважним, в нього у порядку були всі документи. Він повірив, що йому зможуть допомогти і був готовий прислухатись до порад.

У ХПГ надали йому адвоката, того ж дня сприяли у проведенні судмедекспертизи ( що підтвердила завдані Василеві тілесні ушкодження середньої тяжкості), допомогли написати заяву до прокуратури, було подано позов до суду щодо усунення перешкод до проживання.

Крім того, стало відомо, що родичі намагаються у судовому порядку позбавити Василя дієздатності, після чого він стане не спроможний захистити себе, бо вони ж самі будуть його опікунами (а як вони їм «опікувались», читачеві вже відомо).

Адвокат Ірина Перепелиця надавала йому необхідні консультації, писала заперечення, одначе, на судове слухання з питання позбавлення його дієздатності Василь пішов сам, щоб наочно довести суддям свою обізнаність, адекватність та логічність мислення. І справа ця була виграна.

Після того відбувся процес з розгляду цивільної справи – і знову вдалося відстояти право. Було визнано, що Василь має всі юридичні підстави, щоб вселитися у квартиру батьків, де мешкав раніше. До того ж, співробітники громадської приймальні паралельно провели ледь не дипломатичні перемовини з батьками, щоб ті нормально сприйняли повернення рідного сина.

Поки не вдалося покарати лише горе–міліціонерів, які взяли на себе невластиву функцію силоміць «розрулювати ситуацію». Комінтернівська районна прокуратура м. Харкова не вбачає у діях працівників міліції складу злочину і грає з правозахисниками у «пінг–понг», відмовляючи у відкритті карної справи. Василь, за допомогою ХПГ, звертався до обласної прокуратури, до Генпрокуратури. Зараз у судовому порядку добилися, що справу направили на перегляд. Можливо, навіть прийдеться подавати адміністративний позов на бездіяльність Комінтернівської райпрокуратури. До речі, за словами юристів, що співпрацюють з ХПГ, є всі підстави для того, щоб скаржитися до Європейського суду з прав людини, бо, як і в гучній справі Афанасьєва, зволікання прокуратури просто не дають можливості скористатися можливостями українського правосуддя із захисту порушеного права.

Людмила Клочко назвала Василя «ідеальним клієнтом». Чому? Тому що, повіривши, що йому можуть допомогти, він вже не вдавався до істерик, не метушився, не кидав розпочату справу на половині шляху, а уважно прислухався до всіх порад правозахисників і спокійно, невтомно, крок за кроком, домагався перемог. І – в першу чергу – над самим собою, над своєю зневірою, розгубленістю, депресією.

Василь немов би заново на світ народився. Він примирився з батьками (а сестра з чоловіком виїхали з квартири), налагодив нормальні взаємовідносини з колишньою дружиною, на початку літа знайшов собі роботу. Одним словом, повірив у себе.

Бажає лише, щоб були покарані люди, які, замість того, щоб захистити, як це покладено за службою, калічили його фізично та душевно. І хоче цього Василь не заради помсти, а для того, щоб запанувала справедливість. Божевільний? Та ні, аби всі були такими наполегливими та заповзятими у своїй боротьбі за справедливість, можливо, подібних навколоміліцейських історій і поменшало б.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори