пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200628
11.10.2006 | Ігор Гулик

Врятувати омбудсмена!

   

До флотилії «нетонучих» політиків сучасної України, – а їх направду назбирається добра армія, – цілком сміливо можна долучити й депутатку від Партії регіонів Ніну Карпачову. Її життєпис – чудова й переконлива ілюстрація девальвації моральних принципів нинішньої владної еліти, подвійних стандартів, якими так звані «демократичні» провідники намагаються вимірювати найфундаментальніше для цивілізованих народів поняття «права людини». Ба більше, законодавець Ніна Карпачова, як, зрештою, й легіон її колег, може слугувати за взірець банальної вибірковості закону, коли йдеться про потребу моменту й так звану політичну доцільність.

Карпачову на посаді омбудсмена (Уповноваженого Верховної Ради з прав людини) регіонали використали як технологію, коли слід було боронити ув’язненого Бориса Колеснікова від «помаранчевого Марата» Луценка (читачів із куцою пам’яттю скеровую до писань Віктора Януковича «Рік в опозиції», які вийшли тільки тисячним накладом). Тоді ніхто чомусь не зважив, що «найпершіший захисник людських прав» чомусь перебуває на другому місці в передвиборному списку «донецької» партії.

Щодо принциповості омбудсмена, то варто лише поглянути на кількість суперечливих заяв, які вона подала до регламентного комітету Верховної Ради відтоді, як її обрали до парламенту. Перший такий документ стосувався намірів скласти депутатські повноваження й узятися обома руками за правозахисну царину (в якій, очевидно, й кінь не валявся). Відтак до того ж комітету надійшла ще одна петиція від Ніни Іванівни, – цього разу про бажання залишитися в депутатських лавах. Подейкують, що саме тоді перед непевним омбудсменом і просто «вередливою жіночкою» засяяли перспективи обійняти посаду віце-спікера парламенту. Але коли партійні боси вирішили, що серед регіоналів є гідніші та заслуженіші, пані Карпачова написала третій папір: про те, що бути правозахисницею їй сам Бог велів…

Такі політичні маневри омбудсмена, який, за визначенням, мав би бути особою принциповою, ставлять під сумнів однозначність Закону про Уповноваженого з прав людини. Процитую окремі витяги, зокрема, зі статті 8: «…Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади... Він не може бути членом будь-якої політичної партії… Якщо протягом зазначеного строку Уповноважений не виконає встановлених вимог, його повноваження припиняються, і Верховна Рада України зобов’язана звільнити його з посади».

Відомий правозахисник, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров, як на мене, дуже влучно визначив причину, яка уможливлює абсолютно неадекватні для правового суспільства вчинки високопосадовців. «Суб’єктивізм українських політиків, уявлення, ніби вони можуть робити все, що їм заманеться, для досягнення своїх цілей, є дуже загрозливим для країни, – пише він у статті «Все буде завтра…» – Цим грішать політичні сили всіх відтинків, усі гілки влади, насамперед законодавча та виконавча». Нагодою «робити все, що заманеться», всупереч законам, а іноді й здоровому глузду, не користається тільки лінивий у нинішній владі. Тотальна корупція перетворила державний механізм на жахливого, всеохопного спрута, щупальця якого сягають усіх гвинтиків і шайбочок. Спроби нейтралізувати це чудовисько відразу після Майдану (пам’ятаєте, «Бандити сидітимуть у тюрмах!») виявилися марними, не останньою чергою завдяки зусиллям таких «омбудсменів», як пані Карпачова.

А скільки злочинів, які розкрила міліція, лягло в довгі шухляди прокурорських столів! Я не кажу, що назавжди, оскільки українське суспільство вже мало нагоду не раз і не двічі переконатися в тому, що забуті папки з компроматом час од часу виринають у цілком прогнозовані хвилі – перед виборами або коли герой цих манускриптів ні сіло ні впало стає некерованим або ж береться за «формування власного політичного іміджу».

Справа Уповноваженого Карпачової має стати пробним каменем не тільки для перших опозиційних кроків «Нашої України» – якщо вона таки прагне набути статусу конструктивної опозиції. Справа омбудсмена – це лакмусовий папірець на зрілість громадянського суспільства, адже саме воно і є найавторитетнішим захисником людських прав. Принаймні мало б таким бути.

11.10.2006

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори