пошук  
версія для друку
17.10.2006
джерело: www.telekritika.kiev.ua

Розвитку ЗМІ в Україні перешкоджає брак правової освіти журналістів

   

11 жовтня в рамках Другого Київського міжнародного медіа-форуму відбувся круглий стіл на тему «Які правові проблеми гальмують демократичний розвиток ЗМІ України?»
Ненадання інформації чиновниками, судова практика, яка не враховує презумпції невинності, сліпота держави, що «не бачить» невід’ємного права на висловлювання, порушення авторських прав, безкарність людей, що анонімно ображають честь і гідність інших на Інтернет-сайтах і форумах – всі ці питання обговорювалися учасниками «круглого столу», який відбувся у рамках Другого київського міжнародного медіа-форуму.

Організатор заходу – Інститут Медіа Права – запропонував тему для обговорення «Які правові проблеми гальмують демократичний розвиток ЗМІ України?». Учасники – представники засобів масової інформації та юристи – розглянули низку практичних правових питань, з якими найчастіше доводиться зустрічатися журналістам.

Західна судова практика вибудована таким чином, що позивачу треба довести свої звинувачення. А в Україні – обвинувачений має доводити свою невинуватість. Адже існує невід’ємне право на висловлювання, про яке чомусь забувають у судовій практиці. То чи допустимо, що журналіст-відповідач має доводити свою невинність, а не держава, яка має довести, що може обмежити право на висловлювання.

На вітчизняній практиці розгляду питання про захист честі і гідності зупинилася адвокат Тетяна Шмарьова. Вона навела конкретний приклад, коли суд задовольнив позов удови відомої людини, яка загинула, щодо спростування інформації журналіста, яка містилася у запитанні. Відповідно до моральних норм вона, можливо, й має право на такий позов, а згідно з нашим законодавством – ні, оскільки мала право захищати тільки пам’ять покійного.

Судді не вважають доказовими роздруківки з Інтернету, хоча іноді долучають їх до справи. Адвокати розповіли про декілька випадків, коли роздруківки були враховані як доказ, і порадили, що для цього треба зробити. Потрібно зі свідками скласти акт фіксації про те, що цей матеріал був роздрукований саме з даного сайту. Акт потрібно скріпити підписами.

Член Міжнародної асоціації медіа-адвокатів В’ячеслав Якубенко представив декілька правових проблем із судової практики. А саме: нині недостатньою мірою діє Закон України «Про інформацію», зокрема правова норма про 30-денний термін, в який чиновники мають подавати відповіді на запити журналістів. У 90-х роках цей термін, можливо, й був виправданий. Але зараз, у час майже тотальної комп’ютеризації, його можна скоротити, як мінімум, у десять разів. В’ячеслав Якубенко розповів про власний досвід отримання офіційної відповіді на запит до колишнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко щодо оприлюднення прибутків її та її сім’ї (було скеровано два примірники - на її ім’я та на Кабмін). Відповідь надійшла через півроку, обійшовши декілька інстанцій, в тому числі податкову, від Партії «Батьківщина».

Офіційних 30 днів відповіді на свої запити можуть зачекати хіба що журналісти, які ведуть розслідування. Хоча на сьогодні, за словами В’ячеслава Якубенка, цей жанр журналістики в Україні занепав.

Юрист підняв також питання про адекватне і повне розуміння прецедентів розгляду Європейським судом справ порушення прав людини в Україні. Обговорювалась і проблема статусу та відповідальності Інтернет-ЗМІ. За словами пана Якубенка, якщо ми не знаємо власників видань, ми не можемо притягти їх до відповідальності. «Можливо варто скористатися досвідом Росії і зареєструвати Інтернет-видання як ЗМІ. Я поважаю «Українську правду», але не розумію, як їхні журналісти потрапляють на прес-конференції з відомими державними діячами? Як вони проходять акредитацію, якщо не вважають свій сайт ЗМІ?»

Учасники «круглого столу» розглянули питання відповідальністі за рекламу, а також проблему авторського права. Зокрема, деякі керівники ЗМІ не знають, чи повинні вони виплачувати гонорари за авторські роботи творчим штатним працівникам. Відповідь юристів прояснила ситуацію. Якщо з цим творчим працівником підписано трудовий договір, то всі матеріали, які він готує в робочий час, є службовими, тож у такому випадку гонорар платити не потрібно. Якщо ж він написав чи сфотографував щось у вільний від роботи час, то видання повинно йому сплатити гонорар. Доведеться заплатити гонорар і режисерові ТРК, якщо той, приміром, написав сценарій фільму для ТРК, оскільки в його прямі обов’язки це не входило.

Однією з головних проблем, яка гальмує демократичний розвиток ЗМІ в Україні, є дуже низький правовий освітній рівень як журналістів, так і керівників ЗМІ. Столиця ще більш-менш забезпечена професіоналами, а в регіонах на посадах журналістів часто працюють представники інших професій, які мають низький фаховий рівень, не кажучи вже про правовий.

На запитання «Телекритики», чи існує в Україні підручник або збірник, що би містив всі правові акти, які обов’язково мав би знати журналіст, директор Інституту медіа права Тарас Шевченко відповів, що не існує. В нашій країні понад 30 вузів готує журналістів, і майже в жодному немає фахівців, які б викладали повноцінний курс медіа-права (за винятком окремих семінарів). Інститут Медіа Права зараз працює над цим актуальним питанням.

Але, на думку учасників «круглого столу», людина вчиться тоді, коли хоче вчитися. Тому той, хто займається самоосвітою, освоює законодавство самотужки. На жаль, таких людей небагато.

Ненадання інформації державними органами чи органами місцевого самоврядування також стоїть на перепоні демократичному розвитку ЗМІ. Журналісти більше скаржилися не на відмову у наданні (останніми роками чиновники зрозуміли, що це є правопорушенням), а на затримку відповіді на запит, або надання неповних, неконкретних розлогих відповідей. За особистим досвідом оглядача щотижневика «Коментарі» Лесі Ганжі, чемпіонами в цьому є Міністерство культури та мистецтв України та Держтелерадіо.

Юристи порадили журналістам у такому випадку подавати запит на бланку установи, але за підписом працівника, який хоче отримати інформацію. Тому що деякі чиновники відмовляють, коли бачать підпис тільки керівника. Учасники «круглого столу» запропонували завести на одному з відомих сайтів «Чорну книгу» тих держустанов і чиновників, які не надають або недобросовістно надають інформацію. Тетяна Шмарьова запропонувала ще один спосіб виховання: у разі необхідності ЗМІ можуть об’єднатись і виступити з відкритим листом. Досі такі кампанії організовувались дуже рідко.

Щодо тенденцій, які зараз можна простежити в Україні з приводу всіх перелічених вище проблем, то вони наступні.

Кількість позовів до журналістів і ЗМІ про захист честі і гідності не зменшується, але відбуваються суттєві якісні зміни: значно зменшились суми, які позивачі вимагають за моральні збитки. Справа в тому, що тепер вони обкладаються прогресивним митом, і позивачі в середньому вимагають 1699 гривень, а не мільйон, як колись. Протягом останніх двох років (після «помаранчевої революції») набагато менше стало позовів від органів державної влади.

Позовів щодо захисту авторських прав набагато менше, ніж могло б бути. Це свідчить про недостатнє знання своїх прав і обов’язків представниками творчих професій.

Подавати до суду на недобросовісних чиновників за ненадання інформації журналісти та ЗМІ не поспішають. За них це роблять громадські організації (приблизно 95% позовів - саме від них).

Позовів за неузгодження тексту з особою, про яку його написано, небагато. Це підтверджує думку голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Андрія Шевченка про те, що більшість посадовців про цю норму закону просто не здогадується. Бо якби вони про неї знали, життя журналістів стало б нестерпним.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори