Моє відкриття Америки

12 жовтня 1492 року мореплавець Христофор Колумб, що служив іспанській короні, досяг Багамських островів у Карибському морі. Цей день вважається відкриттям Америки. У другій половині вересня – початку жовтня 2006 року я «відкривав» Америку для себе.

Запрошення відвідати Америку я одержав від відділу преси, освіти та культури посольства США в Україні. Організатором Програми виступав Держдеп США (аналог нашого Міністерства закордонних справ), за сприяння незалежної американської громадської організації «Академія освітнього прогресу».

Програма міжнародних відвідувачів-лідерів, яка заснована в 1940 р.,  націлена на те, щоб люди з різних країн мали змогу безпосередньо знайомити з культурою, мистецтвом, освітою, суспільними, економічними й політичними процесами в США, спілкуватися зі своїми колегами, налагоджувати взаємовигідні контакти. Примітно, що 225 нинішніх і колишніх глав держав і урядів світу, до того, як досягти вершин своєї кар’єри, були учасниками цієї Програми (досить згадати Маргарет Тетчер з Великобританії й Герхарда Шрьодера з Німеччини).

Державний Департамент запропонував такі теми для цієї подорожі:

-  Покращення розуміння процесу залучення громадян до системи урядування.

-  Зустрічі з різноманітними громадськими організаціями, що допомагають залучати людей до активної громадської позиції.

-  Ознайомлення з роллю ЗМІ у забезпеченні відповідальності та прозорості урядових структур.

-  Знайомство з виборчим процесом у США, політичними кампаніями та діяльністю груп, що захищають певні інтереси.

-  Обов’язки громадян та права людини в американському суспільстві.

Програма візиту була дуже насиченою, містила в собі відвідування 6 міст у різних штатах, зустрічі в Держдепартаменті, Капітолії й Пентагоні, екскурсійні поїздки до Гранд-каньйону й Ніагарського водоспаду. Відразу підкреслю: за увесь час подорожі ніхто не намагався нас ні вербувати, ні «наставляти на шлях щирий», ні «учити демократії». Навпаки, нам не показували «потьомкінських сіл», а демонстрували Америку таку, яка вона є – з усіма властивими їй досягненнями й красами (яких безліч), недоліками й вадами (а в якій країні їх немає?!). Зустрічалися ми не тільки й не стільки із правлячими республіканцями, але й з опозиційними демократами, а переважно – із представниками громадських організацій, які своєю активною діяльністю домагаються, щоб і ті й інші не забували про права виборців.

Стисло поділюся своїми безпосередніми враженнями. Вашингтон і Нью-Йорк – це як Санкт-Петербург і Москва відповідно, перший – місто-музей, другий – бізнесовий центр. Вашингтон мене просто захопив: чистий, зелений, затишний, величезна кількість фонтанів, скульптур, архітектурних пам’ятників, чудові й абсолютно безкоштовні музеї світового рівня, що перебувають у самому центрі міста. Нью-Йорк приголомшує своєю масою, неймовірним рухом, вогнями, розмаїтістю й змішанням культур, стилів, народів і рас. «Хмарочоси, хмарочоси, а я маленький такий»...  Канзас-Сіті – тихий і спокійний центр США, справжня, переважно біла, Америка. Скоттсдейл, штат Арізона – рай земний, створений руками людини, – пустелю перетворили на оазис: пальми, басейни, гігантські кактуси, вічне літо й кондиціонери, що ніколи не вимикаються. Міннеаполіс, штат Міннесота – вдале поєднання могутті Нью-Йорка й розміреності Канзасу, північ США. Здивувало те, що практично між всіма висотними будинками в центрі міста на рівні 2-го поверху побудовані криті переходи, щоб жителі могли відвідати торгівельні й адміністративні заклади, не виходячи на вулицю, щоб не змерзнути! І наостанок Рочестер, що перебуває на території штату Нью-Йорк – депресивне місто з високим рівнем безробіття, але доглянуте, акуратне, омиване хвилями Великого озера Онтаріо.

Як правило, всі міста в США мають схожу структуру: відносно невеликий центр, що складається з декількох десятків хмарочосів, і величезних розмірів пригороди – традиційна двоповерхова Америка. Виключення становлять лише Нью-Йорк і ще пара-трійка мегаполісів, де хмарочособудування досягло більших масштабів.

Американці дуже товариські, доброзичливі, люблять пожартувати, цінують і розуміють гумор. Щоправда, трохи напружувало те, що ледве не кожну фразу вони починають зі слова «перепрошую» і постійно посміхаються на весь рот своєю 100-процентною американською посмішкою. Погоджуся з тим, що ввічливість їх найчастіше напускна, але, зізнатися, мені це спало до душі більше, ніж наше звичне в Україні щире хамство.

Двоїсте враження залишив у мене підхід американців до свого здоров’я. З одного боку, їдять вони дуже багато – майже кожна вільна хвилина присвячується тому, щоб відправити в шлунок нову порцію їжі або рідини. З іншого боку – повальне захоплення бігцем і тренажерами. От так вони й живуть – багато жують, а потім рятуються від зайвої ваги бігом. Втім, врятуватися вдається далеко не всім. Тому, більшість американок, по-своєму, звичайно, гарні, а по-моєму, вибачте, не дуже.

Дуже легкі американці на підйом. Вони не чекають, поки завод біля їх будинку, який зупинився, відновить свою роботу через декілька років. У пошуках кращої долі американець змінює своє місце проживання в середньому 7 разів за життя.

Дуже охайні офіси у США. Будь-яка адміністративна, офіційна установа, організація, бізнес-структура своє фойє перетворюють на міні-музей, на стінах якого висять фотографії й барвисті (переважно – абстракціоністські) картини, у коридорах велично спочивають скульптури, а при вході найчастіше радують око фонтани й квіти.

Цікавий досвід місцевого самоврядування в США. У великих містах, зрозуміло, мери наділені більшим обсягом повноважень і відповідальності. А от у невеликих населених пунктах нерідко практикується система, за якої мер, як і депутати, працює... на громадських засадах, і навіть на службу їздить на власному автомобілі. Обирають керівниками місцевих громад, як правило, людей, що мають солідний життєвий досвід, які статок собі вже забезпечили й, досягши відповідного віку, вирішили на волонтерських засадах принести користь рідному місту. Слід зазначити, що основним джерелом прибутків місцевих бюджетів є податок на нерухомість, тому, чим більше будують люди, тим багатше їхні громади. В Україні ж такий податок дотепер відсутній, що дозволяє уводити в тінь величезні доходи.

З огляду на те, що державних ЗМІ в Штатах традиційно не існує, владні структури на місцях, для того, щоб донести свою точку зору до громадськості, намагаються знайти свої методи й способи впливу на мас-медіа. При цьому вимальовується характерна закономірність: чим економічно розвинутіший регіон, тим більш відкритими і демократичними є взаємини місцевої влади із пресою, і навпаки. Так, у благополучному містечку в Канзасі, мерія випускає бюлетень обсягом усього в 2 аркуші, у якому в короткій формі викладена інформація про всі рішення, що прийняті й готуються, анонси подій і посилання на Інтернет-сайт, де з усіма документами можна ознайомитися в повному обсязі. Бюлетень готує 1 людина і розсилається він безкоштовно в усі домоволодіння 1 раз на місяць. Ідилія.

Конгрес Арізони – штату, що успішно набирає темпи розвитку, але ще відстає від деяких своїх сусідів, – має власну телекомпанію. Директор телекомпанії призначається керівником сенату, тобто людиною, що очолює правлячу більшість місцевого парламенту. Це мінус. Але за узгодженням з керівником парламентської меншості. Тому будь-який матеріал, що виходить в ефір на цьому каналі, в обов’язковому порядку повинен представляти 2 точки зору – як більшості, так і опозиції. Я запитав у співробітника конгресу,  чи були прецеденти, коли який-небудь впливовий чиновник намагався попередньо переглянути підготовлену до ефіру програму, внести в неї корективи по своєму умогляді, коротше, застосувати цензуру в м’якій її формі. Що Ви?! – жахнувся мій співрозмовник, це неможливо, якби  подібне відбулося, журналісти відразу б надали такому факту розголосу, і цей чиновник став би політичним трупом – за нього ніхто ніколи б уже не проголосував.

У Рочестері, що зайняв торік зовсім непочесне 2-е місце в США за рівнем безробіття, мером обрали колишнього начальника поліції. Бравий молодик завзято узявся за діло, звільнив половину старих співробітників, набрав нову команду. «Командуючий» відділом по зв’язках із громадськістю в бесіді з нами ремствував на те, що журналісти місцевого телеканалу, якому мерія передає свої матеріали, чомусь постійно намагаються представити й іншу точку зору, а це, як він вважає, не завжди потрібно. Навіщо, мовляв, критикувати мера, якщо за даними соцопитування, проведеного самою мерією, у їхнього керманича рейтинг довіри в місті дуже високий. На що член нашої делегації, директор українського Інституту масової інформації Вікторія Сюмар справедливо зазначила, що з таким підходом до роботи із пресою, цей рейтинг має всі шанси в найближчому майбутньому різко зійти нанівець.

Дуже сподобалась практика співпраці зі ЗМІ, що існує у федеральних державних закладах. Навіть у таких своєрідних установах, як Пентагон (Міністерство оборони) для журналістів є спеціальні кімнати, в яких вони можуть готувати свої репортажі, в тому числі – у прямому ефірі. Вся інформація, яка не є державною таємницею, надається акулам пера безпосередньо, або у відповідь на інформаційний запит, який задовольняється протягом 2-х тижнів.

Крім громадських організацій, що відстоюють інтереси громадян, у США ще існує мережа державних установ із захисту прав людини. Вони мають певну американську специфіку – у першу чергу приділяють увагу порушенням соціально-економічних прав на підставі дискримінації за ознаками раси, національності, релігійних поглядів, віку, статі, сексуальної орієнтації, стану здоров’я, наявності чи відсутності дітей, служби в армії, судимості. Ці організації приймають скарги від осіб, проводять власні розслідування та мають певну квазісудову компетенцію на кшталт адміністративних судів. Цікаво, що урядові за формою американські установи із захисту прав людини до 25-30 % своїх справ відкривають проти уряду та його структур.

Уразило, наскільки адаптовані до активного життя американські інваліди. Для людей, що страждають фізичними недоліками, створені всі необхідні умови, щоб відвідувати суспільні заклади, школи, магазини, бібліотеки, користуватися транспортом, туалетом. Інваліди працюють, беруть участь у громадському житті, обираються депутатами. Словом, вони не почувають себе защемленими. Але таке становище не впало їм з неба, американські інваліди домоглися цього у 60-х роках минулого століття, шляхом довготривалої й широкої громадянської боротьби за свої права.

При цьому системи медичного забезпечення й освіти в США, з мого погляду, і на сьогоднішній день не є досконалими. Приміром, 6 млн. дітей у благополучній Америці не мають забезпечення з охорони здоров’я, тому що їхні батьки не в змозі заплатити за медичну страховку. А школи в різних штатах працюють за різними програмами, матеріальне наповнення яких часто залежить від рівня економічного розвитку даної території. Є школи просто шикарні, оснащені басейнами, тенісними кортами й комп’ютерними класами із супутниковим Інтернетом, а є «богадільні», у яких на всіх учнів доводиться всього 2 учителі. Тому не дивно, що деякі випускники мають досить умовні уявлення про цілий ряд навчальних дисциплін.

Безумовно, проблемами є загальний рівень життя деяких індіанців і афроамериканців. Незважаючи на те, що багато чорношкірих американців (слово «негр» для них є лайливим) домоглися положення, кар’єри й слави, у США є цілі квартали, де вже  виросло кілька поколінь афроамериканців, які ніколи й ніде не працювали й живуть на соціальну допомогу. Плюс нелегальні джерела доходів. Мінус освіта. Така ж ситуація й у багатьох резерваціях для індіанців. До того ж великого клопоту федеральному та місцевим урядам завдає масштабна нелегальна імміграція до США, переважно з країн Латинської Америки. Як нам розповідали в Арізоні, щоночі кордон штату з Мексикою незаконно перетинає 5 тисяч мексиканців!

Що знаменно: за 21 день перебування в США я жодного разу не зустрів американця, який би підтримував війну в Іраку. Ні, напевно, такі десь є, але вони в явній меншості. До того ж багато жителів прямо заявляють про те, що вони терпіти не можуть Буша. Навіть республіканці, з якими ми спілкувалися, не висловлювали захоплення з його приводу. При цьому нелюбов до глави держави зовсім не поширюється на саму державу. Американці – безперечно патріоти. І зірково-смугастий прапор гордо розвівається чи не на кожному другому домоволодінні.

Так, США – дійсно потужна економічна, політична і військова наддержава, і у американців є всі підстави пишатися своєю країною. Однак, головний висновок, що я для себе виніс із візиту до Америки – це те, що всі надбання, які має її народ, не були йому принесені державою на блюдці із блакитною каймою, а є наслідком довготривалої наполегливої громадської боротьби. І зараз громадянське суспільство дуже активне, і якраз воно, а не уряд чи чиновники є запорукою демократії у США.

Після повернення додому, мене дехто запитував, мовляв, чому ж я не намагався залишитися в ситій і багатій Америці? Відповідаю публічно: тому що Україна – моя Батьківщина, тут мої друзі, мої рідні, моя наречена. І немає нічого такого нездійснимого в американській мрії, чого б не можна було втілити тут, в Україні (хіба що кактуси 3-метрові в нас не ростуть).