Цілісність українського мовно-культурного середовища і права меншин
Так зване «мовне питання», яке часто-густо активізувалося перед виборами і забувалося після них, цього разу довше зберігає свою загостреність. Але в усіх випадках залишається одне спільне: мовну проблему найбільше педалюють політики, серед яких немає фахівців у мовознавстві. При цьому серед пересічних обивателів поширюються хибні уявлення про функціонування мов та правові принципи їх уживання: почасти — через добросовісну необізнаність учасників дискусій, почасти — цілеспрямовано, з метою умисного обману. Голосів же професіоналів у цій галузі, які, не опускаючись до голих емоцій, могли би внести наукову ясність у суть справи, — на жаль, здебільшого не чути. Тим часом ясність потрібна для того, щоб точніше сформулювати завдання і спрямувати безплідно розтрачувану енергію на ефективне їх виконання.
Ці міркування якраз на часі, оскільки розробляється та обговорюється Проект Концепції державної мовної політики в Україні, готується новий законопроект для другої ратифікації Європейської хартії реґіональних або міноритарних мов.
Концепція державної мовної політики в Україні має бути дороговказом для конкретних дій. Тому в ній не повинні міститися декларативні положення, які неможливо реалізувати. Наприклад, у 1-му абзаці II розділу проекту Концепції констатується, що «Сучасна мовна ситуація в Україні є насамперед результатом тривалої війни проти української мови, української ідентичності й української державності...» (підкреслення наше. — Є.Х.). Чи означає це, що Концепція, констатуючи наслідки війни, вимагає відкрити бойові дії у відповідь?
Історичний фактаж загалом не викликає заперечень, хоча стилістика викладу може бути вдосконалена; але місце йому — в публіцистичних творах, а не в Концепції. Викладачі іноземних мов знають, наскільки важливо стимулювати бажання їх вивчати. Так само і прагнення утвердити українську мову серед тих, хто нею досі не володіє, вимагає передусім позитивної психологічної мотивації. Роздратування тут протипоказане.
Це — найістотніша хиба запропонованого проекту Концепції державної мовної політики в Україні, яка позбавляє нас змоги аналізувати цей документ детальніше. Тому обмежимося загальними заувагами: у проекті Концепції містяться, з одного боку — внутрішні суперечності, а з другого боку — повтори схожих положень у різних місцях. Їх ліпше було б висловити в суміжних абзацах, у логічній послідовності. Похибок у проекті набирається стільки, що він не піддається окремим поправкам, і його, на нашу думку, слід переписати заново.
Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин»« — так повністю офіційно називається законопроект, яким пропонується вдруге ратифікувати згадану Хартію, внісши вточнення у засади її застосування та в самий текст офіційного перекладу українською мовою.
Стаття 1 Хартії визначає такий поняттєвий ряд: «реґіональна або міноритарна мова»; «територія, де використовується реґіональна або міноритарна мова»; а також «мова, не повязана з певною територією». Стаття 3 додає термін «офіційна мова, що менш широко використовується на всій або частині її території». Отже, пропонуються три основоположні поняття, повязані зі статусом мов, і четверте — територія використання мови. Завдяки такому поняттєвому наборові, Хартія містить високий демократичний потенціал, передбачаючи, що в деяких випадках і офіційна (або державна) мова, незважаючи на її формальний статус, може теж потребувати реального захисту.
Тож у статті 5 нового законопроекту українська мова з цілковитою підставою визнається офіційною, що менш використовується на частині території держави і потребує певного захисту в цій частині: в Автономній Республіці Крим, у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях, у місті Севастополі.
У законопроекті перелічено також інші мови, яким в Україні пропонується державне сприяння, але це зроблено некоректно. Необхідно не лише назвати мови, які бере під захист Україна, але й окреслити території, на яких їм надаватиметься підтримка. Це випливає як із змісту Хартії, так і з міркувань здорового глузду. Адже якщо навести лише перелік мов без окреслення територій їх захисту, то це означатиме, що держава Україна береться підтримувати їх усі (у тому числі, скажімо, їдиш, караїмську, угорську мови та ще кільканадцять перелічених) на всій своїй території — що недоцільно, затратно, а отже — нездійсненно і безвідповідально.
Оскільки територію особливої підтримки в даному законопроекті чітко окреслено для державної української мови, то несправедливо цим самим актом надавати ширшого територіального сприяння будь-якій іншій мові, ніж державній українській. Тому статус «не повязаної з певною територією» пропонується не надавати жодній із мов в Україні. Конкретні території сприяння так само мають бути визначені і для російської мови, яка не повинна становити винятку.
Зрозуміло, що території, на яких держава зобовязується підтримувати кожну з мов, мусять бути визначені експертами за участю відповідних національно-культурних товариств в Україні. Експертні висновки щодо територій повинні бути включені до законопроекту, а от ухвалювати його має найвищий законодавчий орган держави. Це трудомісткий процес, проте підійти до справи коректно іншого способу не вбачається.
У Хартії сказано, що реґіональні або міноритарні мови і території їх використання визначаються кожною Договірною Стороною, а це означає — кожною державою, що приєдналася до Хартії. Отже, спроби робити це не на державному рівні, а органами місцевого самоврядування — суперечать самій Хартії.
Створення й культивування мовного середовища — одне з основоположних понять у вивченні та підтриманні мов, про яке у проекті Концепції державної мовної політики в Україні нічого не сказано. Ми розуміємо неперервне мовне середовище (або мовний континуум) як сукупність таких умов, за яких та чи інша мова функціонує на певній території на достатньому рівні, щоб особи, котрі вживають дану мову, не мали потреби і не примушувалися в межах цієї території переходити на іншу мову. Носії реґіональних або міноритарних мов можуть відчути потребу перейти на іншу мову, здебільшого на українську, при виході за межі такого середовища; для носіїв української мови, за Конституцією, таке середовище має бути забезпечене на всій території України, і потреба переходити на іншу мову може виникати тільки при виїзді за кордон.
Неперервне українське мовно-культурне середовище на всій території України та існування на цій самій території неперервних локальних осередків інших мов та культур, як здається, суперечать одне одному; проте насправді суперечність між ними позірна: розвязується вона хоч би й поняттями теорії множин у математиці, якщо припустити, що достатня кількість елементів належить двом або більше множинам одночасно (у нашому випадку — якщо достатня кількість громадян держави одночасно володіють двома або більше мовами). У такому разі досягається оптимальна комфортність як для носіїв української мови (вона ж державна, або офіційна), так і для представників мовно-культурних меншин.
Щоб досягти такої оптимальної комфортності, пропонується набір коротких і простих принципів, повязаних із зруйнуванням деяких хибних стереотипів та утвердженням натомість раціональних правил.
Перший хибний стереотип такий: що не підтримується державою — те буцімто ущемлене або заборонене. Якщо російська мова не державна — значить, вона начебто витісняється.
Насправді це не так. Держава мусить усебічно підтримувати функціонування державної української мови у всіх сферах і може робити це щодо інших мов або на засадах доброї волі, або згідно із зобовязаннями за Європейською хартією реґіональних або міноритарних мов (до якої, зрештою, теж приєднується на засадах доброї волі). Але ніхто не забороняє також недержавним, зокрема приватним, структурам підтримувати будь-яку мову, національно-культурне товариство, освітній заклад чи засіб масової інформації будь-яким законним способом, у тому числі фінансами. Можливе сприяння із-за кордону, прикладами якого є інформаційні й культурні центри різних країн, котрі сприяють також вивченню відповідних мов.
Другий хибний стереотип: надати російській мові статусу другої державної нібито дуже просто, і це буцімто тільки розширить права громадян.
Насправді це не так розширить права, як накладе додаткові обовязки щодо культивування російської мови поряд з українською, — а це дуже непросто.
Російськомовними в нас часто-густо називаються громадяни не тому, що досконало володіють російською мовою, а тому, що будь-яку іншу мову вони знають іще гірше.
Чи то жартома, чи до певної міри й серйозно британські ревнителі культури англійської мови часом кажуть про мову Сполучених Штатів Америки: хоч би вона вже настільки відійшла від нашої, аби ми перестали одне одного розуміти! Тоді вона вже називатиметься американською, і ми більше не нестимемо жодної відповідальності за всі тамтешні мовні витребеньки.
А чи порадує ревнителів культури російської мови «внесок» у творення нового її варіанта на державному рівні України? Уже тепер гостей із поріднених міст Росії бентежать уживані в міській управі Харкова «средствá» і «должностя́»; а коли побратими з Москви чи Санкт-Петербурга чують розповідь високого посадовця про «городскую территориальную громаду» — то вже з трудом розуміють доморощеного поборника «реґіональної» російської мови. Адже українська «громада» означає зовсім не те, що по-російському: «Громады гор видны на горизонте…» Про що хочуть у Харкові розповісти гостям — російською мовою то зветься «городская территориальная община».
Пригадується, з якою люттю керівник Харкова характеризував одного українського діяча, котрий поїхав на переговори до Москви з перекладачем і цим нібито надовго зіпсував міждержавні відносини. Але ж, по-перше, слабкою виявляється основа таких відносин, якщо прийняти на віру, що їх легко може зіпсувати одна людина за один день. А по-друге, приклади некваліфікованої російської мовотворчості в Україні множаться останнім часом, і мимоволі спадає на думку крамольне припущення: якщо наші діячі не спроможні висловити свої думки грамотною російською мовою, то, може, і справді, краще довірити цю справу кваліфікованому перекладачеві? Тим паче що навіть із радянського минулого доходять перекази про участь перекладачів у деяких випадках українсько-російського міжуніверситетського спілкування.
Очевидно, що відповідальність за культивування російської мови в разі надання їй статусу державної в Україні — ляже непосильним тягарем на тих, хто за нього легковажно береться: з таким високим обовязком перед російською мовою вони вже тепер явно не справляються. І звідси, та й не лише з цього, логічно випливає висновок:
Державна мова в Україні повинна бути тільки одна — українська.
Коли поборники російської мови як державної в Україні говорять про дві державні мови у Фінляндії та Ізраїлі, про чотири офіційні мови у Швейцарії, вони якраз замовчують існування правил обовязкового володіння тією чи іншою мовою, реґламентованого порядку їх уживання та поширення ними інформації.
Яскравий приклад — спекулятивне посилання на другий абзац статті 6 нині чинного Закону «Про мови в Українській РСР»: «Незнання громадянином української або російської мови не є підставою відмови йому у прийнятті на роботу». При цьому не цитують цей самий абзац до кінця, де сказано: «Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обовязків». Подібна вимога міститься і в першому абзаці цієї статті, а сама її назва гласить: «Обовязок службових осіб володіти мовами роботи органів і організацій» (підкреслення наше. — Є.Х.). Якби сенс статті був таким, якого їй хочуть надати політичні шахраї, вириваючи з неї шматок, то вона називалась би інакше: «Право службових осіб не володіти українською мовою і не відповідати нею на звернення громадян».
Отже, в забезпеченні неперервності мовно-культур-них середовищ як для української мови, так і для міноритарних, або меншинних, мов мусять бути розроблені і здійснюватися певні правила їх застосування.
У неперервному мовному середовищі мусить діяти принцип безвідмовності у функціонуванні мови: чи то на всій території держави (для державної мови), чи то на певній визначеній територій (для міноритарної мови). Це означає: якщо громадянин бажає, приміром, спілкуватися українською мовою з державним чиновником чи банківським клерком, придбати в системі розповсюдження преси газету українською мовою — йому в цьому не повинно бути відмовлено на всій території України під жодним приводом, а тим паче в образливій формі («Мы украинскими изданиями не торгуем», «Кроме вас, здесь это никому не нужно», «Большинство харьковчан говорит по-русски» тощо).
Якщо деякі заходи навіть економічно менш вигідні і попит місцями справді поки що невеликий — то, по-перше, на те й існує державний статус мови, щоб потреби громадян задовольняла держава, перекриваючи своїми фінансами можливі втрати, скажімо, приватних розповсюджувачів преси; а по-друге — не лише попит диктує пропозицію, але й цивілізована пропозиція формує культуру попиту.
Так само не повинно бути відмовлено в доступі до інформації реґіональними або міноритарними мовами на тих частинах території держави, які визначено для кожної з цих мов за положеннями приєднання даної держави до Європейської хартії на основі експертних оцінок.
При цьому у функціонуванні співіснуючих мов мусить бути забезпечена їх роздільність. Це означає: визначеність місця та часу, де і коли носієві даної мови забезпечено можливість отримання інформації і/або живого спілкування тільки цією мовою. Плутанина та змішування мов не допускаються, оскільки суперечать лінґвістичній культурі. Приклад дуже простий і зрозумілий: хто хоче почути гарну російську мову — налаштовує свій приймач на відповідну російську радіостанцію з упевненістю, що почує бажану мову, а не якусь іншу. Те ж саме на українських радіо- та телестанціях мусить бути забезпечене для тих, хто хоче почути українську мову, а не якусь іншу.
Певний виняток можуть становити багатомовні радіостанції, але й тут багатомовність не означає безладу: час виходу передач тією чи іншою мовою реґламентується строгим розкладом і відомий слухачам.
На завершення — ще кілька стереотипів, які потребують наукового спростування, бо своєю хибністю заважають здійснювати конструктивну мовну політику.
Один із них — про нібито російськомовні схід і південь України, нібито переважно російськомовну північ, з якими начебто нічого не вдієш, крім як визнати їхню мову другою державною.
Це неправда, і щоб упевнитися в тому, досить проїхати та пройти селами Харківщини і далі через Донеччину аж у луганські степи. Правда полягає в тому, що на тлі переважно українськомовних сільських країв неприродним контрастом вирізняються міста, де українська та російська мови побутують серед населення приблизно пів-навпіл, а переважно російськомовними є певні міські еліти: промислова, фінансова, інженерно-технічна, спортивна тощо. Витворилися вони штучно, дією механізму минулих часів: допущення до цих еліт і до відповідного рівня добробуту супроводилося обовязковою вимогою — відмовитися від української мови і українського самоусвідомлення. Навіть якщо ця вимога не висловлюється формально, то відпрацьовано способи створення психологічного дискомфорту для україномовців.
Цей механізм — через нерозуміння його сутності, невміння чи небажання нарешті його демонтувати — на жаль, подекуди діє далі і в незалежній Україні. Навпаки, розуміння цих явищ, уміння та бажання раціонально впливати на них дають змогу поставити реальні цілі й домогтися їх здійснення.
Не треба нікому штучно навязувати українську мову — досить лише припинити дію механізму, за допомогою якого українська мова й понині справді штучно не допускається до еліт, — і вона цілком природно й невимушено займе по праву належне їй місце.
Не треба намагатися охопити зразу широкі маси — досить лише тих особистостей, які вже перебувають в елітах і володіють українською мовою. Держава має передусім посприяти їм, щоб вони почувалися комфортно у використанні української мови. Коли вони становитимуть критичну масу — решта в елітах без жодного насильства наслідує їхній приклад. Еліти у свою чергу справлять благодійний вплив на решту населення. Це доводять історичні приклади Чехії, Литви та Росії, де в попередні епохи серед еліт панували відповідно німецька, польська та французька мови, а потім національні мови «із села» ввійшли в ужиток еліт і згодом спокійно зайняли належні їм місця на державному рівні.
Ще один спекулятивний антинауковий стереотип твер-дить, що «чистої української мови» майже не почуєш у наших селах сходу й півдня України, тож і нічого, мовляв, підносити її тут на пєдестал.
Правда тут лише в першій частині твердження, а повна правда полягає в тому, що нині, коли й села пронизані масовими комунікаціями, — не знайдеш там уже ніякої «чистої мови»: ані української, ані російської, ані будь-якої іншої. Давно вже минули часи Івана Котляревського, Тараса Шевченка та Вука Караджича, який просто зафіксував свій сільський діалект і тим витворив основи літературної сербської мови. У наш час еліти в усіх країнах — зокрема й сільські еліти — розмовляють не діалектами рідних сіл, а вивченими у школах усіх рівнів літературними мовами, культивованими в засобах масової інформації. А от яка мова доноситься цими засобами — залежить якраз від них.
Оскільки інтеліґентній людині нашого часу якусь мову так чи інакше треба вивчати — це теж породжує чергову спекуляцію: необхідність вивчення мови трактується як нібито її «навязування». При цьому всіляко перебільшуються труднощі у вивченні саме української мови, немовби їх не існує при опануванні російської. Зрозуміло, з якою метою це робиться — у навчальному процесі підмінити одну мову іншою, хоч і спорідненою.
Інколи кажуть: людина повинна говорити тією мовою, якою краще мислить, — і теж лукавлять, пропускаючи важливу передумову: краще мислить людина тією мовою, якою її перед тим навчали. Цього можна досягти навіть декількома мовами — з викладачем чи самотужки, з більшим чи меншим успіхом, з більшою чи меншою їх «чистотою».
А це означає: якщо вже щиро дбати про те, щоб наше українське село більше говорило «чистою мовою», то логічно наближати до нього саме сучасну літературну українську мову, яка ним і сприймається найлегше.
Насправді ж легко не дається жодна наука, і докладати зусиль треба при вивченні будь-якої мови. Бухгалтер повинен принаймні знати цифри й володіти арифметикою — це вважається нормальною вимогою, а не насильством над його свободою. Водій мусить знати й виконувати Правила дорожнього руху, а якщо він уважає це ущемленням своєї волі, то має повне право відмовитися від керування автомобілем. Ці загальнозрозумілі принципи не піддаються політичним спекуляціям, до цього ж треба прагнути й у мовній сфері.
Європейська хартія реґіональних мов або мов меншин — а у проекті нової редакції перекладу це Європейська хартія реґіональних або міноритарних мов — становить добру основу для гармонізації вживання мов в Україні. Для цього, як уже зазначено вище, потрібні експертні визначення стану цих мов і територій їх застосування з урахуванням їх у формулі ратифікації.
Якщо ж не прагнути широкої міжмовної злагоди, а користатися Хартією та авторитетом Європи лише як демагогічним прикриттям для досягнення інших істинних цілей, — наприклад, надання необмежених привілеїв тільки російській мові на всій території України (поки не вдається зробити її державною), — тоді не треба ніяких експертних досліджень, і все робиться набагато простіше.
На який шлях повернуть українські політики та законотворці цього разу — оце й може стати індикатором їхніх справжніх намірів.