MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Обмовив себе під загрозою тортур: російський суд залишив чинним вирок Максиму БуткевичуДосягнення цілей — це правильні питанняЗаконопроєкт про мобілізацію дозволить призивати з 18 років за певних умовНорвегія відмовила ексвагнерівцю у наданні притулку “Гаряча кава” або 10 ударів по сідницях гумовим кийком, — як у Первомайської виправної колонії №117 зустрічають новоприбулихНа Харківщині від ракетного удару загинуло немовляЯк у 2023 році росіяни відмовлялися воювати в УкраїніМова: зброя для спротиву чи об’єкт для обмежень?‘Довкілля не буде мовчати’, — Руслан Стрілець Старт зимового терору. Підсумки тижняСлідчі встановили особи ймовірних убивць Володимира ВакуленкаОмбудсман звернувся до правоохоронців через відео зі звинуваченням російськомовних захисниківБільшість доказів проти мене — самообмова, вибита під тортурами. Інтерв’ю з Григорієм Сінченком“Доведення геноциду стане своєрідною крапкою у взаємовідносинах України і Росії”, — БєлоусовРосійський військовий ледве не убив батька, який відмовився продати власну доньку Війна і національне питання. Дайджест російських протестів‘За раз самолет уничтожил 6 домов…’Небезпека самовпевненостіОптимізуйте свій робочий день через запитання до себеВони розмовляли з нами мовою кулеметів: Спогади Євгена Грицяка про Норильське повстання

Цілісність українського мовно-культурного середовища і права меншин

24.10.2006   
Євген Ходун, м.Харків

Так зване «мовне питання», яке часто-густо активізувалося перед виборами і забувалося після них, цього разу довше зберігає свою загостреність. Але в усіх випадках залишається одне спільне: мовну проблему найбільше педалюють по­лі­ти­ки, се­ред яких немає фахівців у мовознавстві. При цьому серед пере­січ­них обивателів по­ши­рю­ють­ся хибні уявлення про функціонування мов та пра­вові принципи їх уживання: почасти — через добросовісну необізна­ність учас­ни­ків дис­ку­сій, почасти — цілеспрямовано, з метою умисного обману. Го­ло­сів же професіоналів у цій галузі, які, не опускаючись до голих емоцій, могли би внес­ти наукову ясність у суть справи, — на жаль, здебільшого не чути. Тим ча­сом ясність потрібна для того, щоб точніше сформулювати завдання і спря­му­ва­ти безплідно розтрачувану енергію на ефективне їх виконання.

Ці міркування якраз на часі, оскільки розробляється та обговорюється Проект Концепції державної мовної політики в Україні, готується новий законопроект для другої ратифікації Європейської хартії реґіональних або міноритарних мов.

Концепція державної мовної політики в Україні має бути дороговказом для конкретних дій. Тому в ній не повинні міститися декла­ра­тивні по­ло­жен­ня, які немож­ли­во реалізувати. Наприклад, у 1-му абзаці II розділу про­ек­ту Кон­цеп­ції кон­ста­тується, що «Сучасна мовна ситуація в Україні є на­сам­перед ре­зуль­татом три­валої війни про­ти української мови, укра­їн­сь­кої іден­тич­ності й української дер­жав­ності...» (підкреслення наше. — Є.Х.). Чи озна­чає це, що Концепція, кон­ста­ту­ю­чи на­слід­ки війни, ви­ма­гає відкрити бо­йо­ві дії у відповідь?

Істо­рич­ний фактаж загалом не викликає за­пе­ре­чень, хоча стилістика викладу може бути вдосконалена; але місце йо­му — в пу­блі­ци­стич­них тво­рах, а не в Кон­цеп­ції. Викладачі іноземних мов знають, на­скіль­ки важливо сти­му­лю­ва­ти бажання їх вивчати. Так само і прагнення утвер­ди­ти українську мо­ву се­ред тих, хто нею досі не володіє, вимагає перед­усім по­зи­тив­ної психо­логіч­ної мотивації. Роздратування тут проти­по­казане.

Це — найістотніша хиба запропонованого проекту Кон­цеп­ції державної мовної політики в Україні, яка позбавляє нас змоги аналізувати цей документ де­таль­ніше. Тому обмежимося загальними заувагами: у проекті Концепції міс­тять­ся, з одного боку — внутрішні супереч­но­сті, а з другого боку — повтори схо­жих положень у різних місцях. Їх ліпше було б ви­сло­ви­ти в суміжних аб­за­цах, у ло­гіч­ній по­слі­довності. Похибок у проекті набирається стільки, що він не піддається окремим поправ­кам, і його, на нашу думку, слід переписати за­но­во.

Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про ра­ти­фі­кацію Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин»« — так повністю офіційно називається законопроект, яким пропонується вдруге ра­ти­фі­кувати згадану Хартію, внісши вточнення у засади її застосування та в самий текст офіційного перекладу українською мовою.

Стаття 1 Хартії визначає такий по­нят­тє­вий ряд: «реґіональна або мі­но­ри­тар­на мова»; «територія, де використову­єть­ся реґіональна або мі­но­ри­тарна мо­ва»; а також «мова, не пов’язана з пев­ною територією». Стаття 3 додає термін «офі­цій­на мо­ва, що менш широко ви­ко­ри­стовується на всій або частині її території». Отже, пропонуються три основоположні поняття, пов’язані зі ста­ту­сом мов, і четверте — територія використання мови. Завдяки такому по­нят­тє­во­му на­бо­ро­ві, Хартія міс­тить ви­со­кий де­мо­кратичний потенціал, перед­ба­ча­ю­чи, що в деяких випадках і офіційна (або державна) мова, незва­жа­ю­чи на її фор­маль­ний статус, може теж по­требувати реального захисту.

Тож у статті 5 нового законопроекту українська мова з цілковитою під­ста­вою ви­зна­ється офі­цій­ною, що менш викори­сто­вується на частині те­ри­то­рії дер­жа­ви і потребує певного за­хи­с­ту в цій частині: в Автономній Рес­пу­блі­ці Крим, у Дні­пропетровській, Донецькій, За­по­різь­кій, Луганській, Ми­ко­ла­їв­сь­кій, Одеській, Хар­ківській, Херсонській областях, у місті Се­ва­сто­полі.

У законопроекті перелічено також інші мови, яким в Україні про­по­ну­єть­ся державне сприяння, але це зроблено некоректно. Необхідно не лише назвати мо­ви, які бере під захист Україна, але й окрес­ли­ти території, на яких їм надаватиметься підтримка. Це випливає як із зміс­ту Хартії, так і з міркувань здо­ро­во­го глузду. Адже якщо навести лише пе­ре­лі­к мов без окрес­лення тери­то­рій їх захисту, то це озна­ча­ти­ме, що дер­жава Україна бе­реть­ся під­три­му­вати їх усі (у то­му числі, скажімо, їдиш, ка­ра­їм­сь­ку, угорську мови та ще кіль­ка­на­дцять перелічених) на всій своїй те­ри­то­рії — що недоцільно, затратно, а от­же — нездій­сненно і без­від­по­ві­даль­но.

Оскільки те­ри­то­рію особливої під­трим­ки в даному законопроекті чітко окрес­ле­но для державної української мови, то неспра­ве­дли­во цим са­мим актом надавати ширшого те­ри­то­рі­ального спри­ян­ня будь-якій ін­шій мові, ніж державній українській. Тому статус «не пов’язаної з пев­ною територією» про­понується не надавати жодній із мов в Україні. Конкретні території спри­ян­ня так само ма­ють бути визначені і для ро­сій­сь­кої мови, яка не повинна ста­но­ви­ти ви­нятку.

Зрозуміло, що території, на яких держава зобов’язується підтримувати кож­ну з мов, му­сять бу­ти ви­зна­чені екс­пертами за участю відповідних на­ціо­наль­но-куль­тур­них то­ва­риств в Україні. Експертні висновки щодо територій по­вин­ні бути включені до зако­но­проекту, а от ухвалювати його має найвищий законодавчий орган дер­жа­ви. Це трудомісткий процес, проте пі­ді­йти до спра­ви коректно іншого способу не вбачається.

У Хартії сказано, що реґіо­наль­ні або міноритарні мови і те­ри­то­рії їх ви­ко­ри­стан­ня визначаються кожною Договірною Стороною, а це озна­чає — кожною дер­жавою, що при­єдна­лася до Хартії. Отже, спроби робити це не на дер­жав­но­му рівні, а ор­га­нами міс­це­вого самоврядування — суперечать са­мій Хартії.

Створення й культивування мовного середовища — одне з основополож­них понять у вивченні та під­три­ман­ні мов, про яке у проекті Концепції дер­жав­ної мовної політики в Україні нічого не сказано. Ми розуміємо неперервне мовне середовище (або мовний континуум) як сукупність таких умов, за яких та чи інша мова функ­ціонує на певній території на достатньому рівні, щоб особи, котрі вжи­вають дану мову, не мали потреби і не при­му­шу­ва­ли­ся в ме­жах цієї території пере­хо­ди­ти на іншу мову. Носії ре­ґіо­наль­них або міноритарних мов можуть відчути потребу перейти на іншу мову, здебільшого на укра­їн­сь­ку, при виході за межі такого середовища; для носіїв укра­їн­сь­кої мови, за Конституцією, та­ке се­редо­ви­ще має бути забезпечене на всій те­ри­то­рії Укра­ї­ни, і потреба переходити на іншу мову мо­же ви­ни­ка­ти тільки при виїзді за кордон.

Неперервне українське мовно-куль­турне середовище на всій території Укра­ї­ни та існування на цій самій території неперервних локальних осе­ред­ків інших мов та куль­тур, як здається, суперечать одне одному; проте на­справді су­пе­реч­ність між ними по­зір­на: розв’язується вона хоч би й по­нят­тя­ми тео­рії множин у математиці, якщо припустити, що достатня кількість еле­мен­тів нале­жить двом або більше множинам одночасно (у нашому випадку — якщо достат­ня кількість громадян дер­жа­ви одночасно володіють двома або біль­ше мо­ва­ми). У такому разі до­ся­га­ється оптимальна комфортність як для но­сі­їв укра­їн­ської мови (вона ж дер­жав­на, або офіційна), так і для представників мовно-культурних меншин.

Щоб досягти такої оптимальної комфортності, пропонується набір коротких і простих принципів, пов’язаних із зруйнуванням деяких хибних стерео­типів та утвердженням натомість раціональних правил.

Перший хибний стереотип такий: що не підтримується державою — те буцімто ущемлене або заборонене. Якщо російська мова не державна — зна­чить, вона начебто витісняється.

Насправді це не так. Держава мусить усебічно підтримувати функціонування державної української мови у всіх сферах і може робити це щодо інших мов або на засадах доброї волі, або згідно із зобов’язаннями за Європейською хартією реґіональних або міно­ри­тар­них мов (до якої, зрештою, теж приєднується на за­са­дах доброї волі). Але ніхто не забороняє також недер­жав­ним, зокрема при­ват­ним, структурам підтримувати будь-яку мову, національно-куль­турне то­ва­ри­ство, освітній заклад чи засіб ма­со­вої інфор­ма­ції будь-яким за­конним спо­со­бом, у тому числі фінансами. Можливе сприяння із-за кордону, прикладами яко­го є інформаційні й культурні центри різних країн, котрі спри­яють також ви­вчен­ню відповідних мов.

Другий хибний стереотип: надати російській мові статусу другої дер­жавної нібито дуже просто, і це буцімто тільки розширить права громадян.

Насправді це не так розширить права, як накладе додаткові обов’язки щодо культиву­ван­ня російської мови поряд з українською, — а це дуже непросто.

Російськомовни­ми в нас часто-густо називаються громадяни не тому, що досконало володіють росій­сь­кою мовою, а тому, що будь-яку іншу мову вони знають іще гірше.

Чи то жартома, чи до певної міри й серйозно британські ревнителі культури англійської мови часом кажуть про мову Сполучених Штатів Америки: хоч би вона вже настільки відійшла від нашої, аби ми перестали одне одного розумі­ти! Тоді вона вже називатиметься американською, і ми більше не нестимемо жодної від­повідальності за всі тамтешні мовні витребеньки.

А чи порадує ревнителів культури російської мови «внесок» у тво­рен­ня но­во­го її варіан­та на державному рівні України? Уже тепер гостей із поріднених міст Росії бентежать уживані в міській управі Харкова «средствá» і «долж­но­стя́»; а ко­ли побратими з Москви чи Санкт-Петербурга чують розповідь ви­со­ко­го посадовця про «город­скую территориальную громаду» — то вже з трудом розуміють до­мо­ро­ще­ного поборника «реґіональної» російської мови. Адже укра­їнська «гро­ма­да» означає зовсім не те, що по-російському: «Громады гор видны на горизонте…» Про що хочуть у Харкові розповісти гостям — ро­сій­сь­кою мовою то зветься «город­ская территориальная община».

Пригадується, з якою люттю керівник Харкова характеризував одного укра­їн­сь­ко­го діяча, котрий поїхав на переговори до Москви з перекладачем і цим ні­би­то надовго зіпсував міждержавні відносини. Але ж, по-перше, слабкою ви­яв­ля­єть­ся основа таких відносин, якщо прийняти на віру, що їх легко може зі­псу­ва­ти од­на людина за один день. А по-друге, приклади неква­ліфікованої ро­сій­сь­кої мовотворчості в Укра­ї­ні множаться остан­нім часом, і мимоволі спадає на дум­ку крамольне при­пущення: якщо наші діячі не спроможні висловити свої дум­ки грамотною російською мовою, то, може, і справді, краще довірити цю спра­ву кваліфікованому перекладачеві? Тим паче що навіть із ра­дян­сь­ко­го ми­ну­лого доходять перекази про участь перекладачів у деяких випадках укра­їн­сько-російського міжуніверситетського спілкування.

Очевидно, що відповідальність за культивування російської мови в разі на­дан­ня їй статусу державної в Україні — ляже непосильним тягарем на тих, хто за ньо­го легковажно береться: з таким високим обов’язком перед ро­сій­сь­кою мовою вони вже тепер явно не справляються. І звідси, та й не ли­ше з цьо­го, логічно випливає висновок:

Державна мова в Україні повинна бути тільки одна — українська.

Коли поборники російської мови як державної в Україні говорять про дві державні мови у Фінляндії та Ізраїлі, про чотири офіційні мови у Швейцарії, во­ни якраз замовчують існування правил обов’язкового володіння тією чи іншою мо­вою, реґламентованого порядку їх уживання та поширення ними інформації.

Яскравий приклад — спекулятивне посилання на другий абзац статті 6 нині чинного Зако­ну «Про мови в Українській РСР»: «Незнання громадянином укра­їн­ської або російської мови не є підставою відмови йому у прийнятті на ро­бо­ту». При цьому не цитують цей самий абзац до кінця, де сказано: «Після при­йнят­тя на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків». Подібна ви­мо­га міститься і в першому абзаці цієї статті, а сама її назва гласить: «Обов’я­зок службових осіб володіти мовами роботи органів і організацій» (під­креслення наше. — Є.Х.). Якби сенс стат­ті був таким, якого їй хочуть на­да­ти політичні шахраї, вириваючи з неї шматок, то вона називалась би інакше: «Право службових осіб не володіти укра­їнською мовою і не відповідати нею на звернення громадян».

Отже, в забезпеченні неперервності мовно-культур-них се­редо­вищ як для укра­їнської мови, так і для міноритарних, або меншинних, мов мусять бути розроблені і здійснюватися певні правила їх застосу­ван­ня.

У неперервному мовному середовищі мусить діяти принцип безвідмовності у функціо­ну­ванні мови: чи то на всій території держави (для державної мови), чи то на певній визна­че­ній територій (для міноритарної мови). Це означає: якщо громадянин бажає, приміром, спілкуватися українською мовою з дер­жав­ним чиновником чи банківським клерком, придбати в системі розповсюдження преси газету українською мовою — йому в цьому не повинно бути від­мов­ле­но на всій території України під жодним приводом, а тим паче в образливій фор­мі («Мы украинскими изданиями не торгуем», «Кроме вас, здесь это нико­му не нужно», «Большинство харьковчан говорит по-русски» то­що).

Якщо деякі заходи навіть економічно менш вигідні і попит місцями справді по­ки що неве­ли­кий — то, по-перше, на те й існує державний ста­тус мови, щоб по­тре­би громадян за­довольняла держава, перекриваючи своїми фі­нан­са­ми можливі втра­ти, скажімо, приватних роз­по­всю­джу­вачів преси; а по-дру­ге — не лише попит дик­тує пропозицію, але й цивілізована пропозиція фор­мує культуру попиту.

Так са­мо не повинно бути відмовлено в доступі до інформації ре­ґіо­нальними або міноритарними мовами на тих частинах території держави, які визначено для кожної з цих мов за положеннями приєднання даної дер­жа­ви до Європейської хартії на основі експертних оцінок.

При цьому у функціонуванні співіснуючих мов мусить бути забезпечена їх роз­дільність. Це озна­чає: визна­че­ність місця та часу, де і коли носієві да­ної мо­ви забезпечено мож­ли­вість отримання ін­формації і/або живого спіл­ку­ван­ня тільки цією мо­вою. Плу­танина та змішування мов не до­пу­ска­ють­ся, оскільки супере­чать лін­ґві­стич­ній культурі. Приклад дуже простий і зро­зу­мі­лий: хто хоче почути гарну російську мову — налаштовує свій приймач на від­по­від­ну російську радіостанцію з упевненістю, що почує бажану мову, а не якусь іншу. Те ж саме на українських радіо- та телестанціях мусить бу­ти забезпечене для тих, хто хоче почути українську мову, а не якусь іншу.

Певний виняток можуть становити багатомовні радіостанції, але й тут бага­то­мовність не означає безладу: час виходу передач тією чи іншою мовою ре­ґла­мен­тується строгим розкладом і відомий слухачам.

На завершення — ще кілька стереотипів, які потребують наукового спро­сту­ван­ня, бо своєю хибністю за­ва­жа­ють здій­сню­ва­ти конструктивну мовну по­лі­ти­ку.

Один із них — про нібито російсько­мов­ні схід і пів­день України, нібито переважно російськомовну північ, з якими начебто нічого не вдієш, крім як ви­зна­ти їхню мову дру­гою державною.

Це неправда, і щоб упевнитися в тому, досить проїхати та пройти селами Хар­ківщини і да­лі через Донеччину аж у луганські степи. Правда полягає в то­му, що на тлі переважно українськомовних сільських країв неприродним кон­трас­том ви­різ­няються міста, де українська та ро­сійська мови побутують серед на­селення при­близ­но пів-навпіл, а переважно російськомовними є певні місь­кі еліти: про­мис­ло­ва, фінансова, інженерно-технічна, спортивна тощо. Ви­творилися во­ни штуч­но, дією ме­ха­нізму минулих часів: допущення до цих еліт і до від­по­від­но­го рівня добробуту супрово­ди­ло­ся обо­в’яз­ко­вою ви­мо­гою — від­мо­ви­ти­ся від укра­їнської мови і укра­їн­сь­ко­го само­усві­дом­лення. На­віть якщо ця вимога не висловлюється формально, то відпрацьовано спо­соби створення пси­хологічного дискомфорту для україномовців.

Цей меха­нізм — через нерозуміння його сутності, невміння чи небажання нарешті його де­монту­ва­ти — на жаль, подекуди діє далі і в незалеж­ній Україні. Навпаки, розуміння цих явищ, уміння та бажання раціонально впливати на них дають змогу поставити реальні цілі й домогтися їх здій­снен­ня.

Не треба ні­кому штучно нав’язувати українську мову — досить ли­ше припинити дію механізму, за допомогою якого українська мова й понині справді штуч­но не допускається до еліт, — і вона цілком природно й неви­му­ше­но займе по праву належне їй місце.

Не треба намагатися охопити зразу широкі маси — досить ли­ше тих осо­би­стостей, які вже перебувають в елітах і володіють українською мовою. Дер­жава має передусім посприяти їм, щоб вони почувалися ком­форт­но у ви­користанні української мови. Коли вони ста­но­ви­ти­муть кри­тичну ма­су — решта в елітах без жодного насильства наслідує їхній при­клад. Еліти у свою чергу справ­лять благодійний вплив на решту населення. Це до­во­дять історичні при­кла­ди Чехії, Литви та Росії, де в попередні епохи серед еліт па­ну­ва­ли відповідно німецька, польська та французька мови, а потім на­ціо­наль­ні мо­ви «із села» ввійшли в ужиток еліт і згодом спокійно за­йня­ли належні їм міс­ця на дер­жав­но­му рівні.

Ще один спекулятивний антинауковий стереотип твер­­­-дить, що «чистої укра­їн­ської мови» майже не почуєш у наших селах сходу й півдня України, тож і нічого, мовляв, підносити її тут на п’єдестал.

Правда тут лише в першій частині твердження, а повна правда полягає в то­му, що нині, коли й села пронизані масовими комунікаціями, — не знайдеш там уже ніякої «чистої мови»: ані української, ані російської, ані будь-якої іншої. Дав­но вже ми­ну­ли часи Івана Котляревського, Тараса Шевченка та Вука Кара­джи­ча, який про­сто зафіксував свій сільський діалект і тим витворив основи лі­те­ратур­ної сербської мови. У наш час еліти в усіх країнах — зокрема й сіль­ські елі­ти — розмовляють не діалектами рідних сіл, а ви­вче­ни­ми у школах усіх рів­нів лі­те­ра­тур­ни­ми мо­ва­ми, культивованими в за­со­бах ма­со­вої ін­фор­ма­ції. А от яка мова доноситься цими засобами — залежить якраз від них.

Оскільки інтеліґентній людині нашого часу якусь мову так чи інакше треба ви­вчати — це теж по­ро­джує чергову спекуляцію: необ­хід­ність вивчення мови трак­тується як нібито її «на­в’я­зу­ван­ня». При цьому всі­ля­ко пере­біль­шу­ють­ся труднощі у вивченні саме укра­їнської мови, немов­би їх не існує при опа­нуванні російської. Зрозуміло, з якою метою це ро­биться — у на­вчаль­но­му про­це­сі підмінити одну мову іншою, хоч і спо­рід­не­ною.

Інколи кажуть: людина повинна говорити тією мовою, якою краще мис­лить, — і теж лукавлять, пропускаючи важливу передумову: краще мислить лю­ди­на тією мо­вою, якою її перед тим навчали. Цього можна досяг­ти на­віть декількома мовами — з викладачем чи самотужки, з більшим чи мен­шим успі­хом, з біль­шою чи мен­шою їх «чистотою».

А це означає: якщо вже щиро дбати про те, щоб наше українське село більше говорило «чистою мо­вою», то логічно наближати до нього са­ме сучасну літературну українську мову, яка ним і спри­ймається найлегше.

Насправді ж легко не дається жодна наука, і докладати зусиль тре­ба при ви­вчен­ні будь-якої мови. Бухгалтер повинен принаймні знати цифри й володіти арифметикою — це вважається нормальною вимогою, а не на­силь­ством над його свободою. Водій мусить знати й виконувати Правила дорожнього руху, а якщо він уважає це ущемленням своєї волі, то має повне право від­мо­ви­ти­ся від керування автомобілем. Ці загальнозрозумілі принципи не піддаються по­лі­тичним спекуляціям, до цього ж треба прагнути й у мовній сфері.

Європейська хартія реґіональних мов або мов меншин — а у проекті нової редакції перекладу це Європейська хартія реґіональних або міноритарних мов — становить добру основу для гармонізації вживання мов в Україні. Для цього, як уже зазначено вище, потрібні експертні визначення стану цих мов і те­риторій їх застосування з урахуванням їх у формулі ратифікації.

Якщо ж не прагнути широкої міжмовної злагоди, а користатися Хар­тією та авторитетом Європи лише як демагогічним прикриттям для до­сяг­нен­ня інших істинних цілей, — наприклад, надання необмежених привілеїв тільки ро­сій­сь­кій мові на всій те­риторії України (поки не вдається зробити її держав­ною), — тоді не треба ні­яких експертних досліджень, і все робиться на­ба­га­то про­стіше.

На який шлях повернуть українські політики та законотворці цього разу — оце й може стати індикатором їхніх справжніх намірів.

 Поділитися