пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200632
24.11.2006 | Інна Сухорукова
джерело: www.highway.com.ua

Трагічна історія України вимагає покаяння (роздуми до річниці Голодомору)

   

17 листопада 2006 року увійде в українську історію як одна із найганебніших дат в сучасній історії.

Як передає кореспондент УНІАН, у порядку денному парламенту розгляд цього законопроекту було передбачено після законопроекту «Про внесення змін до закону «Про телекомунікації» (щодо переліку загальнодоступних телекомунікаційних послуг). Але, саме перед цим законопроектом парламент прийняв рішення про розгляд різних питань, коли народні депутати виступають із заявами та інформацією.

В порядку денному законопроект про Голодомор йшов із приміткою «для включення до порядку денного та прийняття рішення» тобто, якщо б парламент підійшов до розгляду цього питання, то спочатку він мав би проголосувати за включення його до порядку денного.

В інтерв’ю журналістам лідер фракції СПУ Василь Цушко зазначив, що різним політичним силам необхідно узгодити свої позиції з розгляду законопроекту про Голодомор, оскільки не можна «танцювати по могилах мертвих».

Антикризовики невдоволенні президентським законопроектом і пропонують свій варіант, вони замінили слово «геноцид» на «трагедію народу України». Комуністи тим часом не визнають ані геноциду, ані голодомору. Вони стверджують, що сплановано українців ніхто не нищив, а мільйони людей загинули через неврожай.

Перед початком засідання в парламенті біля трибуни розкидані брошурки «Міф про голодомор – винаходи маніпуляторів свідомістю». Хто розповсюджує терористичну антиукраїнську мерзоту? Екстремісти-українофоби безкарно розпалюють антиукраїнську міжнаціональну ворожнечу в стінах вищого законодавчого органу.

Українофобська брошурка написана «доктором філософських наук, професором» Г.Ткаченком. Брошурка видана російською мовою.

Ні, коаліція комуністів та капіталістів не відхилила законопроект Президента, а просто відклала його прийняття на невизначений час. Вивчати ж треба!

І це не зважаючи на те, що ще під час ІІІ-ої сесії 14 травня 2003 року відбулося Спеціальне засідання Верховної Ради України з метою вшанування пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років, на якому було прийнято Звернення до українського народу учасників Спеціального засідання. У тексті звернення, зокрема, сказано, що кваліфікація цієї катастрофи української нації як геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням від спроб встановити в Україні нову диктатуру, нехтувати найголовнішим правом людини – правом на життя.

До панів депутатів КРС в мене навіть претензій нема. Моя зневага до антикризової коаліції така, що я нічого людського чи просто логічного від них і не очікую. Не кажучи вже про те, що без рішення Конституційного Суду стосовно конституційної реформи, я не вважаю цей парламент ані легітимно діючим, ані легітимно обраним, бо не тільки зміни до Конституції України, внесені в грудні 2004 р., а й зміни до Закону України «Про вибори народних депутатів» Конституційний Суд не перевіряв.

Є у парламенті окремі особистості, яких я поважаю – і їх немало, але крім щирого співчуття мені нема чого їм висловити. Ганебна пляма зради не тільки залишиться в історії, а ляже тінню на їх репутацію.

А от до п.Президента в мене є питання:

 – Шановний пане Президенте, ви й досі сподіваєтесь на злагоду в суспільстві, допустивши до влади антидержавницькі, антиконституційні, антиукраїнські сили? Ви сподіваєтесь, що, не зважаючи на помаранчеву революцію, можна було віддати владу комуністам і вважати, що це ваша благородна місія, яка в історичному контексті має хоч якийсь сенс?

Після розвалу СРСР і Варшавського договору країни, які бажали побудувати нормальні, цивілізовані держави, займати достойне місце в цивілізованому світі в майбутньому, починали з того, що забороняли компартії як такы, а деякі ще й провели люстрації.

У нас, звичайно, ніхто на таке не зважиться, бо навіть зараз лідери партій, які проголошують себе не комуністичними, не тільки схожі одна на одну, а й складаються або з колишніх комуністів, або комсомольських діячів. Тобто, ми маємо не політикум, а скоріше – паноптикум, для учасників якого держава Україна – це, в кращому випадку, пустий звук, а для декого як червона ганчірка для бика.

Всі країни, які хотіли стати дійсно незалежними державами, вшанували своїх героїв, які боролися за незалежність, вшановують пам’ять загиблих воїнів, які боролися і проти фашистського, і проти радянського поневолення. А в Україні державні службовці дозволяють собі публічно називати вояків УПА «недобитими»

І ніхто, крім окремих громадян, не звертає на це уваги. А як нам всім розуміти, якщо це говорить державний службовець – це що, загальна позиція держави?

До Помаранчевої революції в Україні панував сталий і огидний посткомуністичний режим, в створенні якого звинувачували, перш за все, Кучму. На мій погляд, саме тому і сталася Помаранчева революція, що цей режим своє віджив. Ми мали надію на те, що після помаранчевих подій, приходу до влади Президента Віктора Ющенко, країна піде шляхом наших сусідів по комуністичному співіснуванню, наших співв’язнів.

Але всі ці надії, Ви, пане Президенте, поховали через дивне ставлення до своєї історичної місії, як миротворця та об’єднувача «земель руських». Та не були ніякі землі України роз’єднані до виборів 2004 р., поки російські політтехнологи не завезли до України технологію роз’єднання. І об’єднувати людей з різних земель України потрібно на природних інтересах: поліпшенні економічного стану, збагачуванні бідніших за рахунок багатих, як це робиться в цивілізованому світі, і запровадженні ефективної медицини, освіти, тощо. Ці пріоритети ті самі ы для Донецька, і для Львова.

Пропорційну систему виборів треба було вводити поетапно, створюючи партії знизу, зважаючи на досвід наших сусідів. Але запроваджувати таку систему потрібно було обережно, щоб захистити суспільство від того, щоб йому на голову сіла зграя нахабних, жадібних до влади кланів.

Тоді і не набралися б ми такого, і не отримали б чергового ляпасу 17 листопада. Коли зграя ситих йолопів потоптала на радість комуністам пам’ять жертв Голодомору, жертв комуністичної ідеології та комуністичної системи. Соромно…

Я живу на Сході України і переважно спілкуюся російською мовою, хоча, як всі нормальні громадяни України, знаю, люблю і поважаю українську – мову моєї країни. І я наочно бачу, наскільки штучно і підступно роздмухуються мовні, релігійні проблеми.

А от історія у всіх нас спільна, і це не штучна вигадка.

Моя родина пережила Голодомор на Полтавщині, де існувала переважно хуторська Україна, заможна й і хазяйновита. Вижили мої старші родичі завдяки тому, що дід – сільський інтелігент – був завзятим рибалкою і мисливцем. Мав право на зберігання мисливської рушниці, мав зоотехнічну освіту. І саме тому він, на відміну від інших селян, не боявся стріляти ворон, знаючи, що ці птахи, які їдять мертвих, безпечні для вживання людиною. В селі, де я виросла, всі знали, що Голодомор – штучний голод, а моя родина ще й була переконана, що це найстрашніший злочин проти людства, не менш страшний ніж Холокост.

Але в Єрусалимі є Яд-Вашем – національний музей Холокосту. Є Праведники миру, які рятували євреїв під час Голокосту. І, до речі, серед них багато українців.

А що є в нас такого масштабу, що зроблено на державному рівні?

В старших класах школи, в інституті, коли я вже переїхала до Харкова, мене вразило те, що мої товариші, навіть з освічених родин, нічого не знають про Голодомор, вважають, що був він внаслідок «неврожаю» і перехідного періоду. Так само були налаштовані їх діди та бабусі, батьки, саме на юність яких цей голод і впав. Саме так викладали нам ті події і історики. Тобто ми завжди мали різну історію. Одну для мешканців промислових міст, іншу для селян. Одну для родин репресованих, іншу для всіх, кого це лихо оминуло. То чи не в створенні спільної історії єдиної країни полягає справжня місія політиків, яким владу дав народ?

Після розповідей старших я не могла не вважати комуністів злодіями, дії яких повинен розглядати суд на кшталт Нюрнберзького трибуналу. 13 років в нас панував посткомуністичний режим з усіма його потворними рисами – підконтрольна преса, підкилимова політика, шахрайство і корупція зверху донизу.

Потім сподівання на нормальне існування в нормальній європейській державі…

А далі… Чвари в помаранчевій команді, облуда і невміння поступитися особистими амбіціями заради загальної справи і, як апофеоз цього – антикризова коаліція «радетелей народних» – комуністів, регіоналів та соціалістів. Такий собі «союз труда и капитала»…

Про перших нема чого казати, бо заборона КПРС та її спадкоємиці КПУ, на мій погляд, повинна була бути проголошеною, пане Президенте, першим Вашим Указом. Не вистачило сили і мужності? Бо документів стосовно антидержавницьких дій цієї політичної сили вдосталь. Можливо, тому, що вони не можуть бути вагомими супротивниками на виборах? Але, на мою думку, найогідніше в політиці – це принцип доцільності – принцип будь-якої тоталітарної держави.

Комуністичну партію треба було заборонити за безліч злочинів перед українським народом. А те, що вони тепер ще й опинилися при владі – це просто брутальна наруга не тільки над пам’яттю жертв, а й над усіма нами – тими, хто знає свою історію.

Друга сила в коаліції – соціалісти. Для них, мені здається, можна згадати тільки принцип «ubi bene, ibi patria (де добре, там і батьківщина).

Що до Партії регіонів – там люди різні. Не виключаю, що серед них є і патріоти України, але здається, вони ні на що не впливають.

А от такі моральні потвори, як народний депутат Болдирєв, який на конгресі співвітчизників в Санкт-Петербурзі запропонував російським чиновникам завозити до Сибіру житомірян та волинян, як це робили у царські часи для того, щоб «… всячески поддерживать этнический баланс в России своими людьми»

(http://www.proua.com/print.php?p=accent/2006/10/31/165849.html) не отримав ніяких заперечень з боку своїх однопартійців. На жаль, і депутати всіх інших фракцій, начебто його опоненти, проковтнули це мовчки. Як же нас ще треба принизити, щоб ми погнали всю цю наволоч – може, і справді саме їх вивезти до Сибіру?

Пане Президенте, в Вашому патріотизмі ніяких сумнівів ні у кого нема. Тоді чого Ви чекаєте? На що сподіваєтесь? Що особисто Вас до Сибіру не зашлють? Та невже? Марні сподівання. Як показав досвід і з виконанням Універсалу, і з ставленням та обіцянками Голови Верховної Ради і депутатів стосовно прийняття Закону про Голодомор – це наївні сподівання.

А чи може Голова такої непростої держави, як Україна, дозволити собі бути наївним? І таким занадто добрим? Таким собі непротивленцем злу.

Коли такі принципи стосуються Вас як особистості, вони викликають повагу. Але за Вами країна і держава, живі люди, які почувають себе вже вкотре зрадженими і покинутими, то це вже зовсім по-іншому виглядає.

І, якщо за Вами понівечена історія – вибачайте – але цього не можна пробачити ані в сучасності, ані в майбутньому.

Донбас на грані колапсу

Віктор Геварін

Свого часу ідеологам Партії Регіонів вдалось відтіснити ці проблеми нагнітанням місцевого «ура-патріотизму» та дикого шовінізму. Але то були тимчасові міри, що аж ніяк не вирішували ні економічних, ні тим більш політичних проблем. Напроти, заганяючи їх в глибину, ще більш загострювали. Першим серйозним попередженням нинішнім хазяїнам як Донбасу, так і Кабінету міністрів стали події, що передували прийняттю бюджету в першому читанні. Донецьк, Луганськ, Запоріжжя і весь Донбас повстали проти прийняття проекту бюджету на 2007 рік.

Пенсіонери, шахтарі, гірники, ветерани Афганістану, регресники та інші стояли і виборювали своє життя під Верховною Радою. Приїхали вони туди не для того, аби підтримати якогось кандидата, та й не політичні сили організовували цю демонстрацію. Привело їх сьогоднішнє прийняття проекту бюджету. З Києва, Білої Церкви, Черкащини, Донецька та Донбасу приїхали ті, хто зміг залишити свою роботу, шахту заради подальшого існування цих підприємств. Були, в основному, пенсіонери, адже, в першу чергу, новий бюджет б’є по їх кишенях. Згідно із майбутнім бюджетом, пенсіонери вже не зможуть працювати на шахтах та отримувати пенсію. Вони мають вибрати щось одне. В’ячеслав Кириленко сказав: «Було б зрозуміло, якби депутати сказали, що у зв’язку з тяжким економічним станом в країні ми на кілька років приберемо ці пільги, але й собі їх обмежимо. Так вони ж за собою залишили купу пільг і це при тому, що майже всі вони – мільйонери. На мою думку, прийняття цього бюджету буде лебединою піснею для Партії регіонів». А от думка голови спілки незалежних профспілок, народного депутата фракції БЮТ Михайла Волинця: «Я думаю, що люди, які сьогодні приїхали до Верховної Ради, абсолютно нічого не зможуть зробити, та й вплинути не зможуть. Вони – у меншості. Нема загальнонаціонального протесту. Вони поки що не усвідомлюють, що сталося. От коли їм прийдуть перші платіжки, коли вони отримають меншу пенсію – тоді будуть шукати, до кого б приєднатися, аби висловити свій протест, але буде вже пізно. Не можна за людей зробити те, чого вони не хочуть. Не можна їх захистити, якщо вони самі цього не бажають».

По-друге, Партія Регіонів панічно боїться бунту у власній вотчині. Звідси репресії проти керівників вугільних підприємств. Фактично зміщені всі генеральні директори вугільних об’єднань, що не побажали підтримати партію Януковича на виборах. Порушено кримінальні справи проти керівників вуглевидобувних підприємств Донбасу. Генеральна прокуратура повідомила про виявлення численних фактів зловживання службовим становищем керівниками вуглевидобувних підприємств у Донецькій і Луганській областях. Зокрема, держпідприємств «Артемвугілля», «Красноармійсквугілля» й «Ровенькиантрацит». Треба помітити дивну географію тих кримінальних справ. Під них не потрапив майже жоден з активних прибічників Партії Регіонів.

В цих умовах лідери Партії Регіонів не знайшли нічого кращого, як почати кампанію по нагнітанню політичного та соціального напруження в області. Прокуратура Донецької області початку всерйоз «шерстити» громадські організації регіону. Правоохоронні органи мають намір з’ясувати, чи не є робота міжнародних фондів підтримуваних ними громадських діячів Донеччини втручанням у внутрішні справи України.

Один з лідерів місцевих «яструбів», керівник так званого «Комітету виборців Донбасу» Олександр Хряков заявив, що саме громадські організації стали основним інструментом втручання у внутрішні справи України під час президентської кампанії 2004 року, і саме на «третій сектор» (так позначається комплекс громадських організацій в американській класифікації структури держави) лягли основні функції організації Майдану. Щось подібне, заявив Хряков, зараз активно готується в Донецькій області. Він пророкує, що «Майдан-2» відбудеться восени наступного року. Врешті, це не виключено, хоча б з тих причин що міста області стануть вже в січні місяці десятками заморожених примар, на фоні яких Алчевськ здаватиметься тропіками. Та Олександр Хряков говорив не про те. Він заздалегідь, виконуючи високе замовлення, спробував перевести майбутній соціальний вибух в ранг штучно створеного замовного з закордону виступу, який не підтримуваний населенням. Він також обвинуватив у співучасті в майбутньому «путчі» донецьку владу всіх рівнів, починаючи з губернатора області Володимира Логвиненко й закінчуючи мером Донецька Олександром Лукьянченко, секретарем міської ради Миколою Левченко й начальником управління по зв’язках із громадськістю тієї ж міськради Максимом Ровинським. Губернатор виявився винуватий у тім, що включив у Громадську раду при ОДА «представників прозахідних організацій». Влада міста допомагала «революції» тим, що дозволяла тим же організаціям розміщати свої інформаційні повідомлення на офіційному сайті Донецького міського голови, у такий спосіб сприяючи новому Майдану. З цього можна зробити висновок, що верхівка Партії Регіонів» заздалегідь призначила «козлів відпущення» з власних рядів, які будуть віддані на розтерзання.

Звичайно, на перший погляд всі ці заяви Хрякова здаються маячнею випускника психоневрологічного диспансеру, якби не деякі тривожні факти. А саме репресії проти інакомислячих (на всіх рівнях з органів влади витісняються інакомислячі), початок переділу власності (і вбивство директора Дебальцевського машинобудівного заводу Бистрякова – не єдиний факт), та різке падіння рівня життя основної маси населення донецької області. Та основним все ж є прагнення «донецьких» до захоплення власності. Не дивно, що одне з перших вето Президента Ющенко прийшлось на прийняті поправки до закону про акціонерні товариства із змішаною формою власності. І стосувалися вони зменшення кількості акціонерів на зборах в акціонерних товариствах. Це давало змогу фактично накласти лапу на всю державну та колективну власність , що ще залишилась в державі. Як не дивно й соціалісти й комуністи дружно проголосували «за».

Коли нашим «улюбленим керманичам» нема чим похвастатися, вони починають говорити «в нас «стабілізація». І цим словом прикривають всі власні поразки й негаразди… Врешті, всі розуміють, що серйозним випробуванням буде нинішня зима. Чи впорається існуючий уряд з опалювальним сезоном; з керівництвом промисловістю, в умовах нових цін на газ; наскільки буде активне населення, коли зрозуміє підвищення тарифів, цін і зниження соціальної захищеності людей; наскільки далеко підуть апетити в переділі економічної власності?

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори