пошук  
версія для друку
12.12.2006 | Інна Сухорукова

Голодомор. Спогади очевидця

   

Історія складається з історії окремих людей Тому свідчення очевидців повсякденних подій життя з часом становляться для істориків важливим матеріалом, який дозволяє зробити узагальнення та висновки.

Саме тому ми вирішили опублікувати короткі спогади селянки Федосії Юхимівни Масленнікової, яка живе на півночі Харківської області, і яка була свідком подій Голодомору. До речі село це не тільки російськомовне, а й здавна заселялося руськими. На Слобожанщині так і існують села Руські Тишки та Черкаські Тишки, Руська Лозова та Черкаська Лозова

Федосія Юхимівна і її родина безпосередньо не постраждали від Голодомору, але вона бачила на власні очі і пам’ятає все, що робили комуністичні злодії. Страшні спогади не дають їй спокою і сьогодні. Ми пропонуємо ці спогади не для «україноподібного чортовиння», як влучно назвав тих, хто заперечує факт Голодомору, український поет Мойсей Фішбейн, а для тих, хто хоче знати історію своєї країни.

«Мне было шесть лет, но я все помню. Мои родители вступили в колхоз еще в 1929 году, поэтому мы не голодали. В колхозе выдавали зерно. В нашем селе было три ветряка, и там можно было помолоть зерно. Колхозникам эту муку выдавали вместо денег. Да и какие там деньги в колхозе! Я и потом, когда в колхозе работала, денег не видела. И, главное, у колхозников ничего не забирали с личного огорода. А те, кто не пошел в колхоз – голодали. Пухли с голоду. Соседка наша жила одна, мужа сослали, детей у нее не было. Я не помню, почему в колхоз она не пошла. Но у нее не только зерно и картошку забрали, но и висящие в сенях пучки фасоли. Моя мать давала ей есть понемножку, и она не умерла. А других в селе много помирало. Эти, которые приходили забирать, если ничего в хате не находили – хату ломали. Стену дома сносили, чтоб семья жила, как на улице. Но страшнее всего, я помню – за нашим селом был овраг, песчаный карьер. И каждое утро из Харькова привозили тех, кого подобрали на улицах города – и мертвых, и еще живых, и сбрасывали в овраг. И матерей с детьми туда бросали, если находили на улицах, а они пухлые и уже не ходят. А я помню, что некоторые приходили в себя и оттуда выбирались, Но было это редко…

Но однажды, помню, выбрались двое и помогли выбраться инвалиду, без рук, без ног. Нести его они не могли, так он катился по дороге, прямо до нашего дома… Дождь шел, он весь был в грязи, и пухлый был. Мы с соседями собрали немного еды – дали ему, помыли. Потом он хотел до дома добраться, сидел на улице, ждал подводу до Харькова. Так эти с машиной опять его подобрали ы в овраг кинули. Наверное, там и помер. Мы его больше не видели.

Почему я думаю, что голод был искусственный? Как почему? Родители мне говорили. А как же? Урожай в тот год был нормальный, хороший. И у колхозников ничего не забирали. У нас даже корова была. И не только у нас. А хозяйства частников, участки тех, кто не пошел в колхоз, совсем разоряли.

Сколько я этих мертвых и пухлых видела, а некоторые были кости и кожа.

У нас все знали, что голод искусственный, чтоб в колхоз загнать – страшно вспомнить.»

Ми зберегли мову оригінала.

Було б дуже доречно, якщо б записати спогади тих (дай їм Бог здоров’я), хто ще живий, і хто ще пам’ятає ці страшні часи. А на місті масових поховань необхідно поставити пам’ятники або хоча б пам’ятні хрести

Якщо наша держава є відповідальною перед своїм народом, необхідно заборонити комуністичну партію, як носія злочинної, антилюдської ідеології.

Голосування у Верховній Раді Закону про Голодомор, в якому Голодомор був визнаний геноцидом українського народу,  чітко з’ясувало, хто дійсно є громадянином України, а хто тільки має паспорт синього кольору з тризубом.

Редакція бюлетеню «Права людини» має і в подальшому збирати та друкувати спогади тих, хто пам’ятає ті трагічні події.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори