пошук  
версія для друку
21.01.2007
джерело: www.bezcenzury.com.ua

Євген Сверстюк: «Нам доведеться розглядати Помаранчеву революцію як репетицію»

   

«Так мало знаємо про таємницю життя»

 

– Євгене Олександровичу, перш ніж торкнутися нинішніх реалій, хотілося б озирнутися в минувшину. Очевидно, ваш моральний вибір значною мірою запрограмований тими, хто дав вам життя...

– Вплив моїх батьків визначальний, хоч вони й були неписьменними. Я ріс у дуже виразній християнській сім’ї. На формування характеру мали вплив і старші брати: Василь, який помер від туберкульозу, Петро, Яків, котрий був в УПА... А ще згадую хлопців, які трималися на межі смерті, – повстанців. Це щось надзвичайне, романтика, жива легенда. Це загальна атмосфера духовного піднесення. Тужливі, а разом із тим непримиренні повстанські пісні, націоналістична література... У дитинстві все абсолютно визначилося.

 

– Вам за будь-яких ситуацій удавалося залишатися самим собою. І виступаючи з кафедри, і за колючим дротом. У чому секрет вашої стійкості?

– Я ніколи не грав чужої ролі. Навіть тоді, коли хотіли виключити з університету за висловлювання про Гітлера й Сталіна. Справу прикрили, бо боялися писати протокол. Коли допитували, я нічого не сказав проти свого сумління. Я пояснив: «У мене дещо інші уявлення, ніж у вас, бо в мене інша історія».

І вони це зрозуміли.

 

– Як не зламатися, вистояти? Вам це вдавалося завше: під час суду у квітні 73-го (у день розп’яття Христа), а ще раніше – тоді, коли ви­ступали на захист В’ячеслава Чорновола та Валентина Мороза, і тоді, коли говорили про підпал фонду україніки в Науковій бібліотеці...

– «Сплили злоби вали каламутні, пробивається світло основ, встає перша, єдина сутність, і та сутність всього – любов» – так я висловився в поетичному катрені. Так вважаю й досі.

 

– У листі до професора Юрія Луцького, датованому 27 жовтня 1981 року, ви признавалися: «Ми так мало знаємо про таємницю життя, але здогадуємося, що воно живиться радістю сонячних хвилин. Без них іде повільне згасання».

– Треба знати, що є поле честі. Про те, що головною зброєю залишається слово... Я не можу назвати себе відважним, хоч і не люблю боязких нікчем. Та коли знаю, що не можна відступати, не відступаю. Тоді й дістаю право наступати. Ось такі «таємниці».

 

«Назріває великий морально-культурний конфлікт»

 

– Євгене Олександровичу, у листопаді та грудні 2004-го під час нашого спілкування ви зауважували, що відбувається не просто освячення майдану Незалежності в столиці, а й нарешті просинається наша нація. Відтоді вже минуло трохи часу. 2007-й, очевидно, ще один суворий іспит для України? І не лише в царині політикуму.

– Кожен історичний період по-своєму відповідальний. Кожен дає шанс. Інша річ, наскільки зуміємо ним скористатися. Зараз розвиток подій не те що зовсім непередбачуваний. Це гірший варіант вірогідного. І доведеться нам розглядати Помаранчеву як репетицію до іншої революції. Та сила, що зараз при владі, не може забезпечити суспільної злагоди на пристойному культурному рівні. У неї відсутні елементи соціального гуманізму, соціальної перспективи. Це люди, які хочуть влади, намагаються її ділити, не дуже усвідомлюючи навіщо. Їм для цього просто бракує культури. Тому й, наче для сміху, не розуміючи, що таке релігія, у посткомуністичній Україні ставлять комуніста Попова (очевидно, і задля його прізвища) на чолі комітету в справах релігій. Напевне, пам’ятаючи, що протягом п’ятдесяти років комуністи навчилися керувати церквою. Це схоже на зловісний жарт. Те саме з Табачником...

 

– Пригадаймо в цьому контексті й спільне різдвяне вітання 2007-го, і прощальні молебні на Володимирській гірці в Києві у кінці грудня. У них поряд із московськими владиками й душпастирями, першим заступником головного комуніста Адамом Мартинюком брав участь і Віктор Ющенко.

– Для мене православний атеїзм, який є сучасною відновленою релігією комуністичної партії, – по суті, успадкована традиційно від Сталіна релігія Московського патріархату. Це політична релігія. Це не жарт. Це схоже на точне визначення – православний атеїзм.

 

– Але ж і Українська автокефальна православна церква не просто підігравала Москві: її предстоятель митрополит Мефодій Кудряков під час минулих президентських виборів був довіреною особою Віктора Януковича, на якого робив ставку Кремль. Пригадаймо й ситуацію, як із волі предстоятеля УАПЦ виганяли редакцію «Нашої віри»...

– З Мефодієм я легко міг би говорити, коли б опустився до того, щоб із ним розмовляти. Для мене ця людина гірша, ніж атеїст, бо атеїсти бувають порядні. Для мене він гірший, ніж будь-який священик, тому що це не священик, а чоловік, за яким тягнуться кримінальні злочини. Про це було офіційно заявлено. Але прокуратура не порушує кримінальної справи. Розмовляти з ним не було ніякого сенсу. А коли пригадати, якою була місія Мефодія, то потрібно сказати: він очолював ту бандитську шайку, яка напала на «Нашу віру». Та, очевидно, спочатку цю операцію узгодили з відповідальними неукраїнськими спецслужбами. Це однозначно: справа продумана, все зв’язано і з Азаровим, і з членами ордену – «кавалерствуючими» шевальє та дамами. Їм просто потрібно було приміщення. А ще дуже важливо для них було розгромити цю газету. Примітивні люди (також і серед київської журналістської й письменницької братії) не знають, що це важливо. Усе відбувалося невипадково. Поінформовані органи знають, хто є хто.

 

– Інше крило УАПЦ очолює архієпископ Ігор Ісіченко. З ним у вас склалися стосунки?

– Звичайно. Цей владика – і християнин, й український патріот, і справді духовна особистість.

 

– Зрештою, ледь не всі наші проблеми зав’язані на духовності. Чи, можливо, найвідповідальніші іспити, які нашому народові доведеться складати 2007-го, будуть економічного плану?

– Уже зараз назріває великий морально-культурний конфлікт. Регіони – це, по суті, негативна влада. Ця влада проти, а за що – невідомо. Вона стикається з українськими силами, які утверджують в Україні лад, що має бути в нормальній державі. На цьому грунті з Регіонами не можна знайти спільної мови.

 

– У ці святкові дні що ви побажаєте співвітчизникам у новому році?

– Українцям побажав би піднятися настільки, щоб усвідомити поразку, яку самі собі організували українські політики. Ця роздрібненість, нездатність об’єднуватися, нездатність елементарно вираховувати переможні ситуації. Постійні суперечки за персоналії, нездатність отаманів піднятися над своїми амбіціями до національного мислення. 2006 рік дав нам притчу: поразка українських національних сил полягає саме в тому, що вони не є національно свідомими й національно відповідальними. Я побажав би засвоїти урок із цього. Урок суворий.

 

ДОВІДКА «БЦ»

Євген Сверстюк народився 13 грудня 1928 року сьомим у родині Олександра та Євгенії Сверстюків у с. Сільце Горохівського повіту. 1947 року закінчив Горохівську середню школу. Протягом 1947–1952 років навчався на філологічному факультеті (відділ логіки та психології) Львівського університету. Учителював у Почаївській та Богданівській середніх школах, викладав у Полтавському педінституті, був редактором відділу прози журналу «Вітчизна», працював відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу».

14 січня 1972 року його заарештували, 1973-го він дістав вирок: 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Побачили світ його книжки Clandestime Essays (1976), «Ви­бране» (1979), «Блудні сини України» (1993), «Шевченко і час» (1996), «На святі надій» (1999), «Це – вибір» (2002). 1993 року його обрали президентом Українського ПЕН-клубу, 1995-го він став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка. Редактор газети «Наша віра». Доктор філософії (Український вільний університет у Мюнхені).

Віктор Вербич , 18 січня 2007

 

див. також:  http://archive.khpg.org/index.php?id=1113995148 та http://archive.khpg.org/index.php?id=1132736015

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори