пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200702
22.01.2007 | Ірина Рапп, Василь Овсієнко

Олекса Тихий, Громадянин України

   

Недавно пресу обійшло повідомлення про наругу над меморіальною дошкою Олекси Тихого на Дружківській міській бібліотеці. Аж ось із села Олексієво-Дружківка надходить лист від Євгена Шаповалова:

«Я предприниматель, занимаюсь производством мелкосортных мозаичных ж/б изделий. Смотрел я на все это, что происходит вокруг Тихого, и так стыдно стало за всех нас, за наш Донбасс. А это и моя родина, я ее люблю, как любил Донетчину и Олексу. И вот я сделал ему памятник и установил. А они, власти, пусть теперь объясняют, что произошло. Пусть присвоят себе все заслуги. Это не главное. Главное, что в школе стоит памятник Тихому, память Правде, память Украине, и дети каждый день будут это видеть. А дети – это будущее. Может, они хоть немного будут лучше».

Підприємець надіслав знімок пам`ятника: це розкрита книжка з портретом О.Тихого та його словами. І смолоскип. Відкриття пам`ятника призначене на 11 годину 26 січня в Олексієво-Дружківській школі, яку 1943 року Тихий закінчив, а 1954-56 рр. вчителював у ній. Цю добру справу підтримують школа, селищна рада, міськвно, журналісти.

27 січня минає 80 років з дня народження Олекси Івановича Тихого – послідовного і безкомпромісного борця проти русифікації України, педагога, правозахисника, члена-засновника Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Він народився на хуторі Їжівка Костянтинівського району Донецької області, а загинув 6 травня 1984 року в тюремній лікарні в місті Перм на Уралі. Усім пам’ятне тріумфальне його повернення в Київ 19 листопада 1989 року разом з Василем Стусом і Юрієм Литвином: на перепоховання «особливо небезпечних державних злочинців, рецидивістів» зібралися тоді десятки тисяч людей з усієї України.

Олекса Тихий закінчив філософський факультет Московського держуніверситету, а до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті та в Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Вчителював у школах Приазовського р-ну Запорізької обл. і Костянтинівського р-ну Донецької (тоді Сталінської) обл., потім працював на будівництві, учителем (викладав фізику й математику, українську мову), пожежником та ін.

Уперше був заарештований 1948 р. за критику виборів, де був єдиний кандидат у депутати. Після “профілактики” відпущений.

Другий арешт – 15.01.1957 за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини військами країн Варшавського договору, а також за звинуваченням у проведенні "антирадянської агітації" та зведенні "наклепів на КПРС і радянську дійсність" (ст. 54-10 КК УРСР), за критичні висловлювання про радянську школу. 18.05.1958 Сталінським облсудом засуджений до 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. поразки в правах. Покарання відбував у Мордовії, ст. Явас Зубово-Полянського р-ну, ЖХ-385/11. У зоні працював столяром на пилорамі. Спілкувався з композитором Василем Барвінським, знавцем лікарських рослин Володимиром Кархутом, з Левком Лук`янеком, з митрополитом Йосифом Сліпим. Звільнений у 1964.

Тихий написав кілька статей про русифікацію Донбасу, про жалюгідне становище української мови й культури на Донбасі, статті з проблем українського села (у відповідь на статтю про сільські проблеми в "Литературной газете"), у якій, віддавши перевагу колективному способові господарювання, пропонував усе-таки надати більше свобод селянину.

Оскільки Тихого до роботи за фахом не допускали, він працював монтажником, пожежником, випалював цеглу. Працюючи позмінно, мав можливість їздити до друзів по ув’язненню і правозахисників. Поширював літературу самвидаву.

О.Тихий уклав посібник для вчителів – збірку висловлювань видатних людей "Мова народу. Народ", яка дістала схвальну оцінку наукових установ, а також склав словник покручів українських говорів Донбасу. Сам Тихий був зразковим носієм української літературної мови. Говорив правильно, обдаровуючи співрозмовника лагідною усмішкою. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості і виняткової терпимості.

15.06.1976 під час обшуку в Тихого був вилучений машинопис збірки “Мова народу. Народ.” Дві доби його тримали під вартою “за підозрою в пограбуванні магазину”.

У листопаді 1976 Тихий приїхав до Л.Лук`яненка в Чернігів, де якраз був Микола Руденко, підписав установчі документи Української Гельсінкської Групи і став її членом-засновником. Заарештований 05.02.1977 за звинуваченням у проведенні "антирадянської агітації і пропаганди" за ст. 62 ч. 2 КК УРСР і "незаконному зберіганні зброї" (ст. 222 КК УРСР): хтось ще під час війни заліпив глиною на горищі сараю стару німецьку ґвинтівку. Суд у справі Олекси Тихого і Миколи Руденка відбувся 23.06. – 1.07. 1977 у м. Дружківка Донецької обл.. Тихому інкримінували статті "Українське слово", "Думки про рідну мову", "Сільські проблеми", "Роздуми про українську мову та українську літературу на Донеччині", текст Декларації УГГ, Меморандум Групи та ін.. Суд не довів жодного факту наклепу на радянський суспільний і державний лад у статтях і висловленнях Тихого, обмежившись лише констатацією, що у своїх працях він вказує на "нібито русифікацію в Донбасі" і т.п., не кажучи вже про недоведеність мети підірвати існуючий лад. За вироком Тихий дістав 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Місцем покарання був визначений табір особливого режиму ЖХ-385/1, сел. Сосновка в Мордовії, звідки він був етапований до лікарні в м. Нижній Тагіл.

Тихий брав активну участь в акціях протестів ув’язнених. Так, він 52 доби тримав голодівку, розпочату в квітні 1978. Улітку 1978 з’явився документ Олекси Тихого і отця Василя Романюка (майбутній Патріарх Київський і всієї України-Руси Володимир) “Історична доля України. Лист українських політв’язнів. Спроба узагальнення", у якому автори проголошують вищим принципом загальнонародного і загальнонаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від її трактування поняття демократії. У розділі "Історична доля України" досліджуються наслідки приєднання України до Росії і висловлюється побажання в майбутньому незалежності України.

У розділі "Можливі форми опору" автори задля порятунку від духовного і культурного знищення пропонують, зокрема, такі норми поведінки для українців:

“– Уживати тільки рідну мову на рідній землі і цим зміцнювати себе і свій народ.

– Не віддавати дітей на науку до дитячих садків і шкіл з російською мовою навчання, добиватися шкіл і до­шкільних установ з рідною мовою або вчити дітей самим.

– Відмовлятися від навчання в школах та інших навчальних закладах з російською мовою навчання, добиватися шкіл, технікумів, вузів з рідною мовою і вчитися самостійно, складаючи екзамени екстерном.

– Спілкуватися рідною мовою не тільки в колі сім’ї, але й на роботі, у громадській діяльності, на вулиці.

– Стримуватися від горілки, лихослів’я, куріння тютюну.

– Відмовлятися від роботи в установах, навчальних закладах, громадських організаціях, де гребують українською мовою, традиціями народу, правами людини.

– Відмовлятися від служби в армії поза межами України і від командирів, котрі не говорять українською мовою.

– Не виїжджати на роботу поза межі України.

– Захищати своє право, право інших людей, свободу, честь, гідність, відстоювати суверенітет України.

– Виявляти і розголошувати які б то не були порушення закону, від кого вони не виходили б”.

На жаль, ніщо з цих слів не проминуло і не застаріло. Рекомендації, як вижити українцем в Україні, залишаються актуальними, бо українство й надалі залишається на значних територіях України у становищі національної меншини. “Але де ж, коли була без жертв здобута воля? Хіба пристойно жити тремтячою твариною, турботами шлунку, вирощувати дітей – безрідних дітей ХХ сторіччя?”, – питали автори.

У жовтні 1978 Тихий розпочав нову голодівку і був посаджений у камеру-одиночку. Лікар відмовився його лікувати.

18.04.1979 на 17-й добі чергової голодівки в Тихого почалася виразкова кровотеча. У лікарню його перевели аж через 18 годин з тиском 70/40. Начальник табору майор Некрасов сказав, що це симуляція. Хірург Скринник перед операцією запропонував Тихому письмово зректися колишньої діяльності, у відповідь на що Тихий звинуватив його в шантажі. “Жити будете недовго і в муках”, – пообіцяв лікар. Після операції Тихий отямився через тиждень. Шлунок був зшитий у вигляді піскового годинника: рух їжі спричинював біль. Виникли спайки кишок. Внутрішні шви на тілі розійшлися – утворилася ґрижа, але Тихий знову відмовився подавати покаянну заяву. 10.05 розпочався перитоніт. Був зроблений розтин і промивання черевини. Того ж дня Тихому перед операцією надали побачення на 2 години з синами Миколою та Володимиром. Лікарі подали документи на актування Тихого з огляду на його загальний тяжкий стан, після чого суд міг звільнити його. Але за межі лікарні ці документи не вийшли.

13.07.1979 Тихого відправили етапом у лікарню м. Нижній Тагіл, хоча вона нічим не відрізнялася від мордовської. Етапом же повернули в сел. Сосновка.

У січні-лютому 1980 Тихий провів у штрафному ізоляторі (ШІЗО) з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, зриває нагрудний знак, не встає, коли заходить начальство, відмовляється від роботи, погано впливає на оточення. Писати про здоров’я Тихому не дозволяють, однак стало відомо, що в нього відкрилися рубці на легені.

27.02 – 1.03. 1980 р. всіх в’язнів особливого режиму, в тому числі й Тихого, етапували на Урал, у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. По дорозі один в’язень помер. У таборі ВС-389/36-1 Тихого неодноразово карали за невиконання норми виробітку, відмову збрити вуса, голодівки протесту та інше. Його кинули на 6 місяців у ПКТ (приміщення камерного типу) «за порушення режиму». Тримав голодівку.

У 1982 р. у США вийшла книжка: Олекса Тихий. "Роздуми". У січні 1983 якийсь Вадим Зуєв у статті “Гримасы лицемерия” (журнал “Донбас”) цинічно писав: «И только когда логическое развитие антинародной закваски и Копелева, и Тихого привели их – через выезд в Израиль – на задворки Западной Европы, когда, следуя жестоким законам предательства, подписались они под сионистским воззванием в защиту польской контрреволюции, всем стало ясно, какие лютые враги нас окружали».

У цей час “на задвірках Східної Європи” від виразки дванадцятипалої кишки, атеросклерозу, анемії, гепатиту й інших тяжких хвороб, можливо, й раку, політв’язень Тихий швидко втрачав вагу (при зрості 178 см наприкінці 1981 він важив 41 кг). Тричі його возили до тюремної лікарні ВС-389/35 (ст. Всехсвятська), двічі він був оперований на виразку дванадцятипалої кишки – востаннє на початку 1984. На останнє сорокахвилинне побачення з сином Володимиром 19.04.1984 Тихого ввели попід руки, у нього навіть облазили нігті, він не міг сидіти – одні маслаки– але посміхався, був милостивим, згадував Нагірну проповідь Ісуса Христа. Цей, за висловом Євгена Сверстюка, Дон Кіхот ХХ століття з обличчям европейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю.

Синові Володимирові не дозволили забрати тіло батька: “Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи”.

Указом Президента України № 937/2006 від 8.11.2006 р. за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Олекса Тихий нагороджений Орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори