Щоб справді “по-українськи” не скотитися в дикунство...
“Газета по-українськи” була в числі нормальних, нових, сучасних ЗМІ. І це втішало. Втішало донедавна. До відомих, вочевидь кимось скоординованих, антисемітських публікацій у кількох ЗМІ з приводу чисто спонтанного, громадського, і то по усіх регіонах України, висунення Євгена Захарова на посаду уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Публікацій цілком у стилі дикунських на російських антисемітських сайтах.
Зопалу мені здалося, що “gpu” теж може піддатися впливові цього сповзання в антисемітизм. Це й зумовило мою першу недостатньо коректну реакцію. Саме через боязнь можливого сповзання.
Сьогодні я уважніше переглянув матеріали з “gpu” і побачив, що наявні факти ще не означають такого її сповзання в антисемітське русло, хоч суспільна небезпека такого залишається, коли бачиш, як навіть старих твоїх знайомих вражає той вірус. Тому і виникає запитання: чому за останнє десятиріччя так активізувався цей вірус людиноненависництва?
Вочевидь, що від нашого легковаження факторами зниження моральнісного тонусу в суспільстві. Від безкарності проваджених упродовж кількох років цинічно-відвертих огидних антисемітських провокацій злопам’ятного “триликого, клонованого “по-українськи”, Януса”(“Персонал”-“МАУП”- “українська консервативна партія”). І не без підтримки певних персоналій у владі, що досі для продовження владного панування принаймні потурають розпалюванню ксенофобії в Україні для гальмування процесів творення громадянського суспільства. Сьогодні цей “Янус” працює формально в режимі антимемітизму “по-українськи”. Хоч розпочинав він на початку української незалежності з відвертого україножерства. Коли відверте україножерство стало малоефективним, - а нова-стара влада зуміла підмінити вітчизну-суспільство-державу на державу-владу і себе в якості єдиного репрезентанта нової держави, - тоді і відбувся камуфляж старого проімперського україножерства під фальшивий “український патріотизм”, зокрема у вигляді антисемітизму.
Всяка ксенофобія неминуче руйнує моральнісні підвалини суспільства. Але особливо - антисемітизм, - бо з євреями пов’язана сама доленосна Моральнісна Угода Авраама “як батька множини народів” з Богом, яка заклала ті духовні основи, на яких виросла нинішня могутня європейська цивілізація. Антисемітизм руйнує моральні підвалини кожного суспільства, яке дозволяє йому в ньому розвинутися. Руйнує моральнісно-правові підвалини кожної держави навіть тоді, коли вона антисемітизмові лише потурає. І скільки б не намагалася колись радянська влада свій антисемітизм прив’язувати переважно до українства, він у першу чергу ударяв по підвалинах самої радянської держави, ставши одним з вирішальних факторів її руйнування.
Дивно, що так “по-простяцьки” легковажно приєднуються до полку антисемітів молоді журналісти навіть у нових ЗМІ. І часто це робиться під облудним гаслом “думати по-українськи!”. Не по-європейськи, по-сучасному, морально-віповідально, у здоровому глузді, а саме “по-українськи”. А насправді це означає, що можна як-небудь, чи й просто погано...
Колись, сорок, тридцять чи двадцять років тому, і не лише у політичних зонах, чинити “по-українськи” означало щось зовсім інше. Тоді імперська влада теж постійно провокувала ксенофобські настрої. Але тоді бути свідомим українцем і чинити по-українськи означало солідарно всебічно підтримувати інших, відчуваючи відповідальність за всіх, що поруч. Зокрема і євреїв, - як тих, що хотіли виїхати з України, так і тих, що хотіли залишитися на місці рівноправними громадянами. Бо було глибоке усвідомлення непроминальної сили та актуальності історичного гасла: “За вашу і нашу свободу!”
Тоді діяти по-українськи означало солідаризуватися з усіма в Україні: з росіянами, євреями, поляками, вірменами, грузинами чи кримськими татарами. Саме завдяки тому, що ці солідарні флюїди панували тоді в українському суспільстві, і вдалося у Верховній Раді України прийняти епохальну для постімперського менталітету ухвалу про скасування злопам’ятної, притаманної лише радянському імперському лукавству, так званої 5 графи.
Відчуття громадянської солідарності тоді справді було панівним. У суспільстві воно є й сьогодні, але ті “нові українці”, що нав’язують суспільству “модель пахана”, мало чутливі до моральнісного феномена, вважаючи достатнім задекларувати себе і свої вчинки у власному розумінні “по-українськи”. Не усвідомлюючи, що їхнє розуміння всього “по-українськи” стає розумінням “по-дикунськи”. Не помічаючи, як кожне антисемітське “по-українськи” з неминучістю перетворюється на - “по-антиукраїнськи”?
ЗМІ, що втягнулися у цю антисемітську кампанію, будуть заперечувати наявність у тих своїх матеріалах щодо Євгена Захарова не лише наміру антиукраїнського, але навіть антисемітського, бо мовляв, мають право на “інший погляд”, саме такий погляд, щодо цієї кандидатури на омбудсмена. Але якщо у персоналій таких виправдань є хоч крапля інтелігентності, то вони не можуть не усвідомлювати якщо не дикунства, то принаймні браку розуму у таких підходах до Захарова, до будь-якого суспільно важливого питання. Навіть якщо справді їм дуже чомусь не подобається чийсь “занадто рельєфний ніс”.
Євгена Захарова я особисто знаю давно, з 1992 року, з часу, коли активно обговорювалася дуже актуальна для пострадянського суспільства проблема створення ефективних громадських правозахисних структур, їх поєднання “знизу” у демократично скоординовану між собою та тісно пов’язану із суспільством мережу.
Добре пам’ятаю, з перших кроків, увесь важкий шлях дивовижно самовідданої реалізації того дуже амбітного і справді чисто громадського задуму. І виключної ролі Євгена Захарова в успішному втіленні його в життя навіть професійний антисеміт заперечити не зможе. Як і набутого ним за ці роки справді величезного практичного досвіду правозахисної діяльності. Не згубивши й крихти неймовірної особистої толерантності і доброзичливості до людей. До друзів і супротивників. Не згубивши вродженої здатності аналітично та відповідально мислити. Величезний досвід правозахисної діяльності Євгена Захарова і глибоке розуміння специфіки проблем правозахисту в Україні по-справжньому цінується не лише в громадських структурах правозахисту в Україні, але також і в Європі, Росії та Північній Америці. Дуже цінують це і міждержавні європейські структури у цій галузі.
Загалом, як на мене, ситуація довкола чисто громадського висунення Євгена Захарова в кандидати на омбудсмена України гранично випукла.
Насправді суть не в тому, що якісь завірусовані антисемітизмом ЗМІ не хочуть бачити його на посаді уповноваженого Верховної Ради України, уповноваженого, висунутого не політичною силою чи партією, а тим реальним, що вже є після Майдану, як моральнісно-світоглядного феномена, громадянського суспільства.
Його насправді не хочуть бачити на цій посаді саме в ролі представника української громадськості. Коли б він був представником якоїсь політичної сили, то все було б нормально: бо він залишався б так чи так чутливим на впливи чи тиск політичної сили. Не хочуть Євгена Захарова бачити в ролі незалежного, саме громадського(а не партійного!), представника на цій посаді ті персоналії старої-нової влади, що хочуть зберегти монополію виступати від імені народу. А ЗМІ, що причетні до брудної кампанії з маячними випадами проти Євгена Захарова, - хто свідомо, хто неусвідомлено, - дали себе використати тим силам, можливо навіть не розуміючи, що це занурення у антисемітське багно їм так просто не минеться. Славу примітивного антисеміта кожен ЗМІ, кожен журналіст сам собі завжди забезпечує.
Головне, щоб свободи вибору було дотримано... Щоб не було чого євреїв у тому дурному власному виборі звинувачувати. Бо “дурь каждого должна быть видна”, - як казав колись відомий всім нам Петро Перший.
Зиновій Антонюк, Товариство політв’язнів і репресованих.