Большевицька відсіч пані Северінсен і пані Вольвенд
Прецікавий лист від «антикризової коаліції» до ПАРЕ можна розцінити як лемент людей, що проспали 20 років історії, але й можна сприйняти як стратегію скунса, який своїм запахом відштовхує чужих від «приватизованої» зони.
Сталося це 12 січня 2007 року, випадково саме в той день, коли 35 років тому «імперія зла» дала большевицьку відсіч українським дисидентам за їх «зухвалу» вимогу діалогу з владою. Нам дали відсіч за допомогою конвою і концлаґерів, з яких багато не повернулися живими.
За тих 35 років світ змінився. Але наші комуністи і екскомуністи з «антикризової» коаліції нітрохи не змінилися. Вони зберегли і мову, і стиль... Вони не люблять діалогу. З обуренням відкидають листа співдоповідачів Моніторингового комітету. Чому?
Питання змушує мене повернутись на півстоліття назад до «ідеологічної боротьби двох систем». Що за цим стояло?
Цю пропагандистську формулу ми сприймали за чисту монету. А насправді була тільки одна ідеологічна система. Захід не був ідеологічною системою. Він пропонував демократичні цінності, спільну мову і закон, якого повинні дотримуватися всі задля безпеки в Европі.
Захід організовував Лігу Націй, Декларацію прав людини, Заключний акт Гельсінських угод...
Большевики приймали ті пропозиції лише в тій мірі, в якій їм було корисно. Тобто вони підписувалися під угодами, а потім відкидали вимоги, які треба було виконувати, і називали це «втручанням у внутрішні справи нашої держави». При чому робили це вони не те що без сорому, а навіть зверхньо, з гордістю. І з большевицьким відтінком зневаги.
Про ці угоди повідомлялося в совєтських газетах. Скупо, але повідомлялося. Підписана вождем «Декларація прав людини» при обшуках у дисидентів вилучалася, як напівзаборонений документ!
А от за вимогу виконувати ратифікований в СССР документ нас заарештували як «особливо небезпечних державних злочинців».
Якщо брати питання концептуально, то Захід називали системою «ідеологічною» і «ворожою» по суті за те, що вимагав дотримання закону, рівного для всіх.
Пропаганда, звичайно, зображувала західних «імперіалістів» як «паліїв нової війни», хоча Кремль ніколи не боявся «агресивного Заходу». Кремль озброювався, і понад 70% заводів працювало на війну. Але всі розуміли, що то має бути війна «за визволення людства».
Особливо ворожим для СССР вважалося «втручання в наші внутрішні справи», тобто вимога виконання законів.
За 35 років арсенали зброї перетворилися на непотрібні і небезпечні склади. Ідеологічна система зогнила, за винятком гранітних пам’ятників Леніну. А ідеологічні стереотипи і біси нетерпимості живуть в грудях вчорашніх ленінців, які нічого не забули і нічого не навчилися.
Відомо, що головним для комуністів було захоплення влади. Нині, звичайно, нема гарантій, що та влада надовго. Але комуніст до влади не допускає нікого. Закон, що обмежує владу, то його ворог. Справедливість для комуніста – є тоді, коли і прокурор, і суддя, і уповноважений з прав людини – усі належать до його партії і діють в інтересах партії.
В брежнєвські часи захист прав людини був ахіллесовою пятою влади. Після падіння цензури упав і тотальний контроль над людиною. Здавалося б, тут вже треба примиритися і замовчати свій фантомний біль...
20 січня на адресу голови Верховної Ради України надійшов лист співдоповідачів Моніторингового Комітету ПАРЕ Ганне Северинсен і Ренати Вольвенд у зв’язку з виборами Омбудсмана.
Автори листа пишуть про те, що і сам О. Мороз знає: нинішній Омбудсман, депутат від «Регіонів» – людина партійно заангажована, тоді як нормою передбачається правозахисник політично нейтральний. Можна було б відповісти: «нам це відомо». Можна було подякувати.
Все рівно доведеться співпрацювати з Радою Європи і рахуватися з тим, що Моніторинговий Комітет для того й існує, щоб допомагати різним країнам діяти згідно з прийнятими принципами і законами. І звичайно, дякувати людям, які утверджують авторитет закону і права в інтересах нашої ж країни.
Цих простих речей не розуміє ленінець чи то з КП, чи з соціялістичної партії, чи з партії «Регіонів». Навпаки, вони збираються разом, щоб дати «гнівну відсіч» і звинуватити людей, авторитетних також у посткомуністичних країнах, за їх «брутальне порушення», «намагання скомпроментувати», «нав’язати свою точку зору», «висловити недовіру законодавчим крокам народних обранців».
Безцеремонність і безсоромність цієї заяви, підписаної І. Бокієм, П. Симоненком, Р. Богатирьовою, змусила мене написати це пояснення. Прошу шановних П. Северінсен, П. Вольвенд, а також читачів цього документу, прийняти це моє пояснення як вибачення за нетактовність української сторони.
Президент Українського ПЕН-клубу Євген СВЕРСТЮК
22 січня 2007