пошук  
версія для друку
17.02.2007
джерело: www.helsinki.org.ua

Проблеми досудового затримання в Україні

   

Виступ Руслана Бельського, адвоката, експерта проекту «Боротьба з порушеннями прав людини під час досудового ув’язнення» стосовно проблем досудового затримання в Україні.

Проблеми досудового затримання сягають своїм корінням у авторитарну радянську державну систему, яка нехтувала правами людини, висуваючи на перше місце абстрактні інтереси держави. Реальна частина правоохоронної системи встановлювала принцип «Хай постраждають десять невинних, але жоден винний не уникне відповідальності. Більшість керівного складу сучасних правоохоронних органів навчалися і проходили першу практику в рамках радянської правоохоронної системи. Демократичні правила досудового слідства були встановлені завдяки наполегливим рекомендаціям демократичних країн. Почав запроваджуватись принцип: «Хай десять винних уникнуть відповідальності, але жоден невинний не повинен постраждати». При цьому керівництво правоохоронних органів чинило максимально можливий опір введенню правил, оскільки вони не звикли працювати за їх умовами.
Вони почали використовувати другий недолік радянської держави – декларативність законодавства, тобто застосовувати практику, яка не відповідає вимогам законодавства, шляхом необ’єктивного тлумачення норм закону. При цьому продовжується і пряме порушення норм закону, на яке не звертають уваги контролюючі органи. А саме.
Відсутність фіксації фактичного затримання людини .
Стаття 106 КПК передбачає виключні підстави для затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину. Переважна більшість громадян не підпадають під ці підстави, але їх затримують. Затримання відбувається приблизно так. Додому до людини приїжджають працівники міліції і вимагають, щоб людина їхала з ними. При незгоді їхати у правоохоронний орган без належного виклику (повістки, телеграми, телефонограми та ін.), людину силою доставляють в орган, як правило до міліції.
Затриману людину заводять у кабінет і починають допитувати, нерідко із застосуванням тортур. При цьому протокол затримання не оформлюється, про затримання не повідомляється не тільки прокурор, а нерідко і родичі затриманого.
У такому стані людина може перебувати цілу добу чи більше.
Після цього людину або відпускають, або оформлюють протокол затримання. Як правило, протокол затримання оформлюють не з часу фактичного затримання, а за часу заповнення бланку такого протоколу.
На претензії родичів або адвоката щодо незаконного затримання часто даються такі відповіді, що це не затримання, а запрошення, що затриманого не допитували, а з ним «розмовляли», «бесідували» та ін.
Руслан Бельський вважає, що для того, аби вирішити цю проблему, необхідно підвищити вимоги до працівників правоохоронних органів. Особам, які доставлені або викликані в правоохоронний орган, повинна надаватись можливість покинути приміщення правоохоронного органу по спливу трьох годин з часу прибуття. В іншому випадку повинен оформлюватись протокол затримання з часу фактичного перебування там особи.
Незабезпечення людині правової допомоги.
Стаття 59 Конституції України передбачає, що кожен має право на правову допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника для свої справ. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Ця норма Конституції найбільш часто порушується працівниками правоохоронних структур. По-перше, мало хто з працівників цих структур уважно читав Конституцію України і знає, що норми Основного Закону є нормами прямої дії, а сама Конституція має найвищу юридичну силу.
Логіка їх пояснень така: «Це не звинувачений, а запрошений», «Ми маємо намір допитати його як свідка, а не як підозрюваного чи обвинуваченого. А Кримінально-процесуальний кодекс не передбачає наявності у свідка адвоката». При цьому стаття 59 Конституції просто ігнорується.
Затримана людина, будучі незаконно позбавлена правової допомоги, потрапляє під повну залежність від працівників правоохоронних органів. Це дає змогу піддавати її психічному чи фізичному тиску, тортурам.
Вирішення проблеми полягає у відповідних роз’ясненнях працівникам правоохоронних органів і підвищеним вимогам до них, з метою неприпустимості обмеження конституційного права на правову допомогу.
Порушення або незаконне перекручування права людини відмовитись давати показання.
Стаття 63 Конституції України передбачає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Стаття 69-1 КПК передбачає право свідка відмовитись давати показання щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів.
Намагання реалізувати це право частіше за все викликає тортури. «Вибивання показань» є найбільшою проблемою досудового затримання. Дуже часто в матеріалах вже порушеної справи з’являються так звані «явки з повинною», які майже завжди є ознаками застосування тортур. Реальна явка з повинною – це рідкісне явище. Тому дивує чому так звана «явка з повинною» з’являється у більшості справ, де мало доказів. А з’являється вона після застосування тортур.
Джерелом такої практики є сумнівна теорія сталінського академіка Вишенського про те, що особисте зізнання людини у скоєнні злочину є «царицею доказів».
Крім тортур працівники правоохоронних структур намагаються незаконно вихолостити зміст ст. 63Конституції України. Так, керівництвом МВС було скеровано на місця неправомірне роз’яснення змісту ст. 63 Конституції, яке викликало негативне ставлення навіть з боку чесних і грамотних слідчих цих структур. Один зі слідчих вручив пану Бельському взірець такого «роз’яснення». В ньому після викладення норм ст. ст. 69, 69-1 КПК та ст. 63 Конституції України, дослівно зазначено:
«Відмовитися давати показання як свідки мають право:
1. члени сім’ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;
2. особа, яка своїми показаннями викрила б себе, членів сім’ї, близьких родичів, усиновлюваного, усиновителя у вчиненні злочину».
Таким чином керівництвом МВС неправомірно дано тлумачення ст. 63 Конституції України. Згідно з таким тлумаченням кожна особа, що користується своїм правом відмовитись давати показання, є винуватою у скоєнні злочину, або родичем злочинця.
Дана проблема повинна вирішуватись наведенням елементарного порядку в діяльності МВС і забезпеченням виконання ст. 63 Конституції України.
Надмірна формалізація прав і обов’язків затриманої особи.
Дана проблема полягає у тому, що затриманому не роз’яснюють його права та обов’язки у короткій і зрозумілій формі, а дають прочитати два аркуші паперу формату Ах4, на яких про дубльований текст декількох статей Конституції і КПК. Дані норми написані складною для розуміння юридичною мовою. Навіть юрист, перебуваючи у стресовому стані затриманої особи, не завжди збагне зміст такого масиву правових норм. При цьому, фактично, затриманому і не дають часу їх прочитати. Часто слідчий через хвилину каже: «Підписуй, потім читати будеш, у мене немає часу».
Необхідно запозичити досвід США, де затриманому відразу роз’яснюють: «З цього часу кожне слово, що ви скажете, може бути використано проти вас. Ви маєте право на адвоката. Якщо у вас немає коштів на адвоката, він повинен бути наданий вам безкоштовно». Таке зрозуміле, лаконічне роз’яснення затриманому його прав є ефективним та демократичним.
Незаконне судове затримання у вигляді неправомірного адміністративного арешту.
Згідно статті 185 КУпАП злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції при виконанні ним службових обов’язків тягне за собою накладення штрафу або виправні роботи, а в разі, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, застосування цих заходів буде визнано недостатнім, - адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.
Накладаються ці санкції судом. Але суди, за мовчазною домовленістю із працівниками органів міліції, ігнорують відразу дві вимоги даної статті. А саме: «законність розпорядження або вимоги працівника міліції» і «обставини справи і урахування особи порушника», і застосовують арешт.
Якщо провести наукове дослідження застосування адмінарешту судами, то можна буде статистично констатувати значну чисельність випадків незаконного затримання у вигляді адмінарешту.
Сприяє незаконному застосуванню адмінарешту те, що згідно ст. 287 КУпАП постанова судді про накладення адміністративного стягнення є остаточною і оскарженню не підлягає. Це, звичайно, архаїчна норма закону, яка обмежує ст. 55 Конституції України, яка гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Справа в тому, що Кодекс України про адміністративні правопорушення прийнятий ще за радянської влади – 07.12.1984 і не дивлячись на зміни, є недемократичним і недосконалим. На жаль цьому сприяє і недосконала редакція ст. 29 Конституції України яка містить два поняття «заарештований» і «затриманий», але право оскаржити в суді своє затримання надає лише «затриманому», хоча і затримання і арешт полягають у позбавленні волі.
Вирішення цієї проблеми полягає у закріпленні можливості оскарження рішень суду про накладення адміністративних стягнень і в порядку і строки, подібні до оскарження постанов про затримання.
А також необхідно провести перевірку дотримання судами норм законодавства при вирішенні питання про застосування адміністративного арешту і виданні відповідного рішення Пленумом Верховного Суду України по результатах цієї перевірки.
Можливість незаконного позбавлення людини свободи шляхом розміщення у приймальник-розподільник.
Згідно із ст. 11 Закону України «Про міліцію» працівники міліції маю право за санкцією прокурора затримувати до 30-и осіб, які підозрюються у зайнятті бродяжництвом. При цьому саме «бродяжництво», як правопорушення, чинним законодавством не передбачене. І хоча затримані за «бродяжництво» перебувають під вартою у приймальниках-розподільниках, розміщення їх там порушує норму ст. 29 Конституції України, яка передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду.
В даному випадку ми бачимо колізію двох норм законодавства – ст. 11 Закону України «Про міліцію» і ст. 29 Конституції України. Виникнення цієї колізії пов’язано з тим, що Закон України «Про міліцію» прийнятий у 1990 році, коли діяв архаїчний КК УРСР, а Конституція України – лише у 1996. Хоча Закон мав бути приведений у відповідність із Конституцією, але цього не зроблено.
Окремо слід зупинитися на приймальниках-розподільниках. Законодавчо діяльність їх не врегульована, на відміну від приймальників-розподільників для неповнолітніх. Що відбувається в цьому приймальнику-розподільнику – не відомо. Якими правами користуються люди, що утримуються там – не зрозуміло.
Вирішення цієї проблеми полягає у приведенні ЗУ «про міліцію» у відповідність до Конституції України; законодавче регулювання діяльності приймальників-розподільників і порядку направлення туди осіб.
Можливість тривалого затримання людей прикордонними військами.
Згідно ст. 7 Закону України «Про прикордонні війська України» прикордонники вправі здійснювати адміністративне затримання осіб, які порушили режим державного кордону на строк до трьох годин для складення протоколу, а в необхідних випадках для встановлення особи і з’ясування обставин правопорушення – до трьох діб з повідомленням про це письмово прокурора протягом 24 годин з моменту затримання або на строк до 10 діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів, що посвідчують їх особу.
Ця норма суперечить ст. 29 Конституції України, де вказано, що уповноважені органи можуть застосовувати тримання під вартою як тимчасовий захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом.
Як і в попередньому випадку колізія двох норм закону викликана тим, що Закон України «Про прикордонні війська України» був прийнятий до прийняття Конституції України, а потім не приведений у відповідність із нею.
Дана проблема може бути усунена шляхом приведення Закону України «Про прикордонні війська України» у відповідність до ст. 29 Конституції України.
Незаконне сприяння відмові від права на захист.
Проблема відмови від права на захист торкається не тільки затриманих, але й усіх осіб, які перебувають у статусі підозрюваних (обвинувачених).
Статтею 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. Стаття 59 Конституції України передбачає, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Ст. 21 КПК передбачає право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист.
Відмова від права на захист чинним законодавством не передбачена. Але працівники правоохоронних органів практикують неправомірне тлумачення норм ст. 46 КПК для сприяння відмові від права на захист.
Ст. 46 КПК передбачає, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний мають право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від запрошеного чи призначеного захисника (від захисника, а не від захисту). Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, і не позбавляє його права запросити того ж чи іншого захисника в подальших стадіях процесу.
З даної статті вбачається, що особа вправі відмовитись лише від вже запрошеного чи призначеного захисника. Але працівники правоохоронних органів тлумачать цю норму так, що змушують відмовлятися особу від права на захист взагалі, коли захисник ще не призначений і не запрошений.
Ця практика є настільки поширеною, що виготовлялись навіть типографським способом бланки протоколу про відмову від захисника. Зараз у кожного слідчого в комп’ютері є набраний текст протоколу про відмову від захисника. При цьому зазначається такий мотив відмови: «Свої права буду захищати особисто».
Як бачимо, працівники правоохоронних органів підміняють поняття «відмові від захисника» на поняття «відмова від захисту» в той час як вже зазначалось вище, відмова від захисту законом не передбачена.
Вирішити цю ситуацію повинна нова редакція ст. 45 КПК, яка б передбачала обов’язкову участь захисника для всіх осіб і для всіх категорій злочинців.

Такі основні проблеми досудового затримання особи у правоохоронній практиці України. Крім шляхів розв’язання цих проблем, про які вже сказано вище, необхідно зупинитись на неефективності нагляду органів прокуратури за органами дізнання і попереднього слідства.
По-перше органи прокуратури мають в своєму складі слідчі відділи, що неприпустимо, оскільки нагляд за одними працівниками прокуратури здійснюють їх же колеги. Говорити при цьому про ефективність нагляду за слідчими прокуратури не доводиться. Тому необхідно вивести слідчих з складу прокуратури.
По-друге, здійснюючи нагляд за виконанням законів при проведенні досудового слідства, працівники прокуратури працюють у прямому і постійному контакті із працівниками органів дізнання і судового слідства. Звичайно, між ними встановлюються нормальні робочі стосунки, які згодом переходять у хороші стосунки.
Проблемою є те, що питання порушення кримінальної справи у випадку скоєння злочину працівником органів дізнання і досудового слідства також знаходиться у виключному віданні прокуратури. Наявність тривалих робочих стосунків між працівниками цих органів призвела до того, що порушити кримінальну справу щодо працівника міліції практично неможливо. Органи прокуратури в Україні є органами адвокатури для міліції. Це доходить до абсурду, оскільки навіть Управління внутрішньої безпеки МВСУ ставиться до злочинів, вчинених працівниками міліції, більш принципово, ніж прокуратура.
Декілька років тому у Львівській місцевій пресі була опублікована стаття, що у Личаківському РВ затриманий, не витерпівши тортур, покінчив життя самогубством, вистрибнувши з вікна четвертого поверху. Після цього працівники Личаківського ВР повідомили, що прокурор викликав оперуповноважених кримінального розшуку, і попередив їх, що при наявності ще однієї заяви про тортури він порушить кримінальну справу. Ось і все покарання для катів, які довели людину до смерті.
На практиці прокуратура порушує кримінальні справи лише коли потерпілому заподіяні середні або тяжкі тілесні ушкодження, або він загинув.
Це основні проблеми порушення прав людини при її затриманні, але ними перелік не вичерпується. Таких проблем можна назвати багато.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори